Му­ро­мець укра­їн­сько­го кі­но

Най­кра­щим ком­плі­мен­том для акто­ра Оле­га Во­ло­щен­ка, який зі­грав у «Сто­ро­жо­вій за­ста­ві», є сло­ва «те­бе не впі­зна­ти у цій ро­лі»

Ukrayina Moloda - - Культура - Со­фія РОЗУМЕНКО

Ха­ри­зма­ти­чний та над­зви­чай­но актив­ний, він уосо­блює на кі­но­е­кра­нах му­жніх і без­стра­шних во­ї­нів. Олег Во­ло­щен­ко — актор Film.UA Group та Кам’ян­сько­го ака­де­мі­чно­го му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­го те­а­тру іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки, за­слу­же­ний ар­тист Укра­ї­ни — остан­нім часом актив­но зні­ма­є­ться у філь­мах зна­ко­вих укра­їн­ських ре­жи­се­рів. Для «Укра­ї­ни мо­ло­дої» Олег роз­по­від­ає, зокре­ма, про свою пер­шу го­лов­ну роль у кі­но — бо­га­ти­ря зі «Сто­ро­жо­вої за­ста­ви», яка ста­ла для ньо­го до­ле­но­сною. А та­кож про но­ві філь­ми «По­зив­ний Бан­де­рас» і «За­хар Бер­кут»

Ми на сво­їй зем­лі! Ви­сто­ї­мо!

Оле­же, вас всі зна­ють як Іл­лю Му­ром­ця з філь­му-фен­те­зі «Сто­ро­жо­ва за­ста­ва». Як вам жи­ве­ться з но­вою сла­вою, чи впі­зна­ють на ву­ли­цях? Ваш образ у ре­аль­но­му жит­ті кар­ди­наль­но від­рі­зняв­ся від екран­но­го.

— Одра­зу при­га­дав істо­рію, яка тра­пи­лась не­що­дав­но на ре­пе­ти­ції про­е­кту «За­хар Бер­кут». Ре­пе­ти­ція про­хо­ди­ла на Film.UA, на ло­ка­ції під на­звою «За­ста­ва» — це фор­те­ця, що бу­ла спе­ці­аль­но по­бу­до­ва­на для філь­му «Сто­ро­жо­ва за­ста­ва». Ми там про­во­ди­ли ре­пе­ти­ції ка­ска­дер­ських по­ста­но­во­чних бо­їв. І в цей час про­хо­ди­ла екс­кур­сія для шко­ля­рів. Екскур­со­вод під­во­дить гру­пу до ме­не і ка­же: «Ось, ді­ти, по­зна­йом­те­ся — це Іл­ля Му­ро­мець!» По­трі­бно бу­ло ба­чи­ти їхню ре­а­кцію ( смі­є­ться).

Я ж стою ли­сий, пі­тний, три­маю в ру­ках тре­ну­валь­ний меч — во­ни зди­во­ва­но див­ля­ться на ме­не з не­до­ро­зу­мі­н­ням і ні­мим за­пи­та­н­ням: «Ті­тонь­ко, що ви ка­же­те, який Іл­ля Му­ро­мець?» Екскур­со­вод спро­бу­ва­ла по­ясни­ти, що у філь­мі був грим, ін­ші ко­стю­ми, але ді­ти по­ві­ри­ли ли­ше пі­сля то­го, як я ви­кри­кнув: «Ми на сво­їй зем­лі! Ви­сто­ї­мо!» І то­ді во­ни вже зра­ді­ли, по­бі­гли фо­то­гра­фу­ва­ти­ся, ро­би­ти сел­фі.

І це кла­сно. Вва­жаю, що це ви­щий пі­ло­таж. Най­кра­щий ком­плі­мент, який мо­же по­чу­ти актор, — ко­ли гля­да­чі ка­жуть: «Те­бе не впі­зна­ти в цій ро­лі». За­ра­ди та­ко­го все і від­бу­ва­є­ться. Що ма­гія кі­но, що ма­гія те­а­тру — це пе­ре­вті­ле­н­ня! Та­ким, як ти є справ­жній, — ти мо­жеш бу­ти за ку­лі­са­ми, за ка­дром, а тут да­вай­те роз­мов­ля­ти мо­вою мо­го пер­со­на­жа.

Над обра­зом Іл­лі Му­ром­ця ду­же чу­до­во по­пра­цю­ва­ли гри­ме­ри і ко­стю­ме­ри. Але ж цьо­го бу­ло б не­до­ста­тньо без май­стер­но­сті пе­ре­вті­ле­н­ня. На­скіль­ки важ­ко і ці­ка­во вам бу­ло го­ту­ва­ти­ся до ро­лі?

— Про актор­ську ку­хню мо­жна дов­го роз­ка­зу­ва­ти, адже у ко­жно­го свої «фі­шки», свої спосо­би вхо­ди­ти в образ, у роль. Хтось іде від вну­трі­шньо­го, хтось від зов­ні­шньо­го. Ме­ні ва­жли­во від­чу­ти пер­со­на­жа. Ко­ли по­ба­чив се­бе в дзер­ка­лі у гри­мі й ко­стю­мі — не впі­знав. Са­ме це да­ло ме­ні по­ту­жний по­штовх, щоб да­лі по­чи­на­ти тво­ри­ти.

На­ро­дже­н­ня обра­зу — це пев­на хі­мія, тут за­ді­я­ні якісь ін­ші сфе­ри. Зви­чай­но, мо­жна дов­го го­во­ри­ти про те­хні­ку. Але для ме­не твор­чість — це зав­жди ма­гія.

Ко­ман­да мрії

Як від­бу­ва­ла­ся вза­є­мо­дія з пар­тне­ра­ми на май­дан­чи­ку? Адже у філь­мі бу­ло три бо­га­ти­рі, й ко­жен — ду­же ко­ло­ри­тний, одно­ча­сно во­ни й до­пов­ню­ють одне одно­го!..

— Ми до­сить швид­ко по­то­ва­ри­шу­ва­ли. І з Оле­ксан­дром Ко­ма­ро­вим (ви­ко­нав­цем ро­лі До­бри­ні), і з Ро­ма­ном Лу­цьким (ви­ко­нав­цем ро­лі Оле­шка) — він мій най­лі­пший кі­но­друг, і вза­га­лі друг по жи­т­тю, яко­го я обо­жнюю як акто­ра і як лю­ди­ну. Ми всі до­сить швид­ко зна­йшли спіль­ну мо­ву.

До­сить ча­сто, спіл­ку­ю­чись зі сво­ї­ми ко­ле­га­ми, за­зна­ча­ли, що на «Сто­ро­жо­вій за­ста­ві» бу­ла уні­каль­на ко­ман­да. Ми її на­зи­ва­ли Dream team, тоб­то ко­ман­да мрії. Адже все дій­сно бу­ло на ви­со­ко­му рів­ні, й перш за все люд­ське, дбай­ли­ве став­ле­н­ня один до одно­го. Зви­чай­но ж, бу­ли та­кож і про­ко­ли, і зри­ви, але у всіх бу­ло на­тхне­н­ня. Че­сно ка­жу­чи, таке ду­же рід­ко зу­стрі­ча­є­ться.

Ви ска­за­ли про про­ко­ли та зри­ви. Мо­жли­во, роз­ка­же­те про якусь си­ту­а­цію?

— Це зви­чай­ні ро­бо­чі мо­мен­ти, тим па­че, ко­ли змі­ни три­ва­ли по ві­сім­над­цять го­дин і ро­бо­чий день не­по­мі­тно пе­ре­хо­див у ніч — усі ва­ли­ли­ся з ніг від пе­ре­вто­ми. За­зви­чай «кі­но­ку­хня» са­ме та­ка.

На­пев­но, по­трі­бно «го­рі­ти» сво­єю спра­вою, щоб ви­три­му­ва­ти та­кі на­ван­та­же­н­ня і та­кий ро­бо­чий гра­фік?

— Так, цей за­пал на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку за­хо­плю­вав усіх: по­чи­на­ю­чи від об­слу­го­ву­ю­чо­го пер­со­на­лу, те­хні­ків, і за­вер­шу­ю­чи, зви­чай­но ж, твор­чою гру­пою — всі там дню­ва­ли й но­чу­ва­ли.

Ми що­дня бу­ли на зйом­ках і вза­є­мо­ді­я­ли одне з одним. Як пра­ви­ло, ко­жен від­по­від­ає за свій «де­пар­та­мент» і все. Ко­ли пра­цю­ва­ли над «Сто­ро­жо­вою за­ста­вою», усім бу­ло ці­ка­во, що і як від­бу­ва­є­ться. Ко­жен був го­то­вий до­по­ма­га­ти і бра­ти участь в усіх ета­пах ви­ро­бни­цтва. Хо­ті­ло­ся б, щоб так скрізь від­бу­ва­ло­ся.

Те­атр — це те­ле­скоп, а кі­но — це мі­кро­скоп

Ви до­свід­че­ний актор те­а­тру. Роль у «Сто­ро­жо­вій за­ста­ві» — одна з пер­ших ро­лей у кі­но.

— Це моя пер­ша го­лов­на роль у пов­но­ме­тра­жно­му кі­но. Вдя­чний до­лі та ба­га­тьом лю­дям, які до цьо­го при­че­тні, на­сам­пе­ред Алі Са­мой­лен­ко — ди­во­ви­жній ка­стинг-ди­ре­ктор­ці та лю­ди­ні, яка ме­не «зна­йшла» та по­ві­ри­ла в ме­не. Роль Іл­лі Му­ром­ця ста­ла для ме­не, мо­жна ска­за­ти, са­краль­ною в актор­ській до­лі.

Пі­сля цьо­го вас по­ча­ли актив­но за­про­шу­ва­ти ре­жи­се­ри в кі­но. Що біль­ше по­до­ба­є­ться, що ближ­че до ду­ші — ро­бо­та у те­а­трі чи кі­но?

— Ме­ні важ­ко ви­ді­ли­ти одне чи ін­ше. Це два па­ра­лель­ні Все­сві­ти. Ни­ні я вже не уяв­ляю се­бе без кі­но, але й не уяв­ляю се­бе без те­а­тру. Одна спра­ва сто­я­ти на сце­ні пе­ред ти­ся­чним за­лом і «вми­ра­ти», а ін­ша спра­ва — сто­я­ти на май­дан­чи­ку пе­ред ка­ме­рою, ко­ли ви­дно ко­жен твій по­дих. Якщо ска­за­ти обра­зно: те­атр — це те­ле­скоп, а кі­но — це мі­кро­скоп. Для се­бе так ви­зна­чив спо­сіб існу­ва­н­ня у цих ви­дах ми­сте­цтва.

Пе­ре­жи­ва­єш кайф, ви­хо­дя­чи на сце­ну, ко­ли по­над дві го­ди­ни від­чу­ва­єш, що всі ці очі на­ле­жать тіль­ки то­бі. Або ти їх, або во­ни те­бе. Адже всі гля­да­чі в за­лі — це не ко­жна ок- ре­ма осо­би­стість, це щось ні­би ве­ли­ко­го люд­сько­го мо­ря, яке ди­хає в такт із то­бою — та­кі від­чу­т­тя не­мо­жли­во пе­ре­да­ти. Ти ро­зу­мі­єш, що в будь-який мо­мент мо­жеш їх зму­си­ти пла­ка­ти, смі­я­тись, і зна­єш, ко­ли са­ме це тра­пи­ться — таке хви­лю­ю­че пе­ред­чу­т­тя. Але для цьо­го на сце­ні по­трі­бно вми­ра­ти не на сто, а на сто один від­со­ток.

Ли­ше бу­ду­чи щи­рим — як у кі­но, так і на сце­ні, — мо­жли­во за­слу­жи­ти лю­бов гля­да­ча. Для ме­не це — аксі­о­ма та істи­на остан­ньої ін­стан­ції.

Як ви при­йшли до актор­ства? Ви зав­жди мрі­я­ли гра­ти на сце­ні, спіл­ку­ва­ти­ся з гля­да­чем чи це був та­кий со­бі по­во­рот до­лі?

— По­во­рот до­лі — це са­ме те, що ча­сто ке­рує мо­їм жи­т­тям, а за до­лею, зви­чай­но, сто­їть щось най­ви­ще. Якщо зга­ду­ва­ти ча­си, ко­ли я всту­пав до те­а­траль­но­го, а це пер­ші ро­ки не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни, то то­ді бу­ла важ­ка фі­нан­со­ва си­ту­а­ція в кра­ї­ні. Усі йшли вчи­ти­ся на еко­но­мі­стів і бан­кі­рів, а ме­не «сми­кну­ло»: «Ма­мо, я ар­тист!». Як в анек­до­ті: бу­ло у ма­ми три си­ни — двоє ро­зум­них, а тре­тій — актор ( смі­є­ться). Че­рез свій ви­бір ані­трі­ше­чки не шко­дую й не уяв­ляю, чим би за­ймав­ся, як­би не став ар­ти­стом.

За­кін­чив­ши ві­сім кла­сів, зро­зу­мів, що в шко­лі ме­ні да­лі ро­би­ти ні­чо­го. Тим біль­ше що у то­чних на­у­ках у ме­не був пов­ний про­вал, за­те гу­ма­ні­тар­ні на­у­ки лю­бив, тож мав із них гар­ні оцін­ки. І тут клю­чо­ве сло­во «лю­бив», оскіль­ки без лю­бо­ві до­сяг­ти успі­ху в будь-якій про­фе­сії не­мо­жли­во.

Ко­ли лю­ди йдуть на ро­бо­ту зі «зга­сли­ми» облич­чя­ми — я їх не ро­зу­мію. То­му, що для ме­не, ко­ли я ка­жу со­бі: «Зно­ву на ро­бо­ту!» — го­во­рю з та­ким на­тхне­н­ням, із та­кою ра­ді­стю в ду­ші, ні­би йду на по­ба­че­н­ня до ко­ха­ної жін­ки.

Тож, на­пев­но, все по­чи­на­є­ться та­ки з лю­бо­ві. І моя зу­стріч з актор­ською про­фе­сі­єю від­бу­лась у сті­нах Дні­про­пе­тров­сько­го те­а­траль­но­го ко­ле­джу, і це лю­бов на все жи­т­тя. У гру­дні ми­ну­ло­го ро­ку «від­зна­чав» юві­лей — 20 ро­ків у про­фе­сії!

Ви озву­чу­ва­ли муль­тфільм «Ви­кра­де­на прин­це­са».

— Так, не­зва­жа­ю­чи на те, що у ме­не був не­ве­ли­кий епі­зод, без­ме­жно ра­дий, що пра­цю­вав у цій ко­ман­ді й отри­мав ба­га­то за­до­во­ле­н­ня від но­во­го ам­плуа. Цей чу­до­вий муль­тфільм бу­ло ство­ре­но сту­ді­єю Animagrad.

У «По­зив­но­му Бан­де­ра­сі» — ко­ман­дир спе­цна­зу

Во­се­ни на ве­ли­кі екра­ни ви­хо­дить фільм ре­жи­се­ра За­зи Бу­а­дзе «По­зив­ний Бан­де­рас» — істо­рія про ге­ро­їв су­ча­сно­сті: бій­ців ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни на схо­ді Укра­ї­ни. Як від­бу­ва­ли­ся зйом­ки?

— Ко­ли про­слід­ку­вав гра­да­цію сво­їх кі­но­ро­лей, зро­зу­мів, що у ме­не всі ро­лі вій­сько­ві, і всі во­ни про­хо­дять че­рез до­сить ве­ли­кий ча­со­вий від­рі­зок. По­чи­на­ю­чи з оди­над­ця­то­го сто­літ- тя — Іл­ля Му­ро­мець. По­тім був фільм «Та­рас. По­вер­не­н­ня», де я зі­грав зов­сім не ге­ро­ї­чно­го пер­со­на­жа, яко­го зва­ли Сте­фан Фон Ферт — пред­став­ни­ка цар­ської охо­ро­ни, та­ко­го со­бі«цар­сько­го КДБ-шни­ка».

У «По­зив­но­му Бан­де­ра­сі» у ме­не роль уже на­шо­го су­ча­сни­ка — ко­ман­ди­ра спе­цна­зу ка­пі­та­на Ко­цю­би. Але ма­ло бу­ти ге­ро­єм на екра­ні чи в жит­ті. Адже за ге­рой­ством має сто­я­ти щось біль­ше.

Що ру­хає ци­ми ге­ро­я­ми? На­при­клад, від­тво­ре­н­ня ча­сів Іл­лі Му­ром­ця — це пер­шу чер­гу епос, каз­ка сво­го ро­ду. Хо­ча для ме­не осо­би­сто він зов­сім не каз­ко­вий пер­со­наж, а ре­аль­ний.

У «Бан­де­ра­сі» ме­ні бу­ло трі­шки скла­дні­ше, адже ми не про­сто гра­ли — ми по­ка­зу­ва­ли те, що від­бу­ва­є­ться тут і за­раз бу­кваль­но за де­кіль­ках со­тень кі­ло­ме­трів від нас. Кон­кре­тні­ше, — по­дії 2014 ро­ку на по­ча­тку вій­ни на Дон­ба­сі. То­му це бу­ло ду­же від­по­від­аль­но й до­сить скла­дно.

Ми над­зви­чай­но пе­ре­жи­ва­ли, і я ду­же вдя­чний до­лі та на­шим про­дю­се­рам, вій­сько­вим кон­суль­тан­там за те, що акто­ри, які гра­ли го­лов­ні ро­лі, пе­ред тим як увійти в кадр — про­йшли справ­жню бо­йо­ву під­го­тов­ку. При­чо­му ми не про­сто жи­ли у ка­зар­мі й учи­лись роз­би­ра­ти «ка­лаш», а й про­жи­ли де­кіль­ка днів в умо­вах, у яких го­ту­ють вій­сько­вий спе­цназ. І я ша­ле­но вдя­чний та­ко­му до­сві­ду.

Не знаю, як би в ін­шо­му ви­пад­ку я ви­йшов на зні­маль­ний май­дан­чик і сто­яв по­руч зі справ­жні­ми вій­сько­ви­ми. Адже цей фільм — «По­зив­ний Бан­де­рас» уні­каль­ний тим, що по­руч із на­ми зні­ма­лись справ­жні ве­те­ра­ни АТО, у то­му чи­слі й акто­ри-ве­те­ра­ни — во­ни бу­ли у ме­не в під­роз­ді­лі й по­вин­ні бу­ли ви­ко­ну­ва­ти мої на­ка­зи, адже я грав їхньо­го ко­ман­ди­ра.

Пі­сля та­кої під­го­тов­ки на май­дан­чик ми ви­йшли з вов­чим оска­лом, з на­би­ти­ми мо­зо­ля­ми, за­па­хом ма­зу­ту та по­ро­ху. Вва­жаю, що ду­же ва­жли­во під­хо­ди­ти до ко­жної ро­лі не про­сто ґрун­тов­но і кар­ди­наль­но, а «влі­за­ю­чи в шку­ру» то­го, ко­го ти бу­деш гра­ти.

Зви­чай­но, не ду­маю, що Ен­то­ні Хо­пкінс, зні­ма­ю­чись у «Мов­чан­ні ягнят», ро­бив щось по­ді­бне до то­го, чим жив йо­го ге­рой. Але, ко­ли спра­ва сто­су­є­ться та­ких прав­ди­вих, жит­тє­вих си­ту­а­цій і ду­же бо­лю­чих на сьо­го­дні­шній день, — про­сто не­об­хі­дно «вла­зи­ти в шку­ру».

Ду­же спо­ді­ва­ю­ся, що нам усе вда­ло­ся. То­му за­про­шую всіх на прем’єру філь­му «По­зив­ний Бан­де­рас» 11 жов­тня — ми по­ка­же­мо, що таке справ­жні ге­рої.

Як по­ста­ви­ли­ся справ­жні вій­сько­ві до акто­рів, що зі­гра­ли їх у кі­но? На­скіль­ки во­ни вам по­ві­ри­ли?

— По­вер­ну­ся до ду­же ці­ка­вої істо­рії на май­дан­чи­ку. Ми зні­ма­ли сце­ну ку­ла­чно­го бою «Бер­ку­та» з ВДВ-шни­ком. П’ять го­дин під пе­ку­чим сон­цем — це бу­ло ду­же важ­ко. Пі­сля бою до ме­не по­ча­ли під­хо­ди­ти хло­пці, їх бу­ло сто чо­ло­вік ма­сов­ки з сол­да­тів за­па­су ВСУ, і за­пи­ту­ва­ли: «Слу­хай, а де ти слу­жиш? Із якої ти ча­сти­ни?» Зви­чай­но ж, від­по­від­ав, що я актор. Спер­шу не ві­ри­ли... Зго­дом ба­га­то хто під­хо­див, аби ра­зом сфо­то­гра­фу­ва­ти­ся. Дя­ку­ва­ли за ре­а­лі­сти­чність.

По­тім се­бе зло­вив на дум­ці, що це, на­пев­но, най­кра­щий ком­плі­мент за всю мою актор­ську кар’єру. Адже то­бі на­стіль­ки по­ві­ри­ли бій­ці, що во­ни на­віть не зро­зумі­ли, що ти не ве­те­ран. Бу­ло кру­то. Ця пе­ре­кон­ли­вість на май­дан­чи­ку вже свід­чи­ла про те, що ми все пра­виль­но ро­би­мо.

Чи вва­жа­є­те, що, зні­ма­ю­чи та­кі філь­ми і зні­ма­ю­чись у них, ви та ва­ші ко­ле­ги та­ким чи­ном під­три­му­є­те хло­пців на фронті й та­кож ве­де­те свою вій­ну — ін­фор­ма­цій­ну та куль­тур­ну?!

— Усе ду­же про­сто. В актор­сько­му існу­ван­ні не­мо­жли­во від­ді­ля­ти осо­би­стість від про­фе­сії і від гро­ма­дян­ської по­зи­ції. Ба­га­то хто ка­же: «ми­сте­цтво по­за по­лі­ти­кою» чи «фут­бол по­за по­лі­ти­кою», і їдуть на­ші шість ти­сяч вбо­лі­валь­ни­ків ди­ви­тись чем­піо­нат сві­ту до РФ. Не мо­жна так, бо є якась від­по­від­аль­ність пе­ред са­мим со­бою, й пе­ред сво­єю со­ві­стю в пер­шу чер­гу.

Фо­то з вла­сно­го ар­хі­ву.

Олег Во­ло­щен­ко (пра­во­руч) з Ро­ма­ном Лу­цьким.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.