«Астро­ло­гі­чна

Або Зір­ки мі­сця

Ukrayina Moloda - - Мандрівки - Ре­на РИДВАНСЬКА

В Іспа­нію за­ко­ху­є­шся з пер­шо­го по­гля­ду, з пер­шо­го кро­ку. Ман­дру­ю­чи з мі­ста в мі­сто, ду­ма­єш, що кра­си­ві­шо­го мі­сця вже бу­ти не мо­же, але на­сту­пне пе­ре­вер­шує по­пе­ре­днє не ли­ше кра­сою ар­хі­те­ктур­них ан­сам­блів, а й своє­рі­дні­стю, ко­ло­ри­том, яки­мись мі­сце­ви­ми «ро­дзин­ка­ми», а ще — ми­тця­ми, які тво­ри­ли цю кра­су. Мі­ста, «па­спорт­ний» вік яких пе­ре­тнув ру­біж у два ти­ся­чо­лі­т­тя, на­ко­пи­чи­ли, збе­ре­гли і при­мно­жи­ли ба­гат­ства на­цій і на­ро­дів, що на­се­ля­ли, за­во­йо­ву­ва­ли, роз­бу­до­ву­ва­ли Іспа­нію. Ні ре­кон­кі­ста, ні гро­ма­дян­ська, ні сві­то­ві вій­ни не по­ру­ши­ли цю ві­ко­ву тра­ди­цію — бе­рег­ти на­дба­н­ня. Ко­ли від­ві­ду­ва­ли уні­каль­ний за кра­сою ка­фе­драль­ний со­бор Са­ра­го­си Ну­е­стра-Се­ньо­ра-де­льПі­лар, нам по­ка­за­ли два сна­ря­ди, які ре­спу­блі­кан­ці (ще ті бо­го­бор­ці!) під час гро­ма­дян­ської вій­ни по­вин­ні бу­ли ски­ну­ти на храм. Але іспан­ці — ду­же на­бо­жні лю­ди (на­віть ко­му­ні­сти і їхні при­хиль­ни­ки), тож бом­би ски­да­ли або не­по­да­лік со­бо­ру, або ж «хо­ло­сті», щоб не по­шко­ди­ти уні­каль­ну са­краль­ну спо­ру­ду. На згад­ку при­хо­дять по­руй­но­ва­ні у 30-х ро­ках ми­ну­ло­го сто­річ­чя хра­ми Укра­ї­ни. Один пи­сьмен­ник за ма­те­рі­а­ла­ми сво­їх по­до­ро­жей на­пи­сав книж­ку «Ге­нії мі­сця». Ге­ній — ду­же пре­тен­зій­но і суб’єктив­но. На­зву зір­ка­ми всіх, хто при­че­тний до тво­ре­н­ня кра­си, істо­рії, ле­генд Іспа­нії.

Зір­ка То­ле­до

Маю зви­чку пла­ну­ва­ти свої ман­дрів­ки, роз­ро­бля­ти мар­шрут, ви­вча­ти «мі­сце­вість». По­бу­ва­ти в То­ле­до ста­ло нав’язли­вою іде­єю пі­сля зна­йом­ства з твор­чі­стю Ель Гре­ко, цьо­го чу­жин­ця, що слі­дує з йо­го прі­зви­ська (До­ме­ні­кос Те­о­то­ко­пу­лос, грек за по­хо­дже­н­ням, на­ро­див­ся в 1541 р. у Фа­бе­ле, острів Крит, про­те май­же все своє сві­до­ме жи­т­тя про­жив у То­ле­до, де й був по­хо­ва­ний у 1614му). Йо­го зна­ме­ни­та кар­ти­на «Вид То­ле­до» за­во­ро­жи­ла сво­єю за­гад­ко­ві­стю й уро­чи­стою су­во­рі­стю, і за­хо­ті­ло­ся по­ба­чи­ти на вла­сні очі це мі­сти­чне мі­сто на ске­ля­стих бе­ре­гах рі­чки Та­хо.

Пі­сля то­го як се­ре­дмі­стя древ­ньо­го То­ле­до ЮНЕСКО у 1986 ро­ці вне­сла до спи­ску сві­то­вої куль­тур­ної спад­щи­ни, жо­дна «прав­ка» не бу­ла вне­се­на у зов­ні­шній ви­гляд мі­ста — во­но ні­би за­кон­сер­во­ва­не від впли­ву справ рук люд­ських. Між­на­ро­дна ор­га­ні­за­ція ви­ді­ля­ла зна­чні ко­шти, щоб мі­сто бу­ло від­ре­став­ро­ва­не: бу­дин­ки, ву­ли­ці, му­зеї, цер­кви — все мов ви­ли­за­не й при­че­пу­ре­не. Ко­ли під’їжджа­єш до мі­ста й зу­пи­ня­є­шся по­одаль, на про­ти­ле­жно­му бо­ці Та­хо, щоб сфо­то­гра­фу­ва­ти звід­да­ля си­лу­ет То­ле­до, аби по­тім по­рів­ня­ти з ві­до­мою кар­ти­ною, ще не пі­до­зрю­єш, що пе­ред то­бою ста­ро­вин­на де­рев’яна скринь­ка, яку від­ре­став­ру­ва­ли, але по­тім по­кри­ли ла­ком, від чо­го зник дух ав­тен­ти­чно­сті: все та­ке гла­день­ке, свя­тко­ве — че­пур­ні ві­три­ни крам­ни­чок, у яких ви­став­ле­но пре­кра­сні ро­бо­ти мі­сце­вих май­стрів (жо­дно­го ки­тай­сько­го ширв­жи­тку, ли­ше су­ве­ні­ри й ви­тво­ри мі­сце­вих май­стрів — чу­до­ві кин­джа­ли, но­жі з че­кан­кою та ін­кру­ста­ці­єю, ви­шив­ки, ке­ра­мі­чні ви­ро­би), кав’яр­ні, з яких уже зран­ку ли­нуть аро­ма­ти сві­жої ви­пі­чки й за­па­шної ка­ви, чи­сте­сень­кі ву­зень­кі ву­ли­чки, які на очах ту­ри­стів ми­ють… шам­пу­нем (ну не шам­пу­нем, зві­сно, а мий­ни­ми за­со­ба­ми, але та­ки­ми па­ху­чи­ми, що скла­да­є­ться вра­же­н­ня, ні­би мі­сто вже зран­ку при­че­пу­рив ци­руль­ник ще й на­па­хтив пар­фу­ма­ми).

Аби від­чу­ти справ­жню атмо­сфе­ру мі­ста, сю­ди по­трі­бно при­їжджа­ти на­две­чір, ко­ли зни­ка­ють на­тов­пи ту­ри­стів, а на сті­нах за­ля­га­ють су­тін­ко­ві ті­ні, мов на облич­чях із порт­ре­тів «ге­нія мі­сця» — Ель Гре­ко. Прой­ти­ся ву­зе­сень­ки­ми ву­ли­чка­ми, на яких, мов ма­я­чки, роз­ки­да­ні мі­то­чки у ви­гля­ді ма­лю­сінь­ких ке­ра­мі­чних пли­то­чок із зо­бра­же­н­ням єв­рей­ської мі­но­ри, чи араб­ської сув’язі, чи габс­бурзь­ко­го гер­ба — мі­ток, що ні­би з’єд­ну­ють су­ча­сність із ми­ну­лим.

Блу­ка­ю­чи ву­ли­чка­ми ві­чно­го То­ле­до, на­ма­га­ла­ся від­чу­ти ту атмо­сфе­ру, яку у сво­є­му зна­ко­во­му філь­мі «Трі­ста­на», зня­то­му за ро­ма­ном Бе­ні­то Пе­ре­са Галь­до­са та но­мі­но­ва­но­му на «Оскар», так чу­до­во пе­ре­дав Лу­їс Бу­ню­ель: час ні­би зу­пи­нив­ся у цьо­му мі­сті і змі­ни ні­ко­ли не при­йдуть у ці бу­дин­ки. Ге­рої філь­му, ву­ли­ці — ні­би зі­йшли з кар­тин Ель Гре­ко, і, блу­ка­ю­чи за­ка­пел­ка­ми ста­ро­го мі­ста і під­клю­чив­ши фан­та­зію, ви пе­ре­но­си­тесь у ті ча­си, в ту атмо­сфе­ру.

Уза­га­лі із зір­кою То­ле­до тут пов’яза­но май­же все: це і му­зей Ель Гре­ко, роз­та­шо­ва­ний у бу­дин­ку ко­ро­лів­сько­го скар­бни­ка Са­мю­е­ля Ле­ві (пам’ятник яко­му, до ре­чі, сто­їть нав­про­ти цьо­го му­зею), і цер­ква Сан­то То­ме, у якій ви­сить най­ві­до­мі­ша кар­ти­на ху­до­жни­ка «По­хо­ва­н­ня гра­фа Ор­га­са» (прах са­мо­го Ру­ї­са де То­ле­до, зна­тно­го се­ньо­ра мі­сте­чка Ор­гас, який по­мер у 1323 р., по­ко­ї­ться у цій цер­кві, а че­рез 250 ро­ків пі­сля йо­го смер­ті свя­ще­ни­ки цер­кви, на яку він жер­тву­вав зна­чні ко­шти, за­мо­ви­ли ху­до­жни­ку зга­да­ну кар­ти­ну), і зна­ме­ни­тий То­лед­ський ка­фе­драль­ний со­бор, у яко­му роз­мі­ще­но чи­ма­ло кар­тин ху­до­жни­ка.

То­ле­до — ди­во­ви­жне мі­сто-му­зей, пе­ре­ра­ху­ва­ти «екс­по­на­ти» яко- го про­сто не­мо­жли­во. Але по­ряд із ци­ми «екс­по­на­та­ми» мі­сце­ві жи­те­лі не бо­я­ться роз­мі­ща­ти ви­тво­ри су­ча­сно­го ми­сте­цтва. Так, ска­жі­мо, пе­ред зга­ду­ва­ною ме­рі­єю роз­та­шо­ва­но во­до­грай, який мі­сце­ві жар­то­ма на­зи­ва­ють «бо­ло­то». Справ­ді, на пер­ший по­гляд — це до­сить див­на «спо­ру­да»: на рів­ній пло­щи­ні пе­ре­пле­те­ні ні­би ко­ре­ні ро­слин, а між ни­ми стр­умить во­да. За за­ду­мом мо­ло­дої ір­ланд­ської ху­до­жни­ці, фон­тан має сим­во­лі­зу­ва­ти рі­чки Іспа­нії, що утво­рю­ють єди­ну во­дну си­сте­му. Ви­йшло чи ні — ви­рі­шу­ва­ти спо­гля­да­чам. Ме­ні спо­до­ба­лось…

Зо­ря­не не­бо Се­ві­льї

Та­кої кіль­ко­сті зга­док і по­си­лань на Се­ві­лью не ли­ше в іспан­сько­му, а й у сві­то­во­му ми­сте­цтві і в лі­те­ра­ту­рі зокре­ма не удо­сто­ї­ло­ся жо­дне ін­ше мі­сто: Бай­рон, Пу­шкін, Ме­рі­ме, Ча­пек, що вже ка­за­ти про Лор­ку! Не да­рем­но сто­ли­цю Ан­да­лу­сії на­зи­ва­ють мі­стом п’ятьох опер — най­ві­до­мі­ших у всьо­му сві­ті «Кар­мен» Жор­жа Бі­зе, «Одру­же­н­ня Фі­га­ро» та «Дон Жу­а­на» Мо­цар­та, «Се­віль­сько­го ци­руль­ни­ка» Рос­сі­ні, «Фі­де­ліо» Бе­тхо­ве­на. Ці­ка­во те, що жо­ден із ком­по­зи­то­рів ні ра­зу не був у цьо­му пре­кра­сно­му мі­сті, але вже на­віть один по­го­лос про ньо­го на­ди­хав їх на ство­ре­н­ня ше­дев­рів, які зро­би­ли без­смер­тни­ми і їх, і їхні тво­ри.

Вдя­чні се­віль­ці вста­но­ви­ли пам’ятник ге­ні­аль­но­му Мо­цар­ту не­по­да­лік від «Ма­е­стран­ци», най­кра­си­ві­шої у всій Іспа­нії аре­ни, на якій про­во­дять бої би­ків. Скуль­пту­ра на по­зір скром­на, не­ви­ба­гли­ва, але хі­ба в цьо­му спра­ва — це да­ни­на вдя­чно­сті ком­по­зи­то­ру за йо­го тво­ри.

Нав­про­ти «Ма­е­стран­ци» — пам’ятник ци­ган­ці Кар­мен, при­стра­сне ко­ха­н­ня якої і не­стрим­не ба­жа­н­ня сво­бо­ди фран­цузь­кий чи­нов­ник, а за су­мі­сни­цтвом ман­дрів­ник і пи­сьмен­ник Про­спер Ме­рі­ме во­зве­ли­чив і уві­чнив у про­стій но­ве­лі, що зго­дом на­ди­ха­ла ком­по­зи­то­рів, ху­до­жни­ків, тан­ців­ни­ків, кі­не­ма­то­гра­фів.

Під сті­на­ми і все­ре­ди­ні ці­єї аре­ни ки­пі­ли ще ті при­стра­сті, адже бій би­ків — це не ли­ше ко­ри­да, ду­ель між би­ком і ма­та­до­ром, а й адре­на­лін, який транс­фор­му­є­ться в між­люд­ські кон­флі­кти, по­чу­т­тя. Іспан­ський лі­те­ра­тур­ний кла­сик Ві­сен­те Бла­ско Іба­ньєс (ще одна іспан­ська зір­ка) у сво­є­му ро­ма­ні «Кров і пі­сок» так вір­ту­о­зно пе­ре­дав гру по­чут­тів го­лов­них ге­ро­їв — ві­до­мо­го в Се­ві­льї ма­та­до­ра Ху­а­на Га­льяр­до та йо­го ко­ха­них, що твір ви­три­мав чо­ти­ри екра­ні­за­ції (в одній із них зі­гра­ла спо­ку­сли­ва Ше­рон Сто­ун). Крім то­го, одним із ге­ро­їв і ро­ма­ну, і філь­мів ста­ла се­віль­ська Пла­за дель То­ро.

На до­да­ток до ма­та­дор­ської те­ми не мо­жна не зга­да­ти зна­ме­ни­ту ба­зи­лі­ку Ма­ка­ре­на — храм, яко­му від­дав­на ма­та­до­ри ро­блять по­жер­тву­ва­н­ня, ні­би за­до­брю­ю­чи до­лю і Ма­дон­ну. Ба­зи­лі­ка сто­їть по­одаль від га­мір­но­го цен­тру з на­тов­па­ми ту­ри­стів — тим ці­ка­ві­ше зна­йти це са­краль­не мі­сце, зай­ти в прохо­ло­дні її су­тін­ки і по­ми­лу­ва­ти­ся пиш- но­тою, з якою при­бра­на не­ве­ли­ка фі­гур­ка Ма­те­рі Бо­жої. (Вза­га­лі в Іспа­нії культ Бо­го­ро­ди­ці зна­чно по­ши­ре­ні­ший, ніж культ Хри­ста. До­хо­дить до то­го, що про­сти­ту­ткою не мо­же «пра­цю­ва­ти» дів­чи­на з іме­нем Ма­рія). У скар­бни­ці хра­му збе­рі­га­ю­ться не ли­ше по­жер­тви ма­та­до­рів, а й їхні ко­стю­ми, пи­шно роз­ши­ті зо­ло­том і срі­блом. Є тут і стенд зна­ме­ни­то­го Хо­се Ма­но­ле­то, який по­жер­тву­вав Ма­дон­ні сма­ра­гдо­вий гар­ні­тур, що при­кра­шає фі­гу­ру Бо­го­ма­те­рі не ли­ше на свя­та, ко­ли її про­но­сять ву­ли­ця­ми мі­ста під час уро­чи­стої хо­ди, а й що­дня ко­жен ту­рист мо­же по­ми­лу­ва­ти­ся ці­єю кра­сою, від­ві­дав­ши ба­зи­лі­ку (го­лов­не не по­тра­пи­ти на сі­є­сту, ко­ли храм за­кри­ва­ють).

Се­віль­ці ду­же тре­пе­тно став­ля­ться до всьо­го, що бу­ло, є і мо­же ста­ти ле­ген­дою їхньо­го слав­но­го мі­ста. Блу­ка­ю­чи ву­зень­ки­ми ву­ли­чка­ми мі­ста (а це — не­аби­яке за­до­во­ле­н­ня і ще той квест!), мо­жна на­тра­пи­ти на бу­ди­нок із бал­кон­чи­ком Ро­зі­ни з «Одру­же­н­ня Фі­га­ро»,

На су­тін­ко­вих ву­ли­цях То­ле­до — ті­ні, мов на кар­ти­нах Ель Гре­ко.

«Бо­ло­то» — так на­зи­ва­ють жи­те­лі То­ле­до су­ча­сний во­до­грай нав­про­ти ме­рії.

У сті­нах се­віль­ської Аре­ни дель тор­ро від­бу­ва­ла­ся не одна тра­ге­дія.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.