Роз­стрі­ля­ний

Тра­гі­чна до­ля пол­ков­ни­ка УНР Пе­тра Бол­бо­ча­на ба­га­то в чо­му на­га­дує сьо­го­дні­шні не­по­ро­зу­мі­н­ня між вла­дою й па­трі­о­та­ми

Ukrayina Moloda - - Постать - Та­рас ЗДОРОВИЛО

Чи­ма­ло укра­їн­ських ге­ро­їв, на жаль, ма­ло­ві­до­мі ши­ро­ко­му за­га­лу. Одним із них є ле­ген­дар­ний пол­ков­ник ар­мії УНР Пе­тро Бол­бо­чан — одна з най­яскра­ві­ших по­ста­тей ви­зволь­них зма­гань. У зв’яз­ку зі 135-річ­чям з дня йо­го на­ро­дже­н­ня пи­сьмен­ник і гро­мад­ський ді­яч Ро­ман Ко­валь ор­га­ні­зу­вав у сто­ли­чній за­лі КМДА ве­чір пам’яті ви­зна­чно­го укра­їн­сько­го вій­сько­во­го ді­я­ча.

Мав шан­си ста­ти укра­їн­ським Бі­смар­ком

На­ро­див­ся Пе­тро Бол­бо­чан 5 жов­тня 1883 ро­ку в се­лі Гі­джеу Хо­тин­сько­го ра­йо­ну Бес­са­раб­ської гу­бер­нії (ни­ні се­ло Ярів­ка Чер­ні­ве­цької обла­сті) в на­ціо­наль­но сві­до­мій сім’ї свя­ще­ни­ка. Пров­чив­шись ли­ше два ро­ки в Ки­ши­нів­ській ду­хов­ній се­мі­на­рії, всту­пив до Чу­гу­їв­сько­го пі­хо­тно­го учи­ли­ща, яке за­кін­чив у 1909 ро­ці. Упро­довж пер­шо­го ро­ку сві­то­вої вій­ни офі­цер 38-го То­боль­сько­го пол­ку — по­ру­чник Бол­бо­чан — узяв участь «у 37 бо­йо­вих опе­ра­ці­ях, які не­рід­ко три­ва­ли по­над ти­ждень, а то й мі­сяць». Був по­ра­не­ний і кон­ту­же­ний. За хо­ро­брість отри­мав ор­де­ни Свя­то­го Ста­ні­сла­ва та Свя­тої Ан­ни 2-го та 3-го сту­пе­нів.

У ла­вах бор­ців за укра­їн­ську дер­жа­ву в 1918-20 ро­ках про­ли­ва­ли кров укра­їн­ці рі­зних зе­мель. Бу­ли се­ред них і бес­са­раб­ці. Най­ві­до­мі­шим се­ред них став пол­ков­ник ар­мії УНР Пе­тро Бол­бо­чан. Він мав шан­си ста­ти укра­їн­ським Бі­смар­ком, здо­бу­ва­чем і об’єд­ну­ва­чем укра­їн­ських зе­мель, твор­цем ко­за­цької дер­жа­ви. Але ци­віль­ні пар­тій­ці, які на­зва­ли се­бе то­го­ча­сною «вер­хов­ною вла­дою», по­ба­чи­ли в цьо­му не­пар­тій­но­му чо­ло­ві­ко­ві ре­аль­но кан­ди­да­та на ко­ман­ду­ва­ча укра­їн­сько­го вій­ська, а в ра­зі пе­ре­мог — і геть­ма­на укра­їн­ської дер­жа­ви.

Але не гор­дість пе­ре­пов­ню­ва­ла сер­ця отих «су­гу­бо штат­скіх», що в на­шо­му вій­ську є лю­ди, го­то­ві взя­ти на се­бе від­по­від­аль­ність за ви­зво­ле­н­ня Ба­тьків­щи­ни, а нав­па­ки — острах пе­ред ни­ми. Са­ме у воє­на­чаль­ни­ках, яких лю­би­ло вій­сько, ци­віль­ні ба­чи­ли чи не най­біль­шу за­гро­зу для се­бе, тож і по­бо­рю­ва­ли їх — зви­чай­но ж, не в че­сно­му гер­ці. Так са­мо й те­пер вла­да ба­чить за­гро­зу вла­сній без­пе­ці не стіль­ки в Ро­сії, скіль­ки у до­бро­воль­цях і їхніх ко­ман­ди­рах.

Пі­сля лю­тне­вої ре­во­лю­ції Бол­бо­чан актив­но роз­по­чав ор­га­ні­за­цію укра­їн­ських вій­сько­вих ча­стин і до­по­міг у фор­му­ван­ні 1-го Укра­їн­сько­го пол­ку іме­ні Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го з ча­стин ро­сій­ської ар­мії. Сфор­му­вав із до­бро­воль­ців 5-го кор­пу­су Пів­ден­но-За­хі­дно­го фрон­ту ро­сій­ської ар­мії 1-й Укра­їн­ський ре­спу­блі­кан­ський полк, і 22 ли­сто­па­да 1917 ро­ку був при­зна­че­ний йо­го ко­ман­ди­ром. Про­те вже на по­ча­тку гру­дня цей полк був лі­кві­до­ва­ний за на­ка­зом кор­пу­сно­го сол­дат­сько­го ко­мі­те­ту, що пе­ре­бу­вав під кон­тро­лем біль­шо­ви­ків: не­зва­жа­ю­чи на опір Бол­бо­ча­на, полк бу­ло роз­збро­є­но, а ка­зар­ми пі­дір­ва­но та роз­би­то гар­ма­та­ми, че­рез що зна­чна кіль­кість укра­їн­ців за­ги­ну­ла.

У сі­чні 1918 ро­ку, напередодні біль­шо­ви­цької оку­па­ції сто­ли­ці, Бол­бо­чан із ча­сти­ною стар­шин з ве­ли­ки­ми тру­дно­ща­ми ді­став­ся Ки­є­ва, де фор­мує вій­сько­вий під­роз­діл — Ре­спу­блі­кан­ський ку­рінь, хо­ча офі­цій­но­го до­зво­лу не отри­му­вав. Са­ме на чо­лі цьо­го ку­ре­ня Пе­тро Бол­бо­чан взяв участь у при­ду­шен­ні сі­чне­во­го пов­ста­н­ня біль­шо­ви­ків у сто­ли­ці. Не­вдов­зі Ре­спу­блі­кан­ський ку­рінь ре­ор­га­ні­зо­ва­но у 2-й За­по­різь­кий пі­ший ку­рінь і при­єд­на­но до Окре­мо­го за­по­різь­ко­го за­го­ну. Від­сту­па­ю­чи з Ки­є­ва, за­гін при­кри­вав від’їзд уря­ду УНР, а пі­сля від­хо­ду до Жи­то­ми­ра Бол­бо­ча­на при­зна­чи­ли гу­бер­ні­аль­ним вій­сько­вим ко­мен­дан­том Во­ли­ні.

Пі­сля укла­де­н­ня Бе­ре­стей­сько­го ми­ру Окре­мий за­по­різь­кий за­гін брав участь у на­сту­пі на Ки­їв ра­зом із Сі­чо­ви­ми стріль­ця­ми та Гай­да­ма­цьким ко­шем Сл­обід­ської Укра­ї­ни, ке­ро­ва­ним Си­мо­ном Пе­тлю­рою. 2 бе­ре­зня 1918 ро­ку 2-й За­по­різь­кий ку­рінь на чо­лі з Пе­тром Бол­бо­ча­ном, ви­пе­ре­джа­ю­чи ні­ме­цькі вій­ська, пер­шим уві­йшов до Ки­є­ва, який без бою за­ли­ши­ли біль­шо­ви­цькі вій­ська. Че­рез два дні

Окре­мий за­по­різь­кий за­гін від­пра­ви­ли на біль­шо­ви­цький фронт у аван­гар­ді ні­ме­цьких військ, й не­вдов­зі за­по­ріж­ці ви­зво­ли­ли Гре­бін­ку, Лу­бни, Ро­мо­дан, Пол­та­ву. У се­ре­ди­ні бе­ре­зня За­по­різь­кий за­гін ре­ор­га­ні­зо­ву­є­ться у За­по­різь­ку ди­ві­зію під ко­ман­ду­ва­н­ням ге­не­ра­ла Оде­ксан­дра На­ті­є­ва. Пе­тра Бол­бо­ча­на при­зна­ча­ють ко­ман­ди­ром 2-го За­по­різь­ко­го пі­шо­го пол­ку, який став най­біль­шим і най­кра­щим пол­ком За­по­різь­кої ди­ві­зії.

Взя­т­тя Кри­му

Чу­до­ви­ми є спо­га­ди «По­хід Бол­бо­ча­на на Крим» со­тни­ка ар­мії УНР Бо­ри­са Мон­ке­ви­ча, чия кни­га під­ні­має бо­йо­вий дух, спо­ну­кає про­дов­жу­ва­ти бо­роть­бу на­ших ве­ли­ких по­пе­ре­дни­ків. Пе­ре­дмо­вою до неї став та­кий про­мо­ви­стий спо­мин со­тни­ка: «Бу­ва­ло, при­їжджав ста­рий се­ля­нин із си­на­ми і звер­тав­ся до Бол­бо­ча­на з та­ки­ми сло­ва­ми: «Чув я про Вас ба­га­то до­бро­го, па­не ота­ма­не, й ві­рю, що на­шу спра­ву Ви як слід про­ва­ди­те, то­му про­шу прийня­ти мо­їх си­нів під своє ке­ру­ва­н­ня, за­мі­ни­ти їм ба­тька й да­ти мо­жли­вість по­слу­жи­ти Укра­ї­ні».

Тож сла­ва про пол­ков­ни­ка ши­ри­ла­ся в на­ро­ді з уст в уста, а що вже го­во­ри­ти про лю­бов і по­ва­гу до сво­го ко­ман­ди­ра йо­го за­по­рож­ців. Чи не най­зна­ме­ни­ті­шим і най­успі­шні­шим, із вій­сько­вої то­чки зо­ру, є по­хід пол­ков­ни­ка на Крим та йо­го взя­т­тя на­ве­сні 1918 ро­ку. По­дії роз­ви­ва­ли­ся стрім­ко — 10 кві­тня штаб за­по­ріж­ців отри­мав та­єм­ний на­каз уря­ду УНР: ви­пе­ре­джа­ю­чи ні­ме­цькі вій­ська, за­хо­пи­ти Крим. Бол­бо­ча­на при­зна­ча­ють ко­ман­ди­ром Крим­ської гру­пи Ар­мії УНР на пра­вах ди­ві­зії, й не­спо­ді­ва­но для мо­ска­лів бол­бо­ча­нів­ці фор­су­ють Си­ваш, пе­ре­хо­дять «чон­гар­ський міст» — цю своє­рі­дну хвір­тку в Крим: 22 кві­тня Крим­ська гру­па за­хо­плює пер­шу ву­зло­ву стан­цію пів­остро­ва — Джан­кой, а 24 кві­тня — Сім­фе­ро­поль. Але пі­сля уль­ти­ма­ту­му ні­ме­цько­го оку­па­цій­но­го ко­ман­ду­ва­н­ня за на­ка­зом вій­сько­во­го мі­ні­стра УНР вій­сько­ві ча­сти­ни Бол­бо­ча­на на­при­кін­ці кві­тня ви­хо­дять із Кри­му.

У черв­ні 1918 ро­ку, за геть­ма­на Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, роз­по­чав­ся на­ступ біль­шо­ви­ків на Укра­ї­ну. Ди­ві­зію Пе­тра Бол­бо­ча­на від­пра­ви­ли на охо­ро­ну укра­їн­сько-ро­сій­сько­го кор­до­ну на пів­ніч від Слов’ян­ська: упро­довж трьох мі­ся­ців за­по­ріж­ці ве­ли ви­сна­жли­ві бої з біль­шо­ви­ка­ми.

Ан­ти­геть­ман­ське пов­ста­н­ня

У ли­сто­па­ді 1918 р. полк під ко­ман­ду­ва­н­ням Бол­бо­ча­на одним із пер­ших пе­ре­йшов на бік Ди­ре­кто­рії УНР і був основ­ною си­лою у пов­стан­ні про­ти геть­ма­на Ско­ро­пад­сько­го. Пол­ков­ник під­три­мав ан­ти­геть­ман­ське пов­ста­н­ня, про­те ви­су­нув умо­ву — збе­рег­ти від руй­ну­ва­н­ня дер­жав­ний апа­рат, але зго­дом ця умо­ва бу­ла по­ру­ше­на. Він ка­те­го­ри­чно ви­сту­пав про­ти спіль­них дій з біль­шо­ви­ка­ми, вва­жа­ю­чи, що вар­то бо­ро­ти­ся ли­ше за «са­мо­стій­ну де­мо­кра­ти­чну Укра­їн­ську Ре­спу­блі­ку, а не за єди­ну Ро­сію, хоч би якою во­на бу­ла, мо­нар­хі­чною чи біль­шо­ви­цькою».

У гру­дні 1918 ро­ку Ди­ре­кто­рія УНР при­зна­чи­ла Бол­бо­ча­на ко­ман­ду­ва­чем Лі­в­обе­ре­жною гру­пою Ар­мії УНР, яка про­ти­сто­я­ла на­сту­пу Чер­во­ної ар­мії зі схо­ду. Як під­кре­слю­ва­ли су­ча­сни­ки, «пол­ков­ник Бол­бо­чан — най­ви­зна­чні­ший ота­ман укра­їн­ської ар­мії то­го ча­су...» Він був успі­шним ко­ман­ди­ром, яко­го по­ва­жа­ли і про­сті сол­да­ти, і стар­ши­ни, ви­кли­кав за­здрість у без­дар­них воє­на­чаль­ни­ків-кар’єри­стів та не­на­висть у во­ро­гів. Че­рез йо­го твер­ду по­зи­цію та вій­сько­ві успі­хи у бо­роть­бі з Чер­во­ною ар­мі­єю за Пе­тра Бол­бо­ча­на («жи­во­го чи мер­тво­го») біль­шо­ви­ки обі­ця­ли 50 ти­сяч кар­бо­ван­ців.

22 гру­дня за на­ка­зом Го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча ота­ма­на Си­мо­на Пе­тлю­ри пе­ред Чор­но­мор­ською ди­ві­зі­єю, що вхо­ди­ла до Оса­дно­го кор­пу­су, бу­ло по­став­ле­не завдання зайня­ти і за­хи­ща­ти фронт про­ти ра­дян­ських ча­стин по лі­нії Глу­хів — Шос­тка — Нов­го­род-Сі­верськ і, очи­стив­ши за­лі­зни­чну лі­нію Го­мель-Ба­хмач, утри­му­ва­ти її. Ди­ві­зія пе­ре­хо­ди­ла у під­по­ряд­ку­ва­н­ня ко­ман­ду­ва­ча Лі­в­обе­ре­жно­го фрон­ту ота­ма­на Пе­тра Бол­бо­ча­на. Крім то­го, За­по­різь­кий кор­пус під ко­ман­ду­ва­н­ням Бол­бо­ча­на, кор­пус Сі­чо­вих стріль­ців Єв­ге­на Ко­но­валь­ця та ди­ві­зія Во­ло­ди­ми­ра Оскіл­ка бу­ли осно­вою ар­мії УНР. У цих ча­сти­нах па­ну­ва­ла зраз­ко­ва вій­сько­ва ди­сци­плі­на, во­ни бу­ли най­ді­є­зда­тні­ши­ми та най­кра­ще ви­ко­ну­ва­ли по­став­ле­ні завдання. На пер­ший по­гляд — див­но, однак ці най­більш ди­сци­плі­но­ва­ні, на­ціо­наль­но сві­до­мі й вір­ні Ди­ре­кто­рії вій­ська бу­ли під­да­ні най­біль­шій кри­ти­ці й шель­му­ван­ню. Про них по­ши­рю­ва­ли рі­зні чу­тки, кри­ти­чні ви­слов­лю­ва­н­ня по­стій­но з’яв­ля­лись у пре­сі (осо­бли­во під­кон­троль­ній біль­шо­ви­кам та тим, хто їм спів­чу­вав). Го­ло­ва Ди­ре­кто­рії Во­ло­ди­мир Вин­ни­чен­ко, а за ним і го­лов­ний ота­ман Си­мон Пе­тлю­ра все більш пі­до­зрі­ло ди­ви­лись на успі­шно­го пол­ко­вод­ця.

На­ступ на Ки­їв

Пі­сля ви­му­ше­но­го від­сту­пу військ Бол­бо­ча­на з Хар­ко­ва пол­ков­ни­ка зви­ну­ва­ти­ли у зда­чі мі­ста Чер­во­ній ар­мії без бою. Ні­хто не звер­нув ува­гу на об’єктив­ні об­ста­ви­ни, в яких опи­ни­ла­ся укра­їн­ська ар­мія. Як­би не цей від­хід, то УНР втра­ти­ла б най­кра­щі вій­сько­ві ча­сти­ни. Не мов­чав і сам Бол­бо­чан. Він різ­ко критикував не­по­слі­дов­ну, су­пе­ре­чли­ву по­лі­ти­ку уря­ду УНР та йо­го мі­ні­стрів. Вка­зу­вав їм на яв­ні по­мил­ки та про­ра­хун­ки.

22 сі­чня 1919 ро­ку Бол­бо­ча­на усу­ну­ли від ко­ман­ду­ва­н­ня За­по­різь­ким кор­пу­сом. Йо­го за­а­ре­што­ву­ють за на­ка­зом со­тни­ка Оме­ля­на Во­ло­ха — ко­ман­ди­ра Бо­г­да­нів­сько­го пол­ку на Лі­в­обе­ре­жно­му фрон­ті (який зго­дом вдав­ся до низ­ки ан­ти­уря­до­вих акцій і, зре­штою, вкрав­ши дер­жав­ну скар­бни­цю, пе­ре­йшов на бік біль­шо­ви­ків).

На­при­кін­ці сі­чня Бол­бо­чан у Ки­є­ві опри­лю­днює сво­го ли­ста, в яко­му, зокре­ма, ка­зав: «Бі­дна Укра­ї­на, ми бо­ре­мо­ся з боль­ше­ви­змом, весь куль­тур­ний світ під­ні­ма­є­ться на бо­роть­бу з ним, а укра­їн­ський но­во­по­ста­лий уряд УНР йде на­зу­стріч боль­ше­ви­змо­ві й боль­ше­ви­кам!.. Ви не мо­же­те ро­зі­бра­ти­ся в са­мих про­стих жит­тє­вих пи­та­н­нях, (а) лі­зе­те в мі­ні­стри, ота­ма­ни, лі­зе­те в ке­рів­ни­ки ве­ли­кої дер­жа­ви, лі­зе­те в за­ко­но­дав­ці за­мість то­го, аби бу­ти са­ми­ми зви­чай­ни­ми уря­дов­ця­ми і пи­сар­ця­ми». По­ча­ло­ся слід­ство, яке не да­ло під­став для зви­ну­ва­че­н­ня Бол­бо­ча­на. Слід­ство за­йшло у глу­хий кут, однак не при­пи­ни­лось.

Пред­став­ни­ки лі­вих со­ці­а­лі­сти­чних те­чій на чо­лі з Вин­ни­чен­ком ви­ма­га­ли для Бол­бо­ча­на су­во­ро­го по­ка­ра­н­ня, вба­ча­ю­чи у ньо­му пе­ре­шко­ду на шля­ху по­ро­зу­мі­н­ня із ра­дян­ською Ро­сі­єю, на бік якої во­ни схи­ля­ли­ся. За­ли­ша­ю­чись під вар­тою без су­ду і слід­ства, Бол­бо­чан був пе­ре­ве­де­ний до Ста­ні­сла­во­ва (ни­ні Іва­но­Фран­ківськ), де бу­ла тим­ча­со­ва сто­ли­ця За­хі­дно­укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки, під на­гляд мі­сце­вої вла­ди. Про­те за­мість то­го, щоб ти­хо пе­ре­си­ді­ти де­який час, пол­ков­ник по­стій­но кри­ти­кує го­ло-

Стар­ши­ни кін­но-гай­да­ма­цько­го пол­ку бі­ля пан­цер­ни­ка Окре­мої за­по­різь­кої ди­ві­зії (кві­тень 1918 р.)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.