Га­ли­на Та­ра­сюк: Бли­сну­ла на­дія, що це ін­те­ле­кту­аль­не зло­дій­ство зги­не

Чому сво­го ча­су пи­сьмен­ни­цю ви­гна­ли з мо­сков­сько­го Лі­те­ра­тур­но­го ін­сти­ту­ту і яким во­на ба­чить Та­ра­са Шев­чен­ка

Ukrayina Moloda - - Культура - Ма­рія ВИШНЕВСЬКА

Ни­ні­шній рік — юві­лей­ний для пи­сьмен­ни­ці Га­ли­ни Та­ра­сюк, ав­тор­ки 28 кни­жок по­е­зії, про­зи, пу­блі­ци­сти­ки. Її вір­ші та но­ве­ли пе­ре­кла­де­но іта­лій­ською, ла­твій­ською, ли­тов­ською, ні­ме­цькою, поль­ською та ще п’ятьма іно­зем­ни­ми мо­ва­ми. Її про­зо­ві «Лю­бов і гріх Ма­рії Ма­гда­ли­ни», «Да­ма остан­ньо­го ли­ца­ря», «Між пе­клом і ра­єм» i ро­ман-вер­сія «Зо­ре моя ве­чір­няя, або Про­рок і Ма­рія» бу­ли но­мі­но­ва­ні на Шев­чен­ків­ську пре­мію. На­ро­ди­ла­ся на Він­нич­чи­ні, в се­лі Ор­лів­ка Те­пли­цько­го ра­йо­ну, але 32 ро­ки про­жи­ла в Чер­нів­цях, за­кін­чив­ши Уні­вер­си­тет іме­ні Юрія Федь­ко­ви­ча. Остан­ні ві­сім­над­цять ро­кiв — сто­ли­чні. Пра­цю­ва­ла ре­да­кто­ром га­зе­ти «Час», за­сту­пни­ком ре­да­кто­ра «Сло­ва Про­сві­ти». Її текс­ти дру­ку­ва­ли в «Лі­те­ра­тур­ній Укра­ї­ні», бу­ла го­лов­ним ре­да­кто­ром бро­вар­ської те­ле­сту­дії «На­ше мі­сто» (м. Бро­ва­ри). На твор­чих хлі­бах пра­ця не­скін­чен­на.

Про Ки­їв мрі­я­ла з ди­тин­ства

Га­ли­но Ти­мо­фі­їв­но, вже 18 ро­ків, як ви ви­їха­ли з Чер­нів­ців, чи вда­ло­ся при­жи­ти­ся та ада­пту­ва­ти­ся до сто­ли­чно­го ри­тму жи­т­тя?

— Та ні­би вже й по­ра... Тим па­че що справ­ді в цьо­му ро­ці ми­ну­ло 18 ро­ків, як я пе­ре­їха­ла з бла­го­сло­вен­них Чер­нів­ців до столь­но­го Ки­є­ва, про який, при­зна­ти­ся, мрі­я­ла з ди­тин­ства. Зви­чай­но, спо­ча­тку мрі­я­ла вчи­ти­ся в уні­вер­си­те­ті іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка. Але до­ля по­ве­ла ме­не з рі­дної Він­нич­чи­ни до­ро­га­ми та сві­та­ми ін­ши­ми, аж че­рез Мо­скву, і при­ве­ла на Бу­ко­ви­ну, в Чер­нів­ці, за що я їй без­ме­жно вдя­чна.

Чер­нів­ці по­да­ру­ва­ли ме­ні див­ний, не­ві­до­мий світ, бар­ви­сту, ди­во­ви­жну Бу­ко­ви­ну, а з нею і всю За­хі­дну Укра­ї­ну, не­ймо­вір­но ці­ка­ву, якої я б не зна­ла, жи­ву­чи у сто­ли­ці. Вре­шті, пре­кра­сних лю­дей, дру­зів, не­за­бу­тні люд­ські сто­сун­ки, при­стра­сті, ді­тей, книж­ки... Сло­вом — мо­ло­дість і пів­жи­т­тя.

Що ж до Ки­є­ва, то він був і за­ли­ша­є­ться мі­стом мо­єї мрії. Маю на ува­зі Ки­їв істо­ри­чний, ле­ген­дар­ний, йо­го ду­хов­ну, «на­мо­ле­ну» мо­ли­тва­ми со­тень по­ко­лінь ти­ся­чо­лі­тню ау­ру. Отож жи­ву ско­рі­ше в та­ко­му Ки­є­ві, май­же фі­зи­чно від­чу­ва­ю­чи щіль­ність ча­со­вих пла­стів, при­су­тність ве­ли­ких і силь­них осо­би­сто­стей, які жи­ли й тво­ри­ли на цій зем­лі. А якщо й му­си­ла ада­пту­ва­ти­ся до чо­гось, то це — до від­ста­ней і ве­ле­лю­д­дя. На за­гал у сто­ли­ці справ­ді біль­ше мо­жли­во­стей для са­мо­ре­а­лі­за­ції, але й біль­ша кон­ку­рен­ція. То­му жи­ти і тво­ри­ти тут во­дно­час і лег­ко, і важ­ко. Зви­чай­но, лег­ко при­жи­ва­є­шся на но­во­му мі­сці то­ді, ко­ли, по-пер­ше, ма­єш тил, свою ма­лень­ку фор­те­цю, по-дру­ге, ко­ли зна­хо­диш свою ні­шу і, по-тре­тє, за­тре­бу­ва­ний ото­че­н­ням. Усе це я ма­ла і маю: сім’ю, твор­чість, ро­бо­ту.

Ва­ша по­е­ти­чна твор­чість при­па­дає на чер­ні­ве­цький пе­рі­од, а про­зо­ва — пе­ре­ва­жно на ки­їв­ський? Дми­тро Пав­ли­чко ка­зав: «По­е­зія — це мо­ва мо­ло­дих». По­го­джу­є­те­ся? Як пи­сав ще один кла­сик, «ро­ки схи­ля­ють до су­во­рої про­зи».

— Мо­жли­во, й так. Але у мо­є­му ви­пад­ку бу­ло на­ба­га­то скла­дні­ше. Про­сто в ча­си «бре­жнєв­щи­ни-ан­дро­пов­щи­ни» ту про­зу, яку я пи­са­ла в мо­ло­до­сті й за яку ме­не ви­гна­ли з мо­сков­сько­го Лі­те­ра­тур­но­го ін­сти­ту­ту ім. М. Горь­ко­го, про­сто ні­хто не дру­ку­вав, окрім кіль­кох но­вел.

За по­ра­дою до­брих лю­дей, че­сних пи­сьмен­ни­ків-на­став­ни­ків, щоб не «ви­па­сти з твор­чо­го про­це­су», я по­ча­ла пи­са­ти тіль­ки вір­ші, в яких між ряд­ка­ми, в обра­зах, ме­та­фо­рах, на­тя­ках мо­жна і дум­ку ви­сло­ви­ти, і за­хо­ва­ти­ся за ни­ми... Та й то всі мої по­е­ти­чні книж­ки ви­йшли вже під час Пе­ре­бу­до­ви, яку я ві­та­ла як ви­зво­ле­н­ня з ка­зе­ма­ту, як сво­бо­ду дов­го­ж­дан­ну.

Про­зу по­ча­ла пи­са­ти актив­но в ча­си Пе­ре­бу­до­ви, па­ра­лель­но з по­е­зі­єю, то­му

спо­ча­тку ро­ман­ти­чну, як по­вість «Ті­кай­мо, Ада­ме, ті­кай­мо!», по­тім тра­гі­чно-по­лі­ти­чну — «Лю­бов і гріх Ма­рії Ма­гда­ли­ни», в якій iде­ться про не­лег­ку до­лю ми­тців 60-х ро­ків: на­гін­ки, пе­ре­слі­ду­ва­н­ня за на­ціо­на­лі­сти­чну ідею, аре­шти, тюр­ми. А вже в 90-ті ри­ну­ли, як во­да з по­то­ків, одна за одною мої со­ці­аль­ні но­ве­ли, де­які з яких ви­дру­ку­ва­ла у ви­бра­но­му «Лю­бов і гріх Ма­рії Ма­гда­ли­ни» (1995 р.).

Але справ­жня про­за, со­ці­аль­на, го­стро-по­лі­ти­чна, сар­ка­сти­чна і дра­ма­ти­чна про­за аб­сур­дно­го ре­а­лі­зму, як я її на­зва­ла, «пі­шла» стрім­ким по­то­ком уже в Ки­є­ві. Це ро­ма­ни «Між пе­клом і ра­єм» і «Смерть — се­стра мо­єї са­мо­тно­сті», «Храм на бо­ло­ті» і «Цінь Ху­ань Ґонь», «Жі­но­чі ро­ма­ни», збір­ки но­вел «Да­ма остан­ньо­го ли­ца­ря», «Ян­гол з Укра­ї­ни», «Ков­чег для ме­те­ли­ків», «Ко­ро­ткий та­нець на Ві­ден­ськім ба­лу». Ма­буть, то­му що сам пе­ре­їзд до сто­ли­ці, ада­пта­ція до ме­га­по­лі­су і до лі­те­ра­тур­но­го бо­мон­ду бу­ли для ме­не стре­сом. Ба, зем­ле­тру­сом, який ско­ли­хнув усі мої ду­шев­ні на­дра, всі по­кла­ди са­мо­цві­тів «гли­бо­ко­го за­ля­га­н­ня». Що й не див­но, адже пи­шу тіль­ки у стре­со­во­му ста­ні.

Прав­да про Шев­чен­ка

Дра­ма­тизм ва­ших но­вел «за­шка­лює». Та й ро­ма­нів, які чо­мусь на­зи­ва­ють «жі­но­чи­ми». На­пи­са­ти їх не зду­жав би й чо­ло­вік...

— Яко­юсь мiрою це був ви­клик так зва­ній «жі­но­чій лі­те­ра­ту­рі», яку в ча­си Не­за­ле­жно­сті ста­ли пи­са­ти «гран­то­ві» пи­сьмен­ни­ці-фе­мі­ніс­тки. Я вва­жа­ла цей тер­мін де­що шту­чним і при­ни­зли­вим, адже, по-пер­ше, Бог, ко­ли обда­ро­вує та­лан­том, не ви­би­рає стать, а щи­ру ви­со­ку ду­шу, яка, як ві­до­мо, не має ро­ду ані жі­но­чо­го, ні чо­ло­ві­чо­го, тим па­че — се­ре­дньо­го. По-дру­ге, до­ве­ла, що справ­ді че­сну со­ці­аль­ну, гу­ма­ні­сти­чну про­зу, яка по­ру­шує про­бле­ми су­ча­сно­сті, мо­жуть пи­са­ти са­ме жін­ки...

Най­но­ві­ший ваш ро­ман, так би мо­ви­ти, із серії «ЖЗЛ» — про Та­ра­са Шев­чен­ка, йо­го час, епо­ху, ото­че­н­ня та сто­сун­ки з ним, над­то з Мар­ком Вов­чком... Чому ви взя­ли­ся пи­са­ти на тему, зда­ва­ло­ся б, дав­но опи­са­ну?

— Про при­чи­ни, мо­ти­ви і по­тре­бу ска­за­ти свою прав­ду про Шев­чен­ка я пи­са­ла ба­га­то і ши­ро­ко. Ма­є­те ра­цію. Про Шев­чен­ка на­пи­са­но на­віть біль­ше, ніж про всю укра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру і її твор­ців ра­зом узя­тих ще з ча­сів Не­сто­ра-лі­то­пи­сця. Але, на жаль, iз рі­зних іде­о­ло­гі­чних по­зи­цій.

Отож пер­шим бу­ло ба­жа­н­ня за­хи­сти­ти Шев­чен­ка як сим­вол укра­їн­ства, укра­їн­ської дер­жав­но­сті від по­стій­ної іде­о­ло­гі­чної екс­плу­а­та­ції, як у цар­ські ча­си, так і в ра­дян­ські, зокре­ма, і пост­ра­дян­ські... Себ­то не зруй­ну­ва­ти, а від­ко­ри­гу­ва­ти дав­но ка­но­ні­зо­ва­ний образ Ге­нія і Про­ро­ка, і уста­ле­ний ка­нон, над яким до­сі пі­тні­ють де­ся­тки вче­них му­жів і жон, ігно­ру­ю­чи не­за­пе­ре­чний факт, що у Все­сві­ті на ім’я Шев­чен­ко ще ба­га­то зо­ста­ло­ся не­від­кри­то­го, а то й не­зро­зумі­ло­го, не­о­сми­сле­но­го, на­ле­жно не по­ці­но­ва­но­го, або не по­мі­че­но­го... Ба­га­то ту­ман­но­стей і чор­них дір... Крім то­го, чи­ма­ло ви­крив­ле­но­го, пе­ре­кру­че­но­го, зло­бно­го, що осо­бли­во пе­чаль­но... Зви­чай­но, спо­ну­кав до на­пи­са­н­ня й не­ймо­вір­ний пі­є­тет пе­ред По­е­том Та­ра­сом Гри­го­ро­ви­чем Шев­чен­ком, ви­хо­ва­ни­ми у ме­ні ба­тька­ми і шко­лою з ко­ли­ски.

Як на ме­не, то ви до­сить вмо­ти­во­ва­но про­во­ди­те в ро­ма­ні па­ра­ле­лі між на­шим сьо­го­де­н­ням і ре­а­лі­я­ми по­ча­тку XIX сто­лі­т­тя, в яких су­ди­ло­ся жи­ти Шев­чен­ку.

— Про­во­джу па­ра­ле­лі, щоб на­га­да­ти сво­їм су­ча­сни­кам, що на­ша бо­роть­ба з Ро­сі­єю за са­му іден­ти­фі­ка­цію і на­ціо­наль­ну не­за­ле­жність має дов­гу і дра­ма­ти­чну істо­рію. Адже са­ме в ро­ки про­бу­дже­н­ня Шев­чен­ко­во­го Ге­нія в го­ло­вах цар­ських са­тра­пів — мі­ні­стрів, ге­не­ра­лів і по­ліц­мей­сте­рів Ми­ко­ли Пер­шо­го — за­ро­джу­ва­ли­ся за­гар­бни­цькі ідеї ні­би­то бо­го­уго­дно­го «осво­бо­жде­ния рус­ска­го и пра­во­слав­на­го ми­ра» і «соби­ра­ния сло­вян­ських зе­мель» під ко­ро­ною ро­сій­ської мо­нар­хії. На облу­дну «на­жив­ку» лу­ка­вої до­ктри­ни пан­сла­ві­зму на­віть «клю­ну­ли» мо­ло­ді укра­їн­ські па­трі­о­ти-ін­те­лі­ген­ти, ки­ри­ло­ме­фо­ді­їв­ці П. Ку­ліш, М. Ко­сто­ма­ров, О. Мар­ко­вич, О. Ту­луб... І на­віть ан­ти­мо­нар­хіст Шев­чен­ко! Спо­ді­ва­ю­чись, що в май­бу­тній слов’ян­ській фе­де­ра­ції Укра­ї­на ма­ти­ме всі шан­си ста­ти віль­ною і са­мо­стій­ною. Та­кож не за­бу­вай­мо, що са­ме то­ді був ство­ре­ний і ре­пре­сив­ний Тре­тій від­діл ім­пе­ра­тор­ської кан­це­ля­рії — «пред­те­ча» ЧК, НКВС, КДБ і су­ча­сної ФСБ. І що са­ме в лі­гві цих двох мон­стру­аль­них ін­сти­ту­цій за­ва­рю­ва­ла­ся вся ця шо­ві­ні­сти­чна, ан­ти­укра­їн­ська ка­ла­муть «рус­ска­го мі­ра», кри­ва­ві пло­ди якої ми ни­ні по­жи­на­є­мо на оку­по­ва­но­му Дон­ба­сі і в ане­ксо­ва­но­му Кри­му.

Вам не обра­зли­во, що та­ку ва­шу кро­пі­тку пра­цю зі­гно­ро­ва­но Шев­чен­ків­ським ко­мі­те­том?

— Обра­зли­во. На­віть з огля­ду на те, що зга­да­ний ко­мі­тет — від­вер­то ко­рум­по­ва­на стру­кту­ра, де за­сі­да­ють одні й ті са­мi «смо­тря­щі» ще з прі­сно­пам’яних ра­дян­ських ча­сів. А «роз­да­ча пре­мії» — про­сто бі­знес ку­пки са­мо­при­зна­че­них «ге­не­ра­лів» від лі­те­ра­ту­ри та ми­сте­цтва, у біль­шо­сті сво­їй без­та­лан­них, але про­бив­них «ді­я­чів», «між­со­бой­чик» iз не­ви­со­ки­ми мо­раль­ни­ми кри­те­рі­я­ми, який гань­бить не ли­ше ім’я Та­ра­са Шев­чен­ка, а й на­ціо­наль­ний ста­тус пре­мії. І я про це ба­га­то ра­зів пи­са­ла в по­ва­жній цен­траль­ній пре­сі... То­му да­вай­те по­го­во­ри­мо про щось ве­се­лі­ше...

Су­ча­сне пи­сьмен­ство: ско­пі­ю­вав — вста­вив

Яким вам ви­да­є­ться су­ча­сний лі­те­ра­тур­ний про­цес в Укра­ї­ні?

— Сла­ва Бо­гу, що він, цей про­цес, який не є, але є, і на­віть спри­яє по­яві но­вих імен у лі­те­ра­ту­рі. Мо­жли­во, на­віть і до­бре, що сьо­го­дні цей лі­те­ра­тур­ний про­цес, як на ме­не, скла­да­є­ться з кіль­кох па­ра­лель­них про­це­сів, але, на жаль, ще не осми­сле­них, не до­слі­дже­них кри­ти­кою, якої про­сто не­ма. А то­му й скла­да­є­ться вра­же­н­ня, ні­би ці па­ра­лель­ні сві­ти й не пе­ре­ти­на­ю­ться в жа­дно­му з ша­рів на­шої ду­хов­ної стра­то­сфе­ри.

До при­кла­ду, крім тра­ди­цій­ної та тра­ди­цій­но фі­нан­со­ва­ної дер­жа­вою, а то­му ко­рум­по­ва­ної Спіл­ки пи­сьмен­ни­ків, є ще до­бро­віль­ні твор­чі об’єд­на­н­ня, як-то Асо­ці­а­ція укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків, Лі­те­ра­тур­ний Фо­рум то­що... Та ме­не біль­ше за все тур­бує мо­раль­но­е­ти­чний аспект ни­ні­шніх твор­чих про­це­сів як лі­те­ра­тур­них, так і лі­те­ра­ту­ро­знав­чих.

Остан­ні­ми ро­ка­ми за від­су­тно­сті будь-яко­го пра­во­во­го захисту ав­тор­ських, ін­те­ле­кту­аль­них прав, а та­кож еле­мен­тар­ної со­ві­сті ав­то­рів, за­те при­су­тно­сті в ко­жно­го з них комп’юте­ра з Ґу­ґлем, — ма­хро­вим цві­том роз­квіт не­при­хо­ва­ний пла­гі­ат, ма­со­ве пі­рат­ство, без­со­ві­сне при­сво­є­н­ня чу­жих ду­мок і на­віть тво­рів... і ви­да­н­ня їх під сво­їм прі­зви­щем. Над­зви­чай­но по­пу­ляр­ним став та­кий на­пря­мок чи стиль, чи жанр твор­чо­сті, як cope-past (ко­пі­пейст), у пе­ре­кла­ді з ан­глій­ською: ско­пі­ю­вав-вста­вив, зві­сно, чу­жий текст на­віть без «ла­пок». І цим злов­жи­ва­ють не тіль­ки по­ча­тків­ці, які жи­вуть в iн­тер­не­ті, а й по­ва­жні, олав­ре­а­че­ні на­у­ков­ці, бе­ле­три­сти, які спе­ці­а­лі­зу­ю­ться на на­пи­са­ні біо­гра­фій ве­ли­ких лю­дей то­що. «Ци­ту­є­ться» або ада­пту­є­ться все, що під ру­ку по­тра­пить. Пі­шли вже в хід істо­ри­чні тво­ри за­бу­тих укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків ми­ну­лої до­би.. Як і вся гу­ма­ні­тар­на на­у­ка, кни­гар­ні за­пов­не­ні та­ким лі­те­ра­тур­ним се­конд-хен­дом....

На ща­стя, остан­нім ча­сом, дя­ку­ю­чи тій же Єв­ро­пі, збли­сну­ла на­дія, що це ін­те­ле­кту­аль­не зло­дій­ство з гань­бою зги­не, і за­ли­ши­ться істин­не, ори­гі­наль­не, не­тлін­не, на­пи­са­не че­сним пи­сьмен­ни­цьким сер­цем. Схо­же, по­ра очи­ще­н­ня укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри від смі­т­тя, вто­рин­но­сті, по­трі­па­но­го се­конд-хен­ду не за го­ра­ми.

Спо­га­ди — най­важ­чий жанр

Над чим, якщо не секрет, сьо­го­дні пра­цю­є­те? Що в пла­нах?

— Над тим, для чо­го при­йшла най­ви­ща по­ра — спо­га­да­ми. Про жи­т­тя, епо­ху, рі­дних, близь­ких лю­дей, ро­ди­ну, мо­ло­дість, по­ча­ток тру­до­во­го і твор­чо­го шля­ху, на­став­ни­ків, Ор­лів­ку, Чер­нів­ці, Ки­їв... Як ви­яви­ло­ся, спо­га­ди — най­важ­чий жанр... То­му пи­шу­ться дов­го, по­тім ре­тель­но пе­ре­пи­су­ю­ться і до­пи­су­ю­ться. Якщо Бо­го­ві моя пра­ця спо­до­ба­є­ться, то, мо­же, й на­пи­шу і ви­дам ко­лись... А ще в пла­нах — ви­да­н­ня по­е­ти­чно­го «ви­бра­но­го», яке зби­ра­ло­ся з 1998 ро­ку, тоб­то 20 ро­ків... І збір­ки но­вел — про ге­ро­їв на­шо­го скла­дно­го май­же во­єн­но­го ча­су... і... і... Та ме­ні й 200 ро­ків не ви­ста­чить, аби бо­дай опра­цю­ва­ти вже на­пи­са­не...

Прав­ду ка­жу­чи, ні­ко­ли не ду­ма­ла, що осінь — та­ка бла­го­да­тна по­ра для твор­чо­сті. В пря­мо­му і в пе­ре­но­сно­му зна­чен­ні цьо­го озна­че­н­ня і по­ри ро­ку, і по­ри ві­ку люд­сько­го.

Фо­то з вла­сно­го ар­хі­ву.

Га­ли­на Та­ра­сюк.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.