оля фрей­мут и вла­ди­мир ло­кот­ко

Два с по­ло­ви­ной го­да Оля Фрей­мут не рас­ска­зы­ва­ла о лич­ной жиз­ни. За это вре­мя те­ле­ве­ду­щая успе­ла вый­ти за­муж, ро­дить дво­их де­тей и по­ме­нять ме­сто ра­бо­ты. Толь­ко для Viva! Оля зна­ко­мит чи­та­те­лей со сво­им му­жем, ге­не­раль­ным ди­рек­то­ром «Но­во­го ка­на­ла» Вла­дим

Viva!Ukraine - - Contents - Ири­на Пи­ку­ля

«У нас с Олей все по-на­сто­я­ще­му, очень креп­ко, мы шли к это­му плав­но. И мне нравится, что все слу­чи­лось имен­но так».

Ко­гда мы в по­след­ний раз встре­ча­лись с Олей, по­пу­ляр­ная те­ле­ве­ду­щая бы­ла бе­ре­мен­на сы­ном Ва­ле­ри­ем, но про лич­ную жизнь и лю­би­мо­го муж­чи­ну то­гда и сло­вом не об­мол­ви­лась – ре­ши­ла все дер­жать в сек­ре­те. Толь­ко ска­за­ла, что он на­столь­ко иде­аль­ный, что его нуж­но по­ка­зы­вать на вы­став­ках. Сей­час, на­ко­нец, при­шло вре­мя с этим су­пер­ме­ном по­зна­ко­мить­ся! Мы встре­ча­ем­ся на «Но­вом ка­на­ле» в кабинете Вла­ди­ми­ра с необыч­ной стек­лян­ной кры­шей, где за чаш­кой ко­фе и про­ис­хо­дит от­кро­вен­ный раз­го­вор с на­ши­ми ге­ро­я­ми. – Оля, ми в ре­дак­ції все га­да­ли: хто ж цей су­пер­мен? Ад­же спо­чат­ку ви три­ма­ли свій ро­ман від усіх в таєм­ни­ці. Оля: Ну, всі нор­маль­ні лю­ди так роб­лять, бо як­що на по­чат­ку ро­ма­ну роз­ка­зу­ва­ти: «Бо­же, у мене все доб­ре », а по­тім рап­том щось не так… Ро­ман, ад­же він, як те на­сін­няч­ко в зем­лі, по­ви­нен ви­ро­сти в якусь «квіточ­ку ». А що, всім по­ка­зу­ва­ти: « Отут я по­са­ди­ла тро­ян­доч­ку », а там ли­ше ба­дил­ля. От ко­ли во­на вже на­бе­ре кон­крет­них форм, то­ді мож­на й лю­дям роз­по­ві­да­ти.

– Скіль­ки ро­ків ви знай­о­мі вза­галі? О.: Шість. – І ко­ли ви зі сто­сун­ків про­сто ко­лег пе­рей­шли в ближ­чі? О.: Хо­че­те за­пи­та­ти, ко­ли ми пер­ший раз по­цілу­ва­ли­ся? ( Смієть­ся) – Ну, мо­же, зга­дає­те час до то­го, як по­цілу­ва­ли­ся, ко­ли, на­при­клад, ви чи Во­ло­ди­мир на­пи­са­ли пер­ше смс і за­про­си­ли на по­ба­чен­ня? Вла­ди­мир: Во­про­сы по по­во­ду дат – это, ка­жет­ся, девочки зна­ют луч­ше. На­ши от­но­ше­ния скла­ды­ва­лись по­сте­пен­но. Лю­ди об­ща­ют­ся, об­суж­да­ют ка­кие-то ра­бо­чие во­про­сы, де­лят­ся впе­чат­ле­ни­я­ми. И по­ти­хо­неч­ку на­чи­на­ют друг дру­га узна­вать: как че­ло­век се­бя про­яв­ля­ет, как он улы­ба­ет­ся, как реагирует на что-то, ка­кое у него мне­ние по по­во­ду то­го или дру­го­го. И, рас­кры­ва­ясь все боль­ше и боль­ше от встре­чи к встре­че, воз­ни­ка­ют сим­па­тии. Вы по­ни­ма­е­те, что у вас есть что-то об­щее, вам интересно од­но и то же, вас вол­ну­ет од­но и то же. – Чем вас за­ин­те­ре­со­ва­ла Оля? В.: В на­шем слу­чае это та­кая, зна­е­те, фун­да­мен­таль­ная ис­то­рия. Не так, что вот встретились и че­рез де­сять ми­нут по­же­ни­лись, по­тому что внут­ри что-то вспых­ну­ло. Я счи­таю, у нас все по­на­сто­я­ще­му, очень креп­ко, по­тому что мы шли к это­му плав­но. И мне нравится, что слу­чи­лось имен­но так. Хо­тя, мо­жет, ко­му-то нра­вят­ся кра­си­вые ис­то­рии про лю­бовь с пер­во­го взгля­да. Но на­сто­я­щее проч­ное чув­ство, ко­то­рое бу­дет дер­жать лю­дей вме­сте всю жизнь, – это очень непро­сто, как и большие те­ле­ви­зи­он­ные про­ек­ты ( улы­ба­ет­ся).

– И все-та­ки, чем вас за­це­пи­ла Оля? В.: Пер­вое, что я от­ме­тил для се­бя, – она не та­кая, как все, ко­го я знал преж­де. Она дру­гая. Это очень интересно, по­тому что ты ред­ко встре­ча­ешь непо­хо­жих на дру­гих лю­дей. И ко­гда ты встре­ча­ешь что-то чу­дес­ное, необыч­ное, очень кра­си­вое и неожи­дан­ное, у те­бя про­ис­хо­дит за­зем­ле­ние и удив­ле­ние, ты смот­ришь и ду­ма­ешь: «Ни­че­го се­бе! Ока­зы­ва­ет­ся, ка­кие лю­ди бы­ва­ют». Ну и по­том, хи­мия, вот та са­мая, та­ин­ствен­ная, она ж ведь ни­кем не раз­га­да­на. Но ты ка­ким-то об­ра­зом по­ни­ма­ешь, что это твой че­ло­век. Ты же ведь не мо­жешь си­деть и ана­ли­зи­ро­вать: «Вот как она здо­ро­во по­сме­я­лась над мо­ей шут­кой» или «Ока­зы­ва­ет­ся,

мы вме­сте бы­ли в Ита­лии в од­ном ре­сто­ране, и те­перь у нас аж два об­щих пунк­та». А по­том еще об­на­ру­жи­лось два и еще два, плюс мы зна­ем од­них и тех же лю­дей. Это необъ­яс­ни­мая ис­то­рия. О.: Це бу­ло на рів­ні від­чут­тів. До пе­ре­хо­ду на «1+1» у нас не бу­ло фор­маль­но вис­лов­ле­но, що ми один од­но­му по­до­бає­мо­ся. У мене бу­ли од­ні сто­сун­ки, у Во­лоді, на­пев­но, ін­ші. Ми вза­галі про це не ду­ма­ли. Ми про­сто бу­ли дру­зя­ми. – Але ви щось від­чу­ва­ли? О.: Він став моїм дру­гом, і я, ко­ли пі­ш­ла з «Но­во­го ка­на­лу», в якийсь мо­мент зро­зу­мі­ла, що су­мую за ним. Я не сек­сист­ка і не вва­жаю, що маю сидіти бі­ля вік­на, схи­лив­ши го­ло­ву, й че­ка­ти смс від чо­ло­віка, який мені по­до­баєть­ся. Я проїж­д­жа­ла по­вз офіс ка­на­лу й на­пи­са­ла смс (а Во­ло­дя ж на мене зли­вся, що я пі­ш­ла з ка­на­лу): «Як за­тиш­но світить­ся твоє вік­но…», ну, щось та­ке: «… на­вес­ні обов’яз­ко­во пі­де­мо гу­ля­ти». А то­ді бу­ла зи­ма. Я так спе­ціаль­но на­пи­са­ла, бо вмію мані­пу­лю­ва­ти, я жур­наліст і пси­хо­лог непо­га­ний ( усмі­хаєть­ся). І він на­пи­сав: «А на­що че­ка­ти вес­ни? Да­вай за­раз зустрі­не­мо­ся». І, пам’ятаю, Во­ло­дя при­зна­чив мені зустріч. Я са­ме бу­ла у кос­ме­то­ло­га, мені вко­ло­ли біо­ревіталі­за­цію: об­лич­чя бу­ло у ця­точ­ку. Але я не хо­ті­ла від­мо­в­ля­ти­ся від жа­да­но­го по­ба­чен­ня. Во­ло­дя на­ді­слав смс і за­про­сив на ланч. Бу­ло ду­же при­єм­но: усе плав­но скла­ло­ся, і так ми по­ча­ли зустрі­ча­ти­ся. – Во­ло­дя за ва­ми уха­жи­вал, или, мо­жет, у него та­кой слож­ный гра­фик, что вре­ме­ни на сви­да­ния не бы­ло, и он про­сто ска­зал: «Оля, да­вай, пе­ре­ез­жай ко мне и бу­дем вме­сте жить». В.: Я не си­лен в уха­жи­ва­ни­ях, ска­жем так. О.: Ну, квіти бу­ли за­вжди. Вір­шів він мені не пи­сав, нав­па­ки, кож­но­го ран­ку я при­си­ла­ла Во­лоді якусь по­езію: або Лі­ни Ко­стен­ко, або Цвєтаєвої, або Со­сю­ри, або пи­са­ла: «У пер­вой му­хи го­ло­во­кру­же­ние от уто­ми­тель­но­го сна…» Ну от спо­до­бав­ся вірш – від­си­лаю. Я не знаю, що про мене лю­ди­на ду­ма­ла. Він кож­но­го ран­ку от­ри­му­вав та­кі вір­ші ( смієть­ся).

– То есть за ро­ман­ти­ку в ва­ших от­но­ше­ни­ях от­ве­ча­ла Оля? О.: Я пек­ла яб­луч­ний штру­дель. Не над­то був час то­ді го­ту­ва­ти, але хо­ті­ло­ся при­вер­та­ти ува­гу й тра­ди­цій­ни­ми ме­то­да­ми. Нав­мис­но по­про­си­ла по­дру­гу сфо­то­гра­фу­ва­ти мене бі­ля ду­хов­ки, щоб Во­ло­дя по­вірив. Далі у гар­ну пор­це­ля­ну все ви­кла­ла, ряд­ном при­кри­ла, фо­то по­кла­ла... Бу­ло й та­ке, що прий­ш­ла на зустріч із шам­пансь­ким та склян­ка­ми. Я чи­ни­ла так, як жін­ці чи­ни­ти не прий­ня­то. Але ре­ак­ція Во­лоді бу­ла та­кою теп­лою. Я доб­ре зна­ла, що по­до­ба­ю­ся йо­му. То­му ди­ву­ва­ла ми­ло­го що­ра­зу кре­а­тив­ні­ше. А Во­ло­дя – серй­оз­ний муж­чи­на, вір­ші пи­са­ти в пла­нах не мав. В.: Мне ка­жет­ся, я взял Олю боль­ше тем, что вну­шил ей ощу­ще­ние на­деж­но­сти. О.: Так, в мене ще тако­го не бу­ло ( усмі­хаєть­ся). В.: Оля по­чув­ство­ва­ла, что со мной очень спо­кой­но, на­деж­но, и ей мож­но рас­сла­бить­ся. Ду­маю, вот это ощу­ще­ние для Оли мно­го зна­чи­ло. Да, я не пел под ее ок­на­ми но­чью песни, хо­тя, мо­жет, ей и хо­те­лось это­го. О.: Ні, як­би Во­ло­дя цим зай­мав­ся, я б від ньо­го відра­зу пі­ш­ла. У Во­лоді ро­ман­ти­ка бу­ла в ін­шо­му. От, на­при­клад, мені мо­же спо­до­ба­тись якась річ, я на неї по­див­лю­ся, але во­на стра­шен­но до­ро­га. Уве­чері мені її при­но­сять – от во­на в мене вже є. Він якось вміє вга­ду­ва­ти, що мені по­до­баєть­ся. Бо мені не ці­ка­во, аби я са­ма собі ку­пу­ва­ла ко­штов­но­сті і до­ро­гі речі. – Вы неод­но­крат­но го­во­ри­ли в ин­тер­вью, что ва­ша дочь Зла­та про­тив то­го, что­бы ма­ма сно­ва вы­хо­ди­ла за­муж. Как те­перь у нее скла­ды­ва­ют­ся от­но­ше­ния с Вла­ди­ми­ром, как она его при­ня­ла? О.: Зла­та і Во­ло­дя – схо­жі між со­бою і близь­кі лю­ди. Во­ни друзі. Я не ві­рю, що ко­ли ма­ма вдру­ге ви­хо­дить за­між, ін­ший, нехай на­віть іде­аль­ний чо­ло­вік, мо­же за­мі­ни­ти бать­ка. Зла­та на­пи­са­ла твір у школі про те, ким пи­шаєть­ся. У ньо­му йш­ло­ся про Во­ло­дю. А в по­буті до­неч­ка ма­ло де­мон­струє теп­ло. Во­на ті­ней­джер, неза­леж­на бун­тів­ни­ця. – Скіль­ки їй за­раз? О.: Їй 12 ро­ків, але, я ду­маю, Зла­та мог­ла б вже й без нас справ­ля­ти­ся ( усмі­хаєть­ся). Во­на якась унікаль­на в цьо­му плані. – А ко­гда вы на­ча­ли жить вме­сте, воз­ни­ка­ли слож­но­сти со Зла­той? Мо­жет, го­во­ри­ла: «Я не бу­ду жить с ва­ми, я хо­чу жить с ба­буш­кой»? О.: Ну, у Зла­ти по­стій­но ви­ни­кає ба­жан­ня жи­ти десь ок­ре­мо, і не ли­ше то­ді, ко­ли з’яви­вся Во­ло­дя. Їй за­вжди хо­четь­ся жи­ти десь у світі, в го­те­лях. У нас є за­місь­кий бу­ди­нок і є квар­ти­ра на По­долі. Ко­ли при­їж­д­жа­ють мої ро­ди­чі, Зла­та з ра­дістю за­ли­шаєть­ся там. Во­на не при­ку­та лан­ц­ю­га­ми до ба­та­реї у на­шо­му до­мі. Як­що хо­че, во­на їде собі, жи­ве з ба­бу­сею, хо­че – жи­ве зі мною. Во­на в цьо­му плані справж­ня хі­пі. – В ва­шей ис­то­рии люб­ви все бы­ло немнож­ко не по по­ряд­ку: сна­ча­ла по­яви­лись де­ти, а по­том бы­ла сва­дьба. Рас­ска­жи­те, ка­кой она бы­ла? О.: Я вва­жаю, що шлюб – це так ін­тим­но: не вар­то ви­но­си­ти це на шпаль­ти жур­налів. Мо­же­мо роз­по­ві­сти, як ми роз­пи­са­ли­ся. Ми вибра­ли по­неді­лок, зви­чай­ний ро­бо­чий день, ко­ли в нас в обох був віль­ний час. – Тоб­то для вас це бу­ло неваж­ли­во? О.: Неваж­ли­во. Це так сміш­но: оті всі го­сті, ко­ро­ваї, весіль­ні плат­тя, а по­тім б’ють один од­но­го по об­лич­чю і роз­лу­ча­ють­ся. – Мож­на то­ді не ро­би­ти весіл­ля, а, на­при­клад, пої­ха­ти удвох у ро­ман­тич­ну по­до­рож.

У нас с Олей все по-на­сто­я­ще­му, очень креп­ко, мы шли к это­му плав­но. И мне нравится, что слу­чи­лось имен­но так. Хо­тя, мо­жет, ко­му-то нра­вят­ся кра­си­вые ис­то­рии про лю­бовь с пер­во­го взгля­да.

В.: Вы зна­е­те, ме­ня в лич­ной жиз­ни и в ра­бо­те ин­те­ре­су­ет суть про­ис­хо­дя­ще­го. Все осталь­ное: ка­кие-то ри­ту­а­лы, об­ще­при­ня­тые тра­ди­ции – они ме­ня, вот чест­но, мень­ше все­го ин­те­ре­су­ют. Мы с Олей мо­жем сде­лать се­бе ро­ман­ти­че­ское пу­те­ше­ствие в лю­бой уи­кенд, в ка­кой по­же­ла­ем. Это бу­дет са­мое кру­тое ро­ман­ти­че­ское пу­те­ше­ствие, по­тому что мы оба это­го хо­те­ли. Зна­е­те, ча­сто бы­ва­ет так, что лю­ди хо­дят в ре­сто­ран толь­ко по празд­ни­кам. Мне очень нравится про­тив те­че­ния ид­ти. Я Олю при­гла­шаю в ре­сто­ран на ро­ман­ти­че­ский ужин, не до­жи­да­ясь празд­ни­ков или ка­ких-то спе­ци­аль­ных дат. Про­сто ко­гда есть же­ла­ние. О.: У мене вже бу­ло весіл­ля, во­но так мені не спо­до­ба­лось! Мені здаєть­ся, що це на­стіль­ки все при­ду­мане, на­стіль­ки ар­хаїчне. Я за­раз не ви­га­дую. Ми роз­пи­са­ли­ся з Во­ло­дею о де­сятій ран­ку. Я в ба­лет­ках, Во­ло­дя на­віть ку­пив собі ду­же стиль­ний ко­стюм. Ра­зом по­сні­да­ли, по­тім Во­ло­дя пої­хав на ро­бо­ту, а я – до­до­му, до ді­тей. І вве­чері ми про­сто по­ве­че­ря­ли, і все. – Ко­ли са­ме це бу­ло? О.: Роз­пис був піс­ля на­род­жен­ня си­на, 25 квіт­ня. Я бу­ла ва­гіт­на до­неч­кою. Усе від­бу­ло­ся в мод­но­му РАГСІ. Ми хви­лю­ва­ли­ся, що за­раз прий­де жі­ноч­ка і почне гуч­ним го­ло­сом про­мо­в­ля­ти. Во­ло­дя ка­же: «Не тре­ба нам нія­ких оцих це­ре­моній!» І тут при­хо­дить жін­ка і ка­же: «А мож­на, я вас роз­пи­шу кла­сич­но?» – Cлу­чи­лось то, че­го вы бо­я­лись. О.: Во­ло­дя ка­же: «Та нехай вже». В них є якась ма­гія! Жін­ка ду­шев­но про­мо­в­ля­ла, аж до сліз до­ве­ла. – І руш­ник роз­сте­ля­ла, і ви на руш­ник ста­ва­ли? О.: Ні, руш­ни­ка в нас не бу­ло. Але ж перс­ні бу­ли, і нас фо­то­гра­фу­ва­ли. І на­ші ці жах­ливі фо­то­гра­фії з весіл­ля теж є ( усмі­хаєть­ся). Ну, бу­ке­том я ні в ко­го не ки­да­ла, то­му що магазин квітів був за­чи­не­ний. Во­ло­дя піс­ля РАГСУ мені ку­пив квіти ( смієть­ся). Про­сто ми ду­же ра­но одру­жу­ва­ли­ся, а зве­чо­ра бу­кет ку­пу­ва­ти, ну, це ж квіти несві­жі... – И офи­ци­аль­но­го ме­до­во­го ме­ся­ца у вас не бы­ло? В.: Зна­е­те, у нас столь­ко бы­ло ме­до­во­го ме­ся­ца… Я, на­при­мер, не умею по ко­ман­де что­то де­лать: «Вот все, нуж­но сей­час ме­до­вый ме­сяц. Иди­те, наслаждайтесь». Я не мо­гу по при­нуж­де­нию, по ка­ким-то пра­ви­лам по­лу­чать ка­кое-то удо­воль­ствие. У нас бы­ли пре­крас­ные неде­ли, ко­гда мы от­ды­ха­ли, уез­жа­ли, на­сла­жда­лись друг дру­гом в раз­ных кра­си­вых ме­стах. И это бы­ло дей­стви­тель­но пре­крас­но, и я об этом пом­ню, и для ме­ня это и есть эти ме­до­вые неде­ли, ме­ся­цы. А бы­ло ли это до то­го, как мы по­ста­ви­ли под­пи­си в докумен­те, или по­сле – лич­но для ме­ня это уже не так важ­но. – Да­вай­те то­гда по­го­во­рим о де­тях. Нам ча­сто в ин­тер­вью звез­ды рас­ска­зы­ва­ют, как они го­то­вят сво­им му­жьям сюр­приз, пре­под­но­ся но­вость о бе­ре­мен­но­сти. Как Оля вам рас­ска­за­ла, что бе­ре­мен­на? Она ж та­кая вы­дум­щи­ца. В.: Это бы­ло ра­но-ра­но утром в биз­нес-за­ле аэро­пор­та «Бор­исполь». Мы вдво­ем с Олей уле­та­ли ку­да-то в Ев­ро­пу. Я сидел один, пил ко­фе, ждал Олю, она при­шла и со­об­щи­ла мне… О.: Ти сидів на крі­сел­ку, а по­руч Мо­лоч­ний, що з «Ка­меді кла­бу». І я ду­маю, як ска­за­ти, щоб Ан­дрій не по­чув? І ви­тя­гую тест, і ка­жу: «Дві смуж­ки». А Во­ло­дя: «Смуж­ки? И что?» Я йо­му: «Ну, у нас дві смуж­ки». Пам’ятаю хви­лин­ну па­у­зу, яка ви­да­ла­ся віч­ністю. Во­ло­дя мов­чав, а я не мог­ла про­чи­та­ти – з ра­до­сті чи нав­па­ки. Те­пер я знаю, чо­ло­вік так за­вжди сприй­має ра­діс­ні но­ви­ни: пе­ре­жи­ває емо­ції все­ре­дині і не по­ка­зує ніко­му. І ми: «А да­вай ни­ко­му не бу­дем по­ка го­во­рить». Ми та­кі бу­ли щас­ливі! Отак Во­ло­дя дізнав­ся, що стане бать­ком. Це бу­ло та­ке щастя для нас обох, що я цей день пам’ятаю як за­раз. – Ви зна­ли, що це бу­де хлоп­чик? О.: Я відра­зу зна­ла. Та­кі речі від­чу­ва­ють. І Во­ло­дя знав, що це бу­де хлоп­чик, і ім’я та­ке прий­шло до Во­лоді, хо­ча во­но мені стра­шен­но не по­до­ба­ло­ся. – Так чо­му Ва­лерієм на­зва­ли? О.: Це жах був. Пам’ятаю, си­джу в за­лі бі­ля ка­мі­на,

при­хо­дить Во­ло­дя і ка­же: «Я знаю, это бу­дет Ва­ле­рий!» Я ка­жу: «Клас! Хо­ро­ший жарт» ( усмі­хаєть­ся). В.: Я не по­ни­мал, в чем шут­ка. О.: А я вва­жа­ла, він на­ді мною зну­щаєть­ся, ро­зу­міє­те. Ду­маю: «Це якийсь жах! Ну що це за сміх». А він ка­же: «Я їхав, зу­пи­нив ма­ши­ну, і мені якісь ви­щі си­ли ска­за­ли, що це бу­де Ва­лерій». Ка­жу: «Ти ж не ві­риш у ви­щі си­ли». А от якісь ви­щі си­ли ска­за­ли. – Так, за­раз це рід­кісне ім’я, хлоп­ців часті­ше на­зи­ва­ють Даня, Ми­ки­та, Матвій… О.: А те­пер я так люб­лю це ім’я! Тіль­ки не Валє­ра, а Ва­лерій. І син ка­же: «Я Ва­лерій». Це так гар­но! В.: Вот прав­да, я не го­тов сле­до­вать ка­ким-то об­щим пра­ви­лам да­же в име­ни. Сей­час мод­но, что­бы бы­ли Да­ни, Да­ви­ды… Да ра­ди бо­га! Пре­крас­ные име­на. Но я ни­че­го не мо­гу по­де­лать, мне нравится имя Ва­ле­рий. О.: Про­те Ва­лерія всі пам’ята­ють. На які б свя­та си­но­чок не при­хо­див, чи про­сто між дітьми, од­ра­зу всі за­пам’ято­ву­ють та­ке рі­шу­че і сильне ім’я. – А з ім’ям Єв­до­кія яка історія? О.: Мені прий­шло. Ми ка­та­ли­ся на ли­жах, точ­ні­ше Во­ло­дя ка­тав­ся, а ми з ма­мою гу­ля­ли. Я ка­жу: «Ти знаєш, мені здаєть­ся, що це бу­де Єв­до­кія». Я бу­ла з жи­во­ти­ком вже. Ма­ма так по­ди­ви­ла­ся й ка­же: «Кра­си­ве ім’я». У мене пра­ба­бу­ся бу­ла Єв­до­кія. Але це не зов­сім на її честь. Я по­ча­ла шу­ка­ти в Ін­тер­неті про це ім’я, ви­яв­ляєть­ся, у Пуш­кі­на бу­ла ко­ха­на Єв­до­кія Голі­ци­на. Втім, ім’я та­ке лю­би­ли неза­мож­ні україн­ці. Ось і ми не мо­же­мо на­ті­ши­ти­ся на­шою Ду­нею, Яв­до­шкою, Ду­ня­шею. І Во­лоді во­но теж спо­до­ба­лось. Іва мож­на кли­ка­ти дів­чин­ку, Єв­до­кія. Ну, в донь­ки ще є ім’я, яке да­ли при хре­щен­ні, ми йо­го не бу­де­мо на­зи­ва­ти. Але ми всі кли­че­мо її Ду­неч­ка, і во­на дійс­но та­ка Ду­ня­шень­ка. Їй во­но так па­сує! Мож­ли­во, й неак­ту­аль­но на­зи­ва­ти дів­чин­ку Ду­нею. Бо ж прий­ня­то да­ва­ти мод­ні іме­на: Со­фія, Мар­та, Алі­са... – Во­ло­дя, для вас Ва­ле­рий и Ев­до­кия – пер­вые де­ти? Мо­жет, у вас был брак до Оли? В.: Нет, у ме­ня они единст-вен­ные – Ва­ле­рий

и Ев­до­кия. И Оля моя един­ствен­ная же­на. – То­гда рас­ска­жи­те, как из­ме­ни­лась ва­ша жизнь с появлением де­тей? В.: Кар­ди­наль­но. О.: Во­ло­дя іде­аль­ний бать­ко. На від­мі­ну від мене. Так скла­ло­ся, що Ва­лерій був ма­лень­кий, а я вже зно­ву ва­гіт­на, і я не мог­ла при­ді­ля­ти ба­га­то ча­су си­ну, в мене був силь­ний ток­си­коз. Во­ло­дя – це той, хто но­ча­ми не спав… В мене мо­ло­ко зник­ло, ми си­на штуч­но го­ду­ва­ли. Він сте­ри­лі­зу­вав пля­шеч­ки, під­би­рав нянь. Усі кло­по­ти впа­ли на Во­ло­дю. Ще чо­ло­віку зі мною ду­же важ­ко бу­ло, бо я ж то­ді пра­ц­ю­ва­ла, ми «Ін­спек­то­ра» зні­ма­ли, і Во­ло­дя пра­ц­ює. Нам по­тріб­на бу­ла ня­ня. Зви­чай­но, є ба­бу­сі, але ми ж не бу­де­мо на­ка­зу­ва­ти ба­бу­сі пра­ти, пра­су­ва­ти, во­ни ж для ін­шо­го ство­рені. В.: Зна­е­те, в на­шей се­мье я – ру­ко­во­ди­тель, а Оля – кре­а­тив­ный ди­рек­тор ( сме­ет­ся). Я от­ве­чаю за ад­ми­ни­стри­ро­ва­ние, за ка­лен­дар­но-по­ста­но­воч­ный план, за бюд­же­ты, а Оля у нас – за кре­а­тив, твор­че­ство, вдох­но­ве­ние, на­стро­е­ние, за то, что­бы все пошло не по пра­ви­лам, что­бы все пошло не так, как я за­пла­ни­ро­вал, за то, что­бы бы­ла жизнь, эмо­ции. – Вы Вла­ди­ми­ра уже при­об­щи­ли к тра­ди­ци­ям? О.: Аб­со­лют­но. У нас є свої тра­ди­ції, він ро­зу­міє, що в ді­тей по­вин­на бу­ти мо­раль, то­му що діти без мо­ралі, без віри по­рож­ні. Ми їм при­щеплює­мо лю­бов до зви­чаїв. Ко­ли няні пи­шуть «Дід Мо­роз», я їм ка­жу: «Свя­тий Ми­ко­лай». Для мене це прин­ци­по­во. І вже по­трош­ки Во­ло­дя до цьо­го при­єд­нуєть­ся. Він знає, що в нас ду­же ба­га­то свят. У ньо­го рані­ше був ли­ше Но­вий рік, а те­пер ще плюс 50 свят ( смієть­ся), і все це свят­куєть­ся. – Во­ло­дя, а вас это не на­пря­га­ет: та­кое боль­шое ко­ли­че­ство празд­ни­ков и на­кры­тых сто­лов с род­ствен­ни­ка­ми? В.: Да ме­ня уже ни­че­го не на­пря­га­ет. Я уже до­стиг то­го уров­ня зрелости, от­но­ше­ния к жиз­ни, что фи­ло­соф­ски смот­рю на неко­то­рые ве­щи. У ме­ня юно­ше­ский мак­си­ма­лизм дав­но про­шел. Я по­ни­маю, что лю­ди раз­ные, и мо­гут, на­вер­ное, и цен­но­сти от­ли­чать­ся. Опи­ра­юсь на са­мое глав­ное – на мое от­но­ше­ние к Оле, на ее от­но­ше­ние ко мне. Я чув­ствую на­шу лю­бовь да­же в те мо­мен­ты, ко­гда мы не мо­жем най­ти об­щий язык, ко­гда мы спо­рим, ко­гда мы на­чи­на­ем ру­гать­ся по ка­ко­му-то по­во­ду. – О, рас­ска­жи­те, по ка­ким вопросам спо­ри­те, ко­гда бы­ва­ет слож­но с Олей? В.: У нас мно­го по­во­дов для об­суж­де­ния, мы де­ла­ем слож­ный те­ле­ви­зи­он­ный про­ект. – То есть вы при­но­си­те ра­бо­ту до­мой и ее об­суж­да­е­те? В.: К со­жа­ле­нию, не мо­гу ска­зать, что мы не при­но­сим ра­бо­ту до­мой. Я ка­те­го­ри­че­ски про­тив это­го, но не по­лу­ча­ет­ся со­всем до­ма не го­во­рить о ра­бо­те, по­тому что я очень за­нят в те­че­ние дня и не мо­гу уде­лить до­ста­точ­но вре­ме­ни ра­бо­чим мо­мен­там с Олей. По­это­му мы об­суж­да­ем что-то до­ма. И мы, есте­ствен­но, мо­жем с чем-то друг с дру­гом не со­гла­шать­ся. Неин­те­рес­но жить, ес­ли ты во­об­ще не спо­ришь. О.: У нас див­на си­ту­а­ція. Я не мо­жу до чо­ло­віка на прий­ом за­пи­са­ти­ся – не па­сує, я ж йо­го дру­жи­на. І вдо­ма про ро­бо­ту роз­мо­в­ля­ти не хо­четь­ся. Сі­мей­ний за­ти­шок, кра­ще з ма­ля­та­ми час про­ве­сти: по­ку­па­ти, ка­зоч­ку по­чи­та­ти, по­цілу­ва­ти. Ми з Во­ло­дею пла­нує­мо ро­бочі зустрічі в місті. Ко­ли по­тріб­но щось об­го­во­ри­ти – йде­мо в ка­фе. Нез­руч­но, ко­ли твій чо­ло­вік вод­но­час і твій ди­рек­тор. – А де ви за­раз меш­кає­те? У вас є за­місь­кий бу­ди­нок? О.: Ми жи­ве­мо за мі­стом. У квар­ти­рах ве­ли­ка сім’я не по­мі­щаєть­ся. Ви­най­має­мо чу­до­вий бу­ди­нок, який від­по­ві­дає на­шим сма­кам. Ко­ли шу­ка­ли дім, вис­на­жи­ли­ся. Біль­шість то­го, що бу­ло на рин­ку, бу­ло незугар­ним. У сти­лі неора­гуліз­му. А нам так по­ща­сти­ло. Доб­рі лю­ди, ко­ли діз­на­ли­ся, що Ревізор шу­кає жит­ло, ра­до на­да­ли нам бу­ди­нок. Нав­ко­ло – озе­ро, сад яб­лу­не­вий. Ми лю­би­мо зби­ра­ти ожи­ну з діт­ка­ми і ма­ли­ну. – А не ду­ма­ли влас­ний дім збу­ду­ва­ти? Щоб бу­ло ро­динне гніз­до, ку­ди по­тім при­хо­ди­ли б до­рос­лі діти, ону­ки. О.: За­раз у нас є ду­же кра­сиві квар­ти­ри в Києві, але я, на­при­клад, кра­ще б усі гро­ші, що маю, вит­ра­ча­ла на жит­тя в кра­си­вих го­те­лях. Бо ку­пи­ти десь бу­ди­нок, ну, там на Сар­динії. І що, му­сиш летіти на Сар­динію, бо в те­бе там дім? Це без­глуз­до: прив’язу­ва­ти се­бе до од­но­го міс­ця.

Ми на­ле­жи­мо світу. А хто знає, де ми бу­де­мо жи­ти зав­тра, де бу­дуть жи­ти на­ші діти. І зму­шу­ва­ти їх при­їж­д­жа­ти до нас, бо ми збу­ду­ва­ли бу­ди­нок і те­пер тут бу­де ро­динне гніз­до… Ми ду­має­мо бу­ду­ва­ти з то­бою

Мы с Олей в жиз­ни на­шлись для то­го, что­бы сде­лать друг дру­га луч­ше, и для то­го, что­бы со­здать что-то но­вое, боль­шое, кра­си­вое под на­зва­ни­ем «се­мья»

дім, Во­ло­дя? Бач, ми якісь нетра­ди­цій­ні з то­бою. В.: Мы мно­го о чем ду­ма­ем. – Я знаю, что Оля очень тре­бо­ва­тель­на в ра­бо­те. А ка­кая Оля до­ма? Вам слож­но с ней? В.: Не мо­гу ска­зать, что мне слож­но с Олей. И не мо­гу ска­зать, что про­сто. Мы с Олей за­чем-то друг дру­гу да­ны. Ду­маю, ес­ли бы не Оля, я бы не смог из­ме­нить­ся в чем-то. Чув­ствую, что она из­ме­ни­ла ме­ня в ка­ких-то мо­мен­тах. И пра­виль­но сде­ла­ла, это мне на поль­зу. И я ее из­ме­нил в чем-то. Я это ви­жу. О.: Так. Те­пер я знаю, де до­ку­мен­ти від квар­ти­ри й ма­ши­ни. Я по­нят­тя не ма­ла, де во­ни є, і вза­галі, що з моєю бух­гал­терією, скіль­ки я за­роб­ляю. Тоб­то тут Во­ло­дя сів і все розібрав. В.: А про­цесс из­ме­не­ний ни­ко­гда не бы­ва­ет про­стым. Из­ме­не­ния – это все­гда ка­кая-то ра­бо­та над со­бой. По­это­му мы с Олей в жиз­ни на­шлись для то­го, что­бы сде­лать друг дру­га луч­ше, и для то­го, что­бы со­здать что-то но­вое, боль­шое, кра­си­вое под на­зва­ни­ем «на­ша се­мья». По­это­му мне с Олей и про­сто и слож­но од­но­вре­мен­но. Но мне с ней очень интересно! Все­гда. Зна­е­те, у ме­ня все по рас­пи­са­нию. У ме­ня есть план на каж­дый день, на неде­лю впе­ред, на ме­сяц. И рань­ше, ко­гда шло не по мо­е­му пла­ну, ме­ня это мог­ло очень силь­но рас­стро­ить. А сей­час у ме­ня ин­те­рес­ная жизнь ( улы­ба­ет­ся). О.: Нам є за­вжди про що по­го­во­ри­ти, по­мов­ча­ти. Во­ло­дя ду­же мудрий. Оця йо­го мудрість мене про­сто за­гар­то­вує! Він най­рід­ні­ший. Най­б­лиж­чий друг. Мій чо­ло­вік зі мною чес­ний – він не піді­грує. І не при­ни­жує. Най­цін­ні­ше, як на мене, у сто­сун­ках між чо­ло­віком та дру­жи­ною – міц­на друж­ба. Я ба­чу, як Во­ло­дя мене від усьо­го обері­гає. Не за­сму­чує зай­вий раз. До цьо­го я ду­ма­ла, що ду­же силь­на. Але без ньо­го те­пер ніяк, на­че бо­ю­ся за­гу­би­ти­ся. Так за­тиш­но мені у цьо­му ство­ре­но­му на­ми світі.

«Я вва­жаю, що шлюб – це так ін­тим­но: не вар­то ви­но­си­ти це на шпаль­ти жур­налів», – ка­же те­ле­ве­ду­ча

В на­шей се­мье я – ру­ко­во­ди­тель, а Оля – кре­а­тив­ный ди­рек­тор. Я от­ве­чаю за ад­ми­ни­стри­ро­ва­ние, за ка­лен­дар­но-по­ста­но­воч­ный план, за бюд­же­ты, а Оля у нас – за твор­че­ство, вдох­но­ве­ние, на­стро­е­ние...

Декіль­ка ро­ків па­ра три­ма­ли свій ро­ман у таєм­ни­ці. «Усі нор­маль­ні лю­ди так роб­лять, бо як­що на по­чат­ку ро­ма­ну роз­ка­зу­ва­ти: «Бо­же, у мене все доб­ре», а по­тім рап­том щось не так…» – вва­жає Оля.

Чув­ствую, что же­на из­ме­ни­ла ме­ня в ка­ких-то мо­мен­тах. И пра­виль­но сде­ла­ла, это мне на поль­зу. И я ее из­ме­нил в чем-то. Я это ви­жу.

Най­цін­ні­ше, як на мене, у сто­сун­ках між чо­ло­віком та дру­жи­ною – міц­на друж­ба

Не мо­гу ска­зать, что мне слож­но с Олей. И не мо­гу ска­зать, что про­сто. Мы с Олей за­чем-то друг дру­гу да­ны.

Я чув­ствую на­шу лю­бовь да­же в те мо­мен­ты, ко­гда мы не мо­жем най­ти об­щий язык, ко­гда мы спо­рим, ко­гда мы на­чи­на­ем ру­гать­ся по ка­ко­му-то по­во­ду

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.