«Ро­дзин­ка пе­ре­хі­дно­го пра­во­су­д­дя по­ля­гає у то­му, що всі йо­го еле­мен­ти ма­ють пра­цю­ва­ти одно­ча­сно»

Yurydychna Gazeta - - ІНТЕРВ’Ю | МІЖНАРОДНЕ ПРАВО -

26–27 трав­ня у Ки­є­ві прой­де пер­ша між­на­ро­дна кон­фе­рен­ція, при­свя­че­на пос­ткон­флі­ктно­му пра­во­суд­дю, ор­га­ні­зо­ва­на Укра­їн­ською Гель­сін­ською спіл­кою з прав лю­ди­ни (да­лі – УГСПЛ), Єв­ро­пей­ським то­ва­ри­ством між­на­ро­дно­го пра­ва та Укра­їн­ською асо­ці­а­ці­єю між­на­ро­дно­го пра­ва. На цей за­хід з’їду­ться про­від­ні екс­пер­ти з між­на­ро­дно­го пра­ва з 20 кра­їн сві­ту. Се­ред до­по­від­а­чів – суд­ді Єв­ро­пей­сько­го су­ду з прав лю­ди­ни й між­на­ро­дних три­бу­на­лів з роз­гля­ду вій­сько­вих кон­флі­ктів у Юго­сла­вії і Ру­ан­ді, один із спів­ав­то­рів Рим­сько­го ста­ту­ту. У рам­ках ін­фор­ма­цій­ної під­трим­ки за­хо­ду «ЮГ» пу­блі­кує ін­терв’ю пра­во­за­хи­сни­ка, д.ю.н., про­фе­со­ра Оле­га МАРТИНЕНКА про те, що та­ке тран­зи­тив­не пра­во­су­д­дя, яким кра­ї­нам вда­ло­ся до­сяг­ти успі­ху на шля­ху при­ми­ре­н­ня, і які пер­спе­кти­ви що­до ре­а­лі­за­ції пос­ткон­флі­ктно­го пра­во­су­д­дя має Укра­ї­на

– Чим від­рі­зня­є­ться пра­во­су­д­дя пе­ре­хі­дно­го пе­рі­о­ду від пос­ткон­флі­ктно­го пра­во­су­д­дя?

– Пе­ре­хі­дне чи тран­зи­тив­не пра­во­су­д­дя – це най­шир­ше по­ня­т­тя, що вклю­чає усі за­хо­ди дер­жа­ви що­до по­до­ла­н­ня на­слід­ків кон­флі­кту, який уже від­був­ся. У цьо­му пла­ні пос­ткон­флі­ктне пра­во­су­д­дя й пра­во­су­д­дя пе­ре­хі­дно­го пе­рі­о­ду мо­жна вва­жа­ти си­но­ні­ма­ми.

За­га­лом пе­ре­хі­дне пра­во­су­д­дя – це си­сте­ма пра­во­вих за­хо­дів, які за­сто­со­ву­ю­ться для пе­ре­хо­ду дер­жа­ви від ав­то­ри­тар­но­го ре­жи­му до де­мо­кра­ти­чної си­сте­ми. За при­клад тут мо­жна на­ве­сти пос­ткон­флі­ктну Ні­меч­чи­ну, з до­сві­ду якої, вла­сне, і ви­ни­кло по­ня­т­тя пе­ре­хі­дно­го пра­во­су­д­дя, а та­кож кра­їн ко­ли­шньо­го Вар­шав­сько­го бло­ку, які пе­ре­йшли у де­мо­кра­ти­чне ру­сло че­рез лю­стра­цію, очи­ще­н­ня, по­ка­зо­ві су­до­ві про­це­си то­що. З 90-х ро­ків ХХ сто­лі­т­тя тран­зи­тив­не пра­во­су­д­дя ча­сті­ше ста­ло за­сто­со­ву­ва­ти­ся са­ме до кра­їн, де від­бу­ли­ся зброй­ні кон­флі­кти, будь то гро­ма­дян­ська вій­на, ре­во­лю­ція чи зов­ні­шня агре­сія.

У на­шій си­ту­а­ції зли­ли­ся два кон­флі­кти – один яв­ний, а ін­ший не­яв­ний. Укра­ї­на транс­фор­му­є­ться з ав­то­ри­тар­ної пост­ра­дян­ської дер­жа­ви у де­мо­кра­ти­чну вже 25 ро­ків, то­му цей транс­фор­ма­цій­ний кон­флікт у нас не­яв­ний, і що­до ньо­го мо­же бу­ти за­сто­со­ва­не по­ня­т­тя пе­ре­хі­дно­го пра­во­су­д­дя. Однак у нас ще є яв­ний зброй­ний кон­флікт. Тоб­то на­шій дер­жа­ві по­трі­бно одно­ча­сно ви­рі­шу­ва­ти пи­та­н­ня пе­ре­хо­ду від ав­то­ри­тар­но­го до де­мо­кра­ти­чно­го устрою су­спіль­ства і ду­ма­ти, що бу­де пі­сля кон­флі­кту, що ро­би­ти з йо­го на­слід­ка­ми. То­му й ви­ник но­вий тер­мін – пос­ткон­флі­ктне пра­во­су­д­дя. Хо­ча і те, й ін­ше по­ня­т­тя озна­ча­ють за­хо­ди дер­жа­ви для то­го, щоб при­ми­ри­ти ко­ли­шні во­ю­ю­чі сто­ро­ни, до­по­мог­ти жер­твам кон­флі­кту, роз­по­ві­сти на­ро­ду, що са­ме ста­ло­ся, і про­ве­сти ре­фор­ми, які уне­мо­жлив­лять по­вто­ре­н­ня по­ді­бної тра­ге­дії у май­бу­тньо­му.

– Як дер­жа­ва мо­же га­ран­ту­ва­ти сво­їм гро­ма­дя­нам, що на її те­ри­то­рію не увій­дуть вій­ська ін­шої дер­жа­ви? – Ре­фор­ма­ми обо­рон­но­го се­кто­ра і се­кто­ра ци­віль­ної без­пе­ки.

– Пра­во­су­д­дя пе­ре­хі­дно­го пе­рі­о­ду пе­ред­ба­чає не тіль­ки су­до­ву ре­фор­му? – Зви­чай­но ж, на­бір та­ких за­хо­дів ду­же ши­ро­кий. В ома­ну мо­же вве­сти осо­бли­вість пе­ре­кла­ду з ан­глій­ської, ко­ли justice вузь­ко ро­зу­мі­ють як су­до­ву сфе­ру, хо­ча на­справ­ді це ще і спра­ве­дли­вість. По су­ті, Transitional justice озна­чає спра­ве­дли­вий під­хід при пе­ре­хо­ді у но­вий які­сний стан. Це спра­ве­дли­вість до вин­них, жертв і свід­ків. – Хі­ба пра­во­су­д­дя не зав­жди пе­ред­ба­чає спра­ве­дли­ве став-

ле­н­ня до них усіх? Чо­му ж то­ді тран­зи­тив­не пра­во­су­д­дя ви­ді­ля­є­ться у окре­ме по­ня­т­тя?

– По су­ті, це пра­кти­ка, яка скла­да­є­ться з 4 на­прям­ків.

Пер­ший – кри­мі­наль­на юсти­ція, у рам­ках якої слід зро­би­ти усе не­об­хі­дне для по­ка­ра­н­ня і пе­ре­слі­ду­ва­н­ня вин­них. У нас у цьо­му на­прям­ку є ма­са не­до­лі­ків, але цей блок біль­шменш зро­зумі­лий.

Дру­гий – са­ти­сфа­кція: ре­сти­ту­ції, ре­па­ра­ції, ком­пен­са­ції за мо­раль­ні й ма­те­рі­аль­ні зби­тки, пси­хо­ло­гі­чна ре­а­бі­лі­та­ція, уві­чне­н­ня пам’яті по­ле­глих у зброй­но­му кон­флі­кті, ви­ба­че­н­ня вла­ди пе­ред на­ро­дом за те, що во­на допу­сти­ла кон­флікт.

Тре­тій – вста­нов­ле­н­ня істи­ни, що ан­глій­ською зву­чить як truth telling – роз­по­відь прав­ди. Дер­жа­ва має роз­по­ві­сти на­се­лен­ню, що ж на­справ­ді тра­пи­ло­ся: що бу­ло до кон­флі­кту, що до ньо­го при­ве­ло, що ста­ло­ся під час кон­флі­кту. Та­ким чи­ном дер­жа­ва про­хо­дить сво­го ро­ду очи­ще­н­ня. Та й на­ро­ду лег­ше, адже роз­по­вів­ши прав­ду, вже не мо­жна ма­ні­пу­лю­ва­ти ми­ну­лим у по­лі­ти­чних ці­лях.

І, на­ре­шті, четвертий на­пря­мок – це ре­фор­ми, які ро­блять не­мо­жли­вим по­вто­ре­н­ня по­ді­бно­го кон­флі­кту.

Ро­дзин­ка пе­ре­хі­дно­го пра­во­су­д­дя по­ля­гає у то­му, що всі 4 бло­ки ма­ють пра­цю­ва­ти одно­ча­сно. Дер­жа­ва не мо­же ска­за­ти: ми ві­зьме­мо 1 чи 2 з цих бло­ків, а ре­шту по­ки чі­па­ти не бу­де­мо. Во­на зо­бов’яза­на ро­би­ти від­ра­зу все. Адже не мо­жна, ска­жі­мо, роз­по­ві­сти на­ро­ду прав­ду про Іло­вай­ський ко­тел (уяві­мо, що нам її роз­по­ві­ли) і не по­ка­ра­ти вин­них, а по­тім не ком­пен­су­ва­ти яки­мось чи­ном втра­ти жер­твам і сім’ям жертв. А да­лі вкрай важ­ко не про­ве­сти ре­фор­ми, щоб у нас біль­ше не бу­ло де­баль­це­вих і іло­вай­ськів.

– На­віть якщо при­пу­сти­ти, що дер­жа­ва роз­по­вість прав­ди­ву істо­рію, по­ка­рає вин­них і від­но­вить пра­ва жертв, як зму­си­ти її про­ве­сти ре­фор­ми? Оче­ви­дно, що во­на не осо­бли­во пра­гне онов­ле­н­ня. – Так, ре­фор­ми з трьох пер­ших пун­ктів дій­сно не ви­пли­ва­ють. Ви­ко­на­н­ня че­твер­то­го бло­ку біль­ше за­ле­жить від гро­ма­дян­ської ком­по­нен­ти, тоб­то ба­га­то що за­ле­жить від нас. Ло­гі­ка при­бли­зно та­ка: роз­по­ві­ли прав­ду – спа­си­бі, по­ка­ра­ли вин­них – мо­лод­ці, ком­пен­су­ва­ли втра­ти – бу­ли зо­бов’яза­ні. А по­тім ми по­вин­ні за­пи­та­ти: «Хло­пці, а ви то­чно зна­є­те, що зав­тра цей ко­тел не по­вто­ри­ться? Ме­ні що, зно­ву отри­му­ва­ти похо­рон­ку і ва­ші 609 тис. грн за вби­то­го бра­та? Ви там не за­си­ді­ли­ся у се­бе в пар­ла­мен­ті? Мо­же, щось зро­би­те вже, на­ре­шті?» І ось тут дер­жа­ва, по ідеї, має сха­ме­ну­ти­ся і щось ви­пра­ви­ти.

– Ду­же іде­а­лі­сти­чна кар­тин­ка. А є ре­аль­ні при­кла­ди успі­шно­го за­сто­су­ва­н­ня Transitional justice? – У по­оди­но­ких ви­пад­ках. Най­ча­сті­ше як при­клад на­во­дять ам­ні­стію у ПАР, де но­вий уряд на чо­лі з Нель­со­ном Ман­де­лою га­ран­ту­вав ам­ні­стію усім пред­став­ни­кам ко­ли­шньо­го апар­те­ї­ду за умо­ви, що во­ни роз­ка­жуть прав­ду, оскіль­ки до то­го мо­мен­ту біль­шість до­ка­зів зло­чи­нів апар­те­ї­ду бу­ло зни­ще­но. Одно­ча­сно й бі­ле на­се­ле­н­ня при­йшло до усві­дом­ле­н­ня, що апар­те­їд за­ста­рів як си­сте­ма, то­му ам­ні­стія у ПАР ста­ла ре­зуль­та­том гро­ма­дян­ської зла­го­ди на рів­ні усьо­го су­спіль­ства.

– Мо­жли­во, Ман­де­ла був до­сить пе­ре­кон­ли­вий? – Оче­ви­дно, осо­би­стий фа­ктор теж спра­цю­вав. Адже у ін­ших кра­ї­нах успіх ам­ні­стій був до­сить сум­нів­ний. Зло­чин­ців про­ща­ли, а во­ни са­бо­ту­ва­ли це рі­ше­н­ня і на­жи­ва­ли­ся на цьо­му. Ска­жі­мо, у Ко­лум­бії, де нар­ко­ба­ро­ни дов­гий час утри­му­ва­ли те­ри­то­рію, ку­ди не мо­гли увійти уря­до­ві вій­ська, уряд за­про­по­ну­вав ам­ні­стію всім, хто брав участь у зброй­но­му кон­флі­кті. Бу­ло ого­ло­ше­но, що той, хто зда­сться, не­за­ле­жно від то­го, скіль­ки лю­дей він убив, отри­має від 5 до 8 ро­ків. Нар­ко­ба­ро­ни ро­зумі­ли, що якщо кон­флікт бу­де по­га­ше­ний і вся те­ри­то­рія бу­де кон­тро­лю­ва­ти­ся уря­дом, їх при­тя­гнуть до від­по­від­аль­но­сті аж до 50 ро­ків ув’язне­н­ня, то­му зда­ли­ся пер­ши­ми. Зі­зна­ли­ся, по­ка­я­ли­ся, і вже ви­йшли на сво­бо­ду, а їх те­ри­то­рії так і за­ли­ши­ли­ся не­під­кон­троль­ни­ми уря­ду.

– На­ві­що ж нам обго­во­рю­ва­ти, а тим па­че впро­ва­джу­ва­ти си­сте­му, яка спра­цю­ва­ла у пов­ній мі­рі ли­ше один раз? – По-пер­ше, це не си­сте­ма, а звід прин­ци­пів, що за­сто­со­ву­ю­ться у без­лі­чі пра­ктик ін­ших дер­жав. Це як кон­стру­ктор ле­го, і ми по­вин­ні зі­бра­ти з ньо­го свою, укра­їн­ську мо­дель. На­при­клад, мо­же­мо ска­за­ти, що ам­ні­стія у нас бу­де ось у та­ко- му ви­гля­ді, або її не бу­де вза­га­лі. Са­ти­сфа­кція жер­твам бу­де ота­ка, вста­нов­ле­н­ня істи­ни ось так зро­би­мо, юри­спру­ден­цію не чі­па­є­мо, тіль­ки тро­хи ма­ра­фет на­ве­де­мо, бо вва­жа­є­мо, що у нас нор­маль­не за­ко­но­дав­ство, а ре­фор­ми бу­дуть ось та­кі. Оце на­ша укра­їн­ська мо­дель, і во­на бу­де від­рі­зня­ти­ся від пра­кти­ки ПАР або Ко­лум­бії.

– У єв­ро­пей­ських кра­їн уже є до­свід впро­ва­дже­н­ня пе­ре­хі­дно­го пра­во­су­д­дя – на­при­клад, у Бо­снії і Гер­це­го­ви­ні. Пе­ред ким у тих ви­пад­ках ви­ба­ча­ла­ся дер­жа­ва? – Одна з форм са­ти­сфа­кції – ви­зна­н­ня по­ми­лок ми­ну­ло­го уря­ду. Пре­зи­дент ка­же: «Так, ми по­ми­ля­ли­ся у ми­ну­ло­му. Не я осо­би­сто, але бу­ли по­мил­ки по­пе­ре­дни­ків. І ось я роз­по­від­аю, як бу­ло, і ця роз­по­відь є мо­раль­ним по­ка­я­н­ням за по­пе­ре­дни­ків і одно­ча­сно обі­цян­кою не по­вто­рю­ва­ти ці по­мил­ки у май­бу­тньо­му».

– І хтось та­кий текст дій­сно ви­мов­ляв? – До­слів­но ні, але че­рез ба­га­то ро­ків пі­сля кон­флі­кту пре­зи­дент Ре­спу­блі­ки Серб­ської, що вхо­дить до скла­ду Бо­снії і Гер­це­го­ви­ни, ви­знав по­мил­ки, ска­зав­ши, що роз­по­ча­тий у 1992 р. кон­флікт був тра­ге­ді­єю.

Це вза­га­лі ве­ли­ка про­бле­ма для по­лі­ти­ків – ви­зна­ва­ти по­мил­ки і про­си­ти ви­ба­че­н­ня, тим біль­ше, за сво­їх по­пе­ре­дни­ків. Я б сам із за­до­во­ле­н­ням по­чув пу­блі­чні ви­ба­че­н­ня на адре­су мир­но­го на­се­ле­н­ня у Лу­ган­ську і До­не­цьку, яке по­стра­жда­ло від зброй­но­го кон­флі­кту. Так са­мо, як і пе­ред на­ши­ми вну­трі­шньо пе­ре­мі­ще­ни­ми осо­ба­ми.

– Якщо Укра­ї­на за 25 ро­ків не транс­фор­му­ва­ла­ся з то­та­лі­тар­ної си­сте­ми у де­мо­кра­ти­чну, про які стро­ки дії пос­ткон­флі­ктно­го пра­во­су­д­дя йде­ться? – Про три­ва­лі. Пра­во­за­хи­сни­ки трьох кра­їн – Бо­снії і Гер­це­го­ви­ни, Хор­ва­тії та Сер­бії – у 2005 р. зі­бра­ли 200 тис. під­пи­сів для ство­ре­н­ня так зва­ної RECOM – Reconciliation commission, Ко­мі­сії з при­ми­ре­н­ня. У цих кра­ї­нах окре­мі еле­мен­ти пос­ткон­флі­ктно­го пра­во­су­д­дя від­бу­ли­ся: ко­гось ка­ра­ють, ко­гось шу­ка­ють, щось ро­би­ться для уві­чне­н­ня пам’яті жертв, на­ма­га­ю­ться до­сяг­ти на­ціо­наль­но­го при­ми­ре­н­ня. І пра­во­за­хи­сни­ки, го­ло­су­ю­чи за ство­ре­н­ня RECOM, ви­рі­ши­ли ви­йти на фі­ні­шну пря­му – кон­флі­кту все ж по­над 20 ро­ків, пре­зи­ден­ти кра­їн змі­ни­ли­ся не­о­дно­ра­зо­во, де­я­кі вже про­сто по­мер­ли (і тіль­ки це вря­ту­ва­ло їх від су­ду як вій­сько­вих зло­чин­ців). Про­те по­лі­ти­чні елі­ти трьох кра­їн цю ко­мі­сію так і не ство­ри­ли.

В Укра­ї­ні по­лі­ти­ки та­кож бу­дуть усі­ля­ко галь­му­ва­ти, спе­ку­лю­ва­ти ци­ми те­ма­ми ще ба­га­то ро­ків. Я по­їхав з Бо­снії і Гер­це­го­ви­ни, де пра­цю­вав у ми­ро­твор­чо­му кон­тин­ген­ті

В де­яких кра­ї­нах успіх ам­ні­стій був до­сить сум­нів­ний. Зло­чин­ці на­жи­ва­ли­ся на цьо­му

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.