Про сво­бо­ду до­го­во­ру та її обме­же­н­ня

Сво­бо­да є пра­во ро­би­ти все, що до­зво­ле­но за­ко­на­ми.

Yurydychna Gazeta - - АНАЛІТИКА ДОГОВІРНЕ ПРАВО - Ган­на ДЕНИСОВА, адво­кат, к.ю.н., стар­ший юрист, Юри­ди­чне бю­ро Сер­гє­є­вих Шарль Мон­теск’є

Від­по­від­но до ст. 3 Ци­віль­но­го ко­де­ксу Укра­ї­ни (да­лі – ЦКУ), за­галь­ною за­са­дою ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства, се­ред ін­ших, є сво­бо­да до­го­во­ру. Прин­цип сво­бо­ди до­го­во­ру як один із за­галь­них прин­ци­пів ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства за­крі­пле­ний у ст. 6 та ст. 627 ЦКУ.

Так, згі­дно з по­ло­же­н­ня­ми ст. 6 ЦКУ, сто­ро­ни ма­ють пра­во укла­сти до­го­вір, який не пе­ред­ба­че­ний акта­ми ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства, але від­по­від­ає за­галь­ним за­са­дам ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства. Сто­ро­ни в до­го­во­рі мо­жуть від­сту­пи­ти від по­ло­жень актів ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства і вре­гу­лю­ва­ти свої від­но­си­ни на вла­сний роз­суд. Однак во­ни не мо­жуть від­сту­пи­ти від по­ло­жень актів ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства, якщо в цих актах пря­мо вка­за­но про це, а та­кож якщо обов’яз­ко­вість для сто­рін по­ло­жень цих актів ви­пли­ває з їхньо­го змі­сту або із су­ті від­но­син між сто­ро­на­ми.

Від­по­від­но до ст. 627 ЦКУ, сто­ро­ни є віль­ни­ми в укла­ден­ні до­го­во­ру, ви­бо­рі кон­тр­аген­та та ви­зна­чен­ні умов до­го­во­ру, з ура­ху­ва­н­ням ви­мог ЦКУ, ін­ших актів ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства, зви­ча­їв ді­ло­во­го обі­гу, ви­мог ро­зум­но­сті та спра­ве­дли­во­сті. У до­го­во­рах за уча­стю фі­зи­чної осо­би-спо­жи­ва­ча вра­хо­ву­ю­ться ви­мо­ги за­ко­но­дав­ства про за­хист прав спо­жи­ва­чів.

Прин­цип сво­бо­ди до­го­во­ру пря­мо не пе­ред­ба­че­ний Го­спо­дар­ським ко­де­ксом Укра­ї­ни (да­лі – ГКУ), про­те ви­зна­ча­є­ться як прин­цип, що ви­во­ди­ться або із за­галь­них прин­ци­пів ре­гу­лю­ва­н­ня го­спо­дар­ської ді­яль­но­сті, або зі змі­сту окре­мих ста­тей ГКУ. Дійти та­ко­го ви­снов­ку дає мо­жли­вість си­стем­но­го тлу­ма­че­н­ня змі­сту окре­мих по­ло­жень ГКУ. Зокре­ма, ст. 6 ГКУ вста­нов­лює сво­бо­ду під­при­єм­ни­цької ді­яль­но­сті в ме­жах, ви­зна­че­них за­ко­ном; ст. 44 ГКУ про са­мо­стій­не фор­му­ва­н­ня під­при­єм­цем про­гра­ми ді­яль­но­сті, ви­бо­ру по­ста­чаль­ни­ків і спо­жи­ва­чів про­ду­кції, що ви­ро­бля­є­ться, за­лу­че­н­ня ма­те­рі­аль­но-те­хні­чних, фі­нан­со­вих та ін­ших ви­дів ре­сур­сів, ви­ко­ри­ста­н­ня яких не обме­же­но за­ко­ном; ст. 67 ГКУ що­до мо­жли­во­сті під­при­ємств віль­но оби­ра­ти пре­дмет до­го­во­ру, ви­зна­ча­ти зо­бов’яза­н­ня, ін­ші умо­ви го­спо­дар­ських вза­є­мо­від­но­син, що не су­пе­ре­чать за­ко­но­дав­ству Укра­ї­ни.

На жаль, ст. 627 ЦКУ не пов­ною мі­рою роз­кри­ває зміст до­го­вір­ної сво­бо­ди. Крім мо­жли­во­сті ви­бо­ру кон­тр­аген­та та ви­зна­че­н­ня змі­сту до­го­во­ру, сво­бо­да до­го­во­ру вклю­чає та­кож віль­ний ви­яв во­лі осо- би на вступ у до­го­вір­ні від­но­си­ни; сво­бо­ду ви­бо­ру сто­ро­на­ми фор­ми до­го­во­ру; пра­во сто­рін укла­да­ти як до­го­во­ри, пе­ред­ба­че­ні за­ко­ном, так і до­го­во­ри, які за­ко­ном не пе­ред­ба­че­ні, але йо­му не су­пе­ре­чать; пра­во сто­рін ви­зна­ча­ти спосо­би за­без­пе­че­н­ня до­го­вір­них зо­бов’язань; пра­во сто­рін за сво­єю зго­дою змі­ню­ва­ти, роз­ри­ва­ти або про­дов­жу­ва­ти дію укла­де­но­го ни­ми до­го­во­ру; пра­во вста­нов­лю­ва­ти фор­ми (мі­ри) від­по­від­аль­но­сті та умо­ви їх за­сто­су­ва­н­ня при по­ру­шен­ні сто­ро­на­ми до­го­вір­них зо­бов’язань то­що. За­зна­че­ні аспе­кти до­го­вір­ної сво­бо­ди за­крі­пле­ні та­кож ін­ши­ми по­ло­же­н­ня­ми ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства.

За­ува­жи­мо, що віль­ний ви­яв во­лі сто­рін під час ви­рі­ше­н­ня пи­та­н­ня про те, всту­па­ти чи не всту­па­ти їм у до­го­вір­ні від­но­си­ни, є ду­же ва­жли­вим для суб’єктів го­спо­да­рю­ва­н­ня в умо­вах рин­ко­вої еко­но­мі­ки. Та­ким чи­ном, во­ле­ви­яв­ле­н­ня уча­сни­ків до­го­во­ру має скла­да­ти­ся без жо­дно­го ти­ску з бо­ку кон­тр­аген­тів або ін­ших осіб та від­по­від­а­ти їхній вну­трі­шній во­лі.

Сво­бо­да всту­пу в до­го­вір­ні від­но­си­ни під­твер­джу­є­ться та­кож пра­ви­лом, від­по­від­но до яко­го сто­ро­ни за вза­єм­ною зго­дою мо­жуть у бу­дья­кий час у пе­рі­од дії до­го­во­ру вне­сти до ньо­го змі­ни, до­пов­не­н­ня або ро­зі­рва­ти до­го­вір (ст. 651-654 ЦКУ).

Одним із про­я­вів сво­бо­ди до­го­во­ру є пра­во сто­рін укла­да­ти як до­го­во­ри, що пе­ред­ба­че­ні за­ко­ном, так і до­го­во­ри, які хо­ча за­ко­ном не пе­ред­ба­че­ні, але йо­му не су­пе­ре­чать (ст. 12 ЦКУ). По­тре­ба­ми пра­кти­ки зу­мов­ле­на по­ява в на­шо­му ци­віль­но­му обі­гу но­вих ви­дів до­го­во­рів, які ра­ні­ше не бу­ли ре­гла­мен­то­ва­ні за­ко­но­дав­ством (до­го­во­ри ау­ди­ту, фа­кто­рин­гу, лі­зин­гу, фран­чай­зин­гу то­що). Однак за­кон не мо­же мі­сти­ти ви­чер­пно­го пе­ре­лі­ку до­го­во­рів як актів віль­но­го ви­яву во­лі та іні­ці­а­ти­ви суб’єктів.

На­при­клад, та­ко­го ви­ду до­го­во­ру як по­се­ре­дни­цький у ЦКУ не мі­сти­ться. Про­те пе­ред­ба­че­но три ва­рі­ан­ти угод, що є по­се­ре­дни­цьки­ми за сво­єю пра­во­вою при­ро­дою: до­го­вір до­ру­че­н­ня (гл. 49 ЦКУ), до­го­вір ко­мі­сії (гл. 51 ЦКУ), агент­ський до­го­вір (гл.52 ЦКУ), що об’єд­нує в со­бі озна­ки до­го­во­ру ко­мі­сії та до­го­во­ру до­ру­че­н­ня. Їхньою спіль­ною ри­сою є те, що по­се­ре­дник зав­жди діє в ін­те­ре­сах ін­шої осо­би та за її ко­шти. За це по­се­ре­дник отри­мує ви­на­го­ро­ду. В до­го­во­рі до­ру­че­н­ня та­ко­го клі­єн­та на­зи­ва­ють до­ві­ри­те­лем, у до­го­во­рі ко­мі­сії – ко­мі­тен­том, в агент­сько­му – прин­ци­па­лом. Від­по­від­но, по­се­ре­дни­ків на­зи­ва­ють по­ві­ре­ним, ко­мі­сіо­не­ром або аген­том.

Звер­не­мо ува­гу на те, що обра­ний сто­ро­на­ми до­го­вір не по­ви­нен су­пе­ре­чи­ти за­ко­ну. Це сто­су­є­ться і пра­ва сто­рін укла­да­ти змі­ша­ні до­го­во­ри, в яких є еле­мен­ти рі­зних ви­дів до­го­во­рів. До від­но­син сто­рін у змі­ша­но­му до­го­во­рі за­сто­со­ву­ю­ться за­ко­ни у від­по­від­них ча­сти­нах та ін­ші пра­во­ві акти про до­го­во­ри, еле­мен­ти яких мі­стя­ться у змі­ша­но­му до­го­во­рі, якщо ін­ше не ви­пли­ває з уго­ди сто­рін або су­ті змі­ша­но­го до­го­во­ру (ч. 2 ст. 628 ЦКУ).

Одним із про­я­вів сво­бо­ди до­го­во­ру є мо­жли­вість сто­рін за сво­єю зго­дою оби­ра­ти най­про­сті­шу (усну) фор­му до­го­во­ру на­віть у тих ви­пад­ках, ко­ли за­кон пе­ред­ба­чає для цих

ви­пад­ків про­сту пи­сьмо­ву фор­му, але без на­слід­ків не­дій­сно­сті до­го­во­ру у ра­зі не­до­дер­жа­н­ня пи­сьмо­вої фор­ми. Та­кий ви­сно­вок ви­пли­ває з ч. 1 ст. 205 та ч. 1 ст. 206 ЦКУ, згі­дно з яки­ми сто­ро­ни ма­ють пра­во оби­ра­ти фор­му пра­во­чи­ну, якщо ін­ше не вста­нов­ле­но за­ко­ном. Зокре­ма, усно мо­жуть вчи­ня­ти­ся пра­во­чи­ни, які пов­ні­стю ви­ко­ну­ю­ться сто­ро­на­ми у мо­мент їх вчи­не­н­ня, за ви­ня­тком пра­во­чи­нів, які під­ля­га­ють но­та­рі­аль­но­му по­свід­чен­ню та (або) дер­жав­ній ре­є­стра­ції, а та­кож пра­во­чи­нів, для яких не­до­дер­жа­н­ня пи­сьмо­вої фор­ми має на­слід­ком їх не­дій­сність.

Та­кож сто­ро­ни віль­ні у ви­зна­чен­ні умов до­го­во­ру, які в су­ку­пно­сті ста­нов­лять йо­го зміст. Ви­зна­ча­ю­чи зміст до­го­во­ру, сто­ро­ни ке­ру­ю­ться ті­єю мо­де­л­лю вза­є­мо­від­но­син, яка в за­галь­но­му ви­гля­ді за­крі­пле­на нор­ма­ми за­ко­но­дав­ства. При цьо­му де­які умо­ви до­го­во­ру мо­жуть ви­зна­ча­ти­ся від­по­від­но до зраз­ко­вих умов, ви­ро­бле­них пра­кти­кою для до­го­во­рів пев­но­го ви­ду та опу­блі­ко­ва­них для за­галь­но­го ві­до­ма (ти­по­вих до­го­во­рів то­що).

З прин­ци­пом до­го­вір­ної сво­бо­ди пов’яза­на мо­жли­вість сто­рін ви­яв­ля­ти свою во­лю при ви­зна­чен­ні спосо­бів за­без­пе­че­н­ня до­го­вір­них зо­бов’язань. Від­по­від­но до ст. 546 ЦКУ, ви­ко­на­н­ня зо­бов’яза­н­ня мо­же за­без­пе­чу­ва­ти­ся не­у­стой­кою, по­ру­кою, га­ран­ті­єю, за­ста­вою, при­три­ма­н­ням, зав­да­тком. До­го­во­ром або за­ко­ном мо­жуть бу­ти вста­нов­ле­ні й ін­ші ви­ди за­без­пе­че­н­ня ви­ко­на­н­ня зо­бов’яза­н­ня.

Існу­ють пев­ні ме­жі в ре­а­лі­за­ції віль­но­го роз­су­ду сто­рін та вста­нов­лен­ні від­по­від­аль­но­сті за по­ру­ше­н­ня до­го­вір­них зо­бов’язань. Зокре­ма, на вла­сний роз­суд сто­ро­ни мо­жуть ви­рі­шу­ва­ти пи­та­н­ня що­до ви­бо­ру та за­сто­су­ва­н­ня форм від­по­від­аль­но­сті за по­ру­ше­н­ня до­го­во­ру (від­шко­ду­ва­н­ня зби­тків, спла­та не­у­стой­ки, втра­та зав­да­тку то­що). Зро­ста­н­ня ро­лі до­го­во­ру в ре­гу­лю­ван­ні при­ва­тно­пра­во­вих від­но­син об­умов­лює роз­ши­ре­н­ня мо­жли­во­сті для сто­рін на вла­сний роз­суд фор­му­лю­ва­ти умо­ви до­го­во­ру що­до не­у­стой­ки, якщо во­на пе­ред­ба­че­на за­ко­ном, ви­зна­ча­ти її роз­мір, по­ря­док об­чи­сле­н­ня, умо­ви за­сто­су­ва­н­ня то­що.

Во­дно­час по­ряд зі сво­бо­дою в до­го­вір­но­му пра­ві ма­ють існу­ва­ти при­мус та нор­ми, згі­дно з яки­ми до­го­вір ви­зна­є­ться не­дій­сним або мо­же бу­ти ого­ло­ше­ний та­ким на ви­мо­гу одні­єї зі сто­рін, на­віть якщо він де­таль­но роз­ро­бле­ний і в ньо­му існує ве­ли­ка за­ці­кав­ле­ність. На­сам­пе­ред, це сто­су­є­ться до­го­во­рів, зміст яких су­пе­ре­чить пу­блі­чно­му по­ряд­ку, нор­мам за­ко­ну або до­брим зви­ча­ям.

От­же, сво­бо­да до­го­во­ру не є без­ме­жною: во­на існує в ме­жах чин­них нор­ма­тив­них актів, зви­ча­їв ді­ло­во­го обі­гу, а дії сто­рін до­го­во­ру ма­ють ґрун­ту­ва­ти­ся на за­са­дах ро­зум­но­сті, до­бро­со­ві­сно­сті та спра­ве­дли­во­сті.

Вар­то пам’ята­ти, що ме­жі до­го­вір­ної сво­бо­ди ду­же ті­сно ко­ре­спон- ду­ють з ін­сти­ту­том фі­ктив­них та вда­ва­них пра­во­чи­нів. Від­по­від­но до ст. 234 ЦКУ, фі­ктив­ним є пра­во­чин, який вчи­не­но без на­мі­ру ство­ре­н­ня пра­во­вих на­слід­ків, які об­умов­лю­ва­ли­ся цим пра­во­чи­ном. Фі­ктив­ний пра­во­чин ви­зна­є­ться су­дом не­дій­сним. Пра­во­ві на­слід­ки ви­зна­н­ня фі­ктив­но­го пра­во­чи­ну не­дій­сним вста­нов­лю­ю­ться за­ко­на­ми.

Згі­дно зі ст. 235 ЦКУ, уда­ва­ним є пра­во­чин, який вчи­не­но сто­ро­на­ми для при­хо­ва­н­ня ін­шо­го пра­во­чи­ну, який во­ни на­справ­ді вчи­ни­ли. Якщо бу­де вста­нов­ле­но, що пра­во­чин був вчи­не­ний сто­ро­на­ми для при­хо­ва­н­ня ін­шо­го пра­во­чи­ну, який во­ни на­справ­ді вчи­ни­ли, від­но­си­ни сто­рін ре­гу­лю­ю­ться пра­ви­ла­ми що­до пра­во­чи­ну, який сто­ро­ни на­справ­ді вчи­ни­ли.

Не­об­хі­дно звер­ну­ти ува­гу на за­галь­ні ви­мо­ги, до­дер­жа­н­ня яких є не­об­хі­дним для чин­но­сті пра­во­чи­ну, пе­ред­ба­че­ні ст. 203 ЦКУ, від­по­від­но до яких зміст пра­во­чи­ну не мо­же су­пе­ре­чи­ти ЦКУ, ін­шим актам ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства, а та­кож ін­те­ре­сам дер­жа­ви та су­спіль­ства, йо­го мо­раль­ним за­са­дам; осо­ба, яка вчи­няє пра­во­чин, по­вин­на ма­ти не­об­хі­дний об­сяг ци­віль­ної ді­є­зда­тно­сті; во­ле­ви­яв­ле­н­ня уча­сни­ка пра­во­чи­ну має бу­ти віль­ним і від­по­від­а­ти йо­го вну­трі­шній во­лі; пра­во­чин по­ви­нен вчи­ня­ти­ся у фор­мі, вста­нов­ле­ній за­ко­ном, та має бу­ти спря­мо­ва­ний на ре­аль­не на­ста­н­ня пра­во­вих на­слід­ків, що об­умов­ле­ні ним; пра­во­чин, що вчи­ня­є­ться ба­тька­ми (уси­нов­лю­ва­ча­ми), не мо­же су­пе­ре­чи­ти пра­вам та ін­те­ре­сам їхніх ма­ло­лі­тніх, не­пов­но­лі­тніх чи не­пра­це­зда­тних ді­тей.

Під­ста­вою не­дій­сно­сті пра­во­чи­ну, від­по­від­но до ст. 215 ЦКУ, є не­до­дер­жа­н­ня в мо­мент вчи­не­н­ня пра­во­чи­ну сто­ро­ною (сто­ро­на­ми) ви­мог, які вста­нов­ле­ні ст. 203 ЦКУ. Не­дій­сним є пра­во­чин, якщо йо­го не­дій­сність вста­нов­ле­на за­ко­ном (ні­кчем­ний пра­во­чин). У та­ко­му ви­пад­ку не ви­ма­га­є­ться ви­зна­н­ня су­дом цьо­го пра­во­чи­ну не­дій­сним. У ви­пад­ках, вста­нов­ле­них ЦКУ, ні­кчем­ний пра­во­чин мо­же бу­ти ви­зна­ний су­дом дій­сним. Якщо не­дій­сність пра­во­чи­ну пря­мо не вста­нов­ле­на за­ко­ном, але одна зі сто­рін або ін­ша за­ці­кав­ле­на осо­ба за­пе­ре­чує йо­го дій­сність на під­ста­вах, вста­нов­ле­них за­ко­ном, та­кий пра­во­чин мо­же бу­ти ви­зна­ний су­дом не­дій­сним (оспо­рю­ва­ний пра­во­чин).

Сво­бо­да сто­рін в укла­ден­ні до­го­во­ру мо­же обме­жу­ва­ти­ся су­т­тю при­ро­ди від­но­син та суб’єктним скла­дом кон­кре­тно­го ви­ду до­го­во­ру. За­зна­чи­мо, що са­ме при­ро­да до­го­вір­них пра­во­від­но­син ви­зна­чає на­ле­жну до­го­вір­ну кон­стру­кцію. Іна­кше мо­жна ве­сти мо­ву про вда­ва­ність, фі­ктив­ність або не­дій­сність та­ко­го пра­во­чи­ну. При цьо­му на­слід­ком укла­де­н­ня по­ді­бних ци­віль­но-пра­во­вих до­го­во­рів мо­же бу­ти ні­кчем­ність пра­во­чи­ну, ко­ли йо­го не­дій­сність вста­нов­ле­на без­по­се­ре­дньо за­ко­ном (ч. 2 ст. 215 ЦКУ Укра­ї­ни).

На за­вер­ше­н­ня звер­не­мо ува­гу на ана­ліз су­до­вої пра­во­за­сто­сов­ної пра­кти­ки Вер­хов­но­го Су­ду Укра­ї­ни (зокре­ма, на при­кла­ди окре­мих рі­шень з до­го­вір­них спо­рів, ви­не­се­н­ня рі­шень в яких бу­ло об­умов­ле­но ді­єю прин­ци­пу сво­бо­ди до­го­во­ру або йо­го обме­же­н­ня).

Вер­хов­ний Суд Укра­ї­ни у По­ста­но­ві від 10.10.2012 р. у спра­ві №6110цс12 за­зна­чає, що у тих ви­пад­ках, ко­ли актом ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства пе­ред­ба­че­на обов’яз­ко­вість по­ло­жень цьо­го акту для сто­рін до­го­во­ру, сто­ро­ни не ма­ють пра­ва від­сту­пи­ти від їх по­ло­жень (ч. 3 ст. 6 ЦК Укра­ї­ни). Так, ст. 19, 20 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про жи­тло­во-ко­му­наль­ні по­слу­ги» пе­ред­ба­ча­ють обов’язок спо­жи­ва­ча жи­тло­во-ко­му­наль­них по­слуг укла­сти пи­сьмо­вий до­го­вір з ви­ко­нав­цем по­слуг на осно­ві ти­по­во­го до­го­во­ру.

Фор­ма та зміст (умо­ви) ти­по­во­го до­го­во­ру за­твер­дже­ні по­ста­но­вою Ка­бі­не­ту Мі­ні­стрів Укра­ї­ни від 20.05.2009 р. №529 «Про за­твер­дже­н­ня ти­по­во­го до­го­во­ру про на­да­н­ня по­слуг з утри­ма­н­ня бу­дин­ків і спо­руд та при­бу­дин­ко­вих те­ри­то­рій».

З ана­лі­зу змі­сту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК Укра­ї­ни, ст. 19-21 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про жи­тло­во-ко­му­наль­ні по­слу­ги», по­ста­но­ви Ка­бі­не­ту Мі­ні­стрів Укра­ї­ни від 20.05.2009 р. №529 «Про за­твер­дже­н­ня ти­по­во­го до­го­во­ру про на­да­н­ня по­слуг з утри­ма­н­ня бу­дин­ків і спо­руд та при­бу­дин­ко­вих те­ри­то­рій» вба­ча­є­ться, що умо­ви ти­по­во­го до­го­во­ру, які на­бу­ли юри­ди­чно обов’яз­ко­во­го зна­че­н­ня згі­дно з акта­ми ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства, є обов’яз­ко­ви­ми для сто­рін до­го­во­ру, які не ма­ють пра­ва від­сту­пи­ти від їх по­ло­жень і вре­гу­лю­ва­ти свої від­но­си­ни на вла­сний роз­суд.

Вер­хов­ний Суд Укра­ї­ни у По­ста­но­ві від 14.06.2017 р. у спра­ві №3385гс17 за­ува­жує, що оспо­рю­ва­ний у спра­ві пра­во­чин (до­го­вір під­ря­ду на ви­ро­щу­ва­н­ня сіль­сько­го­спо­дар­ської про­ду­кції з ма­те­рі­а­лів за­мов­ни­ка) є змі­ша­ним до­го­во­ром, однак це не су­пе­ре­чить прин­ци­пу сво­бо­ди до­го­во­ру та за­галь­ним по­ло­же­н­ням ци­віль­но­го за­ко­но­дав­ства. За цим до­го­во­ром не від­був­ся пе­ре­хід пра­ва ко­ри­сту­ва­н­ня зе­мель­ни­ми ді­лян­ка­ми, а та­кож зе­мель­ні ді­лян­ки фа­кти­чно не ви­бу­ли з во­ло­ді­н­ня зем­ле­ко­ри­сту­ва­ча, що свід­чить про не­до­ве­де­ність уда­ва­но­го ха­ра­кте­ру оспо­рю­ва­но­го пра­во­чи­ну, а от­же, про від­су­тність пра­во­вих під­став для ви­зна­н­ня йо­го не­дій­сним.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.