Ка­са­цій­ні «філь­три»

Де­я­кі пи­та­н­ня до­пу­ску для пе­ре­гля­ду су­до­вих рі­шень ВС

Yurydychna Gazeta - - АНАЛІТИКА СУДОВА ПРАКТИКА - Ан­тон А МОНАЄНКО МОНАЄНКО, д.ю.н., про­фе­сор, за­слу­же­ний юрист Укра­ї­ни, Ін­сти­тут за­ко­но­дав­ства ВРУ

Но­вою ре­да­кці­єю Ко­де­ксу адмі­ні­стра­тив­но­го су­до­чин­ства Укра­ї­ни, схва­ле­ною За­ко­ном Укра­ї­ни від 03.10.2017 р. №2147-VIII (да­лі –

КАСУ), се­ред ін­шо­го, вдо­ско­на­ле­но «про­це­су­аль­ний фільтр» до­пу­ску ка­са­цій­них скарг до роз­гля­ду в су­ді ка­са­цій­ної ін­стан­ції.

Згі­дно зі змі­стом п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, не під­ля­га­ють ка­са­цій­но­му оскар­жен­ню су­до­ві рі­ше­н­ня у спра­вах не­зна­чної скла­дно­сті, крім та­ких ви­пад­ків:

• якщо ка­са­цій­на скар­га сто­су­є­ться пи­та­н­ня пра­ва, яке має фун­да­мен­таль­не зна­че­н­ня для фор­му­ва­н­ня єди­ної пра­во­за­сто­сов­чої пра­кти­ки;

• якщо осо­ба, яка по­дає ка­са­цій­ну скар­гу, від­по­від­но до цьо­го Ко­де­ксу по­збав­ле­на мо­жли­во­сті спро­сту­ва­ти об­ста­ви­ни, вста­нов­ле­ні оскар­же­ним су­до­вим рі­ше­н­ням, під час роз­гля­ду ін­шої спра­ви;

• якщо спра­ва ста­но­вить зна­чний су­спіль­ний ін­те­рес або має ви­ня­тко­ве зна­че­н­ня для уча­сни­ка спра­ви, який по­дає ка­са­цій­ну скар­гу;

• якщо суд пер­шої ін­стан­ції від­ніс спра­ву до ка­те­го­рії справ не­зна­чної скла­дно­сті по­мил­ко­во.

Та­ким чи­ном, суд ка­са­цій­ної ін­стан­ції від­мов­ляє у від­крит­ті ка­са­цій­но­го про­ва­дже­н­ня у спра­ві, якщо ка­са­цій­ну скар­гу по­да­но на су­до­ве рі­ше­н­ня, що не під­ля­гає ка­са­цій­но­му оскар­жен­ню (п. 1 ч. 1 ст. 333 КАСУ).

Про­те на пра­кти­ці че­рез від­су­тність за­ко­но­дав­чо­го ви­зна­че­н­ня ви­ще на­ве­де­них по­нять по­ста­ли пев­ні пи­та­н­ня:

• Які пра­во­ві яви­ща охо­плю­ю­ться по­ня­т­тям «пи­та­н­ня пра­ва, що ма­ють фун­да­мен­таль­не зна­че­н­ня для фор­му­ва­н­ня єди­ної пра­во­за­сто­сов­чої пра­кти­ки»?

• Як ро­зу­мі­ти по­ня­т­тя «су­спіль­ний ін­те­рес» та в яко­му ви­пад­ку су­спіль­ний ін­те­рес по­трі­бно вва­жа­ти зна­чним?

• Які кри­те­рії ви­зна­че­н­ня то­го, що спра­ва має ви­ня­тко­ве зна­че­н­ня для її уча­сни­ка, який по­дає ка­са­цій­ну скар­гу?

• Чи зо­бов’яза­ний уча­сник спра­ви не­зна­чної скла­дно­сті, який по­дає ка­са­цій­ну скар­гу, вка­за­ти по­ло­же­н­ня п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, на під­ста­ві яко­го су­до­ве рі­ше­н­ня у йо­го спра­ві мо­же бу­ти допу­ще­не до пе­ре­гля­ду у Вер­хов­но­му Су­ді?

• Чи зо­бов’яза­ний уча­сник спра­ви не­зна­чної скла­дно­сті, який по­дає ка­са­цій­ну скар­гу, на­да­ти до­ка­зи та на­ве­сти до­во­ди на об­ґрун­ту­ва­н­ня на­яв­но­сті об­ста­вин, що є під­ста­вою для до­пу­ску су­до­во­го рі­ше­н­ня у йо­го спра­ві до пе­ре­гля­ду у Вер­хов­но­му Су­ді?

• Чи упов­но­ва­же­ний суд з вла­сної іні­ці­а­ти­ви роз­гля­да­ти пи­та­н­ня про до­пуск до пе­ре­гля­ду у Вер­хов­но­му Су­ді су­до­во­го рі­ше­н­ня у спра­ві не­зна­чної скла­дно­сті, якщо в ка­са­цій­ній скар­зі від­су­тнє об­ґрун­ту­ва­н­ня на­яв­но­сті під­став для та­ко­го до­пу­ску?

Пра­кти­ка ЄСПЛ та Кон­сти­ту­цій­но­го Су­ду Укра­ї­ни

Ве­не­ці­ан­ська ко­мі­сія 23.10.2015 р. ухва­ли­ла по­зи­тив­ний ви­сно­вок що­до про­е­кту За­ко­ну Укра­ї­ни про вне­се­н­ня змін до Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни (в ча­сти­ні пра­во­су­д­дя), під­го­тов­ле­но­го Ро­бо­чою гру­пою Кон­сти­ту­цій­ної Ко­мі­сії з пи­тань пра­во­су­д­дя. Во­на ре­ко­мен­ду­ва­ла та схваль­но оці­ни­ла по­ло­же­н­ня, які про­по­ну­ва­ли­ся для вне­се­н­ня до текс­ту Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни, що­до вдо­ско­на­ле­н­ня за­сад здій­сне­н­ня су­до­чин­ства, вдо­ско­на­ле­н­ня по­ло­жень у ча­сти­ні юрис­ди­кції су­дів то­що. Пі­сля отри­ма­н­ня цьо­го ви­снов­ку Ве­не­ці­ан­ської ко­мі­сії Вер­хов­на Ра­да Укра­ї­ни вне­сла від­по­від­ні змі­ни до Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни в ча­сти­ні пра­во­су­д­дя.

Так, п. 8 ч. 1 ст. 129 Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни ре­гла­мен­тує за­без­пе­че­н­ня пра­ва на апе­ля­цій­ний пе­ре­гляд спра­ви та на ка­са­цій­не оскар­же­н­ня су­до­во­го рі­ше­н­ня у ви­зна­че­них за­ко­ном ви­пад­ках. Та­ка ре­да­кція п. 8 ч. 1 ст. 129 КУ має мі­ні­мі­зу­ва­ти ри­зи­ки роз­ши­ре­но­го тлу­ма­че­н­ня вже на рів­ні прийня­т­тя окре­мо­го за­ко­ну ви­ня­тків із цьо­го пра­ви­ла, що в ре­зуль­та­ті при­зво­дить до обме­же­н­ня кон­сти­ту­цій­но­го пра­ва осо­би на оскар­же­н­ня су­до­во­го рі­ше­н­ня. Крім то­го, від­по­від­но до ч. 2 ст. 129 КУ, за­ко­ном мо­жуть бу­ти ви­зна­че­ні та­кож ін­ші за­са­ди су­до­чин­ства.

Ра­ні­ше, до вне­се­н­ня змін у Кон­сти­ту­цію Укра­ї­ни в ча­сти­ні пра­во­су­д­дя, ді­я­ла 4-лан­ко­ва су­до­ва си­сте­ма, яка при­зве­ла пев­ною мі­рою до зне­ці­не­н­ня су­до­во­го рі­ше­н­ня, а та- кож ви­кли­ка­ла ба­жа­н­ня та зви­чку фі­зи­чних осіб і суб’єктів го­спо­да­рю­ва­н­ня ви­ма­га­ти йо­го пе­ре­гля­ду за­ра­ди про­це­су, ви­тра­ча­ю­чи час на прийня­т­тя су­до­во­го рі­ше­н­ня та йо­го ви­ко­на­н­ня, що при­зве­ло до втра­ти ефе­кту за­хи­сту по­ру­ше­но­го пра­ва су­до­вою си­сте­мою.

Що­до за­без­пе­че­н­ня пра­ва на ка­са­цій­не оскар­же­н­ня, Єв­ро­пей­ський суд з прав лю­ди­ни не­о­дно­ра­зо­во за­зна­чав у сво­їх рі­ше­н­нях, що одним із фун­да­мен­таль­них аспе­ктів вер­хо­вен­ства пра­ва є прин­цип пра­во­вої ви­зна­че­но­сті, який пе­ред­ба­чає до­три­ма­н­ня оста­то­чно­го ха­ра­кте­ру су­до­во­го рі­ше­н­ня. Це озна­чає, що жо­дна зі сто­рін не має пра­ва ви­ма­га­ти пе­ре­гля­ду оста­то­чно­го та обов'яз­ко­во­го су­до­во­го рі­ше­н­ня ли­ше че­рез те, що во­на хо­че но­во­го роз­гля­ду та ви­рі­ше­н­ня роз­гля­ну­тої су­дом спра­ви. Пов­но­ва­же­н­ня ви­щих су­до­вих ор­га­нів сто­сов­но пе­ре­гля­ду справ ма­ють ре­а­лі­зо­ву­ва­ти­ся для ви­прав­ле­н­ня су­до­вих по­ми­лок та не­до­лі­ків су­до­чин­ства. Пе­ре­гляд спра­ви не має за­мі­ню­ва­ти апе­ля­цію, а мо­жли­вість існу­ва­н­ня 2-х рі­зних по­гля­дів на один пре­дмет не є під­ста­вою для но­во­го роз­гля­ду. Ви­ня­тки з цьо­го пра­ви­ла мо­жуть бу­ти ли­ше у ра­зі на­яв­но­сті під­став, об­умов­ле­них об­ста­ви­на­ми ва­жли­во­го та ви­му­ше­но­го ха­ра­кте­ру (п. 40 Рі­ше­н­ня ЄСПЛ від 03.04.2008 р. у спра­ві «По­но­ма­рьов про­ти Укра­ї­ни»).

То­му вста­нов­ле­н­ня в за­ко­ні (в КАСУ) ви­ня­тко­вих під­став для ка­са­цій­но­го оскар­же­н­ня у тих ви­пад­ках, ко­ли та­ке оскар­же­н­ня є дій­сно не­об­хі­дним, має слу­гу­ва­ти фор­му­ван­ню ді­є­вої су­до­вої си­сте­ми, що га­ран­ту­ва­ти­ме осо­бі пра­во на оста­то­чне та обов'яз­ко­ве су­до­ве рі­ше­н­ня.

За­про­ва­дже­н­ня ви­зна­че­них у чин­но­му КАСУ ка­са­цій­них «філь­трів», з одно­го бо­ку, є свід­че­н­ням ви­ко­на­н­ня Укра­ї­ною ре­ко­мен­да­цій Ве­не­ці­ан­ської ко­мі­сії що­до вдо­ско­на­ле­н­ня си­сте­ми пра­во­су­д­дя та здій­сне­н­ня су­до­чин­ства шля­хом на­да­н­ня мо­жли­во­сті Вер­хов­но­му Су­ду роз­гля­да­ти будь-яку спра­ву че­рез ви­ко­ри­ста­н­ня ка­са­цій­них «філь­трів». Та­ке ви­ко­ри­ста­н­ня в ча­сти­ні під­ста- ви для до­пу­ску до ка­са­цій­но­го оскар­же­н­ня об­умов­лює рі­зно­ма­ні­тність об­ста­вин, які під­твер­джу­ють на­яв­ність від­по­від­ної під­ста­ви для пе­ре­гля­ду су­до­вих рі­шень Вер­хов­ним Су­дом та ма­ють бу­ти вста­нов­ле­ні чі­тким пе­ре­лі­ком у за­ко­ні.

На­да­н­ня у та­ко­му ви­пад­ку Вер­хов­но­му Су­ду пра­ва на дис­кре­цію при ви­рі­шен­ні пи­та­н­ня про на­яв­ність чи від­су­тність під­став для ска­су­ва­н­ня чи змі­ни су­до­вих рі­шень у ка­са­цій­но­му по­ряд­ку не мо­же су­пе­ре­чи­ти за­са­дам до­сту­пно­сті пра­во­су­д­дя, з огля­ду на від­по­від­ну пра­кти­ку Єв­ро­пей­сько­го су­ду з прав лю­ди­ни та п. 8 ст. 129 Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни, оскіль­ки роз­гляд спра­ви Вер­хов­ним Су­дом у та­ко­му ви­пад­ку від­бу­ва­ти­ме­ться за умо­ви до­три­ма­н­ня 3-х ви­дів ін­те­ре­сів – дер­жа­ви, су­спіль­ства та осо­би.

З дру­го­го бо­ку, не­чі­тке ви­зна­че­н­ня в за­ко­ні об­ста­вин для пе­ре­гля­ду Вер­хов­ним Су­дом су­до­вих рі­шень та їх пе­ре­лі­ку мо­же при­зве­сти до си­ту­а­ції, ко­ли на­да­н­ня Вер­хов­но­му Су­ду пра­ва на дис­кре­цію при ви­рі­шен­ні пи­та­н­ня до­пу­ску спра­ви не зав­жди під­си­лю­ва­ти­ме за­са­ди до­сту­пно­сті пра­во­су­д­дя, оскіль­ки ко­жна спра­ва мо­же оці­ню­ва­ти­ся суб’єктив­но крізь при­зму її об­ста­вин та мо­жли­вих пра­во­вих на­слід­ків для осо­би, су­спіль­ства і дер­жа­ви. На­ве­де­не не пов­ною мі­рою мо­же за­без­пе­чу­ва­ти ре­а­лі­за­цію прин­ци­пу вер­хо­вен­ства пра­ва.

Від­по­від­но до Ре­ко­мен­да­ції Ко­мі­те­ту мі­ні­стрів Ра­ди Єв­ро­пи №R(80)2, яка бу­ла прийня­та Ко­мі­те­том мі­ні­стрів 11.03.1980 р., дис­кре­цій­ни­ми є пов­но­ва­же­н­ня суб'єкта вла­дних пов­но­ва­жень оби­ра­ти в кон­кре­тній си­ту­а­ції між аль­тер­на­ти­ва­ми, ко­жна з яких є пра­во­мір­ною. То­му не мо­жна допу­сти­ти, щоб ви­ко­ри­ста­н­ня дис­кре­цій­них пов­но­ва­жень при за­сто­су­ван­ні цих норм при­зво­ди­ло до по­ру­ше­н­ня за­кон­них прав та ін­те­ре­сів осіб, які звер­ну­ли­ся до су­ду.

На на­шу дум­ку, та­кі по­ня­т­тя як «зна­чний су­спіль­ний ін­те­рес», «пи­та­н­ня пра­ва, яке має фун­да­мен­таль­не зна­че­н­ня для фор­му­ва­н­ня єди­ної пра­во­за­сто­сов­чої пра­кти­ки», «ви­ня­тко­ве зна­че­н­ня для її уча­сни­ка,

Одним із фун­да­мен­таль­них аспе­ктів вер­хо­вен­ства пра­ва є прин­цип пра­во­вої ви­зна­че­но­сті

який по­дає ка­са­цій­ну скар­гу» є оці­но­чни­ми по­ня­т­тя­ми та ма­ють не­до­ста­тньо ви­зна­че­ний ха­ра­ктер і кри­те­рії їх ро­зу­мі­н­ня для пра­во­за­сто­сов­чої пра­кти­ки су­да­ми, оскіль­ки в чин­но­му КАСУ не вка­за­но, що слід ро­зу­мі­ти під та­ки­ми по­ня­т­тя­ми та які існу­ють кри­те­рії їх ви­зна­че­н­ня.

На­яв­ність та­ких не­ви­зна­че­них у за­ко­ні оці­но­чних пи­тань мо­же не ли­ше не­га­тив­но по­зна­чи­ти­ся на су­до­вій пра­кти­ці, але й ство­ри­ти в су­до­вій си­сте­мі до­да­тко­ві під­ста­ви для зло­вжи­вань при до­пу­ску справ для пе­ре­гля­ду Вер­хов­ним Су­дом в ка­са­цій­но­му по­ряд­ку. Та­ким чи­ном, на на­шу дум­ку, під час фор­му­лю­ва­н­ня при­пи­сів п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ Вер­хов­на Ра­да Укра­ї­ни не до­три­ма­ла­ся прин­ци­пу пра­во­вої ви­зна­че­но­сті за­ко­ну як скла­до­вої прин­ци­пу вер­хо­вен­ства пра­ва та не вра­ху­ва­ла ста­лу пра­кти­ку Єв­ро­пей­сько­го су­ду з прав лю­ди­ни, що ви­ма­гає до­ста­тньо чі­тких фор­му­лю­вань пра­во­вих норм у текс­ті нор­ма­тив­но-пра­во­вих актів.

Ре­а­лі­за­ція прин­ци­пу пра­во­вої ви­зна­че­но­сті має по­ля­га­ти у до­три­ман­ні зро­зумі­ло­сті, не­су­пе­ре­чли­во­сті пра­во­вих при­пи­сів, ви­ра­же­них у нор­ма­тив­но-пра­во­вих актах. Вва­жа­є­мо, що прин­цип пра­во­вої ви­зна­че­но­сті слід пов’язу­ва­ти не ли­ше з ви­мо­га­ми зро­зумі­ло­сті, чі­тко­сті нор­ми пра­ва, а ще й з тим, що нор­ми пра­ва ма­ють бу­ти спря­мо­ва­ни­ми на за­без­пе­че­н­ня по­стій­ної про­гно­зо­ва­но­сті си­ту­а­цій та пра­во­вих від­но­син.

Єв­ро­пей­ський суд з прав лю­ди­ни не­о­дно­ра­зо­во звер­тав ува­гу на не­до­ско­на­лість чин­но­го за­ко­но­дав­ства Укра­ї­ни та не­об­хі­дність до­три­му­ва­ти­ся прин­ци­пу пра­во­вої ви­зна­че­но­сті в пи­та­н­нях чі­тко­сті за­ко­ну. Так, у п. 46 Рі­ше­н­ня ЄСПЛ від 03.04.2008 р. у спра­ві «Ко­ре­цький та ін­ші про­ти Укра­ї­ни» бу­ло за­зна­че­но, що на­віть при­пу­ска­ю­чи, що по­ло­же­н­ня за­ко­ну бу­ли пра­виль­но роз­тлу­ма­че­ні су­да­ми й та­ке втру­ча­н­ня ба­зу­ва­ло­ся на фор­маль­ній під­ста­ві, за­крі­пле­ній в на­ціо­наль­но­му за­ко­но­дав­стві, Суд на­га­дує, що ви­слів «пе­ред­ба­че­ний за­ко­ном» у п. 2 ст. 11 Кон­вен­ції не тіль­ки ви­ма­гає, щоб дія, яка оскар­жу­є­ться, бу­ла пе­ред­ба­че­на на­ціо­наль­ним за­ко­но­дав­ством, але та­кож мі­стить ви­мо­гу що­до яко­сті за­ко­ну.

У п. 47 цьо­го ж рі­ше­н­ня ЄСПЛ за­зна­чає, що за­кон має бу­ти до­сту­пний для кон­кре­тної осо­би та до­ста­тньо чі­тко сфор­му­льо­ва­ний, щоб во­на мо­гла, якщо це не­об­хі­дно, за до­по­мо­гою ква­лі­фі­ко­ва­них ра­дни­ків пе­ре­дба­чи­ти в ро­зум­них ме­жах, ви­хо­дя­чи з об­ста­вин спра­ви, ті на­слід­ки, які мо­же спри­чи­ни­ти озна­че­на дія. Щоб по­ло­же­н­ня на­ціо­наль­но­го за­ко­ну від­по­від­а­ли цим ви­мо­гам, він має га­ран­ту­ва­ти за­сіб юри­ди­чно­го за­хи­сту від сва­віль­но­го втру­ча­н­ня ор­га­нів дер­жав­ної вла­ди у пра­ва, га­ран­то­ва­ні Кон­вен­ці­єю. У пи­та­н­нях, які сто­су­ю­ться осно­во­по­ло­жних прав, на­да­н­ня пра­во­вої дис­кре­ції ор­га­нам ви­ко­нав­чої вла­ди у ви­гля­ді не­о­бме­же­них пов­но­ва­жень бу­ло б не­су­мі­сним з прин­ци­пом вер­хо­вен­ства пра­ва – одним з основ­них прин- ци­пів де­мо­кра­ти­чно­го су­спіль­ства, га­ран­то­ва­них Кон­вен­ці­єю. Від­по­від­но, за­кон має до­ста­тньо чі­тко ви­зна­ча­ти ме­жі та­кої дис­кре­ції та по­ря­док її ре­а­лі­за­ції. Сту­пінь не­об­хі­дної чі­тко­сті на­ціо­наль­но­го за­ко­но­дав­ства, яке без­пе­ре­чно не мо­же пе­ре­дба­чи­ти всі мо­жли­ві ви­пад­ки, зна­чно за­ле­жить від то­го, яке са­ме пи­та­н­ня роз­гля­да­є­ться, від сфе­ри, яку це за­ко­но­дав­ство ре­гу­лює, а та­кож від кіль­ко­сті та ста­ту­су осіб, яких во­но сто­су­є­ться.

Осо­бли­вий ін­те­рес що­до ви­мо­ги чі­тко­сті та пе­ред­ба­чу­ва­но­сті за­ко­ну ста­но­вить Рі­ше­н­ня ЄСПЛ від 09.01.2013 р. у спра­ві «Оле­ксандр Волков про­ти Укра­ї­ни». Єв­ро­пей­ський суд з прав лю­ди­ни кон­ста­ту­вав по­ру­ше­н­ня прин­ци­пу юри­ди­чної ви­зна­че­но­сті, з огля­ду на від­су­тність у за­ко­но­дав­стві Укра­ї­ни по­ло­жень що­до стро­ків дав­но­сті при­тя­гне­н­ня суд­ді до від­по­від­аль­но­сті за по­ру­ше­н­ня при­ся­ги, в кон­текс­ті до­три­ма­н­ня ви­мог «яко­сті за­ко­ну» під час пе­ре­вір­ки ви­прав­да­но­сті втру­ча­н­ня у пра­ва, га­ран­то­ва­ні ст. 8 Кон­вен­ції.

Так, від­по­від­но до п. 170 цьо­го рі­ше­н­ня, фор­му­лю­ва­н­ня на­ціо­наль­но­го за­ко­но­дав­ства по­вин­но бу­ти до­ста­тньо пе­ред­ба­чу­ва­ним, щоб да­ти осо­бам аде­ква­тну вка­зів­ку що­до об­ста­вин та умов, за яких дер­жав­ні ор­га­ни ма­ють пра­во вда­ти­ся до за­хо­дів, які впли­нуть на їхні кон­вен­цій­ні пра­ва (п. 39 Рі­ше­н­ня ЄСПЛ від 24.04.2008 р. у спра­ві «С.G. та ін­ші про­ти Бол­га­рії». Крім то­го, за­ко­но­дав­ство по­вин­но за­без­пе­чу­ва­ти пев­ний рі­вень юри­ди­чно­го за­хи­сту про­ти сва­віль­но­го втру­ча­н­ня з бо­ку дер­жав­них ор­га­нів. Існу­ва­н­ня кон­кре­тних про­це­су­аль­них га­ран­тій у цьо­му кон­текс­ті є не­об­хі­дним.

Від­по­від­но до п. 178 Рі­ше­н­ня ЄСПЛ від 09.01.2013 р. у спра­ві «Оле­ксандр Волков про­ти Укра­ї­ни», у кон­текс­ті ди­сци­плі­нар­но­го пра­ва при оцін­ці чі­тко­сті за­ко­но­дав­чих актів має існу­ва­ти ро­зум­ний під­хід, оскіль­ки за­галь­не фор­му­лю­ва­н­ня actus reus та­ких пра­во­по­ру­шень є пи­та­н­ням об’єктив­ної не­об­хі­дно­сті. У про­ти­ле­жно­му ви­пад­ку за­ко­но­дав­чий акт не бу­де все­бі­чно охо­плю­ва­ти пи­та­н­ня та ви­ма­га­ти­ме по­стій­но­го пе­ре­гля­ду і вне­се­н­ня змін, щоб від­по­від­а­ти но­вим об­ста­ви­нам, які ви­ни­ка­ють у пра­кти­ці. От­же, опис пра­во­по­ру­ше­н­ня у за­ко­но­дав­чо­му акті, який ґрун­ту­є­ться на пе­ре­лі­ку кон­кре­тних ви­дів по­ве­дін­ки, але має за­галь­не та кіль­кі­сно не­о­бме­же­не за­сто­су­ва­н­ня, не за­без­пе­чує га­ран­тії на­ле­жно­го ви­рі­ше­н­ня пи­та­н­ня пе­ред­ба­чу­ва­но­сті за­ко­ну. По­вин­ні бу­ти ви­зна­че­ні та ви­вче­ні ін­ші чин­ни­ки, що впли­ва­ють на якість пра­во­во­го ре­гу­лю­ва­н­ня та аде­ква­тність юри­ди­чно­го за­хи­сту від сва­ві­л­ля.

Від­по­від­но до рі­ше­н­ня Кон­сти­ту­цій­но­го Су­ду Укра­ї­ни від 29.06.2010 р. №17-рп/2010 у спра­ві за кон­сти­ту­цій­ним по­да­н­ням Упов­но­ва­же­но­го Вер­хов­ної Ра­ди Укра­ї­ни з прав лю­ди­ни що­до від­по­від­но­сті Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни (кон­сти­ту­цій­но­сті) абз. 8 п. 5 ч. 1 ст. 11 За­ко­ну Укра­ї­ни «Про мі­лі­цію», одним з еле­мен­тів вер­хо­вен­ства пра­ва є прин­цип пра­во­вої ви­зна­че­но­сті, в яко­му ствер­джу­є­ться, що обме­же­н­ня основ­них прав лю­ди­ни та гро­ма­дя­ни­на і вті­ле­н­ня цих обме­жень на пра­кти­ці допу­сти­ме ли­ше за умо­ви за­без­пе­че­н­ня пе­ред­ба­чу­ва­но­сті за­сто­су­ва­н­ня пра­во­вих норм, вста­нов­лю­ва­них та­ки­ми обме­же­н­ня­ми. Тоб­то обме­же­н­ня будь-яко­го пра­ва по­вин­не ба­зу­ва­ти­ся на кри­те­рі­ях, які до­зво­лять осо­бі від­окрем­лю­ва­ти пра­во­мір­ну по­ве­дін­ку від про­ти­прав­ної, пе­ред­ба­ча­ти юри­ди­чні на­слід­ки сво­єї по­ве­дін­ки.

Від­по­від­но до пп. 5.4 п. 5 рі­ше­н­ня Кон­сти­ту­цій­но­го Су­ду Укра­ї­ни від 22.09.2005 р. №5-рп/2005 у спра­ві про по­стій­не ко­ри­сту­ва­н­ня зе­мель­ни­ми ді­лян­ка­ми, Суд вка­зав, що з кон­сти­ту­цій­них прин­ци­пів рів­но­сті та спра­ве­дли­во­сті ви­пли­ває ви­мо­га ви­зна­че­но­сті, ясно­сті та не­дво­зна­чно­сті пра­во­вої нор­ми, оскіль­ки ін­ше не мо­же за­без­пе­чи­ти її одна­ко­ве за­сто­су­ва­н­ня, не ви­клю­чає не­о­бме­же­но­сті тра­кту­ва­н­ня у пра­во­за­сто­сов­ній пра­кти­ці та не­ми­ну­че при­зво­дить до сва­ві­л­ля.

Вра­хо­ву­ю­чи за­зна­че­не, на­яв­ність ви­ще на­ве­де­них оці­но­чних по­нять, що мі­стя­ться в п. 2 ч. 5 ст. 328 КАСУ, мо­же та­кож слу­гу­ва­ти обме­жен­ню пра­ва осо­би на су­до­вий за­хист, оскіль­ки від­су­тні на­ле­жні та ви­чер­пні га­ран­тії то­го, що за­сто­со­ву­ю­чи ви­ще на­ве­де­ні по­ло­же­н­ня КАСУ, су­ди бу­дуть ді­я­ти з ме­тою роз­ви­тку та одна­ко­во­го за­сто­су­ва­н­ня пра­кти­ки ВС.

Крім то­го, вар­то за­зна­чи­ти, що дер­жа­ва са­мо­стій­но ви­зна­чає по­ря­док за­сто­су­ва­н­ня вну­трі­шніх за­со­бів за­хи­сту під час ви­рі­ше­н­ня спо­рів, які за­ле­жать від осо­бли­во­стей та по­ряд­ку здій­сне­н­ня су­до­чин­ства, а ЄСПЛ ви­зна­чає, на­скіль­ки ефе­ктив­ни­ми є ці вну­трі­шні за­со­би за­хи­сту в кон­кре­тній спра­ві.

Ко­мі­тет мі­ні­стрів Ра­ди Єв­ро­пи у сво­їй Ре­ко­мен­да­ції сто­сов­но вве­де­н­ня в дію та по­лі­пше­н­ня фун­кціо­ну­ва­н­ня си­стем і про­це­дур оскар­же­н­ня у ци­віль­них та тор­го­вих спра­вах №R(95)5 від 07.02.1995 р. ре­ко­мен­ду­вав дер­жа­вам-чле­нам вжи­ва­ти за­хо­дів що­до ви­зна­че­н­ня ко­ла пи­тань, які ви­клю­ча­ю­ться з пра­ва на апе­ля­цію та ка­са­цію, сто­сов­но за­по­бі­га­н­ня будь-яким зло­вжи­ва­н­ням си­сте­мою оскар­же­н­ня.

З одно­го бо­ку, вра­хо­ву­ю­чи по­зи­цію Єв­ро­пей­сько­го су­ду з прав лю­ди­ни про те, що обме­же­н­ня пра­ва на ка­са­цію ле­жить у пло­щи­ні вну­трі­шньо­го ре­гу­лю­ва­н­ня ко­жної дер­жа­ви, яка має пра­во ви­рі­шу­ва­ти це пи­та­н­ня на вла­сний роз­суд, а та­кож що вве­де­н­ня про­це­су­аль­них «філь­трів» не по­ру­шує пра­во на до­ступ до су­ду, оскіль­ки та­ке пра­во вже ре­а­лі­зо­ва­не при звер­нен­ні до су­ду пер­шої та апе­ля­цій­ної ін­стан­цій, мо­жна ствер­джу­ва­ти, що вве­де­н­ня про­це­су­аль­них «філь­трів» до­пу­ску до пе­ре­гля­ду су­до­вих рі­шень ка­са­цій­ним су­дом не по­ру­шує пра­во до­сту­пу до пра­во­су­д­дя.

З дру­го­го бо­ку, не­чі­тке, не­зро­зумі­ле ви­зна­че­н­ня в за­ко­ні та­ких про­це­су­аль­них «філь­трів» та їх кри­те­рі­їв що­до до­пу­ску до пе­ре­гля­ду су­до­во­го рі­ше­н­ня ка­са­цій­ним су­дом мо­же по­ру­шу­ва­ти пра­во на до­ступ до су­ду, що су­пе­ре­чи­ти­ме ч. 1 ст. 6 Кон­вен­ції про за­хист прав лю­ди­ни і осно­во­по­ло­жних сво­бод.

Від­по­від­но до ч. 1 ст. 6 Кон­вен­ції про за­хист прав лю­ди­ни і осно­во­по­ло­жних сво­бод, ко­жен має пра­во на спра­ве­дли­вий та пу­блі­чний роз­гляд йо­го спра­ви впро­довж ро­зум­но­го стро­ку не­за­ле­жним і без­сто­рон­нім су­дом, вста­нов­ле­ним за­ко­ном, який ви­рі­шить спір що­до йо­го прав та обов'яз­ків ци­віль­но­го ха­ра­кте­ру або вста­но­вить об­ґрун­то­ва­ність будь-яко­го ви­су­ну­то­го про­ти ньо­го кри­мі­наль­но­го обви­ну­ва­че­н­ня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.