Цін­ні­сний ви­мір ети­ки адво­ка­та

Yurydychna Gazeta - - ГОЛОВНА СТОРІНКА -

«Спро­би за­про­ва­ди­ти ін­сти­ту­цій­ні змі­ни без вра­ху­ва­н­ня цін­но­стей не­змін­но за­зна­ва­ли кра­ху», – пра­во­за­хи­сник, про­ре­ктор з пи­тань при­зна­че­н­ня та мі­сії Укра­їн­сько­го ка­то­ли­цько­го уні­вер­си­те­ту Ми­ро­слав МА­РИ­НО­ВИЧ ді­ли­ться з чи­та­ча­ми «ЮГ» сво­ї­ми роз­ду­ма­ми в по­шу­ках ви­хо­ду з ла­бі­рин­ту адво­кат­ської ети­ки

«Спро­би за­про­ва­ди­ти ін­сти­ту­цій­ні змі­ни без ура­ху­ва­н­ня цін­но­стей не­змін­но за­зна­ва­ли кра­ху», – Ми­ро­слав Ма­ри­но­вич, пра­во­за­хи­сник, ди­си­дент, про­ре­ктор з пи­тань при­зна­че­н­ня та мі­сії Укра­їн­сько­го ка­то­ли­цько­го уні­вер­си­те­ту, ви­сту­па­ю­чи з про­мо­вою «Адво­кат­ська ети­ка: зна­йти ви­хід з ла­бі­рин­ту» на кон­фе­рен­ції Про­гра­ми «Адво­кат Май­бу­тньо­го», за­про­по­ну­вав по­ди­ви­ти­ся ближ­че на пи­та­н­ня ети­ки в істо­ри­чно­му та су­ча­сно­му кон­текс­тах.

Чим ви го­то­ві по­жер­тву­ва­ти за­ра­ди сво­їх прин­ци­пів? Чи до­во­ди­ло­ся вам за­хи­ща­ти свої ідеї ці­ною вла­сно­го до­бро­бу­ту, спо­кій­но­го май­бу­тньо­го? Ще не так дав­но бу­ли ча­си, ко­ли ін­сти­тут адво­ка­ту­ри існу­вав як фор­маль­ність, а на спра­ве­дли­вий за­хист сво­їх прав у су­ді не вар­то бу­ло роз­ра­хо­ву­ва­ти. Ча­си змі­ню­ю­ться… Однак пи­та­н­ня ети­ки для ши­ро­ко­го за­га­лу за­ли­ша­ю­ться аб­стра­ктни­ми та не­пра­кти­чни­ми по­ня­т­тя­ми.

Ра­дян­ський адво­кат і по­лі­ти­чні спра­ви ди­си­ден­тів

Для по­ча­тку роз­по­вім про вла­сні спо­га­ди. Ме­не за­а­ре­шту­ва­ли за ст. 62 КК УРСР та ст. 70 КК РР­СФР. Ко­ро­тко – «Ан­ти­ра­дян­ська агі­та­ція та про­па­ган­да з ме­тою під­ри­ву ра­дян­ської вла­ди». Фа­кти­чно – за спів­у­часть у за­сну­ван­ні та ді­яль­но­сті Укра­їн­ської Гель­сін­ської гру­пи, очо­лю­ва­ної Ми­ко­лою Ру­ден­ком. Тер­мін по­ка­ра­н­ня за ви­ро­ком ста­но­вив 7 ро­ків по­збав­ле­н­ня во­лі в та­бо­рах су­во­ро­го ре­жи­му та 5 ро­ків за­сла­н­ня. Я від­був 7 ро­ків ув’язне­н­ня та 3 ро­ки за­сла­н­ня. У 1987 р. за іні­ці­а­ти­вою Ми­хай­ла Гор­ба­чо­ва ме­не бу­ло по­ми­лу­ва­но, у 1991 р. – ре­а­бі­лі­то­ва­но.

На яко­мусь ета­пі слід­ства ме­ні при­зна­чи­ли адво­ка­та, чо­го ви­ма­гав «осо­бли­во не­без­пе­чний для дер­жа­ви» ста­тус мо­го «зло­чи­ну». Ко­ро­тко пе­ре­го­во­рив­ши з цим адво­ка­том, я ка­те­го­ри­чно від­мо­вив­ся від йо­го по­слуг і за­явив, що сам се­бе за­хи­ща­ти­му. Пе­ре­ді мною був смер­тель­но на­ля­ка­ний чо­ло­вік, який па­ні­чно бо­яв­ся мо­єї кри­мі­наль­ної спра­ви. Він був ща­сли­вий, що я звіль­нив йо­го від ці­єї не­без­пе­чної мі­сії. А я був ща­сли­вий, що ме­ні вда­ло­ся звіль­ни­ти­ся від йо­го «за­хи­сту».

Про те, як тра­ди­цій­но ви­гля­дав по­ді­бний за­хист, пре­кра­сно опи­сав Во­ло­ди­мир Бу­ков­ський у сво­їй кни­зі спо­га­дів «І по­вер­та­є­ться ві­тер»:

«До су­ду ці «за­хи­сни­ки» обро­бля­ють сво­го підза­хи­сно­го, умов­ля­ють йо­го ка­я­ти­ся, да­ва­ти по­трі­бні свід­че­н­ня, на­віть на­ма­га­ю­ться ви­ві­да­ти ві­до­мо­сті, що ці­кав­лять КДБ. На су­ді во­ни, пе­ред­усім, за­яв­ля­ють, що як че­сні ра­дян­ські лю­ди за­су­джу­ють по­гля­ди сво­го підза­хи­сно­го, жа­ха­ю­ться гли­би­ни йо­го па­ді­н­ня і ли­ше на­смі­лю­ю­ться сми­рен­но про­си­ти Ви­со­кий Суд про пом’якше­н­ня по­ка­ра­н­ня, вра­хо­ву­ю­чи мо­ло­дість (або, нав­па­ки, по­хи­лий вік), не­до­свід­че­ність, пер­шу су­ди­мість, слаб­ке здо­ров’я, важ­ке ди­тин­ство, ма­ло­лі­тніх ді­тей, роз­ка­я­н­ня і го­тов­ність че­сною пра­цею спо­ку­ту­ва­ти свою про­ви­ну і шко­ду, зав­да­ну су­спіль­ству. Бу­ва­ли та­кі кур­йо­зні ви­пад­ки, ко­ли адво­кат на­стіль­ки за­хо­плю­вав­ся ро­л­лю обу­ре­ної ра­дян­ської лю­ди­ни, що на­віть су­д­дя зму­ше­ний був йо­го зу­пи­ня­ти: «То­ва­ри­шу адво­кат, ви за­хи­ща­є­те чи зви­ну­ва­чу­є­те?».

Мо­жна ска­за­ти, що та­кою бу­ла то­ді­шня адво­кат­ська нор­ма. Якщо так жи­ло май­же все су­спіль­ство, то звід­ки ж по­вин­на бу­ла взя­ти­ся ін­ша? Зга­дую про цю нор­му ли­ше то­му, що во­на пре­кра­сно від­ті­ня­ла ті ди­во­ви­жні ви­ня­тки, які ря­ту­ва­ли честь адво­кат­ській про­фе­сії. Про них не­що­дав­но пре­кра­сно за­свід­чив го­ло­ва Хар­ків­ської пра­во­за­хи­сної гру­пи Єв­ген За­ха­ров (з йо­го роз­по­від­ей я чер­па­ти­му ще кіль­ка ци­тат):

«Твер­дже­н­ня обви­ну­ва­че­н­ня про «за­ві­до­мо не­прав­ди­ві ви­гад­ки» під­су­дно­го ви­ма­га­ло до­ка­зів на­яв­но­сті уми­слу – що він бре­хав і знав, що бре­ше. Адво­ка­ти-пра­во­за­хи­сни­ки, ана­лі­зу­ю­чи фа­кти, до­во­ди­ли, що їхні підза­хи­сні бу­ли щи­рі й ка­за­ли, пи­са­ли чи роз­по­всю­джу­ва­ли те, що во­ни вва­жа­ли прав­дою, у що во­ни ві­ри­ли. А то­му обви­ну­ва­че­н­ня в на­кле­пі на ра­дян­ський дер­жав­ний і су­спіль­ний лад без­під­став­ні, ст. 1871 та ст. 62 не мо­жуть бу­ти за­сто­со­ва­ні, а під­су­дні ма­ють бу­ти ви­прав­да­ні. Не за­пе­ре­чу­ю­чи фа­кти­чні об­ста­ви­ни спра­ви, за ви­ня­тком ви­пад­ків, ко­ли фа­кти не бу­ли до­ве­де­ні, адво­ка­ти під­кре­слю­ва­ли пов­ну за­кон­ність та на­віть ви­со­кі гро­ма­дян­ські мо­ти­ви сво­їх підза­хи­сних, які на­ма­га­ю­ться від­сто­я­ти га­ран­то­ва­ні Кон­сти­ту­ці­єю СРСР пра­ва і сво­бо­ди».

У стат­ті, яку я ра­джу про­чи­та­ти всім, Єв­ген За­ха­ров на­зи­ває ці­лу низ­ку прі­звищ тих адво­ка­тів, які фа­кти­чно са­мі ста­ли ди­си­ден­та­ми та бор­ця­ми за пра­ва лю­ди­ни. Зокре­ма, це Со­фья Ка­лі­стра­то­ва (про яку я в та­бо­рах чув ле­ген­ди), Ді­на Ка­мін­ська, Бо­рис Зо­ло­ту­хін, Се­мен Арія та ін. Від­со­ток єв­ре­їв се­ред них над­зви­чай­но ви­со­кий, що ро­бить честь єв­рей­сько­му на­ро­ду.

На­при­клад, фор­му­лю­ва­н­ня па­ні Ка­лі­стра­то­вою пра­во­вої по­зи­ції у спра­ві крим­ських та­тар, які пра­гну­ли по­вер­ну­ти­ся на рі­дну зем­лю, зву­ча­ло та­ким чи­ном:

«Рух крим­сько­та­тар­сько­го на­ро­ду за по­вер­не­н­ня до Кри­му має ма­со­вий ха­ра­ктер. Звер­не­н­ня з ли­ста­ми, за­ява­ми, про­ха­н­ня­ми в уря­до­ві та пар­тій­ні ор­га­ни, спря­му­ва­н­ня в ці ор­га­ни де­ле­га­цій та окре­мих пред­став­ни­ків здій­сню­ю­ться в ме­жах кон­сти­ту­цій­них прав і не мо­жуть бу­ти ви­зна­ні зло­чин­ни­ми. Для ви­зна­н­ня Абі­бул­ла­є­ва, Ахте­мо­ва, Абдул­га­зі­є­ва та ін­ших вин­ни­ми у ско­єн­ні кри­мі­наль­но­го зло­чи­ну по­трі­бно вста­но­ви­ти їхню кон­кре­тну ін­ди­ві­ду­аль­ну про­ви­ну, до­ве­сти, що во­ни вчи­ни­ли дії, пря­мо пе­ред­ба­че- ні Кри­мі­наль­ним ко­де­ксом. Та­ких до­ка­зів не­має, та­ких кри­мі­наль­но ка­ра­них дій Абі­бул­ла­ев, Ахтє­мов, Абдул­га­зі­єв та ін­ші не вчи­ня­ли. То­му спра­ву по­трі­бно при­пи­ни­ти за від­су­тні­стю скла­ду зло­чи­ну».

Та­кож Со­фьї Ка­лі­стра­то­вій на­ле­жить ще один ар­гу­мент, який різ­ко кон­тра­сту­вав з ло­гі­кою КГБ: «Кри­ти­ка окре­мих за­хо­дів, дій окре­мих пред­став­ни­ків вла­ди не по­ро­чить лад, а змі­цнює лад (ст. 125 Кон­сти­ту­ції СРСР)».

Зро­зумі­ло, що та­кі ге­ро­ї­чні адво­ка­ти бу­ли не­оці­нен­ною ду­хов­ною опо­рою для сво­їх підза­хи­сних, єди­на «ви­на» яких по­ля­га­ла у не­ба­жан­ні під­три­му­ва­ти офі­цій­ну бре­хню, яка що­ра­зу ста­ва­ла не­стер­пні­шою. Їм на­віть при­свя­чу­ва­ли пі­сні. При­мі­ром, ро­сій­ський ди­си­дент Юлій Кім на­пи­сав пі­сню «Адво­кат­ський вальс». Єв­ген За­ха­ров ци­тує йо­го сло­ва:

«У ме­не є пі­сня, во­на при­свя­че­на всім адво­ка­там, які на­смі­лю­ва­ли­ся за­хи­ща­ти ди­си­ден­тів, тим са­мим ча­сто по­збав­ля­ю­чи се­бе кар’єри. Офі­цій­но во­на при­свя­чу­є­ться Со­фії Ва­си­лів­ні Ка­лі­стра­то­вій і Ді­ні Іса­а­ків­ні Ка­мін­ській, адже я з ни­ми був біль­ше зна­йо­мий. Во­ни за­хи­ща­ли близь­ких ме­ні лю­дей, з яки­ми я теж по­дру­жив­ся. Ча­сто адво­ка­ти са­мі ста­ва­ли уча­сни­ка­ми ди­си­дент­сько­го ру­ху».

От­же, не­хай бу­дуть бла­го­сло­вен­ні ду­ші всіх тих ге­ро­ї­чних адво­ка­тів, біль­шість з яких сьо­го­дні вже на не­бі! Не­хай вдя­чність усіх ди­си­ден­тів бу­де їм ви­прав­да­н­ням в очах у Бо­га!

День ни­ні­шній

Те­пер пе­ре­йде­мо до ни­ні­шньо­го ча­су. Ще зов­сім не­що­дав­но до­брим то­ном у сві­ті бу­ло не го­во­ри­ти про цін­но­сті. По­стмо­дер­на лю­ди­на по­бо­ю­ва­ла­ся вда­ва­ти­ся до ети­чних оці­нок, а мо­раль­ний ре­ля­ти­візм став сві­то­гля­дною нор­мою. Однак

десь під кі­нець ХХ сто­лі­т­тя на За­хо­ді на­був по­пу­ляр­но­сті ви­слів «Values matter», тоб­то успіх ва­шої спра­ви за­ле­жить від то­го, якою є ва­ша мо­ти­ва­ція, яке ва­ше став­ле­н­ня до жит­тє­вих прин­ци­пів та мо­раль­них норм. Та­ким чи­ном, цін­но­сті ста­ли ті­єю «при­хо­ва­ною ма­сою» Все­сві­ту, яка за­га­лом не­ви­ди­ма, але сут­тє­во впли­ває на гра­ві­та­цій­ні про­це­си. Утво­ри­ло­ся по­ня­тій­не по­ле, на яко­му мо­гли зу­стрі­ти­ся се­ку­ляр­ний та ре­лі­гій­ний су­спіль­ні се­гмен­ти. В Укра­ї­ні це та­кож зна­йшло своє під­твер­дже­н­ня. У 2010 р. Іні­ці­а­тив­на гру­па «Пер­шо­го гру­дня», від­гу­кнув­шись на за­клик Цер­ков, за­яви­ла:

«Ми пе­ре­ко­на­ні, що всі ви­раз­ки на­шо­го су­спіль­ства є ли­ше про­е­кці­я­ми го­лов­ної про­бле­ми – за­му­ле­н­ня на­шо­го ду­ху. Май­бу­тнє Укра­ї­ни ви­ма­гає під­не­се­н­ня гу­ма­ні­тар­но­ду­хов­них цін­но­стей над ко­ро­тко­зо­рим еко­но­мі­чним зи­ском та по­лі­ти­чною до­ціль­ні­стю».

З ци­ми сло­ва­ми пе­ре­гу­ку­є­ться ви­сно­вок ціл­ком світ­ської Не­сто- рів­ської гру­пи, який був зро­бле­ний у 2015 р. в го­лов­но­му її до­ку­мен­ті «До­го­вір гі­дно­сті за­для ста­ло­го роз­ви­тку»: «Спро­би за­про­ва­ди­ти ін­сти­ту­цій­ні змі­ни без вра­ху­ва­н­ня цін­но­стей не­змін­но за­зна­ва­ли кра­ху (Ро­сія, Укра­ї­на, Ірак, Аф­га­ні­стан)».

Я ду­маю, що ба­га­то з вас та­кож пе­ре­ко­на­ні в цьо­му, оскіль­ки всі ба­чать, до яких су­спіль­них де­фор­ма­цій при­зво­дить ци­ні­чне не­хту­ва­н­ня ети­чни­ми прин­ци­па­ми. Я ду­маю, що ви та­кож стра­жда­є­те від то­го, що пра­во­ва си­сте­ма в Укра­ї­ні ста­ла при­тчею во язи­цех. Ви кра­ще за ме­не зна­є­те, що є здо­ро­ві си­ли се­ред прав­ни­ків, а то­му го­лов­на про­бле­ма – не стіль­ки не­ста­ча че­сних лю­дей, скіль­ки від­су­тність со­лі­дар­но­сті по­між ни­ми.

Уто­чню, ін­ко­ли со­лі­дар­ність між прав­ни­ка­ми бу­ває ду­же по­ту­жною, але це со­лі­дар­ність ко­ру­пцій­ної змо­ви. На­то­мість бра­кує лан­цюж­ків со­лі­дар­но­сті між прав­ни­ка­ми в об­сто­ю­ван­ні про­фе­сій­ної ети­ки, а та­кож в оздо­ров­лен­ні пра­во­вої си­сте­ми. Я за­кли­каю вас тво­ри­ти ці лан­цюж­ки. Ви ж ба­чи­те, як важ­ко на­ве­сти лад у прав­ни­чій сфе­рі, якщо ді­я­ти по­за нею. Що бло­кує со­лі­дар­ність в її оздо­ров­лен­ні зсе­ре­ди­ни?

Не­що­дав­но я за­пи­тав у зна­йо­мо­го на­ро­дно­го де­пу­та­та: «Якщо так ба­га­то на­ро­дних де­пу­та­тів ро­зу­мі­ють, що спра­ви за­йшли у глу­хий кут, то чо­му не з’яви­ться ко­гор­та смі­ли­вих по­лі­ти­ків, які сфор­му­ва­ли б кі­стяк но­вої та че­сної по­лі­ти­чної си­ли?». Від­по­відь бу­ла фе­но­ме­наль­ною: «Не­ста­ча вза­єм­ної до­ві­ри». Звер­ніть ува­гу: не від­су­тність по­лі­ти­чної пла­тфор­ми, не не­до­ста­тність ко­штів, не на­яв­ність во­ро­га, а не­ста­ча вза­єм­ної до­ві­ри – ка­те­го­рія ду­хов­на.

Якщо так, то до­свід Цер­кви тут мо­же бу­ти ду­же до­ре­чним. До­ста­тньо при­слу­ха­ти­ся, на­при­клад, до ви­снов­ку Бла­жен­ні­шо­го Лю­бо­ми­ра Гу­за­ра:

«Якщо хо­че­мо ство­ри­ти се­ре­до­ви­ще, в яко­му па­нує до­ві­ра, по­ста­но­ві­мо со­бі не тор­гу­ва­ти прав­дою».

«Лю­би бли­жньо­го сво­го як са­мо­го се­бе» – ця за­по­відь на­справ­ді ле­жить в осно­ві су­спіль­ної до­ві­ри. Якщо ві­ді­бра­ти у лю­ди­ни зда­тність до ем­па­тії, до спів­чу­т­тя, во­на пе­ре­тво­ри­ться з істо­ти су­спіль­ної на са­мо­тню бджо­лу, яка згу­би­ла шлях до сво­го ву­ли­ка і вже не тя­мить про існу­ва­н­ня рою.

З Бо­жих за­по­від­ей роз­по­чи­на­є­ться «лан­цю­го­ва ре­а­кція» су­спіль­но­го ді­я­н­ня: лю­бов до бли­жньо­го по­ро­джує між­люд­ську до­ві­ру, яка умо­жлив­лює між­люд­ську со­лі­дар­ність, що стає жи­виль­ною енер­гі­єю со­лі­дар­ної су­спіль­ної дії. Цей лан­цю­жок вза­є­мо­за­ле­жно­стей тво­рить один з ви­мі­рів то­го, що ми на­зи­ва­є­мо Бо­жим ла­дом.

Ду­хов­на си­ла на­ро­ду ви­зна­ча­є­ться цін­ні­сною ма­три­цею, яка ле­жить в осно­ві на­шо­го єства, а от­же, в осно­ві на­шої при­ва­тної та су­спіль­ної по­ве­дін­ки. Тоб­то са­ме цін­но­сті, яки­ми по­стій­но не­хту­ють, які по­стій­но не по­мі­ча­ють, від яких по­стій­но від­ма­ху­ю­ться, є тим бі­блій­ним «на­рі­жним ка­ме­нем», який стає клю­чем до на­шої до­лі.

На дум­ку Не­сто­рів­ської гру­пи, якщо до­ступ до еко­но­мі­чних ре­сур­сів та по­лі­ти­чної вла­ди ма­ють не ті, хто че­сно пе­ре­ма­гає у кон­ку­рен­ції, а ті, хто має не­об­хі­дні при­ві­леї та осо­би­сті зв’яз­ки, якщо осо­би­сті сто­сун­ки та при­ві­леї пе­ре­ва­жа­ють над пра­ва­ми та пра­ви­ла­ми, якщо все це за­без­пе­чу­є­ться сум­но­зві­сною ви­бір­ко­ві­стю за­сто­су­ва­н­ня за­ко­нів, вна­слі­док якої дер­жа­ва стає «шан­та­жи­стом» і по­гро­жує роз­пра­вою ко­жно­му, хто на­ма­га­є­ться ви­би­ти­ся за рам­ки си­сте­ми, то це при­зво­дить до то­го, що «умо­вою ви­жи­ва­н­ня стає ко­ру­пція і про­те­кція», а хи­жа­цтво та обман спри­йма­ю­ться як «єди­ні спосо­би зба­га­че­н­ня».

Чи мо­же за та­ких об­ста­вин сфор­му­ва­ти­ся до­ві­ра? Пи­та­н­ня ри­то­ри­чне. Са­ме то­му Не­сто­рів­ська гру­па ро­бить ви­сно­вок, що «та­кі від­но­си­ни в су­спіль­стві руй­ну­ють мо­раль, ни­щать до­ві­ру та без­пе­ку». Ба­жа­на транс­фор­ма­ція су­спіль­ства у бік цін­но­стей са­мо­ви­ра­же­н­ня, за­са­дни­чою се­ред яких є люд­ська гі­дність, на­ста­не то­ді, ко­ли лю­ди на­вча­ться не ли­ше бо­ро­ни­ти зга­да­ні цін­но­сті, але й жи­ти від­по­від­но до них:

«Йде­ться про по­яву зна­чу­щої гру­пи укра­їн­ців, які жи­ву­чи у ко­рум­по­ва­но­му су­спіль­стві й від­ва­жу­ю­чись на мо­раль­не ди­си­дент­ство, вре­шті-решт ство­рять но­ву цін­ні­сну нор­му. Та­ким чи­ном во­ни сфор­му­ють ста­но­вий хре­бет но­во­го су­спіль­но­го ор­га­ні­зму, в яко­му мо­раль­на по­ве­дін­ка ве­сти­ме не до про­гра­шу, а до жит­тє­во­го успі­ху».

От­же, про­бле­ма су­спіль­ної до­ві­ри та су­спіль­ної транс­фор­ма­ції на­справ­ді про­ста. По­трі­бно ско­ри­гу­ва­ти цін­ні­сну ма­три­цю, яка ви­зна­чає на­ші дії. То­ді ми змо­же­мо до­ві­ри­ти­ся ін­шим лю­дям і не зра­ди­ти тих, хто до­ві­рив­ся нам. Ось так дво­ма го­ло­са­ми (ре­лі­гій­ним і світ­ським) до вас про­мов­ляє оче­ви­дний ім­пе­ра­тив – змі­ни­ти цін­ні­сну осно­ву. Не по­трі­бно бу­ти Ем­ма­ну­ї­лом Кан­том, щоб на­зва­ти цей ім­пе­ра­тив ка­те­го­ри­чним.

До­свід ра­дян­сько­го пе­рі­о­ду за­свід­чує, що зло са­ме не зу­пи­ня­є­ться, йо­го зу­пи­ня­ють. То­му якщо ми не хо­че­мо пі­ти на якусь ма­лень­ку жер­тву сьо­го­дні (ска­жі­мо, втра­ти­ти пра­цю, за­зна­ти яки­хось на­гі­нок), тим са­мим ми при­рі­ка­є­мо на­ших ді­тей на те, що во­ни бу­дуть зму­ше­ні йти на ве­ли­кі жер­тви, пла­ти­ти сво­бо­дою та на­віть жи­т­тям. На­справ­ді жер­тва Не­бе­сної Со­тні ста­ла по­трі­бною, то­му що так ба­га­то лю­дей до то­го не здо­ла­ли свій страх і не пі­шли на ма­лень­ку жер­тву.

Я за­кли­каю вас ста­ти ті­єю то­чкою опо­ри, за до­по­мо­гою якої но­ві­тньо­му Ар­хі­ме­ду вда­сться пе­ре­вер­ну­ти віджи­лий світ ґвал­ту­ва­н­ня пра­ва. Не бій­те­ся бу­ти в мен­шо­сті! Про­мов­ля­ю­чи до то­го­ча­сних ри­ба­лок і па­сту­хів, май­бу­тніх апо­сто­лів, Ісус про­рік: «Ви – сіль зем­лі» (Мт. 5:13). А со­лі за озна­че­н­ням не мо­же бу­ти ба­га­то. Не­що­дав­но че­ський про­фе­сор То­маш Га­лік, звер­та­ю­чись до на­ших су­ча­сни­ків, ска­зав: «Все но­ве і твор­че ви­хо­дить з оче­ви­дної мен­шо­сті». Ось чо­му су­спіль­ству по­трі­бна «кри­ти­чна ма­са» па­сіо­на­рі­їв, які бу­дуть зда­тні під­ня­ти­ся по­над ін­стин­кта­ми са­мо­збе­ре­же­н­ня і че­рез осо­би­сту жер­тву прив­не­сти в су­спіль­ство но­ві, тоб­то мо­раль­ні пра­ви­ла спів­жи­т­тя.

Щоб це ста­ло­ся, по­трі­бно бо­я­ти­ся міл­ко­ти ду­ху. Якщо бо­я­ти­ме­мо­ся зле­ті­ти у ви­со­ти ду­ху, з на­ми бу­де те са­ме, що й з ві­зе­рун­ка­ми в пу­сте­лі На­ско. Ми по­ба­чи­мо ли­ше на­гро­ма­дже­н­ня ка­мі­н­ня – ха­о­ти­чне на­гро­ма­дже­н­ня уда­рів до­лі, які си­па­ти­му­ться на нас не­ві­до­мо з якої при­чи­ни. Ли­ше ко­ли ви під­ні­ме­те­ся на ви­со­ту, то по­ба­чи­те, що на­справ­ді це не гру­да ка­мі­н­ня, а Бо­жі пи­сьме­на Істи­ни. Тіль­ки на ви­со­ті ду­ху мо­жна усві­до­ми­ти сенс і на­шо­го осо­би­сто­го, і на­шо­го су­спіль­но­го жи­т­тя.

«Щоб ста­ти та­ки­ми па­сіо­на­рі­я­ми, по­трі­бен мо­раль­ний ім­пульс, тре­ба зро­сти у гі­дно­сті. Не­об­хі­дно роз­сер­ди­ти­ся на се­бе, що до­зво­ля­єш не­гі­дни­кам по­ми­ка­ти то­бою. Від­по­від­а­ю­чи на за­пи­та­н­ня за­хі­дних жур­на­лі­стів, що зму­си­ло йо­го, успі­шно­го фі­зи­ка-те­о­ре­ти­ка, ста­ти ди­си­ден­том, Юрій Ор­лов вдав­ся до та­ко­го же­сту: «На­до­е­ло!». Не­хай же цей жест ста­не ха­ра­ктер­ним для всіх нас!»

Ма­те­рі­ал, ви­кла­де­ний у цій стат­ті – це осо­би­сті дум­ки ав­то­ра. Во­ни не є офі­цій­ною по­зи­ці­єю про­гра­ми «Адво­кат Май­бу­тньо­го», Асо­ці­а­ції прав­ни­ків Укра­ї­ни, Все­укра­їн­сько­го об’єд­на­н­ня адво­ка­тів, які на­да­ють без­опла­тну пра­во­ву до­по­мо­гу, про­е­кту «До­сту­пна та які­сна пра­во­ва до­по­мо­га в Укра­ї­ні», Ка­над­сько­го бю­ро між­на­ро­дної осві­ти або Уря­ду Ка­на­ди та По­соль­ства США в Укра­ї­ні.

Ін­ко­ли со­лі­дар­ність між­прав­ни­ка­ми бу­ва­є­ду­же по­ту­жною,але­це со­лі­дар­ність ко­ру­пцій­но­ї­змо­ви. На­то­мі­сть­бра­кує лан­цюж­ків­со­лі­дар­но­сті­між­прав­ни­ка­ми воб­сто­ю­ван­ні про­фе­сій­но­ї­е­ти­ки, ата­ко­жво­здо­ров­лен­ні пра­во­вої си­сте­ми. Яза­кли­каю ва­ство­ри­ти­ці лан­цюж­ки Ми­ро­сла­вМа­ри­но­вич

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.