МАРІЧКА ПАДАЛКО

Zhinka - - Головна Сторінка - МАРІЧКА ПАДАЛКО:

Як ма­мі трьох ма­лю­ків по­єд­на­ти ро­бо­ту, спорт і ви­хо­ва­н­ня

ТЕЛЕВІЗІЙНИМ ВЕДУЧИМ РІД­КО ВДА­Є­ТЬСЯ ПОЄДНУВАТИ УСПІШНУ КАР’ЄРУ З ДЕКРЕТНОЮ ВІДПУСТКОЮ. А СТАТИ МА­МОЮ ТРИЧІ НАВАЖУЮТЬСЯ ОДИНИЦІ!

Спор­тсмен­ка, кра­су­ня, акти­віс­тка — це все про неї. А ще ве­ду­ча вра­ні­шньо­го ви­пу­ску ТСН на ка­на­лі «1+1» і ма­ма трьох ді­тей! Тож зов­сім не зро­зумі­ло, де во­на бе­ре час і си­ли на кі­ло­ме­тро­ві про­біж­ки і на се­бе. Хо­ча для чо­го фан­та­зу­ва­ти? Марічка Падалко го­то­ва все роз­по­ві­сти й по­ді­ли­ти­ся сво­ї­ми се­кре­та­ми.

КЛУМБА ДЛЯ ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Ж.: Ма­рі­чко, яким є ваш зви­чай­ний день?

М.П.: Ко­ли в ме­не ро­бо­чий ти­ждень, під­йом о 4.50. Кіль­ка хви­лин — щоб ма­ти гар­ний ви­гляд, по­тім роз­кла­даю ді­тям сні­да­нок, на­ли­ваю по пів­ча­шки чаю (та­то по­тім до­л­лє ре­шту — і чай бу­де сві­жий, і не до­ве­де­ться дов­го че­ка­ти, по­ки ви­хо­ло­не). Одяг го­тую всім зве­чо­ра. По­тім їду на ка­нал. Пі­сля ро­бо­ти, між 13.00 та 15.00, маю па­ру го­дин для се­бе. За­зви­чай іду до спорт­за­лу по­руч із ро­бо­тою. Звід­ти спе­ці­аль­но пі­шки (це в ме­не як роз­мин­ка) — два з по­ло­ви­ною кі­ло­ме­три до шко­ли. За­би­раю ді­тей і від­во­джу по се­кці­ях.

У вів­то­рок, на­при­клад, у мо­лод­шої, Ка­ті, о 16-й під­го­тов­ка до шко­ли. У се­ре­дньої, Ма­ру­сі, — тан­ці в шко­лі, тре­ба за­бра­ти о 17.30. А в си­на о 18-й фут­боль­не тре­ну­ва­н­ня, яке за­кін­чу­є­ться о 19.30. Ви­хо­дить, що одних ку­дись за­во­джу, ін­ших — за­би­раю. Ви­ру­чає те, що всі актив­но­сті в нас у ра­ді­у­сі кі­ло­ме­тра від дому. Але від­стань я до­лаю чи­ма­лу. Ска­жі­мо, ми­ну­ло­го вів­тор­ка мій кро­ко­мір на те­ле­фо­ні на­ра­ху­вав 23 ти­ся­чі кро­ків — це 17 кі­ло­ме­трів! Хо­ча бу­ває й мен­ше. Бі­гом мо­жу за­йма­ти­ся або у не­е­фір­ні ти­жні вран­ці, або на ви­хі­дні (те­ле­ве­ду­ча бі­гає на­пів­ма­ра­фо­ни на від­стань 21 км — прим. ред.)

Щоп’ятни­ці уве­че­рі, хоч би як пі­зно бу­ло і як вто­ми­ли­ся (на­віть ко­ли Ми­шко з та­том по­вер­ну­ли­ся зі ста­діо­ну з ма­тчу «Ди­на­мо» — «Ша­хтар»), їде­мо на да­чу. Ми ду­же че­ка­є­мо на цей день. Нас же п’яте­ро, а жи­ве­мо в ма­лень­кій дво­кім­на­тній квар­ти­рі в цен­трі, тож за мі­стом, де ба­га­то про­сто­ру,

по­чу­ва­є­мо­ся ком­фор­тні­ше. Осо­бли­во діти. У Мі­ші є фут­боль­ні во­ро­та, у дів­чат — спор­тив­ний ку­то­чок, у ма­ми — все се­ло і на­віть су­сі­днє, щоб про­біг­ти­ся. Ну, і тро­хи ро­бо­ти (смі­є­ться). Пі­сля то­го, як ми­ну­лих ви­хі­дних «про­йшла­ся» по всіх клум­бах і по­ко­ло­ла­ся гол­ка­ми, обрі­за­ю­чи ши­пши­ну, ру­ки со­ром­но по­ка­зу­ва­ти.

Ж.: По­до­ба­є­ться пра­цю­ва­ти на зем­лі?

М.П.: Че­сно ка­жу­чи, ні­ко­ли не ві­ри­ла, що це та­кий чу­до­вий спо­сіб пе­ре­клю­чи­ти­ся і по­пов­ни­ти за­па­си енер­гії. А ще на да­чі ме­ні чо­мусь мен­ше хо­че­ться їсти ( усмі­ха­є­ться). Я ж зав­жди на­ма­га­ю­ся три­ма­ти­ся у фор­мі і ви­тра­чаю на це чи­ма­ло зу­силь.

Вза­га­лі дача — наш по­ря­ту­нок: ми про­во­ди­мо там усі ви­хі­дні, ка­ні­ку­ли й лі­то. У нас зни­кла по­тре­ба ку­дись їха­ти на від­по­чи­нок. Я не пе­ре­біль­шую! Ін­ко­ли, зві­сно, хо­че­ться десь гай­ну­ти, по­ба­чи­ти ін­ший світ. Але з ни­ні­шнім кур­сом до­ла­ра це ду­же за­тра­тна спра­ва. До то­го ж, ме­ні зда­є­ться, що на жо­дно­му за­мор­сько­му ку­рор­ті не­має та­ко­го чи­сто­го по­ві­тря, як у нас, і та­ко­го чу­до­во­го озе­ра, де мо­жна ку­па­ти­ся. Пі­сля ви­хі­дних за мі­стом ме­ні по­чи­нає зда­ва­ти­ся, що в ме­не на­віть шкі­ра ста­ла кра­щою. А діти остан­нім ча­сом мен­ше хво­рі­ють, бо ба­га­то ча­су про­во­дять на сві­жо­му по­ві­трі.

Те­о­ре­ти­чно там мо­жна жи­ти весь рік. Але по­ки діти ще не ду­же са­мо­стій­ні, а рі­зних по­за­шкіль­них актив­но­стей у них ба­га­то, — ми про­сто ні­чо­го не всти­га­ти­ме­мо.

МОЇ ДРУГІ РУ­КИ

Ж.: У ма­ми зав­жди пов­но «дрі­бних» справ, які по­тре­бу­ють ба­га­то ча­су. Ко­ли да­є­те їм ра­ду?

М.П.: Дій­сно: за­мо­ви­ти донь­ці су­кню на ви­пу­скний у са­до­чку, прой­ти ме­до­гляд пе­ред пер­шим кла­сом, по­фар­бу­ва­ти во­лос­ся, зро­би­ти ма­ні­кюр і ще ба­га­то чо­го — усе роз­пла­но­ва­но на не­е­фір­ні ти­жні. На­справ­ді ж, від­су­тність ефі­ру не озна­чає, що я весь час мо­жу при­свя­ти­ти сім’ї чи со­бі, — є чи­ма­ло ро­бо­чих мо­мен­тів, зокре­ма і со­ці­аль­них справ. Єди­не, що по­спа­ти мо­жна до 6.30 і всти­гну­ти біль­ше, ніж зав­жди.

Дав­но по­мі­ти­ла та­ку річ: чим мен­ше справ — тим мен­ше всти­га­єш. Га­да­ла, важ­ко з трьо­ма ді­тьми, по­ки якось не за­ли­ши­ла­ся вдо­ма з одні­єю. Так роз­сла­би­ла­ся, що при­ді­ля­ла їй мен­ше ува­ги, аніж усім ра­зом. Ко­ли це усві­дом­лю­єш, пе­ре­ста­єш по­чу­ва­ти­ся обді­ле­ною і не­ща­сною на­віть попри вто­му. Ж.: Важ­ко зна­йти час і під­хід для кожної дитини, ко­ли вони рі­зно­го ві­ку, — 10, 8 і 6 ро­ків — і рі­зної ста­ті. Як вам це вда­є­ться?

М.П.: Са­ме тому вони ще біль­ше лю­блять ті се­кції, які від­ві­ду­ють, — бо це їх екс­клю­зив­ний час із ма­мою. Мі­ша справ­ді обо­жнює фут­бол. Але для ньо­го осо­бли­вий кайф — іти зі мною пів­го­ди­ни на тре­ну­ва­н­ня, ку­пля­ти до­ро­гою пи­ріж­ки, слу­ха­ти, як я ним за­хо­плю­ю­ся.

Ж.: Нев­же в ді­тей не­має ня­ні? М.П.: Є. Одна на всіх. Во­на з на­ми вже 10 ро­ків — з мо­мен­ту на­ро­дже­н­ня Мі­ші. По­ки він був ма­лень­ким, про­сто до­по­ма­га­ла йо­го до­гля­да­ти. По­тім син під­ріс — і во­на ста­ла ще при­ді­ля­ти час до­ма­шнім кло­по­там, оскіль­ки ха­тньої ро­бі­тни­ці в нас не­має. За­раз на­віть не знаю, як її пра­виль­но на­зва­ти: це мої другі ру­ки, які мо­жуть під­хо­пи­ти бу­кваль­но все. Ска­жі­мо, я по­ве­де­на на пра­су­ван­ні. Ко­ли пра­сую і ра­птом ви­ни­ка­ють тер­мі­но­ві спра­ви, мо­же ме­не під­мі­ни­ти. Чи при­го­ту­ва­ти пер­шу стра­ву, по­ки я во­джу ді­тей по гур­тках. Але так, щоб я усе зва­ли­ла на неї,

Дача — наш по­ря­ту­нок: ми про­во­ди­мо там усі ви­хі­дні, ка­ні­ку­ли й лі­то».

а са­ма си­ді­ла в са­ло­ні, — бо­ронь, Бо­же! На це є дві при­чи­ни. Одну вже на­зва­ла: хо­чу яко­мо­га біль­ше ча­су про­во­ди­ти з донь­ка­ми й си­ном. Дру­га — ме­не в ди­тин­стві ба­тьки ні­ку­ди не во­ди­ли, за що до­сі їм до­рі­каю, тож на­ма­га­ю­ся це ком­пен­су­ва­ти сво­їм ді­тям.

НЕ КУХОВАРКА, А ПРИБИРАЛЬНИЦЯ

Ж.: О ко­трій за­кін­чу­є­ться ваш день?

М.П.: Наш ду­же ди­сци­плі­но­ва­ний та­то вста­но­вив чі­ткі пра­ви­ла ще з мо­мен­ту на­ро­дже­н­ня пер­віс­тка. Я то­ді бу­ла не­до­свід­че­ною ма­мою, а Єгор вже мав донь­ку від по­пе­ре­дньо­го шлю­бу. Він ска­зав, що одна з при­чин роз­лу­че­н­ня з дру­жи­ною — вкла­да­н­ня спа­ти ма­лень­кої дитини, яке роз­тя­гу­ва­ло­ся на весь ве­чір і руй­ну­ва­ло осо­би­сте жи­т­тя ба­тьків. При­чо­му я маю на ува­зі на­віть не фі­зи­чне спіл­ку­ва­н­ня, а осо­би­стий час, ко­ли мо­жна про­сто по­го­во­ри­ти. Но­ві дру­жи­ни за­зви­чай бо­я­ться по­вто­ри­ти по­мил­ки по­пе­ре­дниць, тому я до ці­єї про­бле­ми по­ста­ви­ла­ся ду­же сер­йо­зно (по­смі­ха­є­ться).

Вну­трі­шні на­ста­но­ви ма­ми, як ви­яв­ля­є­ться, пе­ре­да­ю­ться ди­ти­ні. Ось і ви­рі­ши­ла, що Мі­ша по­ви­нен за­си­на­ти о 21.00, і він за­си­нав! Де­я­кі ма­ту­сі сві­до­мо вкла­да­ють не­мов­лят спа­ти пі­зні­ше, щоб і вран­ці по­ряд із ни­ми мо­жна бу­ло дов­ше по­спа­ти. Але це не на ко­ристь, ко­ли при­хо­дить час вста­ва­ти до са­до­чка та шко­ли. Окрім то­го, кра­щий ре­цепт ма­ми­ної мо­ло­до­сті — пов­но­цін­ний сон.

Ко­ли на­ро­ди­ли­ся дів­ча­та, син­хро­ні­зу­ва­ти роз­клад жи­т­тя всіх трьох бу­ло вже важ­че, але від­бій о дев’ятій ве­чо­ра — це не обго­во­рю­є­ться. Що­прав­да, ми тро­хи «пе­ре­гу­ля­ли» під се­рі­ал «Хо­ро­ший хло­пець» і ля­га­ли на по­ча­тку де­ся­тої ве­чо­ра. Та­то спо­ча­тку нам до­зво­лив, а по­тім ска­су­вав своє рі­ше­н­ня: «До­див­ляй­те­ся се­рії в Ін­тер­не­ті!». Ме­ні та­кий гра­фік до впо­до­би — всти­гаю по­спіл­ку­ва­ти­ся з чо­ло­ві­ком і ляг­ти близь­ко 23.00. Ж.: Ко­ли ж ви го­ту­є­те їсти на сім’ю з п’яти осіб?

М.П.: За сво­єю при­ро­дою я не куховарка, а прибиральниця. Обо­жнюю, ко­ли вдо­ма па­хне ми­ю­чи­ми за­со­ба­ми й осві­жу­ва­ча­ми! Якщо є го­дин­ка на від­по­чи­нок, кра­ще 30 хви­лин ви­тра­чу на при­би­ра­н­ня, аби ре­шту ча­су роз­сла­бля­ти­ся в чи­сто­ті, аніж го­ди­ну про­си­ді­ти пе­ред екра­ном у без­ла­ді. Єди­не, у чо­му мо­жу тро­хи «під­хал­ту­ри­ти», — при­го­ту­ва­н­ня їжі в бу­дні. За­те ду­же ба­га­то го­тую на ви­хі­дні, на да­чі. Там ве­ли­ка ку­хня, а не 5 ква­дра­тних ме­трів, як у мі­сті, є де роз­вер­ну­ти­ся. І хо­че­ться екс­пе­ри­мен­ту­ва­ти.

На ща­стя, моя сім’я не­ви­ба­гли­ва. Го­лов­не, щоб бу­ла гре­ча­на ка­ша, яка го­ту­є­ться на­ти­ска­н­ням двох кно­пок у муль­ти­вар­ці, і пер­ша стра­ва.

Ж.: Це не за­ва­жає вам слід­ку­ва­ти за сво­їм хар­чу­ва­н­ням…

М.П.: Аби во­но бу­ло пра­виль­ним, у хо­ло­диль­ни­ку зав­жди маю від­ва­ре­ні яй­ця — щоб не схо­пи­ти чо­гось зай­во­го, ко­ли при­бі­жу до­до­му ду­же го­ло­дною. А ще в нас на ка­на­лі ду­же хо­ро­ша їдаль­ня, де мо­жу взя­ти із со­бою шма­то­чок від­ва­ре­ної ді­є­ти­чної ри­би чи са­ла­ту. Ж.: Дів­ча­та до­по­ма­га­ють го­ту­ва­ти?

М.П.: Се­ре­дня донь­ка ду­же за­хо­пи­ла­ся ку­лі­на­рі­єю, по­стій­но шу­кає ре­це­пти, ди­ви­ться ку­лі­нар­ні про­гра­ми. Ча­сто го­тує за ре­це­пта­ми Ру­сла­на Се­ні­чкі­на. Бу­ває, у ви­хі­дний я ще в ліж­ку, а во­на

Кра­щий ре­цепт ма­ми­ної мо­ло­до­сті — пов­но­цін­ний сон».

вже ку­хон­ні ком­бай­ни ді­ста­ла, книж­ки роз­кла­ла — і екс­пе­ри­мен­тує з ке­кса­ми, млин­ця­ми, екле­ра­ми… Що­прав­да, крем для екле­рів ви­йшов не від­ра­зу, а ось са­мі вони — лег­кі та пи­шні — вда­ли­ся. Во­на в нас спец по со­ло­до­щах, усе ін­ше її не ці­ка­вить (по­смі­ха­є­ться).

ПІКНІК З МУЛЬТИВАРКОЮ

Ж.: Ка­жуть, щоб біль­ше всти­га­ти, тре­ба все чі­тко пла­ну­ва­ти. Вам це до­по­ма­гає?

М.П.: Зві­сно. На­справ­ді я зав­жди бу­ла ду­же ор­га­ні­зо­ва­ною, як і наш та­то. Та­ка со­бі від­мін­ни­ця (смі­є­ться). А ко­ли на­ро­джу­ю­ться діти, ін­шо­го ви­хо­ду і не­має. До то­го ж, ко­лись я про­йшла тре­нінг, на яко­му вчи­ли: якщо ти про­пи­су­єш (на па­пе­рі або в те­ле­фо­ні) те, що со­бі на­мі­тив зро­би­ти, це на 50% збіль­шує ймо­вір­ність вті­ле­н­ня пла­нів. Так при­єм­но ста­ви­ти га­ло­чку нав­про­ти то­го, що вже зро­бле­но! Ось ди­ві­ться (по­ка­зує в мо­біль­но­му те­ле­фо­ні): взя­ти ви­пи­ску про ще­пле­н­ня, за­пи­са­ти­ся до ор­то­дон­та, скла­сти бю­джет, ку­пи­ти ово­чі — це вже в ме­не зро­бле­но. За­ли­ши­ло­ся взя­ти Ка­ті су­кню на ви­пу­скний, по­кли­ка­ти са­дів­ни­ка — про­кон­суль­ту­ва­ти­ся що­до туї, скла­сти ме­ню на пікнік.

Ж.: Пікнік — сер­йо­зна спра­ва… М.П.: На­справ­ді це умов­на на­зва — во­гни­ще ми не па­ли­мо. Про­сто за­про­шую в гості ко­лег із ді­тьми. Ма­лі гра­ю­ться со­бі на ди­тя­чо­му май­дан­чи­ку, ска­чуть на ба­ту­ті, а до­ро­слі спіл­ку­ю­ться і від­по­чи­ва­ють.

Зві­сно, всіх тре­ба на­го­ду­ва­ти. Я на­вчи­ла­ся ро­би­ти ді­тям ша­шли­чки з ку­ря­чо­го фі­ле, які ніч ма­ри­ну­ю­ться, а по­тім об­сма­жу­ю­ться на ско­во­рід­ці. Вже два ро­ки, як при­дба­ли ман­гал, а я до­сі не мо­жу на­вчи­ти­ся ним ко­ри­сту­ва­ти­ся. Єгор са­ме їде у від­ря­дже­н­ня, до­по­мог­ти теж не змо­же. Тож до­во­ди­ться об­хо­ди­ти­ся без ньо­го. Отож кла­ду ша­шли­ки на під­дон з во­ди­чкою, щоб бу­ли со­ко­ви­ти­ми, —і в ду­хов­ку. Оскіль­ки діти рі­зно­го ві­ку, го­тую ще й ді­є­ти­чний суп з фри­ка­дель­ка­ми — це в усіх іде за ми­лу ду­шу. І ма­ми спо­кій­ні, бо ді­тво­ра ску­шту­ва­ла щось ко­ри­сне пе­ред ті­сте­чка­ми й ке­кса­ми, які ви­пі­ка­є­мо зі стар­шою донь­кою. У нас і вдо­ма, і на да­чі є по дві муль­ти­вар­ки, плюс еле­ктри­чна ду­хов­ка на да­чі, тож усе це не по­тре­бує ба­га­то ча­су.

До ре­чі, ду­же зру­чна річ — еле­ктро­ду­хов­ка! Усім ра­джу. У га­зо­вій то во­гонь га­сне, то тем­пе­ра­ту­ра ко­ли­ва­є­ться, а тут — усе ду­же чі­тко, що ва­жли­во для ви­пі­чки.

Ж.: Ви тіль­ки го­ту­є­те сма­ко­ли­ки, а са­мі ж, на­пев­но, їх не їсте?

М.П.: Ку­штую (смі­є­ться). Але у сім’ї є чо­ло­вік і діти, тож ні­ко­ли ні­чо­го не за­ли­ша­є­ться.

Ж.: Якими остан­ні­ми ку­лі­нар­ни­ми ше­дев­ра­ми мо­же­те по­хва­ли­ти­ся?

М.П.: Цьо­го ро­ку впер­ше пе­кла па­ски. Ра­ні­ше ні­ко­ли не про­бу­ва­ла, тим біль­ше із «жи­ви­ми» дрі­жджа­ми. А тут не бу­ло ви­бо­ру — по­трі­бно бу­ло зро­би­ти фо­то­се­сію про під­го­тов­ку до Ве­ли­ко­дня. На тре­ну­ва­н­ня ма­ла одні ви­хі­дні. Ви­йшло з пер­шо­го ра­зу!

Марічка Падалко з ді­тка­ми у сту­дії Ру­сла­на Се­ні­чкі­на.

Дав­но по­мі­ти­ла: чим мен­ше справ — тим мен­ше всти­га­єш».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.