ІСТО­РІЇ З ЖИ­Т­ТЯ

МИ НЕ ПЛАНУВАЛИ ПО­ДА­ВА­ТИ РЕ­АЛЬ­НУ ІСТО­РІЮ ЯК СПРАВ­ЖНЄ ДИ­ВО. АЛЕ ПРО ОДЕСЬКУ РОДИНУ, У ЯКІЙ 24 ЧЕРВ­НЯ МИ­НУ­ЛО­ГО РО­КУ НА­РО­ДИ­ЛО­СЯ П’ЯТІРКО МА­ЛЯТ, ПРОСТО НЕ МО­ЖНА ПИ­СА­ТИ ІНА­КШЕ.

Zhinka - - Тема Номера -

Оде­ська п’ятір­ня: яким був пер­ший рік жи­т­тя ма­лю­ків і ма­ми

По­ло­ги по­ча­ли­ся на 31­му ти­жні ва­гі­тно­сті. Ма­лю­ки з’яви­ли­ся на світ бу­кваль­но за чо­ти­ри хви­ли­ни: дві па­ри бли­зню­ків — хло­пчи­ки і дів­ча­тка, — і ще один хло­пчик. Де­нис, Вла­ди­слав, Оле­ксан­дра, Да­рин­ка і Да­вид. Усі ра­зом ва­жи­ли 7 кі­ло­гра­мів 450 гра­мів. Окса­на Ко­бе­ле­цька, 37­рі­чна оде­си­тка, ста­ла єди­ною в Укра­ї­ні ма­мою, ко­тра на­ро­ди­ла п’ятьох здо­ро­вих ма­лю­ків, за­ча­тих при­ро­дним шля­хом. За ста­ти­сти­кою, п’ятір­ня на­ро­джу­є­ться тіль­ки раз на 70 міль­йо­нів ви­пад­ків. Пе­ре­бі­гом сен­са­цій­них по­ло­гів опі­ку­ва­ла­ся ці­ла ко­ман­да Оде­сько­го обла­сно­го пе­ри­на­таль­но­го цен­тру — аку­ше­ри, не­о­на­то­ло­ги, ре­а­ні­ма­то­ло­ги… І на­віть ті, ко­го не бу­ло в опе­ра­цій­ній, «три­ма­ли ку­ла­ ки» і бу­ли го­то­ві на­да­ти будь­яку до­по­мо­гу. Вза­га­лі, ща­сли­ва ма­ма зі­зна­є­ться, що їй по­та­ла­ни­ло зу­стрі­ти ба­га­тьох справ­ді не­бай­ду­жих лі­ка­рів. А ще — без­ліч до­брих лю­дей!

«ОДИН, ДВА, ТРИ, ЧО­ТИ­РИ, П’ЯТЬ!..»

Із по­ди­вом про­мов­ля­ла лі­кар уль­тра­зву­ко­вої ді­а­гно­сти­ки, не від­во­дя­чи очей від мо­ні­то­ра апа­ра­та. Окса­на ка­же, що той щи­рий за­хват і ра­дість, з яки­ми Оле­на Ана­то­лі­їв­на Ду­най впер­ше по­ві­до­ми­ла їй не­ймо­вір­ну но­ви­ну, зав­жди до­да­ва­ли їй ві­ри й упев­не­но­сті, що все бу­де до­бре. Утім, чо­ло­ві­ко­ві Окса­на роз­по­ві­ла про по­чу­те тіль­ки вве­че­рі:

— Він кіль­ка ра­зів те­ле­фо­ну­вав, але я так і не на­ва­жи­ла­ся ви­мо­ви­ти це в «труб­ку», а не див­ля­чись в очі. Сер­гій від­чу­вав мою збен­те­же­ність і по­стій­но пи­тав, що в ме­не з го­ло­сом. А ко­ли по­чув, що ста­не ба­га­то­ді­тним та­ту­сем, дов­го не міг по­ві­ри­ти. На на­сту­пне УЗД уже пі­шов ра­зом зі мною.

Від­то­ді жи­т­тя оде­ської ро­ди­ни ні­би роз­ді­ли­ло­ся на «до» і «пі­сля». Увесь час ва­гі­тно­сті Окса­на від­чу­ва­ла під­трим­ку лі­ка­рів і осо­бли­во вдя­чна ке­рів­ни­ку Оде­сько­го пе­ри­на­таль­но­го цен­тру, про­фе­со­ру Сві­тла­ні Пе­трів­ні По­со­хо­вій. Адже май­бу­тній ба­га­то­ді­тній ма­мі не раз до­во­ди­ло­ся чу­ти нев­ті­шні про­гно­зи: ба­га­то­плі­дна ва­гі­тність при­мно­жує ри­зи­ки і для жін­ки, і для не­мов­лят. На ща­стя, усе ми­ну­ло­ся без ускла­днень. Але до­ве­ло­ся ча­сто ле­жа­ти в ста­ціо­на­рі, пе­ре­бу­ва­ти під по­стій­ним на­гля­дом лі­ка­рів і ре­гу­ляр­но зда­ва­ти ана­лі­зи. Жін­ка на­бра­ла 23 (!) кі­ло­гра­ми й остан­ній мі­сяць пе­ред по­ло­га­ми про­ве­ла в лі­кар­ні, на збе­ре­жен­ні. І тим не мен­ше, Окса­на ви­знає, що усе це дрі­бни­ці у по­рів­нян­ні з тим, що во­на здо­бу­ла:

— Як я на­ва­жи­ла­ся на це? Я не вва­жаю се­бе ге­ро­ї­нею. І, зві­сно, ме­ні бу­ло не­ви­мов­но стра­шно. Я сум­ні­ва­ла­ся, чи змо­жу впо­ра­ти­ся із тим, що на ме­не че­кає. Але, ра­зом із тим, сил ме­ні на­да­ва­ло твер­де пе­ре­ко­на­н­ня в то­му, що аборт — це вбив­ство. І зре­штою я отри­ма­ла по­да­ру­нок — ві­ру. Ві­ру в те, що ко­ли Бог по­да­ру­вав ме­ні п’ятьох ма­лят, я змо­жу їх ви­но­си­ти, на­ро­ди­ти здо­ро­ви­ми і в них усе бу­де га­разд. Адже Бог не дає нам ви­про­бу­вань ви­ще на­ших сил.

КЛОПОТИ, ГРА­ФІК І МА­ГІЯ

Під час ва­гі­тно­сті Окса­ні най­гір­ше да­ва­ли­ся дні роз­лу­ки зі стар­шою до­нею. По­ки во­на ле­жа­ла на збе­ре­жен­ні, про три­рі­чну Алі­су пі­клу­ва­ла­ся і не до­зво­ля­ла їй су­му­ва­ти ба­бу­ся, ма­ма Окса­ни, Оль­га Іва­нів­на. А ко­ли вже ма­лят ви­пи­са­ли з лі­кар­ні — і ба­бу­ся, і Алі­са ста­ли не­за­мін­ни­ми по­мі­чни­ця­ми.

Скла­дно бу­ває і з одним не­мов­лям. Окса­ні ж вда­ло­ся іде­аль­но на­ла­го­ди­ти ре­жим дня для ші­стьох ді­ток. Ма­ля­та за­си­на­ють без за­ко­ли­су­ва­н­ня, уже са­мо­стій­но три­ма­ють пля­ше­чки і за­люб­ки гра­ю­ться один із одним. Алі­са не­що­дав­но впер­ше пі­шла у са­до­чок, а вдо­ма за­бав­ляє мо­лод­ших бра­ти­ків і се­стри­чок сво­ї­ми тан­ця­ми. Кіль­ка днів то­му Де­нис ска­зав пер­ше сло­во: «Ба­ба». Окса­на ще спо­ді­ва­є­ться, що хтось по­ті­шить її і пер­шим «ма­ма».

— На ща­стя, ро­бо­та на­вчи­ла ме­не бу­ти ор­га­ні­зо­ва­ною (Окса­на пра­цює ана­лі­ти­ком у мі­сько­му ін­фор­ма­цій­но­ана­лі­ти­чно­му цен­трі — ред.). Якщо з яко­їсь при­чи­ни ре­жим по­ру­шу­є­ться — са­мим ма­лю­кам не­ком­фор­тно. Для го­ду­вань, збо­рів на про­гу­лян­ку, пе­ре­в­дя­гань і вкла­да­н­ня спа­ти уже ви­ро­би­ли чі­ткий ал­го­ритм, щоб усім бу­ло зру­чно. Зві­сно, да­ва­ти ра­ду но­во­на­ро­дже­ним бу­ло зна­чно скла­дні­ше…

Пер­ші мі­ся­ці жи­т­тя ма­лю­ків пе­ре­тво­ри­ли­ся на су­ціль­ний вир: змі­ни­ти одра­зу п’ять під­гуз­ків, при­го­ту­ва­ти п’ять пля­ше­чок, зці­ди­ти мо­ло­ко, да­ти лі­ки, на­го­ду­ва­ти, по­ми­ти, зро­би­ти ма­саж, вкла­сти спа­ти і зно­ву — мі­ня­ти під­гуз­ки, го­ту­ва­ти пля­ше­чки… Те­пер уже ма­лю­ки спо­кій­но сплять вно­чі та до­зво­ля­ють від­по­чи­ти ма­мі. З пе­ре­хо­дом на під­гуз­ки­тру­си­ки зна­чно по­лег­ша­ли пе­ре­в­дя­га­н­ня: спі­йма­ти, зня­ти, по­ми­ти, ви­тер­ти, вдя­гну­ти і від­пу­сти­ти. Усі го­ду­ва­н­ня ма­ма, ба­бу­ся і ня­ня від­мі­ча­ють у спе­ці­аль­ній та­бли­ці: хто по­їв, що і скіль­ки, — іна­кше був би ха­ос. Ко­ли по­те­плі­ша­ло, лег­ше ста­ло і ви­хо­ди­ти на про­гу­лян­ку: Окса­на та ня­ня несуть по двоє ма­лят у спе­ці­аль­них на­плі­чни­ках для мам, а п’ято­го — ве­зуть у ві­зо­чку. Уже ви­ро­би­ли і ри­ту­ал вкла­да­н­ня на ні­чний сон: ку­па­н­ня, пе­ре­в­дя­га­н­ня, про­це­ду­ри. По­тім — усім по пля­ше­чці, а ко­ли по­їли — ви­ми­ка­ють сві­тло. Ді­тки зви­кли за­си­на­ти са­мі у сво­їх лі­же­чках.

Окса­на що­дня ди­ву­є­ться то­му, які по­ді­бні і рі­зні во­дно­час її п’яте­ро ма­лят. Ко­жен має вла­сний ха­ра­ктер, але чу­до­во від­чу­ває і най­кра­ще ла­днає зі сво­їм «на­пар­ни­ком». А Да­вид, ко­трий мав вла­сну пла­цен­ту, вза­га­лі на­дає пе­ре­ва­гу са­мо­стій­ним «роз­від­кам» і до­слід­

жен­ню про­сто­ру. Ма­ма пе­ре­ко­на­на, що у їхньо­му вза­є­мозв’яз­ку є щось ма­гі­чне: іна­кше чо­му б во­ни кра­ще за­си­на­ли тіль­ки у пев­но­му су­сід­стві?

ПРО МРІЇ

І ДРУ­ГЕ ДИХАННЯ

Весь час при на­дії Окса­на пла­ну­ва­ла й уяв­ля­ла, яким бу­де жи­т­тя її ро­ди­ни пі­сля на­ро­дже­н­ня п’ятір­ні. Ду­ма­ла про рі­зне, але ні­ко­ли не мрі­я­ла стіль­ки отри­ма­ти, пе­ред­усім, від са­мих ді­ток.

При­єм­но зди­ву­ва­ла і під­трим­ка дер­жа­ви: ро­ди­на пе­ре­їха­ла до но­вої п’яти­кім­на­тної квар­ти­ри, ви­ді­ле­ної оде­ською мі­ською вла­дою, а від Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни отри­ма­ла в да­ру­нок чу­до­вий сі­мей­ний ав­то­мо­біль­мі­кро­ав­то­бус. Але по­над усе Окса­на ці­нує до­по­мо­гу і під­трим­ку зви­чай­них лю­дей:

— Я бу­ла зви­чай­ною жін­кою, яка мрі­я­ла про бра­ти­ка для сво­єї ма­лень­кої прин­це­си. А ста­ла ма­мою ще п’ятьох чу­до­вих ма­лю­ків. Про нас роз­по­від­а­ють те­ле­ка­на­ли, нам те­ле­фо­ну­ють і зу­пи­ня­ють на ву­ли­ці, щоб ска­за­ти до­брі сло­ва, нам до­по­ма­га­ють, хто як мо­же. Це не­про­сто ви­три­ма­ти без під­го­тов­ки…

Ко­ли стра­шен­но втом­лю­ю­ся і, зда­є­ться, усе ва­ли­ться з рук, — ду­маю про

під­трим­ку стіль­кох не­бай­ду­жих лю­дей. І від­кри­ва­є­ться дру­ге дихання. Вдя­чна за те­пло­ту до ме­не — зви­чай­ної жін­ки, до­ля якої змі­ни­ла­ся раз і на­зав­жди.

На­та­лія Ян­ко­ва

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.