ОЛЯ КУДІНЕНКО:

спів­чу­т­тям і до­бром»

Zhinka - - Тема Номера - Роз­мо­ву ве­ла На­та­лія Ян­ко­ва

«Тіль­ки ща­сли­ва лю­ди­на мо­же чи­мось ді­ли­ти­ся»

«Та­бле­то­чки» по­ча­ли­ся шість ро­ків то­му з кіль­кох упа­ко­вок пре­па­ра­ту від сто­ма­ти­ту для он­ко­хво­рих ді­тей, які Оля при­ве­зла із за­кор­дон­ної по­їзд­ки. Це бу­ло не­ви­пад­ко­во: во­на сві­до­мо шу­ка­ла ого­ло­ше­н­ня на donor.org.ua — сай­ті Укра­їн­ської від­кри­тої асо­ці­а­ції, що до­по­ма­гає он­ко­хво­рим ді­тям. По­тім за­про­по­ну­ва­ла сво­їм дру­зям та­кож при­во­зи­ти лі­ки із за­кор­дон­них по­їздок. Де­хто хо­тів просто пе­ре­да­ти гро­ші на при­дба­н­ня ме­ди­ка­мен­тів, тож по­трі­бна бу­ла лю­ди­на, яка мо­гла б це ко­ор­ди­ну­ва­ти. Так усе і по­ча­ло­ ся… Ни­ні фонд «Та­бле­то­чки» зби­рає міль­йо­ни гри­вень на до­по­мо­гу он­ко­хво­рим ді­тям.

Із Олею Кудіненко ми го­во­ри­ли про те, як ві­ра до­по­мо­гла їй за­сну­ва­ти най­ефе­ктив­ні­ший до­бро­чин­ний про­ект в Укра­ї­ні і як її жи­т­тя спов­ни­ло­ся без­ме­жної лю­бо­ві зав­дя­ки Ві­рі.

ДО­ПО­МА­ГА­ТИ ЗА­РАЗ, БЕЗ ЖАЛОСТІ І ДРА­МИ

Ж.: Олю, до­бро­чин­ність — це ва­ша вну­трі­шня по­тре­ба?

О.К.: Га­даю, так. Пер­ший крок до ство­ре­н­ня «Та­бле­то­чек» я зро­би­ла, ко­ли в мо­є­му жит­ті усе бу­ло га­разд. У ме­не з’яви­ла­ся на­го­да за­ми­сли­тись, де і як я мо­жу використати свої зна­н­ня і мо­жли­во­сті за­для ко­гось…

Ж.: Ра­ні­ше ви про­фе­сій­но за­йма­ли­ся пі­а­ром. Але де ви вчи­ли­ся ке­ру­ва­ти до­бро­чин­ним фон­дом?

О.К.: На­справ­ді — ні­де. Просто ба­га­то чи­та­ла про до­свід з фан­дрей­зин­гу аме­ри­кан­ських, бри­тан­ських, ро­сій­ських во­лон­те­рів. Але оскіль­ки я вже ма­ла до­свід із ме­не­джмен­ту, то якісь ба­зо­ві за­са­ди ко­му­ні­ка­цій пе­ре­но­си­ла із сфе­ри бі­зне­су на со­ці­аль­ну іні­ці­а­ти­ву, — ін­стру­мен­ти мар­ке­тин­гу одна­ко­ві для будь­яко­го про­е­кту.

Ж.: Про рак не прийня­то го­во­ри­ти від­кри­то, осо­бли­во ко­ли цей ді­а­гноз впи­са­но у мед­кар­тку ди­ти­ни. Як у вас ви­йшло змі­ни­ти став­ле­н­ня су­спіль­ства до ці­єї хво­ро­би? О.К.: Че­сно, ще не вда­ло­ся змі­ни­ти. По­ка­зни­ки смер­тно­сті від он­ко­ло­гії в Укра­ї­ні ду­же ви­со­кі. Су­спіль­ство до­сі не го­то­ве го­во­ри­ти і чу­ти про рак. На­віть лі­ка­рі не зав­жди вмі­ють озву­чи­ти сво­їм па­ці­єн­там цей ді­а­гноз і про­гно­зи лі­ку­ва­н­ня, а па­ці­єн­ти — не зна­ють, як спри­йма­ти та­ку ін­фор­ма­цію.

Ж.: Але ва­ші брен­до­ві «та­бле­то­чки» не­с­про­ста зав­жди по­смі­ха­ю­ться? О.К.: Ми сві­до­мо ро­би­ли по­зи­тив­ни­ми всі ко­му­ні­ка­ції, то­му що вва­жа­є­мо, що до­по­ма­га­ти, осо­бли­во гро­ши­ма, — це просто. Але ду­же важливо ді­ли­ти­ся: ін­фор­ма­ці­єю, спів­чу­т­тям, до­бром. Адже са­ме ба­жа­н­ня до­по­ма­га­ти — є по­зи­тив­ним. Чи­ма­ло до­бро­чин­них ор­га­ні­за­цій акцен­ту­ють на не­га­ти­ві. Так, рак — стра­шна хво­ро­ба, лі­ку­ва­н­ня є не­без­пе­чним і до­ро­гим, а про­гно­зи — не­пе­ре­дба­чу­ва­ни­ми. Але, тим не мен­ше, якщо мо­жна до­по­мог­ти он­ко­хво­рим ді­тям — це по­трі­бно ро­би­ти і ро­би­ти за­раз, не вда­ю­чи­ся до дра­ми. І не за­бу­ва­ти — це ді­ти.

Ж.: Як ви да­є­те ра­ду емо­ці­ям, ко­ли спіл­ку­є­те­ся з ва­ши­ми пі­до­пі­чни­ми та їх ба­тька­ми?

О.К.: У ді­тей зов­сім ін­ше став­ле­н­ня до цьо­го, аніж у їхніх ба­тьків. І до то­го ж, я не ро­зу­мію, як мої емо­ції за­ра­дять си­ту­а­ції? Сму­ток, роз­пач чи жа­лість цим ді­ткам вза­га­лі не до­по­мо­жуть. Са­ме спів­чу­т­тя ні­чо­го не змі­нить, по­трі­бні про­ду­ктив­ні дії.

Ж.: Ви ба­га­то ува­ги при­ді­ля­є­те пси­хо­ло­гі­чній під­трим­ці сво­їх пі­до­пі­чних та їх ба­тьків. Мо­же­те щось по­ра­ди­ти?

О.К.: Що­до пси­хо­ло­гі­чно­го ста­ну ба­тьків — я не мо­жу да­ва­ти ре­ко­мен­да­цій. І на­пев­не уні­вер­саль­ної по­ра­ди не існує: це ду­же осо­би­стий біль, на який усі ре­а­гу­ють по­рі­зно­му. Але одно­зна­чно не мо­жна одра­зу опу­ска­ти ру­ки і впа­да­ти у від­чай. По­трі­бно шу­ка­ти до­да­тко­ву ін­фор­ма­цію, за­лу­ча­ти всі спосо­би до­по­мог­ти і під­три­ма­ти ди­ти­ну.

Ди­тя­чі он­ко­ло­гі­чні від­ді­ле­н­ня пе­ре­ва­жно за­кри­ті, із су­во­ри­ми пра­ви­ла­ми та ди­сци­плі­ною. Це ви­прав­да­но з ме­ди­чної то­чки зо­ру, але не з пси­хо­ло­гі­чної. Лі­ка­рям важливо пе­ред­усім вря­ту­ва­ти жи­т­тя. Але вже дав­но до­ве­де­но, що шан­си на це зна­чно зро­ста­ють за від­по­від­но­го мо­раль­но­го на­строю. Ча­сто ма­лень­ким па­ці­єн­там бра­кує про­стої лю­дя­но­сті та щи­ро­сті, не ка­жу­чи вже про від­чу­т­тя ди­тин­ства.

Ж.: Одним із на­пря­мів ді­яль­но­сті фон­ду є па­лі­а­тив­на до­по­мо­га. Чо­му це для вас так важливо?

О.К.: Без цьо­го просто не­мо­жли­во. По­трі­бно ро­зу­мі­ти, що ко­жна дру­га хво­ра на рак ди­ти­на по­ми­рає. І ко­ли офі­цій­на ме­ди­ци­на ні­чим до­по­мог­ти не мо­же, ро­ди­на фа­кти­чно опи­ня­є­ться в ізо­ля­ції, на са­мо­ті зі сво­їм го­рем. Не мо­жна до­пу­ска­ти, щоб остан­ні дні жи­т­тя ди­ти­ни бу­ли спов­не­ні жа­ху, від­чаю і бо­лю.

Ж.: Які до­ся­гне­н­ня фон­ду ви вва­жа­є­те зна­ко­ви­ми?

Цьо­го ро­ку Оля осо­би­сто зі­бра­ла міль­йон гри­вень на ку­пів­лю не­за­ре­є­стро­ва­них в Укра­ї­ні лі­ків. Це був по­да­ру­нок від усіх не­бай­ду­жих на її день на­ро­дже­н­ня».

О.К.: Ко­жне. Ми про­йшли ду­же дов­гий шлях. Мо­же, збо­ку зда­є­ться, ні­би фонд «Та­бле­то­чки» — це ду­же просто. Але це по­стій­на ро­бо­та, нер­ви ко­ман­ди, роз­пач і сльо­зи ба­тьків, біль ді­тей. То­му ко­жен наш про­ект — це ве­ли­ке до­ся­гне­н­ня, ко­жен наш пі­до­пі­чний стає на­шою ди­ти­ною. Ми так ра­ді­є­мо, ко­ли во­ни по­вер­та­ю­ться до шко­ли, у са­до­чок, до сво­їх цу­це­нят і ко­ше­нят (за яки­ми ду­же су­му­ють, по­ки ле­жать у лі­кар­ні)! І ко­жна втра­та — це наш осо­би­стий біль…

ЯК ЗМІ­НИ­ТИ СИ­СТЕ­МУ

Ж.: Сьо­го­дні фонд «Та­бле­то­чки» на­ма­га­є­ться у будь-який спо­сіб звер­ну­ти ува­гу до про­бле­ми ди­тя­чої он­ко­ло­гії в ці­ло­му. Які пи­та­н­ня, на ва­шу дум­ку, по­трі­бно ви­рі­ши­ти у пер­шу чер­гу?

О.К.: До­сить ба­га­то про­блем, пов’яза­них між со­бою. Не­до­ста­тньо ви­со­кий рі­вень ді­а­гно­сти­ки: ча­сто хво­ро­бу ви­яв­ля­ють із за­пі­зне­н­ням. Не ви­ста­чає су­ча­сно­го ме­ди­чно­го обла­дна­н­ня. Бра­кує при­мі­щень або на­яв­ні при­мі­ще­н­ня по­тре­бу­ють ре­мон­ту. Ска­жі­мо, Центр он­ко­ге­ма­то­ло­гії «Охмат­ди­ту» роз­та­шо­ва­но у бу­дів­лі 1939 ро­ку: її сті­ни просто «роз’їдає» гри­бок. До­сі не на­ла­го­дже­но си­сте­ми по­стій­но­го і без­пе­рерв­но­го по­ста­ча­н­ня лі­ків, адже в он­ко­ло­гії не мо­жна сьо­го­дні при­йма­ти пі­гул­ки, а зав­тра — ні, то­му що во­ни скін­чи­ли­ся.

Ду­же бо­лі­сним є пи­та­н­ня не­прийня­т­тя су­спіль­ством он­ко­хво­ро­го. Ми ча­сто чу­є­мо про те, скіль­ки за­гиб­

Я не усві­дом­лю­ва­ла мас­шта­бів ма­те­рин­ської лю­бо­ві».

лих на­лі­чує вій­на на схо­ді, ав­то­ка­та­стро­фа чи якесь при­ро­дне ли­хо. Втім, рак в Укра­ї­ні що­дня за­би­рає 180 жит­тів (за да­ни­ми На­ціо­наль­но­го кан­цер­ре­є­стру на 2015 рік — ред.). А як ча­сто хво­ро­ба ли­ша­є­ться не­ді­а­гно­сто­ва­ною… Ж.: На яку ре­аль­ну під­трим­ку від вла­ди мо­жна бу­ло б і на­ле­жить ро­зра­хо­ву­ва­ти?

О.К.: Вла­да го­то­ва нас чу­ти. Ми пе­ре­ко­на­ли­ся, що спіль­ни­ми зу­си­л­ля­ми не­бай­ду­жих лю­дей — гро­мад­ських активістів, на­ших пар­тне­рів, одно­дум­ців — ми мо­же­мо ве­сти рів­ний діа­лог із мо­жно­влад­ця­ми. Так ми до­мо­гли­ся «від­кри­т­тя» ре­а­ні­ма­цій: до­зво­лу на від­ві­ду­ва­н­ня ро­ди­ча­ми па­ці­єн­тів ре­а­ні­ма­цій­них від­ді­лень.

У сво­їй кни­зі «Ім­пе­ра­тор усіх хво­роб. Біо­гра­фія ра­ку» аме­ри­кан­ський он­ко­лог Сід­дгар­тха Му­кер­джі опи­сує, як у по­во­єн­ні ча­си в США кіль­ка іде­а­лі­стів­лі­ка­рів бу­кваль­но роз­по­ча­ли на­ціо­наль­ну «вій­ну з ра­ком». Во­лон­те­ри роз­гор­ну­ли мас­шта­бну су­спіль­ну кам­па­нію, аби ло­бі­ю­ва­ти ін­те­ре­си он­ко­хво­рих на дер­жав­но­му рів­ні. Ре­зуль­тат: ни­ні в Аме­ри­ці ство­ре­но чи не най­кра­щі умо­ви для лі­ку­ва­н­ня від ра­ку.

І я спо­ді­ва­ю­ся, що ми мо­же­мо так са­мо впли­ну­ти на сприйня­т­тя про­бле­ми он­ко­ло­гії в Укра­ї­ні.

ЦІЛЬОВА Й АКТУ­АЛЬ­НА ДО­БРО­ЧИН­НІСТЬ

Ж.: Як би ви ви­зна­чи­ли від­по­від­аль­ність лю­ди­ни, ко­тра опі­ку­є­ться до­бро­чин­ні­стю?

О.К.: Лю­ди­на, ко­тра за­кли­кає ін­ших до­по­ма­га­ти і зби­рає ко­шти, має бу­ти чи­стою і від­кри­тою пе­ред су­спіль­ством. Ша­храй­ство, без­умов­но, не­прийня­тне. Але та­кож важливо про все че­сно роз­по­від­а­ти: що від­бу­ва­є­ться, які тру­дно­щі ви­ни­ка­ють, чо­му щось не ви­хо­дить. А не ви­зна­ва­ти, що ні­чо­го не вда­ло­ся, на фі­наль­ній ста­дії. Ж.: Як ду­ма­є­те, чи до­ві­ря­ють бла­го­дій­ним ор­га­ні­за­ці­ям в Укра­ї­ні? О.К.: Ду­маю, у нас нор­маль­ний рі­вень до­ві­ри. По­трі­бно лю­дей при­вча­ти, що бла­го­дій­ні ор­га­ні­за­ції мо­жуть бу­ти ефе­ктив­ни­ми, що во­ни ви­ко­ри­сто­ву­ють гро­ші са­ме на ті по­тре­би, про які за­яви­ли, і до­по­ма­га­ють са­ме тим, для ко­го це на ча­сі. До­по­мо­га має бу­ти не тіль­ки ці­льо­вою, але й акту­аль­ною.

На на­шо­му сай­ті від­кри­та вся зві­тність що­до ді­яль­но­сті фон­ду. Що­мі­ся­ця ми роз­по­від­а­є­мо про ко­жну отри­ма­ну і ви­тра­че­ну грив­ню.

Ж.: Чо­му фонд не роз­кри­ває бан­ків­ські ра­хун­ки ба­тьків?

О.К.: Ми не до­пу­ска­є­мо пе­ре­ра­хо­ву­ва­н­ня гро­шей без­по­се­ре­дньо ба­тькам, то­му що у та­ко­му ра­зі ми не зна­є­мо,

скіль­ки ко­штів зі­бра­но на ди­ти­ну, ми не мо­же­мо за­по­біг­ти зло­вжи­ва­н­ням і не ма­є­мо мо­жли­во­сті пе­ре­да­ти цю су­му ін­шій ди­ти­ні. Бу­ває так, що при­зна­че­не лі­ку­ва­н­ня ска­со­ву­є­ться чи вже не актуальне, але гро­ші ба­тьки не по­вер­та­ють.

Ми вже ма­ли по­ді­бний до­свід: озву­чи­ли у те­ле­ві­зій­но­му сю­же­ті осо­би­стий ра­ху­нок ба­тьків, які зби­ра­ли ко­шти на лі­ку­ва­н­ня в іта­лій­ській клі­ні­ці. Але пі­сля до­да­тко­во­го об­сте­же­н­ня там­те­шні лі­ка­рі ви­зна­ли, що транс­план­та­ція не по­трі­бна, і ро­ди­на по­вер­ну­ла­ся додому. А гро­ші ли­ши­ла со­бі. Я вва­жаю, що це не­спра­ве­дли­во.

ВІ­РА І ОКЕ­АН ЛЮ­БО­ВІ

Ж.: Що змі­ни­ло­ся у фон­ді пі­сля то­го, як ви ста­ли ма­мою?

О.К.: По­пер­ше, ми змі­ни­ли по­гля­ди на те, ко­му має бу­ти адре­со­ва­на до­по­мо­га. Ра­ні­ше го­лов­ним об’єктом для нас бу­ла ди­ти­на, за­раз ми зро­зумі­ли, що це має бу­ти офі­цій­ний опі­кун ди­ти­ни. Це єди­на лю­ди­на, ко­тра при­ймає рі­ше­н­ня за ди­ти­ну і на яку мо­жна впли­ва­ти на ко­ристь ди­ти­ни. І цій лю­ди­ні та­кож по­трі­бна до­по­мо­га.

По­дру­ге, я пе­ре­да­ла біль­ше пов­но­ва­жень сво­їй ко­ман­ді, і зав­дя­ки цьо­му зро­би­ла її са­мо­стій­ні­шою. Спо­ча­тку бу­ло не­про­сто (я лю­блю і зви­кла все кон­тро­лю­ва­ти осо­би­сто). Ни­ні я по­чу­ва­ю­ся впев­не­ною, що все ро­би­ться пра­виль­но, а ко­ман­да від­чу­ває мою під­трим­ку. Це ду­же важливо для ме­не.

По­тре­тє, пі­сля на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни ду­же ба­га­то «лу­шпи­н­ня» від­па­дає. Не хо­че­ться мар­ну­ва­ти час на су­пе­ре­чки і зай­ві сло­ва, як бу­ва­ло ра­ні­ше, при ухва­лен­ні рі­шень.

Ж.: Ви ста­ли ма­мою рік то­му. Но­вий до­свід да­вав­ся не­лег­ко?

О.К.: Ко­ли Ві­ра на­ро­ди­ла­ся, я весь час про­во­ди­ла з нею. І ме­ні це ду­же по­до­ба­ло­ся! Ни­ні маю ня­ню, то­му ме­ні ма­те­рин­ство тіль­ки в ра­дість (смі­є­ться). Ня­ня у нас кла­сна: во­на ду­же лю­бить Ві­ру і Ві­ра її обо­жнює. Але я по­чи­наю тро­хи рев­ну­ва­ти. Ду­маю: «Для чо­го нам ня­ня? Я і са­ма мо­жу гратися з до­нею». Тре­ба ще від­да­ти на­ле­жне ха­ра­кте­ру Ві­ри: уся в ма­му. Я не лю­блю, ко­ли хтось по­ру­шує мої осо­би­сті кор­до­ни й уни­каю ті­ле­сних кон­та­ктів. І во­на по­во­ди­ться так са­мо: не лю­бить бу­ти на ру­ках і ду­же са­мо­стій­на. Тож я маю ли­ше одну хви­ли­ну в день на обійми — і все! І ме­ні цьо­го за­ма­ло…

Ж.: Чо­го б ви хо­ті­ли на­вчи­ти свою до­не­чку?

О.К.: Я би ду­же хо­ті­ла, щоб моя ди­ти­на бу­ла до­брою і від­кри­тою. Щоб во­на спри­йма­ла лю­дей з їх осо­бли­во­стя­ми, ро­зумі­ла, що всі лю­ди рі­зні, і вмі­ла з ни­ми вза­є­мо­ді­я­ти. За пев­но­го рів­ня до­ста­тку мо­жна жи­ти в іде­аль­но «ро­же­во­му» сві­ті: не по­мі­ча­ти бі­дно­сті, не зу­стрі­ча­ти лю­дей­ін­ва­лі­дів чи лю­дей з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми. На­ше су­спіль­ство не є ін­клю­зив­ним. Але я ду­маю, що якщо ди­ти­на зма­ле­чку не ба­чи­ти­ме роз­ма­ї­т­тя жи­т­тя, по­тім їй бу­де важ­ко до цьо­го зви­ка­ти. Те, що ми за­кла­да­є­мо в ді­тях як нор­му, для них бу­де нор­мою і в до­ро­сло­му жит­ті. Ме­ні би хо­ті­ло­ся, щоб Ві­ра ба­чи­ла світ рі­зним і зна­ла, що ко­мусь мо­же бу­ти по­трі­бною її до­по­мо­га.

Ж.: Чо­го ва­ша донь­ка на­вчи­ла вас? О.К.: Я по­ки не мо­жу ска­за­ти, що чо­гось навчилася. Але Ві­ра до­по­мо­гла ме­ні ста­ви­ти­ся до лю­дей про­сті­ше. При­га­дую, я ду­же нер­ву­ва­ла, що Ві­ра не за­си­на­ла ті­єї ж ми­ті, як я її вкла­да­ла у лі­же­чко. За­мість спа­ти — усе вов­ту­зи­ться (смі­є­ться). Але якось я зро­зумі­ла, що не все має бу­ти са­ме так, як я очі­кую. Я теж не одра­зу за­си­наю, ме­ні теж хо­че­ться по­кру­ти­ти­ся. По­трі­бно до­зво­ля­ти лю­дям бу­ти лю­дьми, «по­кру­ти­ти­ся пе­ред сном», ро­зу­мі­є­те?

Ж.: Що бу­ло для вас зна­ко­вим за рік ма­те­рин­ства?

О.К.: Той оке­ан лю­бо­ві, який від­кри­ва­є­ться в то­бі з на­ро­дже­н­ням ди­ти­ни, — просто не мо­жна опи­са­ти. Я цьо­ го не ро­зумі­ла і не усві­дом­лю­ва­ла мас­шта­бів ма­те­рин­ської лю­бо­ві. Те, як змі­ню­є­ться твоя сві­до­мість і сві­то­гляд із на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни, — це вже зна­ко­во. А ще я по­ча­ла від­чу­ва­ти швид­ко­плин­ність ча­су. У ди­тин­стві зда­ва­ло­ся, що час бу­кваль­но сто­їть на мі­сці: че­ка­ти по­да­рун­ків на Но­вий рік до­во­ди­ло­ся ві­чність (смі­є­ться). А за­раз — це ні­би просто змі­на кар­ти­нок, за якою ти ні­як не всти­га­єш.

На­пев­не, у цьо­му є якась спра­ве­дли­вість: ди­тин­ство та­ке ко­ро­тке, що нам ні­би нав­ми­сне йо­го «роз­тя­гу­ють» у ча­сі, аби до­зво­ли­ти якнай­дов­ше на­со­ло­ди­ти­ся.

Ж.: Ви опти­міс­тка?

О.К.: Так, я вва­жаю се­бе опти­міс­ткою. Хо­ча, мій чо­ло­вік ду­має іна­кше (смі­є­ться). Уже стіль­ки ре­аль­них істо­рій до­во­дить: якщо ду­же силь­но чо­гось пра­гнеш, — це здій­сню­є­ться. А ві­ри­ти у щось сві­тле і до­бре лег­ше і при­єм­ні­ше, ніж у по­га­не.

Ж.: Що по­трі­бно для то­го, аби до­по­ма­га­ти ін­шим?

О.К.: У Бри­та­нії, ко­ли на­би­ра­ють во­лон­те­рів для ро­бо­ти у хо­спі­сі, пе­ре­ві­ря­ють, на­скіль­ки за­до­во­ле­ни­ми і ща­сли­ви­ми во­ни по­чу­ва­ю­ться. То­му що тіль­ки ща­сли­ва лю­ди­на мо­же чи­мось ді­ли­ти­ся. Як на ме­не, це ду­же пра­виль­ний тест.

ВО­НА ЗАВ­ЖДИ ЗНА­ЛА, ЩО ТВО­РИ­ТИ ДОБРО ВАЖЛИВО І ПРОСТО. І ЇЙ ВДА­ЛО­СЯ

У ЦЬО­МУ

ПЕРЕКОНАТИ

ІН­ШИХ.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.