ВІ­ЧНІ ЦІННОСТІ

БЕЗ АКАДЕМІЧНИХ ЗНАНЬ СФОР­МУ­ВА­ЛИ НАУКУ І БЕЗ ТЕЛЕСКОПА РОЗГАДАЛИ МАГІЮ КОСМОСУ. ЩЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ ТО­МУ НА­ШІ ПРАЩУРИ ЗНА­ЛИ: ЖИ­Т­ТЯ НА ЗЕМ­ЛІ ПІД ЗА­ГРО­ЗОЮ, ЯКЩО У ВСЕСВІТІ ЗАПАНУЄ ХА­ОС.

Zhinka - - Тема Номера -

Сон­це, Мі­сяць, зо­рі — бо­же­ства не­бе­сно­го про­сто­ру

Най­дов­ші дні та най­ко­ро­тші, але те­плі, но­чі — час не ли­ше ті­ши­ти се­бе да­ра­ми при­ро­ди, а й ми­лу­ва­ти­ся гар­мо­ні­єю не­ба. 21 черв­ня — лі­тнє сон­це­сто­я­н­ня, 24 — мо­ло­дий Мі­сяць, а ко­жна ніч — здій­сне­н­ня ба­жа­н­ня під ма­льов­ни­чим зо­ре­па­дом. Не­пі­зна­ван­ний Усе­світ дов­ко­ла спо­кон­ві­ку ці­ка­вить люд­ство: астро­но­мі­чні яви­ща впли­ва­ють на на­ше зав­тра, а небесні світила при­ва­блю­ють за­гад­ко­ві­стю і по­ста­ють у та­єм­ни­чих мі­фо­ло­гі­чних обра­зах.

ДЖЕ­РЕ­ЛО ТЕ­ПЛА І СВІ­ТЛА

Най­ви­ще бо­же­ство та го­лов­не не­бе­сне сві­ти­ло — Сон­це. «За на­ро­дни­ми уяв­ле­н­ня­ми, змі­на дня на ніч по­ясню­є­ться схо­дом і за­хо­дом Сон­ця, — ка­же етно­лог, кан­ди­дат істо­ри­чних на­ук На­дія Фе­до­ро­вич. — Уно­чі Сон­це хо­ва­є­ться за го­ру чи із за­хо­ду на схід про­хо­дить під зем­лею (у про­сто­рі, на­пов­не­но­му во­гнем і во­дою), а вран­ці зно­ву з’яв­ля­є­ться на не­бі».

Здав­на Сон­це на­зи­ва­ли «царем не­бес», на­ді­ля­ли люд­ськи­ми ри­са­ми, уяв­ля­ли сві­чкою, що у ру­ках ян­го­лів осві­тлює Зем­лю, чи ве­ли­ким ко­ле­сом, яке за ви­со­ки­ми го­ра­ми та мо­ря­ми жи­ве на краю сві­ту. Як чо­ти­ри по­ри ро­ку во­но уосо­блю­ва­ло чо­ти­ри обра­зи, а в дні сон­це­сто­я­н­ня і рів­но­де­н­ня за­но­во пе­ре­ро­джу­ва­ло­ся богом: мо­ло­де ве­сня­не Сон­це на­зи­ва­ли Яри­лом, лі­тнє — Ку­па­лом, осін­нє — Сві­то­ви­дом, зи­мо­ве — Ко­ля­дою.

Із прийня­т­тям хри­сти­ян­ства у Сон­ці лю­ди по­ба­чи­ли від­блиск Бо­жо­го ли­ку та по­рів­ню­ва­ли сві­ти­ло не­бес із Все­ви­дя­чим Бо­жим оком, що огля­дає Все­світ, а Ісу­са на­зва­ли Сон­цем Прав­ди. Со­ня­чне сві­тло вва­жа­ли свя­щен­ним і ві­ри­ли: во­но за­хи­щає від ли­хих сил.

«Ца­ря не­бес» ша­ну­ва­ли та су­во­ро до­три­му­ва­ли­ся пра­вил (про­пи­са­них у чи­слен­них по­вір’ях), бо зна­ли: сві­ти­ло мо­же пом­сти­тись і на­сла­ти тем­ря­ву або ви­па­ли­ти зем­лю. За гріх бу­ло по­ка­зу­ва­ти на Сон­це паль­цем («мо­жна ви­ко­ло­ти око»), ки­да­ти ка­мі­н­ням («Бог хлі­ба не дасть»), плю­ва­ти («язик від­па­де»; «пі­тьма огор­не зем­лю»), ди­ви­ти­ся («до слі­по­ти») чи пі­сля за­хо­ду ми­лу­ва­тись у дзер­ка­лі («на ли­хі сни») то­що.

«Про­те най­біль­ше вра­жа­ло і ля­ка­ло лю­дей за­тем­не­н­ня Сон­ця і Мі­ся­ця, по­ява ко­мет і небесні ка­та­клі­зми, — роз­по­від­ає На­дія Фе­до­ро­вич. — Во­ни при­пу­ска­ли, що ці яви­ща — Бо­жа ка­ра і на­га­ду­ва­н­ня лю­дям про їх не­пра­ве­дні вчин­ки. Під час за­тем­нень усі вдя­га­ли при­го­тов­ле­ний на смерть одяг, за­па­лю­ва­ли на по­кут­ті стра­сні сві­чки, мо­ли­ли­ся і про­ща­ли­ся між со­бою».

У тим­ча­со­во­му зни­кнен­ні не­бе­сно­го світила зви­ну­ва­чу­ва­ли мі­фі­чних істот, відьом, ча­рів­ни­ків­чор­но­кни­жни­ків, що ви­кра­да­ють чи по­їда­ють Мі­сяць і Сон­це. За­тем­не­н­ня тлу­ма­чи­ли як не­га­тив­не яви­ще, яке зна­ме­ну­ва­ло кі­нець сві­ту, бі­ду, го­лод чи не­вро­жай.

КНЯЗЬ НІЧНОГО СВІ­ТУ

Не менш по­пу­ляр­ним за Сон­це, осо­бли­во у сіль­сько­му по­бу­ті, був тіль­ки Мі­сяць — ге­рой мі­фо­ло­гі­чних сю­же­тів, рід­кі­сна си­ла яко­го впли­ває на все жи­ве на Зем­лі. Йо­го образ уяв­ля­ли у кіль­кох іпо­ста­сях: мі­фо­ло­гії — мо­лод­шим бра­том Сон­ця або чоловіком бо­ги­ні Сон­це; фоль­кло­рі — го­спо­да­рем, ба­тьком не­бе­сної ро­ди­ни; на хри­сти­ян­ських іко­нах мі­сяць і пів­мі­сяць — сим­вол Ді­ви Ма­рії, знак її цно­тли­во­сті.

Осо­бли­во зва­жа­ли на фа­зи Мі­ся­ця, які впли­ва­ли на змі­ну погоди, ріст і роз­ви­ток ро­слин, успіх у го­спо­дар­стві та ре­зуль­тат лі­ку­ва­н­ня. Сьо­го­дні нам ві­до­мо, що це ли­ше змі­на ви­ди­мої з Зем­лі осві­тле­ної ча­сти­ни мі­ся­чної по­верх­ні, а в дав­ни­ну «на­ро­дже­н­ня» та «смерть» (фа­зи Мі­ся­ця по­рів­ню­ва­ли

з жи­т­тям лю­ди­ни: на­ро­джу­є­ться, ро­сте, ста­ріє, по­ми­рає) нічного світила об­ґрун­то­ву­ва­ли чи­слен­ни­ми мі­фі­чни­ми істо­рі­я­ми. В одній із них фі­гу­рує бі­блій­на ле­ген­да про Ка­ї­на та Аве­ля. На­дія Фе­до­ро­вич роз­по­від­ає: «За пе­ре­ка­за­ми, Мі­сяць, зне­хту­вав­ши Бо­жою во­лею, при­хи­стив Ка­ї­на. Від­то­ді но­сить на со­бі тав­ро грі­ха — має хо­ло­дне про­мі­н­ня і по­стій­но на­ро­джу­є­ться та по­ми­рає. Пі­сля смер­ті Мі­сяць схо­дить у пе­кло, пе­ре­то­плю­є­ться й очи­ща­є­ться, а то­ді на­ро­джу­є­ться зно­ву. То­му го­во­рять: «Сві­тить мі­сяць, та не гріє, тіль­ко в Бо­га дур­но хліб їсть».

Пе­ре­ва­га за Мі­ся­цем бу­ла в на­ро­дній ме­ди­ци­ні (ві­ри­ли, що лі­кує жі­но­чу не­плі­дність) і в лю­бов­ній ма­гії. При мо­ло­ди­ку (мо­ло­до­му Мі­ся­ці) дів­ча­та во­ро­жи­ли: за­кли­ка­ю­чи су­дже­но­го, у не­ді­лю вран­ці уми­ва­ли­ся во­дою із трьох рі­чок; при­мов­ля­ю­чи, ви­кли­ка­ли ві­щі сни: «Мі­ся­цю ро­га­тий, а за­раз зір­ни­ця, що ме­ні має бу­ти, не­хай на­сни­ться», про­си­ли ща­стя та до­ста­тку.

«ДУ­ШІ НА ЗЕМ­ЛІ — СВІ­ЧКИ НА НЕ­БІ»

«Зір­ка», «зо­ря», «зі­ронь­ка», «зі­ро­чка» — не просто низ­ка пе­стли­вих форм на­зви не­бе­сно­го ті­ла, а й сим­вол жін­ки у ко­смі­чно­му ви­мі­рі. У мі­фах ба­га­тьох на­ро­дів Зір­ку зо­бра­жу­ють мо­ло­дою пан­ною, дів­чи­ною­кра­су­нею, по­се­строю Сон­ця, ко­хан­кою Мі­ся­ця. У хри­сти­ян­стві — це бла­го­ві­сник на­ро­дже­н­ня Ісу­са Хри­ста, то­му до сто­лу на Свя­тий ве­чір сі­да­ли ли­ше пі­сля по­яви на не­бі пер­шої зір­ки.

Схо­дже­н­ня сві­тил озна­чує на­ро­дже­н­ня сві­тан­ку або по­ча­ток ве­чір­ньої по­ри, а їх кіль­кість — ба­га­тий вро­жай пло­дів, ягід та при­плід ху­до­би. Ра­ху­ва­ти зо­рі су­во­ро за­бо­ро­ня­ли: ві­ри­ли, що по­ка­ра­н­ням зу­хваль­цю ста­нуть чи­ря­ки, ли­шаї і на­віть слі­по­та. У на­ро­дній твор­чо­сті зо­рі зо­бра­жу­ють із п’ятьма, ші­стьма, сі­мо­ма та ві­сьмо­ма про­ме­ня­ми. Для укра­їн­ської куль­ту­ри ха­ра­ктер­на оста­н­ня — знак, який ча­сто мо­жна по­ба­чи­ти на пи­сан­ках, ви­ши­ван­ках та у тка­цтві.

Зо­рям у на­ро­дній мі­фо­ло­гії при­пи­су­ють над­зви­чай­ні вла­сти­во­сті, на­зи­ва­ють ді­тьми Сон­ця і Мі­ся­ця, по них про­гно­зу­ють по­го­ду та змі­ни у жит­ті. «Про­те най­ча­сті­ше, — по­яснює На­дія Фе­до­ро­вич, — їх асо­ці­ю­ють із люд­ськи­ми ду­ша­ми. Ко­жен має свою імен­ну зір­ку («пла­не­ту», «пла­ни­ду») — про­ві­сни­цю до­лі, яка су­про­во­джує нас усе жи­т­тя. При на­ро­джен­ні ди­ти­ни на не­бі з’яв­ля­є­ться її двій­ник, що зга­сає, па­дає, зго­рає, ко­ли лю­ди­на по­ми­рає».

Оль­га Го­ло­ве­цька

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.