ПОСТАТІ

МИ НЕБАГАТО ЗНАЄМО ПРО ДО­ЛІ ЦИХ ЖІНОК. АЛЕ ТЕ, ЩО НАМ ВІДОМО, — ВИКЛИКАЄ ЗА­ХО­ПЛЕ­Н­НЯ Й ПО­ВА­ГУ.

Zhinka - - Тема Номера -

Жін­ки у Цен­траль­ній Ра­ді — три не­про­сті до­лі

Сто ро­ків то­му Укра­ї­на у над­скла­дних умо­вах бо­ро­ла­ся за те, щоб по­ста­ти як дер­жа­ва. І в ті бу­рем­ні ро­ки вчо­ра­шнім пи­сьмен­ни­кам, істо­ри­кам, лі­ка­рям до­ве­ло­ся пе­ре­тво­рю­ва­ти­ся на дер­жав­них му­жів. І дер­жав­них жон, зви­чай­но. Бо укра­їн­ки ви­яви­ли ве­ли­ку актив­ність у ро­бо­ті Цен­траль­ної Ра­ди. Жи­т­тя їх скла­да­ло­ся бур­хли­во і по­де­ку­ди тра­гі­чно…

ЗІ­НА­Ї­ДА МІР­НА: май­стри­ня важ­ких зав­дань

Про ро­ди­ну ці­єї дів­чи­ни одно­дум­ці ні­чо­го не зна­ли. Де­які вва­жа­ли, що Зі­на­ї­да Хиль­чев­ська бу­ла поль­кою, бо чу­ли, як чо­ло­вік ка­зав до неї «Боль­ця», тоб­то Бо­ле­сла­ва… Але її по­хо­дже­н­ня не ма­ло зна­че­н­ня у се­ре­до­ви­щі, де гур­ту­ва­ли­ся й про­во­ди­ли куль­тур­ну роботу пред­став­ни­ки рі­зних на­ціо­наль­но­стей. Ко­ли сім’я Іва­на Мір­но­го, по­да­тко­во­го ін­спе­кто­ра, який став актив­ним

ді­я­чем «Про­сві­ти», у 1910 ро­ці при­їха­ла до Ки­є­ва, Зі­на­ї­да спра­ви­ла на ко­ло укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції «над­зви­чай­не вра­же­н­ня». Ка­те­ри­на Ан­то­но­вич, ма­ляр­ка й пе­да­го­ги­ня, опи­су­ва­ла її із за­хо­пле­н­ням: «Це то­ді бу­ла дуже гар­на жінка ви­со­ко­го ро­сту, із сві­тлим ро­же­вим облич­чям, з ве­ли­кою чор­ною ко­сою, що мов чор­на ко­ро­на ле­жа­ла на її гар­ній го­ло­ві».

Та й зов­ні­шня при­ва­бли­вість не бу­ла го­лов­ною для тих, хто її ото­чу­вав. Ко­ли Іван Мір­ний, член ра­ди­каль­но-де­мо­кра­ти­чної пар­тії, у кві­тні 1917 ро­ку був обра­ний до Цен­траль­ної Ра­ди, Зі­на­ї­да (що на­ле­жа­ла до ін­шої пар­тії — со­ці­а­лі­стів-фе­де­ра­лі­стів) та­кож вві­йшла до її скла­ду. Її до­бре зна­ли як лю­ди­ну, ко­тра ра­зом із то­ва­ри­ством обо­ро­ни жінок актив­но бо­ро­ла­ся про­ти тор­гів­лі «жи­вим то­ва­ром». І до­ві­ря­ли не­про­сті зав­да­н­ня.

Як зга­ду­ва­ла са­ма Зі­на­ї­да про під­го­тов­ку Все­укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го кон­гре­су, ко­ли до Ки­є­ва з’їха­ли­ся со­тні лю­дей з усіх ку­то­чків країни: «Пе­ред Цен­траль­ною Ра­дою ста­ло зав­да­н­ня — всіх цих лю­дей... ку­дись при­мі­сти­ти .... Ме­ні бу­ло про­сто ска­за­но: «До Ки­є­ва при­бу­де по­над 1000 де­ле­га­тів, зде­біль­шо­го се­лян, які до го­те­лів не пі­дуть, їх тре­ба роз­мі­сти­ти по без­пла­тних по­ме­шка­н­нях. Цю спра­ву до­ру­ча­є­ться вам...» Ще одним не­лег­ким зав­да­н­ням, за яке від­по­від­а­ла Зі­на­ї­да, був На­ціо­наль­ний фонд. Ко­мі­те­ти по зби­ран­ню ко­штів на по­тре­би мо­ло­дої держави пра­цю­ва­ли по всій кра­ї­ні. Мір­на опі­ку­ва­ла­ся роз’ясню­валь­ною ро­бо­тою, бу­ла та­кож «скар­бни­ком». І укра­їн­ці, які самі зна­хо­ди­ли­ся в скру­тних умо­вах, жер­тву­ва­ли на на­ціо­наль­ні по­тре­би свої одно­ден­ні за­ро­бі­тки.

Пі­сля 1920 ро­ку Мір­ні ви­їха­ли до Бер­лі­на, по­тім до Пра­ги. Про­дов­жу­ва­ли гро­мад­ську ді­яль­ність. Іван тяж­ко пра­цю­вав, не­зва­жа­ю­чи на важ­кий грип, — і по­мер у 1937 ро­ці. Зі­на­ї­да пе­ре­жи­ла чо­ло­ві­ка на 13 ро­ків.

ВІ­РА НЕЧАЇВСЬКА: со­юз лі­те­ра­ту­ри й хі­рур­гії

Ві­ра на­ро­ди­ла­ся у сім’ї по­че­сно­го гро­ма­дя­ни­на Ума­ні, за­кін­чи­ла ко­мер­цій­не учи­ли­ще. Учи­те­лю­ва­ла у шко­лах на ба­тьків­щи­ні, а бур­хли­во­го 1917 ро­ку всту­пи­ла до Ки­їв­сько­го ко­мер­цій­но­го ін­сти­ту­ту. Тут вона ста­ла зав­зя­тою уча­сни­цею сту­дент­сько­го й жі­но­чо­го ру­ху. Вла­сне, се­ре­до­ви­ще до то­го при­хи­ля­ло: ін­сти­тут був одним із по­ту­жних цен­трів гро­мад­ської актив­но­сті. Са­ме тут ство­рив­ся Укра­їн­ський жі­но­чий со­юз під га­сла­ми «рів­них з чо­ло­ві­чи­ми прав для жінок», до яко­го до­лу­чи­ла­ся й Ві­ра. Яскра­ва про­мо­ва на Все­укра­їн­сько­му на­ціо­наль­но­му кон­гре­сі про­кла­ла Не­ча­їв­ській шлях до Цен­траль­ної Ра­ди.

Пі­сля 1918 ро­ку Нечаївська ві­ді­йшла від актив­ної гро­мад­ської ро­бо­ти. По­вер­ну­ла­ся до пе­да­го­гі­чної, пе­ре­йшла

Ко­ли те­пер у спо­га­дах при­га­ду­є­ться ме­ні вся та ко­ло­саль­на ро­бо­та, зро­бле­на на­ми, укра­їн­ськи­ми жін­ка­ми в Цен­траль­ній Ра­ді, то з пев­ні­стю мо­жна твер­ди­ти, що так пра­цю­ва­ти, як ми пра­цю­ва­ли, мо­жна тіль­ки раз у жит­ті. Пра­цю­ва­ти при тих умо­вах не­пі­дго­тов­ле­но­сті, при ма­ло­му до­сві­ді. З лю­дьми, ко­трі цьо­го до­сві­ду ма­ли, мо­же, ще мен­ше, при ве­ле­тен­ських мас­шта­бах пра­ці і тіль­ки з без­за­сте­ре­жною ві­рою в її ко­не­чність, з без­ме­жною від­да­ні­стю її ідеї, з від­да­ні­стю до са­мо­за­бу­т­тя! І хо­ча не да­ла та пра­ця тих ре­зуль­та­тів, яких ми від неї че­ка­ли, не при­ве­ла нас до за­крі­пле­н­ня на­шої дер­жав­но­сті, але бу­ла вона по­трі­бна для Ба­тьків­щи­ни, як бу­де по­трі­бна для від­нов­ле­н­ня на­шої держави пра­ця на­сту­пних жі­но­чих по­ко­лінь». Зі­на­ї­да Мір­на.

до лі­те­ра­тур­ної. По­чав­ши пи­са­ти опо­віда­н­ня, взя­ла псев­до­нім Плу­жан­ка — бо бу­ла при­хиль­ни­цею лі­те­ра­тур­ної ор­га­ні­за­ції «Плуг» (що на­ма­га­ла­ся врів­но­ва­жи­ти «про­ле­тар­ськість» лі­те­ра­ту­ри сіль­ськи­ми те­ма­ми та про­бле­ма­ми). А ще вона пов’яза­ла свою до­лю із не­зви­чай­ним чо­ло­ві­ком…

Юрій Во­ро­ний, син ві­до­мо­го вче­но­го-ма­те­ма­ти­ка Ге­ор­гія Во­ро­но­го, обрав фах ме­ди­ка і в ро­ки Пер­шої сві­то­вої вій­ни пра­цю­вав у пе­рев’язу­валь­но­му за­го­ні Чер­во­но­го Хре­ста. Да­лі всту­пив до та­ко­го са­мо­го за­го­ну військ Цен­траль­ної Ра­ди. Брав участь у бою під Кру­та­ми. У 1921 ро­ці здо­був пов­ну ме­ди­чну осві­ту й ро­бив ве­ли­кі успі­хи в обра­ній спра­ві. У трид­ця­ті пра­цю­вав го­лов­ним лі­ка­рем у Хер­со­ні, де й від­бу­ло­ся те, що йо­го про­сла­ви­ло на весь світ. 3 кві­тня 1933 ро­ку са­ме він упер­ше у сві­ті ви­ко­нав пе­ре­сад­ку нир­ки. І це бу­ла пер­ша в істо­рії спро­ба пе­ре­сад­ки пев­но­го ці­ло­го ор­га­ну лю­ди­ні.

Та­ла­но­ви­то­му лі­ка­рю до­ве­ло­ся за­зна­ти ути­сків, ко­ли під час Дру­гої сві­то­вої він по­тра­пив на оку­по­ва­ну нім­ця­ми те­ри­то­рію. Ро­бо­та у ве­ли­ко­му мі­сті йо­му бу­ла за­бо­ро­не­на. По­друж­жя де­який час жи­ло й пра­цю­ва­ло у Жи­то­ми­рі. Але зго­дом Юрій до­бив­ся то­го, що йо­го при­зна­чи­ли до Ки­є­ва. Ке­ру­вав від­ді­ле­н­ня­ми, про­во­див до­слі­дже­н­ня. Вір­на Ві­ра бу­ла всю­ди ра­зом із ним до остан­ніх днів. Во­ни по­хо­ва­ні на Бай­ко­во­му кла­до­ви­щі під одні­єю пли­тою.

МАРІЯ ГРУШЕВСЬКА: «Зер­но, що впа­ло на асфальт»

Про її чо­ло­ві­ка, ав­то­ра «Істо­рії Укра­ї­ни-Ру­си» та пер­шо­го пре­зи­ден­та Укра­ї­ни, знає ко­жний шко­ляр. Але до­ля дру­жи­ни Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го і са­ма вар­та ро­ма­нів. По­ет Олесь До­рі­чен­ко, зу­стрів­шись із нею, у вір­ші «Зу­стріч із вдо­вою Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го» дя­кує героїні: …За ще­дру ду­шу і свя­тую вір­ність… За те зер­но, що впа­ло на асфальт Із Ва­ших рук…

На­ро­див­ши­ся в се­лі на Тер­но­піль­щи­ні, Марія-Іван­на за­кін­чи­ла поль­ський лі­цей у Льво­ві й по­ча­ла пра­цю­ва­ти у шко­лі мі­сте­чка Ска­ла, де жи­ла її се­стра. Са­ме тут у трав­ні 1896 ро­ку від­бу­ло­ся істо­ри­чне він­ча­н­ня, яке мі­сце­ва га­зе­та опи­са­ла так: «…від­бу­де ся в Ска­лі в до­мі та­мо­шньо­го па­ро­ха о. Ле­ви­цько­го він­ча­не п. Ми­хай­ла Гру­шев­сько­го, про­фе­со­ра істо­рії в уні­вер­си­те­ті львів­ськім, з пан­ною Ма­рі­єю Во­я­ков­ською, учи­тель­кою зі Льво­ва». Влі­тку 1900 ро­ку на­ро­ди­ла­ся ма­ла Ку­лю­ня, яка у май­бу­тньо­му ста­не зна­ме­ни­тою Ка­те­ри­ною Гру­шев­ською — етно­со­ціо­ло­гом, фоль­кло­ри­стом, етно­гра­фом, куль­ту­ро­ло­гом, пе­ре­кла­да­чем.

Пер­ша сві­то­ва за­ста­ла Гру­шев­ських на улю­бле­но­му «ху­тір­ці» в Кри­во­рів­ні — і ко­ли сім’я ді­ста­ла­ся Ки­є­ва, вче­но­го бу­ло за­а­ре­што­ва­но (20 ро­ків пра­цю­вав в Ав­стро-Угор­ській ім­пе­рії: шпи­гун!). Марія й 14-рі­чна Ка­тру­ся від­пра­ви­ли­ся за ним у за­сла­н­ня до Сим­бір­ська…

Пі­сля лю­то­го 1917 ро­ку — по­вер­не­н­ня до Ки­є­ва, за­ну­ре­н­ня до Укра­їн­ської ре­во­лю­ції. Марія Грушевська вві­йшла до скла­ду Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди від ки­їв­ських про­сві­тни­цьких ор­га­ні­за­цій, її бу­ло обра­но скар­бни­ком Укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го те­а­тру. А від 1919 ро­ку — зно­ву по­не­ві­ря­н­ня й чу­жі краї: Пра­га, Па­риж, Же­не­ва… Ко­ли Ма­рії Силь­ве­стрів­ні до­рі­ка­ли, що та рід­ко пи­ше ро­ди­чам, від­по­від­а­ла, що ма­ють ли­ше один стіл: на одній по­ло­ви­ні пра­цює Ку­лю­ня, на ін­шій — го­ту­ють їжу.

Та най­стра­шні­ше че­ка­ло на по­друж­жя, ко­ли Ми­хай­ло Сер­гі­йо­вич у 1924 ро­ці отри­мав охо­рон­ні ли­сти, у яких за­пев­ня­ло­ся, що но­ва вла­да не бу­де пе­ре­слі­ду­ва­ти йо­го за по­пе­ре­дню по­лі­ти­чну ді­яль­ність. А за кіль­ка ро­ків пі­сля по­вер­не­н­ня до Ки­є­ва по­чав­ся по­гром уста­нов, що очо­лив Гру­шев­ський. Ка­те­ри­на бу­ла за­а­ре­што­ва­на за «участь в ан­ти­ра­дян­ській ор­га­ні­за­ції». Марія пи­са­ла ли­сти всю­ди, аж до Ста­лі­на, але во­ни не до­по­мо­гли. Пі­сля смер­ті чо­ло­ві­ка й донь­ки Грушевська жи­ла в Ки­є­ві до ста­ро­сті. Пе­ре­кла­да­ла, пи­са­ла стат­ті на ми­сте­цьку те­ма­ти­ку. Зер­на па­да­ли на асфальт. І та­ки про­ро­ста­ли…

Юлія Ше­кет

Ніякої рі­жни­ці в пра­вах і обов’яз­ках між чо­ло­ві­ком і жін­кою право УНР не знає». Із Кон­сти­ту­ції Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки (Ста­ту­ту про дер­жав­ний устрій, пра­ва і віль­но­сті УНР).

Бу­ди­нок Пе­да­го­гі­чно­го му­зею, де пі­сля 24-25 бе­ре­зня 1917 ро­ку за­сі­да­ла Українська Цен­траль­на Ра­да.

Бра­ти Оле­ксандр і Юрій Во­ро­ні з ро­ди­на­ми. (1936 р.).

Ро­ди­на Гру­шев­ських: Оле­ксандр, Ган­на, Ми­хай­ло, Марія. Си­дять: Сер­гій та Оль­га Шам­ра­є­ви, Ка­те­ри­на, Гла­фі­ра За­ха­рі­їв­на. (Фо­то гру­дня 1906 р.).

Марія Грушевська (Ки­їв, 1920-ті ро­ки. Фра­гмент фо­то).

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.