Чо­го на­вча­ли дів­чат сто ро­ків то­му? З істо­рії жі­но­чих гім­на­зій

ЯК НА­ВЧА­ЛИ­СЯ ДІВЧАТА СТО І БІЛЬ­ШЕ РО­КІВ ТО­МУ? ПРО ЦЕ РОЗКАЖЕ ІСТО­РІЯ КРАЩИХ ЖІ­НО­ЧИХ ГІМ­НА­ЗІЙ У ДОРАДЯНСЬКІЙ УКРА­Ї­НІ.

Zhinka - - Тема Номера -

Осві­че­ність ба­га­тьох укра­їн­ських жі­нок ди­ву­ва­ла іно­зем­ців ще з ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі та ко­зач­чи­ни. Але на­вча­н­ня «донь­ки, се­стри та дру­жи­ни» то­ді мо­гли здо­бу­ва­ти в основ­но­му вдо­ма. Се­ре­дня осві­та для дів­чат ста­ла по­ши­ре­ною пі­сля впро­ва­дже­н­ня у дру­гій по­ло­ви­ні XIX сто­лі­т­тя жі­но­чих учи­лищ, які з 1862 ро­ку на­зи­ва­ли ма­рі­їн­ськи­ми гім­на­зі­я­ми (бо во­ни бу­ли під­по­ряд­ко­ва­ні Ві­дом­ству уста­нов ім­пе­ра­три­ці Ма­рії).

До від­кри­т­тя у 1872 ро­ці ви­щих жі­но­чих кур­сів (виш для жі­нок) отри­ма­на осві­та да­ва­ла дів­ча­там хі­ба що мо­жли­вість вчи­те­лю­ва­ти. Але до­ля ви­пу­скниць скла­да­ла­ся по-рі­зно­му…

ФУНДУКЛЕЇВСЬКА:

пер­ша ла­стів­ка

Ко­ли ки­я­ни по­ча­ли актив­но шу­ка­ти ко­шти на від­кри­т­тя першої за­галь­но­мі­ської жі­но­чої гім­на­зії, від­кри­тої для всіх ста­нів, то звер­ну­ли­ся до ци­віль­но­го гу­бер­на­то­ра Іва­на Фун­ду­клея. І той по­жер­тву­вав на спра­ву одра­зу два вла­сних бу­дин­ки на ву­ли­ці, що її вдя­чно на­зва­ли йо­го ім’ям (ни­ні це ву­ли­ця Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го). А ще зо­бов’язав­ся що­рі­чно ви­ді­ля­ти на за­клад чи­ма­лу су­му у 1,2 тис. кар­бо­ван­ців. У пер­ший на­вчаль­ний 1860-й рік йо­го ді­ти­ще прийня­ло всьо­го 40-50 уче­ниць, але зго­дом по­пу­ляр­ність закладу і кіль­кість ба­жа­ю­чих ду­же швид­ко зро­ста­ла.

З істо­ри­чних до­слі­джень і ро­ма­нів зна­є­мо, що ве­ло­ся то­ді всім гім­на­зис­ткам не­про­сто. Дівчата, ска­жі- мо, не ма­ли пра­ва по до­ро­зі до­до­му зу­пи­ни­ти­ся і з ки­мось по­ро­змов­ля­ти. Їм за­бо­ро­ня­ло­ся пе­ре­бу­ва­ти у гро­мад­ських пар­ках — ба на­віть від­ві­ду­ва­ти гро­мад­ські та при­ва­тні бі­бліо­те­ки! Але в су­во­рих умо­вах все одно зро­ста­ли не­пе­ре­сі­чні осо­би­сто­сті. Одна з най­ві­до­мі­ших ви­пу­скниць Фун­ду­кле­їв­ської гім­на­зії — Аня Го­рен­ко, яка ста­ла сла­ве­тною Ан­ною Ахма­то­вою.

Кіль­ка ко­ли­шніх гім­на­зи­сток ста­ли ві­до­ми­ми спів­а­чка­ми. Ксе­нія Дер­жин­ська та Ма­рія Кли­мен­то­ва­Му­ром­це­ва, які пра­цю­ва­ли у Боль­шо­му те­а­трі. Ма­рія До­нець-Тес­сейр, со­ліс­тка Ки­їв­ської опе­ри і про­фе­сор­ка Ки­їв­ської кон­сер­ва­то­рії. На­дія За­бе­ла-Вру­бель, услав­ле­не со­пра­но, дру­жи­на і му­за ве­ли­ко­го ху­до­жни­ка Ми­хай­ла Вру­бе­ля. Усі, хто ви­вчав укра­їн­ську істо­рію у ви­ші, ма­буть, пам’ята­ють пра­ці По­лон­ської-Ва­си­лен­ко. Це псев­до­нім ще одні­єї ви­хо­ван­ки гім­на­зії — На­та­лії Мень­шо­вої. Про одну із «фун­ду­кле­ї­вок», ко­тра ста­ла за­снов­ни­цею жі­но­чо­го ру­ху в Укра­ї­ні, — Со­фію Ру­со­ву — ми до­кла­дно роз­по­від­а­ли на сто­рін­ках жур­на­лу в черв­ні (№ 6/2017).

З-по­між ін­ших гім­на­зи­сток вра­жає уяву до­ля Ка­те­ри­ни Де­сни­цької. Істо­рія ки­ян­ки, ко­тра ста­ла дру­жи­ною спад­ко­єм­ця пре­сто­лу з да­ле­ко­го Сі­а­му (ни­ні Та­ї­ланд), — ці­лий істо­ри­чний лю­бов­ний ро­ман! Сма­гля­вий азій­ський принц Ча­кра­бон, що спо­від­у­вав буд­дизм, не­зва­жа­ю­чи на всі рі­зни­ці й кор­до­ни, зміг за­во­ю­ва­ти її сер­це, і во­на ви­їха­ла до да­ле­ко­го Банг­ко­ка, на­ро­ди­ла си­на… Але не змо­гла по­да­ру­ва­ти ко­ха­но­му зра­ди й прийня­ти зви­чне для сі­ам­ської ко­ро­лів­ської ро­ди­ни ба­га­то­жен­ство — і по­да­ла на роз­лу­че­н­ня. Пі­сля яко­го принц про­жив ли­ше кіль­ка ро­ків, а Ка­те­ри­на пе­ре­жи­ла дру­го­го чо­ло­ві­ка — аме­ри­кан­ця, пе­ре­їха­ла з Аме­ри­ки до­Фран­ції й ре­шту жи­т­тя ме­шка­ла у Па­ри­жі.

ПЕР­ША ПРИВАТНА: за­ро­бле­не вла­сною пра­цею

Ки­їв­ська приватна гім­на­зія Оле­ксан­дри Ду­чин­ської ві­до­ма під іме­нем одні­єї жін­ки, але за­сно­ва­на бу­ла ін­шою. І її до­ля теж скла­ла­ся не­зви­чай­но — хо­ча рад­ше мо­жна ска­за­ти, що во­на са­ма скла­да­ла свою до­лю.

Ві­ра Ва­щен­ко-За­хар­чен­ко на­ро­ди­лась у се­лі За­річ­чі Твер­ської гу­бер­нії, бу­ла стар­шою донь­кою се­ред 14 ді­тей не­ба­га­то­го по­мі­щи­ка. З від­зна­кою за­кін­чи­ла при­ві­ле­йо­ва­не учи­ли­ще у Пе­тер­бур­зі. І, пе­ре­йняв­ши­ся іде­я­ми са­мо­стій­но­сті, вже у 18 ро­ків за­ли­ши­ла ба­тьків­ський дім за­для ви­кла­да­н­ня фран­цузь­кої у Ви­шньо­во­ло­цькій жі­но­чій гім­на­зії. А за два ро­ки взя­ла на се­бе ще сер­йо­зні­ше ви­про­бу­ва­н­ня: важ­ка до­ро­га до не­ві­до­мо­го Ки­є­ва, де во­на зро­би­ла­ся кла­сною да­мою в ін­сти­ту­ті шля­хе­тних дів­чат. «Ми ні­ко­ли Вас не бо­я­лись і зав­жди лю­би­ли Вас», — щиро дя­ку­ва­ли їй ви­пу­скни­ці.

Ін­сти­тут був за­ли­ше­ний, ко­ли Ві­ра ви­йшла за­між за ко­ле­гу — ки­їв­сько­го про­фе­со­ра ма­те­ма­ти­ки Ми­хай­ла Ва­щен­ка-За­хар­чен­ка. Він був удів­цем, і мо­ло­да дру­жи­на з лю­бов’ю взя­ла­ся за ви­хо­ва­н­ня йо­го чо­ти­рьох ді­тей. А зго­дом на­ро­ди­ла йо­му хло­пчи­ка та дів­чин­ку. Але ко­ли на­щад­ки тро­хи під­ро­сли, у 1878 ро­ці зва­жи­ла­ся на смі­ли­вий крок — за­сну­ва­ти вла­сну при­ва­тну гім­на­зію.

На той час у Ки­є­ві по­пит на осві­ту для дів­чат силь­но пе­ре­ва­жав про­по­зи­цію. Але спра­ва ви­яви­ла­ся до­сить скла­дною. Пе­ре­ко­на­ти спо­ча­тку по­пе­чи­те­ля Ки­їв­сько­го уч­бо­во­го окру­гу в то­му, що за­клад змо­же ви­жи­ти фі­нан­со­во. По­тім до­мог­ти­ся зго­ди мі­ні­стра на­ро­дної осві­ти. Да­лі — вкла­да­ти зна­чні ко­шти в обла­шту­ва­н­ня… У то­му чи­слі на та­кі рід­кі­сні для то­го ча­су ре­чі, як, на­при­клад, фі­зи­чний ка­бі­нет для до­слі­дів.

Ди­ре­ктор­ка пра­гла то­го, щоб її за­клад да­вав ма­кси­мум ко­ри­сті. Се­ред її про­гре­сив­них но­во­вве­день — ви­кла­да­н­ня ан­глій­ської мо­ви, ана­то­мії та фі­зіо­ло­гії лю­ди­ни, збіль­ше­н­ня об­ся­гів про­гра­ми з гео­гра­фії, фі­зи­ки, ал­ге­бри, гео­ме­трії. Тут ви­кла­да­ли мо­ло­ді пе­да­го­ги, а у вчи­тель­ській у віль­ній, ба на­віть ве­се­лій, атмо­сфе­рі обго­во­рю­ва­ли гро­мад­ське та куль­тур­не жи­т­тя у кра­ї­ні та за­кор­дон­ні но­ви­ни.

Ві­ра Ми­ко­ла­їв­на вва­жа­ла, що одним із го­лов­них її зав­дань є ви­хо­ва­ти са­мо­стій­них осо­би­сто­стей. Во­на ча­сто по­вто­рю­ва­ла, що ли­ше гро­ші, за­ро­бле­ні вла­сною пра­цею, мо­жна вва­жа­ти сво­ї­ми. При цьо­му са­ма не бу­ла над­то пра­кти­чною «бі­знес-ву­мен» — і зна­ю­чи всіх сво­їх уче­ниць, да­ва­ла змо­гу не­за­мо­жним вчи­ти­ся без­ко­штов­но.

Пі­сля смер­ті на­чаль­ни­ці при­ва­тний за­клад мав бу­ти за­кри­тим. Але спра­ву змо­гла про­дов­жи­ти одна з кла­сних на­став­ниць, Оле­ксан­дра Ду­чин­ська, чиє ім’я ста­ла но­си­ти і гім­на­зія…

ГІМ­НА­ЗІЯ ЖЕКУЛІНОЇ:

ра­зом із хло­пця­ми

Аде­ла­ї­да Же­ку­лі­на пе­ре­їха­ла до Ки­є­ва з Кур­ської гу­бер­нії. Їй до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти чи­ма­ло ви­про­бу­вань: спа­ле­н­ня ма­є­тку, смерть чо­ло­ві­ка. Силь­на жін­ка шу­ка­ла свою спра­ву. І від­кри­ла чо­ло­ві­чу шко­лу, а ско­ро — ще й жі­но­чу (яка бу­ла пе­ре­тво­ре­на на гім­на­зію) та ди­тя­чий са­до­чок.

До­свід­че­на на той час учи­тель­ка теж ці­ка­ви­ла­ся пе­ре­до­ви­ми ме­то­да­ми на­вча­н­ня. Во­ни ма­ли ба­га­то спіль­но­го із за­са­да­ми її су­ча­сни­ка, ві­до­мо­го пе­да­го­га-но­ва­то­ра Во­ло­ди­ми­ра На­у­мен­ка. У кла­сах бу­ла не­ве­ли­ка кіль­кість учнів, основ­ний ма­те­рі­ал ста­ра­ли­ся да­ти під час за­ня­т­тя, не пе­ре­ван­та­жу­ю­чи ді­тей до­ма­шні­ми зав­да­н­ня­ми.

Гім­на­зія Жекуліної ста­ла єди­ною се­ред жі­но­чих за­кла­дів, де з 1906 ро­ку бу­ло за­про­ва­дже­но курс пре­дме­тів в об­ся­зі чо­ло­ві­чих гім­на­зій. А у під­го­тов­чо­му та мо­лод­шо­му кла­сах Же­ку­лі­на на­віть ор­га­ні­зу­ва­ла спіль­не на­вча­н­ня хло­пчи­ків і дів­ча­ток. «За­снов­ни­ця пра­гну­ла ор­га­ні­зу­ва­ти свій за­клад не для па­ня­нок, що мрі­я­ли швид­ше отри­ма­ти якусь осві­ту й ви­ско­чи­ти за­між, а для дів­чат, які роз­ра­хо­ву­ють у жит­ті на вла­сні си­ли», — пи­ше ки­є­во­зна­вець Ми­хай­ло Каль­ни­цький. Во­на ж у 1878 ро­ці за­сну­ва­ла ви­щі жі­но­чі кур­си, де жін­ки на­ре­шті мо­гли отри­ма­ти ви­щу осві­ту.

Ви­про­бу­ва­н­ня й на­да­лі спі­тка­ли Аде­ла­ї­ду Же­ку­лі­ну. Пі­сля біль­шо­ви­цько­го пе­ре­во­ро­ту її си­на-гім­на­зи­ста бу­ло роз­стрі­ля­но. Са­ма во­на ви­му­ше­на бу­ла ви­їха­ти з Ки­є­ва, у 55 ро­ків за­ли­шив­ши мо­ги­ли се­ми ді­тей і стар­шу донь­ку. Але і в емі­гра­ції у Че­хії зна­хо­ди­ла мо­жли­во­сті про­дов­жу­ва­ти шкіль­ну спра­ву і на­віть від­кри­ва­ти но­ві на­вчаль­ні за­кла­ди для мо­ло­ді.

Аня Го­рен­ко з кла­сом. Фундуклеївська жі­но­ча гім­на­зія, 1904-1905 рр. (дру­га злі­ва у дру­го­му ря­ду).

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.