ПЕРСОНА

Zhinka - - Тема Номера -

Єлі­за­ве­та Глін­ська про те, чо­му не мо­жна бо­я­ти­ся ри­зи­ку­ва­ти, про­бу­ва­ти і змі­ню­ва­ти жи­т­тя, яке то­бі не по­до­ба­є­ться

При­зом за пе­ре­мо­гу в «Май­сте­рШе­фі» був ба­зо­вий курс-ін­тен­сив у ві­до­мій па­ризь­кій шко­лі ку­лі­нар­но­го ми­сте­цтва Le Cordon Bleu. Але цьо­го для Єлі­за­ве­ти ви­яви­ло­ся за­ма­ло — і зго­дом во­на по­вер­ну­лась у шко­лу, аби опа­но­ву­ва­ти кон­ди­тер­ське ми­сте­цтво. Цьо­го ра­зу — вла­сним ко­штом. Тож, за­га­лом во­на про­ве­ла у Па­ри­жі десь рік і, зви­чай­но ж, за­ко­ха­ла­ся у це ча­рів­не мі­сто. Але за­ли­ша­ти­ся в ньо­му на­ша ге­ро­ї­ня не пла­ну­ва­ла.

З ви­пу­скни­цею шко­ли ку­лі­нар­но­го ми­сте­цтва Le Cordon Bleu в Па­ри­жі та за­снов­ни­цею вла­сної Кон­ди­тер­ської шко­ли «GL» Єлі­за­ве­тою Глін­ською ми зу­стрі­ли­ся ран­ком в одно­му зі сто­ли­чних ре­сто­ран­чи­ків. Ми ба­га­то го­во­ри­ли про те ви­рі­шаль­не шоу, на­вча­н­ня у Фран­ції, пер­ші кон­ди­тер­ські май­стер-кла­си тут і, зві­сно, про пла­ни на май­бу­тнє. Але про все спо­ча­тку…

«ІЗ ПУНКТУ А — ДО ПУНКТУ В…»

Ж.: Чи мо­гли б ви де­сять ро­ків то­му уяви­ти се­бе тим, ким ви є ни­ні? Є.Г.: Ні, не мо­гла. Я ви­кла­да­ла му­зи­ку і пра­цю­ва­ла у пар­фу­мер­но-ко­сме­ти­чній ме­ре­жі — спо­ча­тку ві­за­жи­стом, а по­тім арт-ди­ре­кто­ром ком­па­нії. Ж.: І ви у жо­дній із цих про­фе­сій се­бе не зна­йшли, не ва­ше?

Є.Г.: Чо­му ж? Я зна­йшла се­бе і в му­зи­ці, і в ми­сте­цтві ві­за­жу. І за­раз лю­блю вдо­ма за­спі­ва­ти якусь опер­ну арію, при­мі­ром «Ave Maria». Я три ро­ки ви­кла­да­ла

у му­зи­чній шко­лі для п’яти­рі­чних ма­лю­ків і обо­жню­ва­ла те, чим за­йма­ла­ся. Пра­цю­ва­ла на пів­то­ри став­ки — це ма­кси­мум, що мо­гла ме­ні да­ти шко­ла, але цьо­го про­сто ні на що не ви­ста­ча­ло…

До арт-ди­ре­кто­ра ком­па­нії я ро­сла п’ять ро­ків: до­ве­ло­ся по­єд­ну­ва­ти ро­бо­ту ві­за­жи­стом із на­вча­н­ням, за­оща­джу­ю­чи бу­кваль­но на всьо­му. Але у цій про­фе­сії я по­чу­ва­лась уже більш упев­не­но, при­найм­ні фі­нан­со­во. Са­ме то­му моє рі­ше­н­ня все до­ко­рін­но змінити й по­да­ти­ся в ку­лі­на­рію усіх ду­же зди­ву­ва­ло — осо­бли­во ба­тьків. А ко­ли­шні ко­ле­ги бу­ли про­сто впев­не­ні, що я по­вер­ну­ся на­зад — на­віть пі­сля мо­єї пе­ре­мо­ги у шоу і ку­лі­нар­ної шко­ли у Па­ри­жі! (Смі­є­ться.)

Ж.: Але ж, на­пев­не, ви вже то­ді лю­би­ли го­ту­ва­ти?

Є.Г.: На шоу я по­тра­пи­ла на­ба­га­то пі­зні­ше. До цьо­го ще був пе­рі­од за­між­жя, ко­ли я ро­ки три, ска­жі­мо, актив­но го­ту­ва­ла — як і ко­жна жін­ка в ро­ди­ні. І оскіль­ки ба­наль­ні борщ і ко­тле­ти ме­ні вже на­бри­да­ли, я ста­ла по­тро­ху ви­га­ду­ва­ти. А по­тім зба­гну­ла, що ме­ні при­но­сить за­до­во­ле­н­ня те, з яким за­хо­пле­н­ням ку­шту­ють мої но­ві стра­ви і як ви­хва­ля­ють мої ку­лі­нар­ні екс­пе­ри­мен­ти. Це на­ди­ха­ло зав­тра зди­ву­ва­ти ще чимсь ори­гі­наль­ні­шим — і я шу­ка­ла осо­бли­ві ре­це­пти. За­люб­ки ди­ви­ла­ся ку­лі­нар­ні про­гра­ми від Джей­мі Олі­ве­ра і про­сто фа­на­ті­ла від «Їмо вдо­ма» з Юлі­єю Ви­со­цькою. Сло­вом, усе по­чи­на­ло­ся на зви­чай­ній ку­хні…

Ж.: Що са­ме при­ве­ло вас на шоу? Є.Г.: Якось я по­ба­чи­ла одну стрі­чку (фільм «Джу­лія і Джу­лія» — ред.), у якій ішло­ся зокре­ма про ві­до­му па­ризь­ку ку­лі­нар­ну шко­лу Le Cordon Bleu — ме-

не це ду­же за­ці­ка­ви­ло. При­га­дую, ці­на на­вча­н­ня у ній на той час ста­но­ви­ла 33 ти­ся­чі єв­ро. Ме­ні по­ду­ма­ло­ся: «Бо­же, я на­віть про­да­ти ні­чо­го не мо­жу, аби там на­вча­ти­ся. Але я так хо­чу!»…

Зна­є­те, я не така лю­ди­на, ко­тра впер­то пря­мує до сво­єї ме­ти нав­про­стець, хоч би там що. Я ча­сто шу­каю ін­ших, об­хі­дних, пу­тей або про­сто за­бу­ваю свої ба­жа­н­ня. Але то­го ра­зу я одра­зу зна­ла, що хо­чу і му­шу на­вча­тись у Le Cordon Bleu. За якийсь час абсолютно ви­пад­ко­во на­тра­пи­ла на шоу «МайстерШеф», у яко­му як приз пе­ре­мож­цю анон­су­ва­ли са­ме на­вча­н­ня у цій па­ризь­кій ку­лі­нар­ній шко­лі. І моя уява вже зма­лю­ва­ла кар­тин­ку, на якій я ра­зом з ін­ши­ми ви­пу­скни­ка­ми ра­ді­сно під­ки­даю ку­лі­нар­но­го ков­па­ка. Іна­кше про­сто бу­ти не мо­же, ні­як… Ко­ли ого­ло­си­ли на­бір на дру­гий се­зон про­е­кту, я за­пов­ни­ла ан­ке­ту уча­сни­ка.

Я ма­ла абсолютно чі­тке ба­че­н­ня, та­кий со­бі спро­ще­ний путь від пункту А до пункту В. Пункт А — я за­пов­ни­ла ан­ке­ту. Пункт В — я під­ки­даю ков­па­ка у Le Cordon Bleu. Усе, що бу­де все­ре­ди­ні ці­єї ди­стан­ції, ме­не не ці­ка­ви­ло. Так, для ме­не то був дов­гий і важ­кий путь, але на­віть за­раз у мо­їй пам’яті за­кар­бу­ва­ли­ся тіль­ки ось ці дві ви­хі­дні то­чки — старт і фі­нал.

Ж.: Чи лег­ко да­ва­ла­ся участь у шоу і які від­чу­т­тя ли­ши­ли­ся на згад­ку? Є.Г.: Ні, да­ва­ла­ся геть не лег­ко… Я без­ме­жно вдя­чна і до­лі, і про­е­кту за цей шанс. У ме­не від шоу ли­ши­ло­ся пе­ред­усім від­чу­т­тя та­ко­го ша­ле­но­го драй­ву й азар­ту, яко­го у жит­ті, ли­бонь, ні­ко­ли біль­ше не бу­де — це уже ні­ко­ли не по­вто­ри­ться. Я мо­жу то­чно ска­за­ти: у мо­є­му жит­ті бу­ло і бу­де одне єди­не шоу! На це мо­жна бу­ло по­го­ди­тись тіль­ки один раз (смі­є­ться). Ж.: Лег­ко ні­чо­го не да­є­ться — га­да­є­те? Що по­трі­бно для ре­а­лі­за­ції сво­єї мрії?

Є.Г.: По­трі­бно пра­цю­ва­ти. Ба­га­то пра­цю­ва­ти. Я ві­рю у те, що якась зверх­ня си­ла до­по­ма­гає то­бі. Але про­сто так, при­найм­ні ме­ні, у жит­ті ні­чо­го не да­ва­ло­ся. Я знаю, що я ро­би­ла і скіль­ки я пра­цю­ва­ла, аби бу­ти у тій чи ін­шій сфе­рі про­фе­сіо­на­лом.

«ШЕФЕ, ПРОШУ, ТІЛЬ­КИ НЕ ШОКОЛАД…»

Ж.: І ось ви на­ре­шті в омрі­я­ній ку­лі­нар­ній шко­лі... Ша­тку­ва­ти ци­бу­лю, як ге­ро­ї­ні ті­єї стрі­чки, до­во­ди­ло­ся?

Є.Г.: Так, до­во­ди­ло­ся, але не в та­кій кіль­ко­сті (смі­є­ться). Про­те най­скла­дні­шим і най­ці­ка­ві­шим бу­ло не­зна­н­ня мо­ви. Ан­глій­ську я ще ро­зумі­ла, але усі ше­фи го­во­рять пе­ре­ва­жно фран­цузь­кою, осо­бли­во най­стар­ші і най­більш по­ва­жні. Іно­ді му­си­ла чи не зі слі­зьми на очах про­си­ти: «Шефе, я не ро­зу­мію,..» — аби во­ни пом’якша­ли й по­ясни­ли ан­глій­ською що й до чо­го.

Ча­сом ме­ні зда­ва­ло­ся, що я збо­же­во­лію... Я по­стій­но чу­ла фран­цузь­ку, з якої не ро­зумі­ла жо­дно­го сло­ва. Під час те­о­рії пе­ре­кла­дач по­вто­рю­вав усе за ше­фом ан­глій­ською, а я со­бі за­пи­су­ва­ла ро­сій­ською. Пі­сля двох го­дин та­ких ле­кцій я про­сто вже не­зда­тна бу­ла щось втя­ми­ти. Я мо­гла вда­ва­ти і під­ба­дьо­рю­ва­ти се­бе, ні­би знаю фран­цузь­ку і мо­жу здо­га­ду­ва­ти­ся, про що йде­ться, але ні!

Тож ме­ні до­ве­ло­ся па­ра­лель­но ви­вча­ти фран­цузь­ку — і щоб ро­зу­мі­ти кра­ще, і щоб став­ле­н­ня до ме­не бу­ло ін­шим.

Ж.: А що ж бу­ло, ко­ли до­хо­ди­ло до пра­кти­ки?

Є.Г.: Пов­то­ри­ти те, що ро­бив пе­ред тво­ї­ми очи­ма шеф, бу­ло не­скла­дно. Єди­не, що ти про­пу­ска­єш ті ню­ан­си, які озву­чує ви­кла­дач, по­ки го­тує, — ось тут у ме­не по­чи­на­ли­ся про­бле­ми. Але за­га­лом, усі ро­бо­чі про­це­си я опа­но­ву­ва­ла нор­маль­но і ма­ла один з най­ви­щих ба­лів. Не­зва­жа­ю­чи на моє пов­не не­зна­н­ня фран­цузь­кої, я ста­ла одні­єю з п’яти най­кра­щих сту­ден­тів по­то­ку.

Ж.: Фран­цузь­ка ку­хня справ­ді на­стіль­ки сма­чна? Го­ту­ва­ли щось та­ке осо­бли­ве?

Є.Г.: Не ска­жу, що ми го­ту­ва­ли щось над­зви­чай­не, але все бу­ло ду­же сма­чним! Рі­жеш м’ясо і ча­сом ло­виш се­бе на дум­ці, що го­то­ва йо­го з’їсти ще до то­го, як во­но по­тра­пить у ду­хов­ку (смі­є­ться). Зві­сно, іде­ться не про м’ясо із су­пер­мар­ке­ту, а те, що за­мов­ля­ють у фер­ме­рів спе­ці­аль­но для ре­сто­ра­нів. Я ку­пу­ва­ла до­ма­шню кур­ку, роз­ді­ля­ла її на 20 шма­то­чків (бо ж ко­штує во­на не­де­ше­во) і го­ту­ва­ла со­бі: зва­риш ота­ке одне криль­це, а кра­пель­ка буль­йо­ну за­сти­гає, ні­би хо­ло­дець — на­стіль­ки він на­си­че­ний. Але ма­га­зин­ні про­ду­кти їсти про­сто не­мо­жли­во…

Ку­лі­на­рія — це твор­чість, а я абсолютно твор­ча лю­ди­на. Кре­а­тив­ність у ре­а­лі­за­ції се­бе — моє по­кли­ка­н­ня».

Ж.: А як ви по­тра­пи­ли на кон­ди­тер­ський курс?

Є.Г.: Весь час на­вча­н­ня я за­гля­да­ла на те, які ди­ва тво­рять кон­ди­те­ри, по­ки ми сма­жи­мо кур­ку чи фар­ши­ру­є­мо ри­бу. От­же я одра­зу за­пи­са­ла­ся на пов­ний курс кон­ди­тер­сько­го ми­сте­цтва на на­сту­пний рік — але вже вла­сним ко­штом.

Ж.: Ма­буть, го­ту­ва­ти ви­шу­ка­ні де­сер­ти бу­ло при­єм­ні­ше, але й скла­дні­ше?

Є.Г.: Ні­чо­го осо­бли­во скла­дно­го я не го­ту­ва­ла. Ну хі­ба тем­пе­ру­ва­н­ня шо­ко­ла­ду для ме­не зав­жди бу­ло спра­вою «вга­дав-не вга­дав» — як по­ща­стить. Щоб під­го­ту­ва­ти шоколад для подаль­шої ро­бо­ти, йо­го слід роз­то­пи­ти за на­ле­жної тем­пе­ра­ту­ри. Якщо по­ми­лив­ся, то ні­чо­го не за­сти­гає, втра­чає блиск, не три­має фор­ми… Те­пер я вже на це не зва­жаю — ро­блю ав­то­ма­ти­чно. Зав­дя­ки сво­є­му ше­фо­ві…

Ж.: Він вас на­вчив?

Є.Г.: Мо­жна ска­за­ти… По за­вер­шен­ні кур­су ми про­хо­ди­ли спів­бе­сі­ду в ше­фа і ма­ли роз­ка­за­ти, у якій кон­ди­тер­ській хо­ті­ли б ста­жу­ва­ти­ся і чо­му. У ме­не бу­ло єди­не про­ха­н­ня: «Тіль­ки не шоколад!». Він ка­же: «Су­пер! Усе бу­де га­разд». Я під­пи­са­ла до­ку­мен­ти і на­сту­пно­го дня на во­сьму ран­ку при­йшла на ста­жу­ва­н­ня — у шо­ко­ла­дний бу­тик. Я пра­цю­ва­ла два мі­ся­ці по­спіль, з дня у день, ці­ло­до­бо­во з шо­ко­ла­дом. Чо­го тіль­ки я не ро­би­ла з шо­ко­ла­ду — те­пер я йо­го не бо­юсь. Ж.: Як ви про­во­ди­ли віль­ний час, по­ки на­вча­ли­ся у Па­ри­жі?

Є.Г.: На­вча­н­ня бу­ло ду­же ін­тен­сив­ним, тож бу­ло не до роз­ваг. Але в ме­не був осо­бли­вий ри­ту­ал — своє­рі­дна кон­ди­тер­ська гра. Раз на ти­ждень — у су­бо­ту чи не­ді­лю — я оби­ра­ла якусь кон­ди­тер­ську (а у Па­ри­жі їх со­тні!) і ча­сту­ва­ла­ся одним-дво­ма де­сер­та­ми: роз­би­ра­ла бу­кваль­но по скла­до­вих, ви­вча­ла, ку­шту­ва­ла. За рік ця гра ду­же роз­ви­ну­ла мої сма­ко­ві від­чу­т­тя. За­раз я чі­тко мо­жу зро­зу­мі­ти, де чо­го бра­кує, чо­го не до­кла­ли і як це ви­пра­ви­ти. Як на ме­не, смак має вра­жа­ти і за­ли­ша­ти­ся в пам’яті ще впро­довж двох-трьох ро­ків. Якщо на зав­тра ти за­був, що ку­шту­вав, —зна­чить смак був по­ро­жнім. Я пам’ятаю усі де­сер­ти, що ме­не вра­зи­ли, — де­які від­чу­т­тя бе­ре­жу ро­ка­ми.

Ж.: Сум­но бу­ло їха­ти з Па­ри­жа? Є.Г.: Чесно, у Па­ри­жі я по­чу­ва­ю­ся, як удо­ма. Та­ке вра­же­н­ня, ні­би знаю тут ко­жен ка­мін­чик і ко­жне де­рев­це. І це при то­му, що я знаю фран­цузь­ку на ку­хні, але не ро­зу­мію її за­га­лом, у зви­чай­но­му жит­ті. Утім, за­ли­ша­ти­ся не хо­ті­ло­ся. Бу­ло ба­жа­н­ня взя­ти усе най­кра­ще і при­вез­ти сю­ди, в Укра­ї­ну.

Я бу­ваю у Па­ри­жі по кіль­ка ра­зів на рік — адже це сво­го ро­ду сто­ли­ця «кон­ди­тер­ки». Ро­здив­ля­ю­ся, ви­вчаю но­ві трен­ди, за­ря­джа­ю­ся — і ве­зу до­до­му. Я по­стій­но про­дов­жую на­вча­ти­ся: бу­ваю у рі­зних кра­ї­нах на май­стер-кла­сах та ін­тен­си­вах, та й до нас ба­га­тьох іме­ни­тих ше­фів за­про­шу­ють. Ж.: А ви бу­ва­є­те у са­мій шко­лі Le Cordon Bleu, ко­ли на­ві­ду­є­те­ся у Па­риж?

Є.Г.: Так, зві­сно! Во­ни ме­не пам’ята­ють і зав­жди ра­ді ба­чи­ти. Ми­ну­ло­го ро­ку я пред­став­ля­ла Укра­ї­ну на Чем­піо­на­ті сві­ту з кон­ди­тер­сько­го ми­сте­цтва Mondial des arts sucres у Па­ри­жі — для шко­ли це ду­же ва­го­мий по­ка­зник. Ме­не на­віть на са­мо­му чем­піо­на­ті на­ря­ди­ли у фір­мо­вий кі­тель шко­ли і сфо­то­гра­фу­ва­ли. Та й за­га­лом — я нор­маль­но спіл­ку­ю­ся з ба­га­тьма ше­фа­ми.

«МОЇ МРІЇ СТАЛИ СВІДОМИМИ ЦІЛЯМИ»

Ж.: Про що ду­ма­ли, ко­ли по­вер­ну­ли­ся зі Фран­ції до­до­му?

Є.Г.: Як швид­ше розда­ти бор­ги! Че­рез «стри­бок» кур­су, я на­по­зи­ча­ла­ся де тіль­ки мо­гла, аби за­вер­ши­ти на­вча­н­ня. Тож пер­ші пів­ро­ку про­сто по­вер­та­ла бор­ги — бу­ло ду­же не­ком­фор­тно.

Ж.: А ви отри­му­ва­ли про­по­зи­ції що­до ро­бо­ти?

Є.Г.: Так, по­стій­но, але то­ді я са­ма ще не ро­зумі­ла, що ме­ні по­трі­бно… Я одра­зу під­пи­са­ла кон­тракт із ка­на­лом на участь у двох про­гра­мах. Але в ін­шо­му за­ли­ша­ла­ся не­пев­ність. Аж ось ме­не за­про­си­ли на фан-зу­стріч з май­стер-кла­сом у Хар­ків. Це був мій пер­ший до­свід: го­ту­ва­ли за­мість трьох го­дин — шість, гар­но вбра­ні жі­но­чки, ко­трі при­йшли у взут­ті на ви­со­ких під­бо­рах, уже сто­я­ли бо­со­ніж, а під две­ри­ма че­ка­ли чо­ло­ві­ки з ді­тка­ми. Зре­штою, усі бу­ли ща­сли­ві, але для ме­не то був пов­ний про­вал!

Утім, я та­ки зва­жи­ла­ся пов­то­ри­ти май­стер-клас — хі­ба де­що ско­ро­ти­ла про­гра­му. По­тім про­по­зи­ції до­да­ва­ли­ся з рі­зних міст Укра­ї­ни. Я вже за­ку­пи­ла со­бі на­ле­жний ін­вен­тар, роз­ро­би­ла но­ву про­гра­му… І з ча­сом зба­гну­ла, що це ви­кла­да­н­ня ме­не ду­же за­хо­плює: якщо у ме­не ти­ждень не­має май­стер-кла­су, ви­ни­кає на­галь­на по­тре­ба ко­гось на­вча­ти — стра­жда­ють пе­ред­усім до­ма­шні (смі­є­ться). Тож для ро­бо­ти у ре­сто­ра­ні в ме­не про­сто не ли­ши­ло­ся ча­су. Утім, я не шко­дую. Ж.: Вам ком­фор­тно у ро­лі вчи­те­ля? Є.Г.: Бе­зу­мов­но! Я зма­ле­чку мрі­я­ла ста­ти вчи­тель­кою, ме­ні по­до­ба­є­ться роз­по­від­а­ти, по­ка­зу­ва­ти. Якщо хтось не зро­зу­мів — по­вто­рюю зно­ву і зно­ву. На всі мої май­стер-кла­си мо­же при­йти лю­ди­на без спе­ці­аль­ної під­го­тов­ки. Я про­сто «роз­жо­вую» ін­фор­ма­цію так, щоб во­на ста­ла зро­зумі­лою і до­сту­пною ко­жно­му. По­трі­бно при­найм­ні вмі­ти роз­рі­зня­ти бо­ро­шно, цу­кор і яй­ця — а ре­шті всьо­го я змо­жу на­вчи­ти.

Ко­ли я від­чу­ла, що ви­кла­да­н­ня ме­ні лег­ко да­є­ться і що во­но справ­ді по­трі­бне та при­но­сить лю­дям ко­ристь і ра­дість, ста­ла актив­ні­ше за­йма­ти­ся кни­гою — щоб пе­ре­по­ві­сти усі ці хи­тро­щі яко­мо­га біль­шій кіль­ко­сті лю­дей. Аби усі зна­ли, що у вас не ви­хо­дить щось там за ре­це­птом тіль­ки то­му, що ви за­мість лож­ки бе­ре­те ви­дел­ку — і все! До ре­чі, за­раз я вже го­тую до дру­ку свою дру­гу кни­гу.

Ж.: Хто при­хо­дить на ва­ші май­стер-кла­си?

Є.Г.: Ра­ні­ше біль­ше бу­ло ама­то­рів, а те­пер до­да­ю­ться і про­фе­сіо­на­ли. Для ме­не це сво­го ро­ду ви­зна­н­ня: адже я при­йшла у про­фе­сію із те­ле­ві­зій­но­го шоу ама­то­рів. І на­віть пі­сля за­кін­че­н­ня ві­до­мої ку­лі­нар­ної шко­ли ме­не не одра­зу спри­йма­ли у про­фе­сій­но­му се­ре­до­ви­щі на рів­них. Я кіль­ка ро­ків пра­цю­ва­ла над тим, аби здо­бу­ти ав­то­ри­тет у кон­ди­тер­сько­му ми­сте­цтві.

Утім, біль­шість при­хо­дить не стіль­ки за зна­н­ня­ми, як за якимсь за­ря­дом. Ми це на­зи­ва­є­мо по­між со­бою «за криль­ця­ми». Се­ред уча­сниць ча­сто бу­ва­ють жін­ки, які ось щой­но ви­йшли з де­кре­ту і не зна­ють, за що бра­ти­ся, роз­гу­бле­ні чи про­сто чи­мось не­вдо­во­ле­ні — і одра­зу все стає на свої мі­сця. Во­ни за­ря­джа­ю­ться по­зи­ти­вом, від­по­чи­ва­ють, ро­зу­мі­ють, чо­го хо­чуть.

Ж.: Ви вже за­ми­слю­ва­ли­ся над тим, що ро­би­ти­ме­те да­лі, — яким бу­де на­сту­пний крок?

Є.Г.: Я маю свою кон­ди­тер­ську шко­лу «на ко­ле­сах» — і на­ра­зі я цим за­до­во­ле­на. Моя основ­на ме­та — це кон­ди­тер­ський дім, у яко­му бу­де і вла­сне кон­ди­тер­ська, і кла­си для на­вча­н­ня. Але усе це — у лег­кій твор­чій атмо­сфе­рі. Це має бу­ти та­ке мі­сце, звід­ки вам не за­хо­че­ться йти...

Ж.: Чо­го вам бра­кує?

Є.Г.: Ча­су! Ча­су за­ма­ло, аби ре­а­лі­зу­ва­ти все, що я хо­чу. Маю стіль­ки ідей і пла­нів. Мої аб­стра­ктні мрії за остан­ні кіль­ка ро­ків стали ціл­ком свідомими цілями. Са­ме за­раз я від­чу­ваю та­ку впев­не­ність у со­бі, що зда­тна до­ся­гну­ти всьо­го, чо­го тіль­ки по­ба­жаю. І до ко­жної сво­єї мрії я по­во­лі на­бли­жа­юсь.

Ж.: Як зна­йти се­бе — маєте та­кий ре­цепт?

Є.Г.: По­трі­бно не бо­я­ти­ся про­бу­ва­ти. Я зав­жди за­йма­ю­ся тим, що лю­блю. Я зав­жди до­слу­ха­ю­ся до се­бе і за­пи­тую са­ма се­бе, чо­го я хо­чу. І, зві­сно, го­то­ва до екс­пе­ри­мен­тів.

Тіль­ки у тій спра­ві, у якій ти по­чу­ва­є­шся ком­фор­тно, мо­жна до­ся­гну­ти ре­зуль­та­тів. Якщо ти що­дня стов­би­чиш на мі­сці і те­бе аж ну­дить від то­го, що ти ро­биш, — ти ні­би про­жи­ва­єш чу­же жи­т­тя...

Ж.: Яким є ва­ше ро­зу­мі­н­ня успі­ху? Є.Г.: Не знаю. Мо­же, ко­ли від­чу­ва­єш, що ти на сво­є­му мі­сці і ро­биш те, що то­бі до впо­до­би. При­га­дую, у Фран­ції, іду­чи на на­вча­н­ня, я бу­кваль­но під­ска­ку­ва­ла від ра­до­сті й усмі­ха­ла­ся до всіх. То бу­ло на­стіль­ки не­ося­жне від­чу­т­тя ща­стя, що я про­сто не мо­гла йо­го втри­му­ва­ти у со­бі, во­но ви­ри­на­ло на­зов­ні. Не ду­ма­ла, що так бу­ває — але бу­ває! Я і за­раз мо­жу по­вер­ну­ти­ся до се­стри і ска­за­ти: «Я така щаслива! Усе скла­ло­ся — абсолютно». І я лю­блю це озву­чу­ва­ти.

Ро­змо­ву ве­ла На­та­лія Ян­ко­ва

Про­сто так, при­найм­ні ме­ні, у жит­ті ні­чо­го не да­ва­ло­ся. Я знаю, що я ро­би­ла і скіль­ки я пра­цю­ва­ла, аби бу­ти у тій чи ін­шій сфе­рі про­фе­сіо­на­лом».

ЄЛІ­ЗА­ВЕ­ТА ГЛІН­СЬКА ЧЕСНО ЗІЗНАЄТЬСЯ, ЩО УЧАСТЬ У ТЕЛЕВІЗІЙНОМУ ПРО­Е­КТІ «МАЙСТЕРШЕФ»-2 НАДАЛА ЇЙ ШАНСПОВНІСТЮ ЗМІНИТИ СВОЄ ЖИ­Т­ТЯ. ШАНС РИЗИКНУТИ І РОЗПОЧАТИ ВСЕ З ЧИСТОГО АРКУША. ЩОБ ЗРЕ­ШТОЮ НИ­НІ АБСОЛЮТНО ЩИРО СКА­ЗА­ТИ:«Я ТАКА ЩАСЛИВА!»

«Тіль­ки у тій спра­ві, у якій ти по­чу­ва­є­шся ком­фор­тно, мо­жна до­ся­гну­ти ре­зуль­та­тів».

За­снов­ни­ця Кон­ди­тер­ської шко­ли «GL»: «Ми на­да­є­мо від­чу­т­тя лег­ко­сті ку­лі­на­рії для тих, хто лю­бить го­ту­ва­ти».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.