ВІЧНІ ЦІННОСТІ

Zhinka - - Тема Номера - Оль­га Го­ло­ве­цька

Чим ду­хо­вен­ству не до­го­ди­ли зви­чаї укра­їн­ських ве­чор­ниць?

Зу­сі­єї Укра­ї­ни най­біль­шо­го роз­вою вечорниці на­бу­ли на По­ліс­сі, Пол­тав­щи­ні, Хар­ків­щи­ні, Чер­ні­гів­щи­ні та Сло­бо­жан­щи­ні. По­чи­на­лись во­ни за­зви­чай на По­кро­ву (14 жов­тня), три­ва­ли всю зиму і за­кін­чу­ва­ли­ся у Сир­ну не­ді­лю, тоб­то з по­ча­тком Ве­ли­ко­го по­сту. Ав­тен­ти­чні на­ро­дні гу­ля­н­ня зна­чно від­рі­зня­ли­ся від на­ших су­ча­сних уяв­лень (за яки­ми пе­ре­ва­жно вла­што­ву­ють ни­ні­шні вечорниці 7 та 13 гру­дня — на свя­тих Ве­ли­ко­му­че­ни­ці Ка­те­ри­ни й Ан­дрія Пер­во­зва­но­го), ма­ли те­ма­ти­чне спря­му­ва­н­ня і чі­ткий ре­гла­мент.

КО­ЛИ УСІ ПОЛЬОВІ РО­БО­ТИ БУ­ЛО ЗАВЕРШЕНО, А СОНЦЕ ПОВЕРТАЛО НА ЗИМУ І ВЕЧОРИ СТАВАЛИ ДОВШИМИ, ТРА­ДИ­ЦІЙ­НО РОЗПОЧИНАЛИСЯ ВЕЧОРНИЦІ — ДАВНІ МОЛОДІЖНІ ЗАБАВИ Й УРОКИ З МАЙСТЕРНОСТІ У НАРОДНИХ РЕМЕСЛАХ ВОДНОЧАС, А ГО­ЛОВ­НЕ — МІ­СЦЕ ЗАРОДЖЕННЯ ЛЮБОВІ.

Вечорниці, бе­сід­ки, до­сві­тки, по­си­день­ки, ве­чір­ки, су­пряд­ки…

Тра­ди­цій­ним мі­сцем мо­ло­ді­жних по­си­де­ньок бу­ла ха­та вдо­ви, «сол­да­тки» чи без­ді­тної па­ри, яку за­зви­чай ви­на­йма­ли дів­ча­та. За орен­ду роз­ра­хо­ву­ва­ли­ся по­ло­тном чи про­ду­кта­ми: хлі­бом, пшо­ном, бо­ро­шном, а пе­ред ве­ли­ки­ми свя­та­ми — ков­ба­сою, са­лом, м’ясом, але ні­ко­ли грі­шми, мов­ляв: «Гро­ші тіль­ки шин­кар бе­ре». Го­спо­ди­ню до­му ве­ли­ча­ли ве­чер­ни­чна, до­сві­тча­на ма­ти, па­ні­ма­тка — во­на сте­жи­ла, щоб дозвілля мо­ло­ді про­хо­ди­ло за усі­ма на­ро­дни­ми зви­ча­я­ми та уста­ле­ни­ми нор­ма­ми ети­ки.

Зби­ра­ю­чись на вечорниці, дів­ча­та не­сли із со­бою кіль­ка по­лін дров, скі­по­чок чи лою до ка­ган­ця, а хло­пці — го­стин­ці: со­ло­до­щі, го­рі­хи, яблу­ка то­що. До ре­чі, за один ве­чір па­руб­ки мо­гли від­ві­да­ти кіль­ка ком­па­ній у сво­є­му се­лі та на­віть у су­сі­дніх, дів­ча­та ж за­зви­чай три­ма­ли­ся тіль­ки сво­го гур­ту.

Ко­жна ча­сти­на се­ла, а іно­ді й ко­жна ву­ли­ця для ве­чор­ниць ма­ла свою ха­ту. На­віть на ма­лень­ких ху­то­рах бу­ло не мен­ше двох, бо хо­ди­ти на спіль­ні роз­ва­ги рі­дним бра­там чи се­страм за­бо­ро­ня­ли. Окре­мо від­по­чи­ва­ли під­лі­тки (до 16 ро­ків) і стар­ша мо­лодь. Якщо зі­бра­н­ня за­кін­чу­ва­ли­ся до пів­но­чі, їх на­зи­ва­ли «вечорниці», а як три­ва­ли до сві­тан­ку — «до­сві­тки».

У ХVІІІ сто­літ­ті ду­хо­вен­ство на­ма­га­ло­ся за­бо­ро­ни­ти молодіжні забави, на­зи­ва­ю­чи їх «не­че­сти­вим без­за­ко­н­ням», яке при­зво­дить до «пра­ве­дно­го гні­ву Бо­жо­го»: нев­ро­жа­їв, за­су­хи, па­де­жу ху­до­би, тяж­ких хво­роб лю­дей, мо­ро­вої згу­бної по­ше­сті…

Ка­те­го­ри­чність цер­кви не під­три­му­ва­ли до­слі­дни­ки. Зокре­ма істо­рик Оле­ксій Мар­ке­вич, зі зди­ву­ва­н­ням ко­мен­ту­ю­чи цер­ков­ні за­хо­ди, за­зна­чав: «Вечорниці — най­цно­тли­ві­ші зі­бра­н­ня, що за­мі­ня­ли для сіль­ської мо­ло­ді все, що ви­га­да­но для осіб ін­ших кла­сів під на­звою рі­зно­го ро­ду зі­брань, ба­лів і ве­чо­рів… На­віть, за­ли­ша­ю­чись но­чу­ва­ти удвох, па­ру­бок і дів­чи­на не по­ру­шу­ва­ли меж не­вин­но­го і до­зво­ле­но­го, а «блу­дні грі­хи» від­бу­ва­ю­ться тут, як і в ін­ших кла­сах, не­за­ле­жно і по­за зі­брань».

На­ро­дна шко­ла жи­т­тя

Про­во­ди­ли вечорниці за кіль­ко­ма сце­на­рі­я­ми і най­ча­сті­ше умов­но по­ді­ля­ли на свя­тко­ві та бу­ден­ні. Осно­вою остан­ніх бу­ла ро­бо­та, свя­тко­вих — роз­ва­ги, при­уро­че­ні пев­ній по­дії: не­діль­ні (що­не­ді­лі), ве­сіль­ні (у се­зон ве­сіль), про­щаль­ні (про­во­ди то­ва­ри­ша-ре­кру­та), пра­зни­ко­ві (склад­чи­ни, гри­ща — ба­га­ті вечорниці на зи­мо­ві свя­та: дру­гий день Рі­здва, Хре­ще­н­ня то­що).

Бу­ден­ні вечорниці бу­ли справ­жньою на­ро­дною шко­лою жи­т­тя: мо-

лодь ви­вча­ла ба­га­тий фоль­клор (пі­сні, ле­ген­ди, на­ро­дні при­кме­ти то­що) та тим ча­сом опа­но­ву­ва­ла на­ро­дні ре­ме­сла: дів­ча­та пря­ли, ви­ши­ва­ли, в’яза­ли, а хло­пці ла­го­ди­ли упряж­ки, ви­те­су­ва­ли шпи­чки для га­лу­шок, за­го­тов­ля­ли скал­ки. Бу­ла на ве­чор­ни­цях і гур­то­ва ро­бо­та: ви­ши­ва­ли ве­сіль­ні ру­шни­ки, лу­щи­ли ку­ку­ру­дзу, те­ре­би­ли ква­со­лю або ви­ми­ка­ли ми­чки ко­но­плі чи льо­ну.

Пра­цю­ва­ли на со­вість, адже ре­зуль­тат — ре­пу­та­ція, яка фор­му­ва­ла­ся у ко­лі дру­зів і на очах по­тен­цій­них на­ре­че­них, ко­трі під час за­бав ви­вча­ли ха­ра­ктер і сма­ки сво­їх май­бу­тніх су­дже­них, їх по­ве­дін­ку в по­бу­ті й ро­бо­ті. Так на­ро­ди­ло­ся чи­ма­ло народних при­слів’їв і при­ка­зок на кшталт: «У ро­бо­ті «ох», а їсть за трьох», «До ро­бо­ти не­ду­жа, а до тан­цю — як ру­жа», «Як на вечорниці іде, то зем­ля гу­де, а як до ро­бо­ти, то не­ма охо­ти».

За пра­цею спів­а­ли пі­сень, жар­ту­ва­ли та ді­ли­ли­ся най­по­та­єм­ні­шим. У п’ятни­цю, су­бо­ту та на­пе­ре­до­дні ве­ли­ких хри­сти­ян­ських свят тіль­ки ви­ши­ва­ли, бо, за на­ро­дним по­вір’ям, тяж­ку ро­бо­ту в цей час ви­ко­ну­ва­ти не го­ди­ться.

Від бу­ден­них вечорниці свя­тко­ві від­рі­зня­ли­ся біль­шою роз­ма­ї­ті­стю, а обов’яз­ко­вою умо­вою їх про­ве­де­н­ня бу­ла склад­чи­на. Дів­ча­та при­но­си­ли з до­му про­ду­кти, а хло­пці зби­ра­ли гро­ші, щоб най­ня­ти му­зик, ку­пи­ти го­стин­ців та на­пої.

Хто мі­сив ті­сто, хто лі­пив ва­ре­ни­ки, а хто роз­ти­рав мак, сир, на­рі­зав м’ясо, хліб, ово­чі. Під ке­рів­ни­цтвом ве­чер­ни­чної ма­те­рі усі го­ту­ва­ли ве­че­рю, на яку в су­про­во­ді му­зик при­хо­ди­ли па­руб­ки.

Спі­ви, ігри, тан­ці — по­то­мив­шись, усі сі­да­ли до спіль­но­го сто­лу. Сце­на­рій ве­чор­ниць за­ле­жав від свят, ко­жне з яких ма­ло свій не­по­втор­ний ко­ло­рит.

На­при­клад, на По­ліс­сі для пер­ших ве­чор­ниць го­ту­ва­ли спе­ці­аль­ні обря­до­ві стра­ви та пе­чи­во: ка­шу, гор­гу­ну (баб­ку) та пів­ня (за­пе­че­но­го з на­чин­кою). Ка­шу і пів­ня вби­ра­ли кві­та­ми. Пі­сля ве­че­рі гор­щик із ка­шею, зав’яза­ний хус­ткою, роз­би­вав па­ру­бок, який дав за стра­ву най­біль­ший ви­куп. Ця тра­ди­ція має ще до­хри­сти­ян­ські ко­ре­ні. Ка­шу при­но­си­ли в жер­тву бо­гам, а по­суд роз­би­ва­ли озна­чу­ю­чи за­кін­че­н­ня ри­ту­а­лу.

Опів­но­чі, по за­вер­шен­ні по­си­де­ньок, ко­жну дів­чи­ну про­во­див до­до­му хло­пець, до­по­ма­га­ю­чи не­сти пряд­ку (якщо по­вер­та­ли­ся з бу­ден­них ве­чор­ниць). Ча­сти­на мо­ло­ді, яка ма­ла па­ру за­ли­ша­ла­ся но­чу­ва­ти. Вно­си­ли со­ло­ми, роз­сте­ля­ли на до­лів­ці, на­кри­ва­ли­ся ря­дна­ми і вкла­да­лись по­ко­том від­по­чи­ва­ти.

Вечорниці та спіль­на но­чів­ля хло­пців з дів­ча­та­ми ство­рю­ва­ли умо­ви для близь­ко­го зна­йом­ства

мо­ло­ді, фор­му­ва­ли під­ґрун­тя для сим­па­тії і до­да­ва­ли ін­тим­но­го до­сві­ду, що зре­штою ма­ло при­ве­сти до за­між­жя. І пе­сто­щі, обійми, по­ці­лун­ки бу­ли не­від’єм­ною скла­до­вою та­ко­го спіл­ку­ва­н­ня.

«Вечорниці». Іл­ля Рє­пін. 1881 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.