ВИТОКИ

єди­на гар­мо­нія

Zhinka - - Тема Номера -

«Се­стри Тель­нюк»: ми­сте­цьке та­їн­ство, що зці­лює ду­ші

МАГІЯ ЖИВОГО ГОЛОСУ ТА СЕСТРИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ ПЕ­РЕ­ТВО­РЮЄ КО­ЖЕН ЇХНІЙ КОН­ЦЕРТ НА МИ­СТЕ­ЦЬКЕ ТА­ЇН­СТВО, ЩО ЗЦІ­ЛЮЄ ЛЮДСЬКІ ДУ­ШІ Й ВІДРОДЖУЄ ВЕРШИНИ УКРА­ЇН­СЬКОЇ ПОЕТИЧНОЇ КЛАСИКИ.

Жи­т­тя без сце­ни за­слу­же­ні ар­тис­тки Укра­ї­ни, се­стри Ле­ся та Га­ля Тель­нюк не уяв­ля­ють. Ро­бо­та, ка­жуть, — на­ше все, і все, що ми ро­би­мо, по­кла­да­є­ться на «твор­чий вів­тар». Но­ві сти­лі, но­ве сві­то­с­прийня­т­тя, но­ві екс­пе­ри­мен­ти — не­змін­ни­ми за­ли­ша­є­ться ме­та: емо­цій­но на­пов­не­ні та про­сві­тле­ні слу­ха­чі. За ви­ня­тко­ву уні­каль­ність і вра­жа­ю­че ба­гат­ство твор­чість «Се­стер Тель­нюк» кри­ти­ки озна­чу­ють «ков­тком сві­жо­го повітря», «лі­ка­ми від роз­па­чу» та «мiсте­рiєю сло­ва й му­зи­ки».

БІЛЬ­ШЕ

НІЖ СЕСТРИНСТВО

Лю­бов до ви­со­ко­го ми­сте­цтва у «Се­стер Тель­нюк» за­ро­ди­ла­ся іще в ди­тин­стві, зав­дя­ки твор­чій атмо­сфе­рі у родині, яку для до­ньок ство­ри­ли ба­тьки: пи­сьмен­ник, лі­те­ра­ту­ро­зна­вець, по­ет, пе­ре­кла­дач Ста­ні­слав Тель­нюк і фі­ло­лог, пе­ре­кла­дач зі схі­дних мов Нел­лі Ко­пи­ло­ва. «Від ті­єї су­ми знань, яку ми отри­ма­ли в родині, — на­го­ло­шує Га­ля, — ми спри­йма­ли світ ін­шим. Я і Ле­ся — са­ме ті пер­со­на­жі, на яких найбільше впли­ну­ла ро­ди­на».

Ди­тин­ство ни­ні за­слу­же­них ар­ти­сток Укра­ї­ни при­па­ло на 70­ті ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя — важ­кий період зла­му, актив­но­го ди­си­дент­сько­го ру­ху та бо­роть­би за рі­дну мо­ву. І це дів­ча­та від­чу­ли на со­бі, ко­ли у дво­рі се­ред одно­лі­тків

до­во­ди­ло­ся від­сто­ю­ва­ти право говорити українською. Ле­ся зга­дує: «Про си­ту­а­цію ми чу­ли з роз­мов ба­тьків удо­ма й актив­но впро­ва­джу­ва­ли свою по­зи­цію на ву­ли­ці. Рі­зні ви­пад­ки бу­ли, до­во­ди­ло­ся мо­ву від­сто­ю­ва­ти і ку­ла­ка­ми. По­ща­сти­ло, що нас бу­ло двоє».

Двоє із ба­тьків­ської ко­ли­ски, двоє у творчості, двоє по жи­т­тю. «Ми на­ле­жи­мо одна одній, — про­дов­жує Ле­ся, — і це зав­жди до­по­ма­гає. Це те спіль­не, що нам да­ли ба­тьки. Це біль­ше, ніж сестринство, наш зв’язок має гло­баль­не зна­че­н­ня».

НА ДУСІ З БАТЬКОМ

У 1986 ро­ці ду­ет офі­цій­но на­зи­ва­ють «Се­стри Тель­нюк» (Тель­нюк: Се­стри). До цьо­го часу пісні дівчат уже зву­ча­ли на ра­діо, а ко­ли Ле­сі й Га­лі ви­пов­ни­ло­ся по сім ро­ків, вони де­бю­ту­ва­ли на ве­ ли­кій сце­ні. Ви­зна­чаль­ни­ми для май­бу­тньо­го ду­е­ту ста­ють за­пи­са­ні ни­ми у три­над­цять ро­ків ком­по­зи­ції на вір­ші Пав­ла Ти­чи­ни. Лі­те­ра­ту­ро­зна­вець Ста­ні­слав Тель­нюк у той час са­ме пра­цю­вав з ар­хі­вом по­е­та та го­ту­вав до пу­блі­ка­ції тво­ри, на­ма­га­ю­чись до­ве­сти йо­го зна­чи­мість в укра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі. «Ба­тько ду­же ба­га­то пра­цю­вав, і нам хо­ті­ло­ся йо­го під­три­ма­ти, показати, що ми лю­би­мо та ро­зу­мі­є­мо цьо­го ге­нія, — ка­же Ле­ся. — Пісні «Не ди­ви­ся так при­ві­тно (Яблу­не­во­цві­тно)», «Ар­фа­ми, ар­фа­ми...» бу­ли пер­ши­ми у на­шій творчості з ге­ні­аль­но­го до­роб­ку Пав­ла Ти­чи­ни і, як по­ка­зує час, — ду­же вда­ли­ми. Уже стіль­ки ро­ків ми­ну­ло, а в цих тво­рах збе­рі­га­є­ться пер­во­з­дан­на ні­жність, чи­сто­та та не­за­йма­ність».

«Ми не зна­ли Ти­чи­ни, яко­го всі не­на­ви­ді­ли, — про­дов­жує Га­ля. — На­ше ди­тин­ство ми­ну­ло із «Хо­ром лі­со­вих дзві­но­чків», «Па­сте­ля­ми», «Ар­фа­ми, ар­фа­ми…», «Со­ня­шни­ми клар­не­та­ми»… Ми не розуміли йо­го при­йо­мів, але те, що він на­ле­жав сві­то­вій лі­те­ра­ту­рі, зна­ли ще зма­ле­чку, на­віть не зна­ю­чи сві­то­вої літератури. А ком­по­зи­ція «Яблу­не­во­цві­тно» ви­зна­чи­ла есте­ти­чну ви­со­ту на­сту­пних тво­рів та ав­то­рів і вла­сне для нас. Тож не див­но, що у нашому репертуарі Бо­г­дан­Ігор Ан­то­нич, Ва­силь Стус, Євген Ма­ла­нюк, Та­рас Шев­чен­ко. Ми лю­би­мо по­е­зію — бо це по­клик аб­со­лю­тно не­ві­до­мих сві­тів, який робить люд­ство кра­щим».

Ща­стя — це про­сто жи­ти і ма­ти мо­жли­вість ро­би­ти те, що ти ро­биш. Ба­жаю, щоб у ко­жно­го та­ке бу­ло. Ща­стя — це жи­т­тя». Ле­ся Тель­нюк.

По­е­зія Пав­ла Ти­чи­ни у 1987 ро­ці при­но­сить «Се­страм Тель­нюк» пер­шу на­го­ро­ду на кон­кур­сі «Но­ві іме­на», а за два ро­ки у їхньо­му ви­ко­нан­ні пі­сню «Про­ле­ті­ло лі­то» на­зи­ва­ють най­кра­щою на фе­сти­ва­лі «Чер­во­на ру­та». Га­ля зга­дує: «Це був час змін. Мо­ло­ді ви­ко­нав­ці го­во­ри­ли, що не­має по­е­зії, не­має чо­го ви­ко­ну­ва­ти. Бу­ло див­но це чу­ти, бо для ме­не по­е­зії зав­жди ба­га­то».

«Але укра­їн­сько­го ма­те­рі­а­лу бра­ку­ва­ло. При­га­дую, пі­сля пре­зен­та­ції клі­пу «Яблу­не­во­цві­тно» на­ші зна­йо­мі роз­по­від­а­ли, що за один ве­чір мо­гли пе­ре­гля­ну­ти це ві­део со­рок ра­зів», — до­дає Ле­ся.

«ТРИМАЙТЕСЯ, БУ­ВА­ЮТЬ ГІРШІ МОМЕНТИ…»

«Сту­со­ве ко­ло», «На­зав­жди. Бо­г­да­нІгор Ан­то­нич», «Ін­кру­ста­ції» (на вір­ші Лі­ни Ко­стен­ко), «Дорога зі скла» (на вір­ші Окса­ни За­буж­ко), «ТЕЛЬ­НЮК: Наш Шев­чен­ко» — ни­ні у твор­чо­му ар­се­на­лі «Се­стер Тель­нюк» уні­каль­ні про­е­кти на вір­ші кла­си­ків укра­їн­ської літератури і су­ча­сних по­е­тів. «Я в цьо­му вба­чаю Бо­же про­ви­ді­н­ня, — по­яснює Га­ля, — бо ко­жен із цих по­е­тів з’яв­ляв­ся то­ді, ко­ли по­трі­бно бу­ло нам. Зда­ва­ло­ся б, за­спі­ва­ти Сту­са у 1996 ро­ці… Це був жа­хли­вий злам в укра­їн­ській куль­ту­рі, осо­бли­во в му­зи­ці, — пост­ра­дян­ське за­во­йов­ни­цтво всіх май­дан­чи­ків та ефі­рів. Ми ба­чи­ли бре­хню та від­ми­ва­н­ня грошей і аб­со­лю­тно не хо­ті­ли бу­ти з ти­ми ар­ти­ста­ми — на тих май­дан­чи­ках. Са­ме то­ді з’явився Стус як си­ла та фун­да­мент для нас: тримайтеся, бу­ва­ють гірші моменти. Та­кі моменти Укра­ї­на пе­ре­жи­ва­ла не впер­ше, і це жа­хли­ве ін­фор­ма­цій­не сміт­тє­зва­ли­ще, осо­бли­во в куль­тур­но­му про­сто­рі, при­зве­ло сьо­го­дні до війни. Там не бу­ло мі­сця не тільки се­страм Тель­нюк, а й ці­лій ар­мії лю­дей, ко­трі бажали щось зро­би­ти для куль­ту­ри».

Не ви­ко­ну­ю­чи жо­дної чу­жої ролі та не зва­жа­ю­чи ні на що, ду­ет «Се­стер Тель­нюк» по­сів свою ні­шу в на­шій куль­ту­рі. І в цьо­му, зі­зна­ю­ться, ве­ли­ке ща­стя. Ле­ся пи­ше му­зи­ку, Га­ля — вір­ші. У творчості для спів­а­чок го­лов­не сло­во та вну­трі­шнє пе­ре­ко­на­н­ня.

«Ме­ні ду­же при­єм­но, що ко­жна із пі­сень, зокре­ма й про­гра­ми «ТЕЛЬ­НЮК: Наш Шев­чен­ко», до­хо­дить до сер­дець, — ді­ли­ться вра­же­н­ня­ми Ле­ся, — що пу­блі­ка (осо­бли­во мо­лодь) аде­ква­тно ре­а­гує, від­чу­ває кон­цен­тра­цію сили ду­ху, усі тон­ко­щі по­е­то­во­го сло­ва, гли­би­ну бо­лю та дра­ма­ти­зму, яку ми про­по­ну­є­мо. Це зов­сім ін­ша мо­лодь, з якою по­трі­бно говорити че­сно, а ми у ді­а­ло­зі з гля­да­ча­ми — че­сні».

Про­ект «ТЕЛЬ­НЮК: Наш Шев­чен­ко» пре­зен­ту­ва­ли з ор­ке­стра­ми (ка­мер­ним, сим­фо­ні­чним, зброй­них сил) Укра­ї­ни, Ли­тви, Ка­на­ди, тріо ві­о­лон­че­лі­стів і чо­ло­ві­чим хо­ром. «Ми ро­зу­мі­є­мо, для чо­го ми на сце­ні, — ка­же Га­ля, — і вва­жа­є­мо це Бо­жою спра­вою — своєю мі­сі­єю, а мі­сії лег­ки­ми не бу­ва­ють. Ко­жен жест, ко­жна но­та, ко­жен звук, дум­ка, з якою ми ви­хо­ди­мо, — для очей і сер­дець, спря­мо­ва­них із за­лу. Від­по­від­аль­ність за ко­жно­го май­же ма­те­рин­ська. Остан­ні ро­ки ми не ви­но­си­мо біль, не­зго­ди, дра­му, а ли­ше най­ви­щу емо­цію — це під­сві­до­ма ме­та. За люд­ську ду­шу то­чи­ться боротьба тем­них і сві­тлих сил, а ми на­ма­га­є­мо­ся вкласти свою ча­стин­ку в сві­тло, яке має бу­ти у ду­ші ко­жно­го».

ДУ­ША,

РОЗДІЛЕНА ОКЕАНОМ

Но­во­рі­чна ніч 2006­го — одна з не­за­бу­тніх в осо­би­сто­му та твор­чо­му житті ду­е­ту. Га­ля біль­ше ро­ку пра­цю­ва­ла у США, зга­дує: «Я не могла ві­ді­рва­ти­ся і при­ле­ті­ти, а ко­ли повернулася, то зро­зумі­ла, що про­йшов не час, а — жи­т­тя. Я по­ба­чи­ла змі­ни і в со­бі, і в су­ спіль­стві, і в кра­ї­ні. І ця ві­дір­ва­ність, роз­дво­є­ність ду­ші — зав­жди тра­ге­дія. Спіл­ку­ва­ли­ся по те­ле­фо­ну: я пи­са­ла вір­ші в Нью­Йор­ку, а Ле­ся жи­ла у Ки­є­ві. Усі зу­стрі­ча­ють Но­вий рік. Ле­ся си­дить біля рояля, я — на­спі­вую. Так на­ро­ди­ла­ся пі­сня». «А зго­дом, у 2007–2008 ро­ках, — до­пов­нює Ле­ся, — зав­дя­ки цьо­му мо­мен­ту в нас з’явився аль­бом «Жов­та куль­ба­ба» про роз­дво­є­ну океаном ду­шу. Це ду­же ці­ка­вий до­свід».

Гар­мо­нія в осо­би­сто­му житті й у стосунках із близь­ки­ми — ще одна за­по­ру­ка твор­чо­го успі­ху. «Ми обра­ли важ­ку до­лю. Я і Ле­ся — ма­ми. Це збіль­шує ко­ло пе­ре­жи­вань, і важ­ко на­ла­шту­ва­ти­ся, за­гли­би­ти­ся, а ко­ли за­ли­ша­є­мось на­о­дин­ці, ро­зу­мі­є­мо, що на­ші дум­ки пиль­ну­ють то одну ди­ти­ну, то дру­гу».

Про зна­че­н­ня те­пло­ти сто­сун­ків — но­ва пі­сня «Там, де ти». Ця ком­по­зи­ція іще раз нагадує про ва­жли­вість ко­жної ми­ті на­шо­го жи­т­тя. «У зло­му, ін­фор­ма­цій­но­ка­ла­му­тно­му та за­по­лі­ти­зо­ва­но­му світі ли­ше гар­ні спо­га­ди до­да­ють сил! Зга­дуй­те пре­кра­сне ми­ну­ле! Ідіть у пре­кра­сне май­бу­тнє!» — «Тель­нюк: Се­стри».

Ми не на­йма­ні ар­тис­тки, які сьо­го­дні по­вин­ні стан­цю­ва­ти, зав­тра — за­пла­ка­ти, пі­сля­зав­тра — зі­гра­ти дур­ня.

І в цьо­му на­ша пе­ре­ва­га: зав­жди не­сти своє». Га­ля Тель­нюк

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.