ПЕРСОНА

Zhinka - - ЖІНКА -

Про осо­бли­во­сті де­кре­тної від­пус­тки олім­пій­ської чем­піон­ки і щой­но-ма­ми роз­мо­ва з Ган­ною Рі­зат­ді­но­вою

Брон­зо­ва при­зер­ка Олім­пі­а­ди-2016, ще не­дав­но при­ма укра­їн­ської збір­ної з ху­до­жньої гім­на­сти­ки, Ганна Різатдінова ви­знає, що най­ва­жли­ві­ша ви­на­го­ро­да у її жит­ті — щастя три­ма­ти на ру­ках сво­го ма­лю­ка. Ва­гі­тність і ма­те­рин­ство до­ко­рін­но змі­ни­ли жи­т­тя спортс­мен­ки, про­те во­на не зби­ра­є­ться йти з ки­ли­ма на­зав­жди. «Де­кре­тна від­пус­тка» — ко­ро­тка пе­ре­р­ва, аби на­со­ло­ди­ти­ся ран­ко­вою йо­гою із си­ном та збу­ду­ва­ти пла­ни на май­бу­тнє.

«ПО­РУЧ З НИМ ЧАС НІ­БИ ЗУПИНЯЄТЬСЯ…»

Ж.: Для ба­га­тьох жі­нок звіс­тка про ва­гі­тність в одну мить ні­би змі­нює весь світ… Як ви сприйня­ли цю но­ви­ну?

Г. Р.: І справ­ді: ко­ли ді­зна­ла­ся про те, що ва­гі­тна, усе в ду­ші пе­ре­вер­ну­ло­ся, — я бу­ла на сьо­мо­му не­бі від щастя! Ж.: Кожна жін­ка при на­дії уяв­ляє, якою бу­де пер­ша зу­стріч з ма­лю­ком…

Ці­ка­во, про що ду­ма­ли ви і чи ва­ші спо­ді­ва­н­ня ви­пра­вда­ли­ся? Г. Р.: Зві­сно, спо­ча­тку я не всти­га­ла да­ва­ти ра­ди дум­кам і хви­лю­ван­ню. Але зна­ла, що по­трі­бно за­спо­ко­ї­ти­ся і го­ту­ва­ти­ся до по­ло­гів. Чи­та­ла чи­ма­ло лі­те­ра­ту­ри, шу­ка­ла ін­фор­ма­цію у ме­ре­жі. То­ді ви­зна­чи­ла­ся, що на­ро­джу­ва­ти­му са­ма, а не че­рез ке­са­рів роз­тин. Че­сно ка­жу­чи, са­мі по­ло­ги уяв­ля­ла со­бі як щось не­стер­пно бо­лі­сне (на­чи­та­ла­ся в Ін­тер­не­ті), тож і се­бе го­ту­ва-

ВО­НА ВВАЖАЄ СЕ­БЕ НЕЙМОВІРНО ЩА­СЛИ­ВОЮ — ЯК І КОЖНА КОХАНА ЖІН­КА, КОТРА СТАЄ МА­МОЮ. І ПІ­СЛЯ ЦЬО­ГО

ВСІ КОЛИШНІ ПЕРЕМОГИ ЗДАЮТЬСЯ УЖЕ НЕ НАСТІЛЬКИ ВАЖЛИВИМИ…

ла до та­ко­го. Але ви­йшло все нав­па­ки, і ко­ли я по­чу­ла пер­ший крик ма­лю­ка, то щи­ро усмі­ха­ла­ся. Си­но­чка одра­зу при­кла­ли до гру­дей, і вже від­то­ді щось у ме­ні змі­ни­ло­ся. Пер­шу ніч я про­ве­ла разом з ма­лю­ком, і хо­ча хо­ті­ло­ся від­по­чи­ти пі­сля по­ло­гів, я від­чу­ва­ла та­ку ні­жність, чут­тє­вість і по­тре­бу лю­би­ти, що не мо­гла роз­лу­чи­ти­ся із цим ди­вом. Так, я вва­жаю, що ди­ти­на — це ди­во, да­ро­ва­не нам ви­щи­ми си­ла­ми. По­трі­бно це ро­зу­мі­ти, ці­ну­ва­ти і від­по­від­аль­но ста­ви­ти­ся до ро­лі ба­тьків.

Ж.: А до порад ма­ми до­слу­ха­ли­ся? Г. Р.: Під час ва­гі­тно­сті ма­ма бу­ла мо­єю пер­шою до­ві­ре­ною осо­бою — усі но­ві від­чу­т­тя й змі­ни я обго­во­рю­ва­ла з нею. А ось ко­ли вже ма­люк на­ро­див­ся, ба­га­то у чо­му ма­ма вчи­ла­ся в ме­не. Адже за ча­сів на­ших ба­тьків не бу­ло та­ких ком­фор­тних умов для до­гля­ду за не­мов­лям, та й ра­ди­ли усе ро­би­ти іна­кше. Пев­не, да­вав­ся взна­ки ма­те­рин­ський ін­стинкт, адже я від­чу­ва­ла та­ку мо­бі­лі­за­цію і то­нус, що у ме­не все ви­хо­ди­ло лег­ко, — на­віть вда­ло­ся з пер­шо­го ра­зу са­мій по­мі­ня­ти пам­пер­са (смі­є­ться). Єди­не, у чо­му мо­їй ма­мі не бу­ло рів­них, це у за­ко­ли­су­ван­ні ма­лю­ка — ба­бу­ся ро­би­ла це про­сто при­го­лом­шли­во ні­жно й зво­ру­шли­во, на­віть о тре­тій но­чі.

Бу­ли й ін­ші по­ра­ди ще від пра­ба­бусь: ку­па­ти ма­лю­ка у роз­чи­ні мар­ган­ців­ки чи не ку­па­ти у той день ти­жня, ко­ли він на­ро­див­ся… Але та­кі по­ра­ди му­си­ла «філь­тру­ва­ти» (смі­є­ться).

Ж.: Завдяки спор­ту ви вже зви­кли до ви­сна­жли­вих тре­ну­вань, на­пру­же­н­ня, спле­ску емо­цій… Чи від­чу­ва­ли вто­му у пер­ші дні ма­те­рин­ства?

Г. Р.: На­ро­дже­н­ня Ром­чи­ка ста­ло для ме­не більш ба­жа­ним і ва­жли­вим за пе­ре­мо­гу на Олім­пій­ських іграх. Я весь час про­во­ди­ла з не­мов­лям — і вдень, і вно­чі. Я вже так че­ка­ла йо­го по­яви на світ, що про­сто не мо­гла ві­ді­рва­ти­ся, та й вто­ми осо­бли­вої не від­чу­ва­ла. Вза­га­лі, я зба­гну­ла, що ду­же ба­га­то за­ле­жить від жін­ки: якщо ма­ма спо­кій­на, то і ма­ля спо­кій­не. На­ра­зі усе так, як я і ба­жа­ла... Ж.: Що у ро­лі ма­ми вам да­є­ться най­важ­че і, нав­па­ки, що при­но­сить ра­дість?

Г. Р.: Си­но­чку вже май­же пів­ро­ку, і я не при­пи­няю ди­ву­ва­ти­ся то­му, як швид­ко він ро­сте, змі­ню­є­ться, до­ро­слі­шає. Від на­ро­дже­н­ня Ро­ма був ко­пі­єю та­та, ни­ні ж я уже по­мі­чаю в ньо­му якісь свої ри­си — і спо­ді­ва­ю­ся, їх ще до­да­ва­ти­ме­ться ( усмі­ха­є­ться). На­справ­ді Ром­чик

— ДУ­ЖЕ не­ве­ре­дли­вий ма­люк, тож не зав­дає жо­дних кло­по­тів. На­віть уно­чі я про­ки­да­ла­ся тіль­ки для то­го, щоб йо­го по­го­ду­ва­ти, і по­тім спо­кій­но ля­га­ла спа­ти. Він уже на­ма­га­є­ться пов­за­ти, утри­мує у ру­ці ігра­шку, сам бе­ре до ро­та со­ску, а від­ко­ли на­вчив­ся пе­ре­вер­та­ти­ся, то вже му­шу очей з ньо­го не зво­ди­ти…

Ми на­ма­га­є­мо­ся ото­чи­ти си­на лю­бов’ю і пі­клу­ва­н­ням, наші рі­дні й близь­кі пе­ре­да­ють для ньо­го ку­пу по­да­рун­ків, і зов­сім скоро ми зби­ра­є­мо­ся йо­го хре­сти­ти — для ме­не осо­би­сто це ду­же ва­жли­во.

Ка­жуть, що пі­сля на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни я ду­же змі­ни­ла­ся, а я про­сто ста­ла ще ща­сли­ві­шою. По­руч двоє най­ва­жли­ві­ших чо­ло­ві­ків у мо­є­му жит­ті — що ще по­трі­бно жін­ці для щастя?! Ж.: Чо­го б ви хо­ті­ли на­вчи­ти сво­го си­на?

Г. Р.: На­ра­зі я про­сто ба­жаю, щоб у ньо­го бу­ло ща­сли­ве пов­но­цін­не ди­тин­ство… І щоб зго­дом — він обрав спорт (смі­є­ться).

Ж.: А чо­го ваш син уже всти­гнув на­вчи­ти вас?

Г. Р.: Ду­маю, на­ро­дже­н­ня ма­лю­ка змі­ни­ло фі­ло­со­фію на­шо­го жи­т­тя… Зна­є­те, по­руч з ним час ні­би зупиняється. Ми мо­же­мо го­ди­на­ми про­сто спо­сте­рі­га­ти, як він грає у нас на ру­ках або у ко­ли­сці. У та­кі осо­бли­ві мо­мен­ти ро­зу­мі­єш, що та­ке справжнє щастя. Ж.: Що бу­ло для вас най­більш зна­ко­вим за ці мі­ся­ці ма­те­рин­ства? Г. Р.: Зі­зна­ю­ся — я пи­ша­ю­ся со­бою. За ко­ро­ткий про­мі­жок ча­су я до­ся­гла всьо­го, про що тіль­ки мо­гла мрі­я­ти: здо­бу­ла олім­пій­ську ме­даль, зу­стрі­ла чо­ло­ві­ка, ко­трий ме­не по-справ­жньо­му ко­хає, і на­ро­ди­ла чу­до­во­го си­на. Остан­нє най­біль­ше впли­ну­ло на мій сві­то­гляд: ма­те­рин­ство пов­ні­стю змі­ни­ло моє став­ле­н­ня до кар’єри, ото­чу­ю­чих і, вла­сне, до се­бе са­мої.

Пі­сля на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни я про­сто ста­ла ще ща­сли­ві­шою...»

Ж.: Але чи змі­ни­ли­ся ви са­мі: ва­ші основ­ні жит­тє­ві прин­ци­пи, прі­о­ри­те­ти?

Г. Р.: Мій ха­ра­ктер фор­му­вав­ся дов­гі ро­ки, і ба­га­то в чо­му завдяки спор­ту. Я вва­жаю се­бе са­мо­до­ста­тньою осо­би­сті­стю, яка має пев­ні прин­ци­пи й цінності. Але, зро­зумі­ло, ма­те­рин­ство до­ко­рін­но змі­ни­ло моє жи­т­тя. Ра­ні­ше я жи­ла для се­бе — бу­ду­ва­ла кар’єру, пра­гну­ла спор­тив­них пе­ре­мог... Ни­ні ж я жи­ву для ро­ди­ни, і біль­ше ча­су про­во­джу не у спорт­за­лі, а у сі­мей­но­му ко­лі. Я ні­би роз­чи­ни­ла­ся у лю­бо­ві до сво­го си­на і сво­їх рі­дних.

«ХОЧУ ДІЛИТИСЯ СВОЇМ ДОСВІДОМ І ЗНАННЯМИ»

Ж.: Пи­та­н­ня, яке ці­ка­вить ба­га­тьох жі­нок: як вам вда­ло­ся так швид­ко від­но­ви­ти фор­му пі­сля ва­гі­тно­сті та по­ло­гів?

Г. Р.: За час ва­гі­тно­сті я на­бра­ла зай­вих 15 кі­ло­гра­мів, по­тім бу­кваль­но за па­ру мі­ся­ців завдяки йо­зі та лег­ким тре­ну­ва­н­ням, що ме­ні до­зво­ли­ли лі­ка­рі, по­вер­ну­ла­ся до зви­чної ва­ги. Зі­зна­ю­ся, спо­ча­тку бу­ло важ­ко, але по­тім я уві­йшла в ко­лію.

Ж.: Ви пі­шли з ве­ли­ко­го спор­ту, але на­вряд змо­же­те роз­лу­чи­ти­ся з ху­до­жньою гім­на­сти­кою. Ко­ли пла­ну­є­те по­вер­ну­ти­ся на ки­лим і чим за­йма­ти­ме­те­ся?

Г. Р.: Я по­сту­по­во по­вер­та­ю­ся до зви­чної спор­тив­ної фор­ми. За­раз ме­не за­про­шу­ють з май­стер-кла­са­ми по всьо­му сві­ту: Іспа­нія, Іта­лія, Фран­ція, Ме­кси­ка, Аме­ри­ка і, зві­сно ж, Укра­ї­на. Я хочу ділитися своїм досвідом з мо­ло­ди­ми гім­нас­тка­ми і ді­тка­ми, які по­чи­на­ють свій шлях у ве­ли­ко­му спор­ті. Ро­бо­ти ви­ста­чає, але для ме­не най­ва­жли­ві­ше — ди­ти­на. Тож на­ма­га­ти­мусь, щоб Ром­чик не був обді­ле­ний мо­єю ува­гою. Ж.: Про­фе­сій­ний спорт — це по­стій­на пра­ця над со­бою, ви­со­ка мо­ти­ва­ція і пра­гне­н­ня перемоги. Чи вам за­раз бра­кує цьо­го?

Г. Р.: У спор­ті я до­ся­гла вер­ши­ни. Я до­ве­ла со­бі, що зда­тна пе­ре­ма­га­ти, що моя пра­ця не за­ли­ши­ться без за­слу­же­ної ви­на­го­ро­ди. Гім­на­сти­ка на­зав­жди у мо­є­му сер­ці, і я ні­ко­ли не по­ли­шу спор­ту. Мо­же, ко­лись від­крию свою шко­лу — ще по­ба­чи­мо ( усмі­ха­є­ться).

«ВДЯ­ЧНА

БАТЬКАМ ЗА СВОЮ ПРАЦЬОВИТІСТЬ»

Ж.: Що, на ва­шу дум­ку, ви­зна­чає гар­мо­ній­ні сто­сун­ки в ро­ди­ні?

Г. Р.: Вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня і ві­ра одне в одно­го. Ре­шта — не так і сут­тє­во. У нас про­ста ро­ди­на, у якій усе ду­же по-до­ма­шньо­му. Ми лю­би­мо про­во­ди­ти час

разом і по­до­ро­жу­ва­ти, адже ми — лю­ди сві­ту.

Ж.: Які яко­сті, на ва­шу дум­ку, по­трі­бно за­охо­чу­ва­ти в ди­ти­ні, щоб ви­хо­ва­ти чем­піо­на?

Г. Р.: Пе­ре­д­усім — працьовитість. Са­ме це ви­пле­ка­ли в ме­ні мої ба­тьки, за що я їм вдя­чна. І цю ри­су я б хо­ті­ла пе­ре­да­ти си­но­ві.

Ж.: Як ча­сто ни­ні бу­ва­є­те в Укра­ї­ні і чи пла­ну­є­те жи­ти тут з ро­ди­ною?

Г. Р.: Я по­стій­но при­лі­таю до­до­му. Ми не втра­ча­є­мо зв’яз­ку з рі­дною кра­ї­ною, ду­же її лю­би­мо, — тут наші ко­ре­ні, наш дім, і своє май­бу­тнє ба­чи­мо тіль­ки в Укра­ї­ні.

Ро­змо­ву ве­ла На­та­лія Ки­ри­лен­ко

Я до­ся­гла всьо­го, про що тіль­ки мо­гла мрі­я­ти!»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.