ПОСТАТІ

У РІЗНІ ЧАСИ СУСПІЛЬСТВО ГОСТРО ПОТРЕБУЄ ПЕВНИХ ЗМІН І НОВАЦІЙ, ПРО ЯКІ ЩЕ НІ­ХТО НЕ ДБАЄ. АЛЕ ОДНО­ГО РА­ЗУ ХТОСЬ РОБИТЬ ЦЕ ВПЕРШЕ...

Zhinka - - ЖІНКА -

Що об’єд­нує На­та­лю Ко­брин­ську, Ро­зу Паркс і Лейн Брайант?

Ці троє жі­нок за­йма­ли­ся не­схо­жи­ми спра­ва­ми, але кожна з них ма­ла ди­во­ви­жну ри­су. Зі­ткнув­шись із про­бле­мою, що зда­ва­ла­ся «ста­рою, як світ», і то­му «при­ро­дною», во­ни не зми­ря­ли­ся, а по­чи­на­ли ро­би­ти пер­ші кро­ки за­для її по­до­ла­н­ня. І хай би яки­ми не­ве­ли­ки­ми бу­ли ті кро­ки, во­ни да­ли­ся взна­ки сут­тє­ви­ми звер­ше­н­ня­ми за ба­га­то ро­ків. Те­пер ні­хто не обме­жує лю­дей рі­зних рас у пе­ре­бу­ван­ні в одно­му пу­блі­чно­му про­сто­рі. Ва­гі­тні жін­ки та па­ні, що но­сять одяг ве­ли­ких роз­мі­рів, без пе­ре­пон ра­ді­ють мо­дним убра­н­ням. Жін­ки на­вча­ю­ться у ви­шах і пи­шуть книж­ки про свої пра­ва. А по­чи­на­ли про­су­ва­ти та­кі мо­жли­во­сті ці трій­ко…

Н АТА Л Я КОБРИНСЬК А : чи­та­н­ня і звіль­не­н­ня

Сім’я На­та­лі Озар­ке­вич, яка на­ро­ди­ла­ся 1855 ро­ку в се­лі на Ста­ні­слав­щи­ні (то­ді — у габс­бурзь­кій Ав­стрії), бу­ла з ін­те­лі­ген­ції. Дів­чин­ка вдо­ма ви­вча­ла поль­ську, ні­ме­цьку, фран­цузь­ку, ро­сій­ську. Але, не­стрим­но пра­гну­чи знань, за­ле­жа­ла від со­ці­аль­них обме­жень: жін­кам бу­ла «за­мкне­на до­ро­га до ви­щої на­у­ки». Зго­дом во­на ор­га­ні­зує збір під­пи­сів за жі­но­че право на­вча­ти­ся в уні­вер­си­те­тах на­рів­ні з чо­ло­ві­ка­ми. Її обра­нець, свя­ще­ник і про­сві­тник Те­о­філ Ко­брин­ський, під­три­му­вав дру­жи­ну, був «зав­ше щи­рий по­вір­ник ду­мок»… Але че­рез ві­сім ро­ків шлю­бу 27-рі­чна вдо­ва по­кла­ла ко­си у до­мо­ви­ну ко­ха­но­го.

Щоб роз­ра­ди­ти донь­ку, ба­тько взяв її у по­їзд­ку до Ві­дня. Там На­та­лія по­зна­йо­ми­ла­ся з лі­те­ра­ту­ро­знав­цем Оста­пом Тер­ле­цьким, ко­трий під­три­мав її пра­гне­н­ня та по­ра­див взя­ти­ся до пи­са­н­ня. У 1883 ро­ці ви­йшло пер­ше опо­віда­н­ня Ко­брин­ської, уже на­сту­пно­го ро­ку во­на за­сну­ва­ла «То­ва­ри­ство українських жі­нок», а за чо­ти­ри ро­ки іні­ці­ю­ва­ла ви­пуск аль­ма­на­ху «Пер­ший ві­нок», де бу­ли зі­бра­ні пів­со­тні тво­рів та­ла­но­ви­тих укра­ї­нок. Це бу­ла уні­каль­на на той час збір­ка, не ли­ше ство­ре­на, а й ре­да­го­ва­на та на­дру­ко­ва­на та­кож жін­ка­ми. «Я че­рез лі­те­ра­ту­ру ді­йшла до зро­зу­мі­н­ня жін­ки в су­спіль­стві, — ствер­джу­ва­ла Ко­брин­ська, — тож хо­ті­ла і дру­гих по­ве­сти за со­бою».

«Пер­ша укра­їн­ська фе­мі­ніс­тка» пи­са­ла не тіль­ки ху­до­жні тво­ри, а й стат­ті сто­сов­но жі­но­чо­го ру­ху. Во­на на­віть по­ле­мі­зу­ва­ла із Кла­рою Це­ткін, до­во­дя­чи, що со­ці­а­лізм сам по со­бі не ство­рить рів­но­сті між ста­тя­ми. Про­дов­жу­ва­ла тво­ри­ти й у важ­кі во­єн­ні часи. По­мер­ла На­та­ля Ко­брин­ська 1920 ро­ку від ти­фу на са­мо­ті. Але й за жи­т­тя її ро­бо­ту ви­зна­ли та оці­ни­ли та­кі зна­ме­ни­ті су­ча­сни­ки, як Ле­ся Укра­їн­ка та Іван Фран­ко, ко­трий за­хо­пле­но пи­сав про її опо­віда­н­ня: «Чи ви зна­є­те, що ви на­пи­са­ли та­ку шту­ку, якій рів­ної уся на­ша га­ли­цька лі­те­ра­ту­ра не ви­да­ла!» А пе­ре­ко­на­н­ня Ко­брин­ської, що ви­ро­бля­ти «ясне ми­сле­н­ня» що­до ста­но­ви­ща жі­нок не менш ва­жли­во, ніж за­йма­ти­ся фі­лан­тро­пі­єю, ви­зна­ють та вті­лю­ють і су­ча­сні ми­сли­тель­ки та ді­я­чки.

РОЗА ПАРКС: ав­то­бу­сна ре­во­лю­ція

Роза Мак­ко­лі, донь­ка те­слі та вчи­тель­ки, зро­ста­ла на фер­мі в ала­бам­сько­му мі­сте­чку. Як усім чор­но­шкі­рим дів­ча­там, їй ра­но до­ве­ло­ся до­ро­слі­ша­ти і бра­ти­ся до важ­кої ру­чної пра­ці.

Взяв­ши шлюб із пра­во­за­хи­сни­ком Рей­мон­дом Пар­ксом, во­на про­дов­жу­ва­ла за­ро­бля­ти ши­т­тям. Та «скром­на і хво­ро­бли­ва» Роза не по­чу­ва­ла­ся лю­ди­ною дру­го­го сор­ту. На­віть по­при те, що у Аме­ри­ці першої по­ло­ви­ни ХХ сто­лі­т­тя, ко­ли фор­маль­но раб­ство бу­ло ска­со­ва­не, на пра­кти­ці ді­я­ло су­во­ре роз­ді­ле­н­ня «бі­лих» та «чор­них» — різні шко­ли, ка­фе, на­віть лав­ки і ту­а­ле­ти… Біль­шість на­се­ле­н­ня, зда­ва­ло­ся, ско­ри­ла­ся з не­спра­ве­дли­ві­стю.

1 гру­дня 1955 ро­ку Роза по­вер­та­ла­ся до­до­му з ро­бо­ти ду­же втом­ле­на. До­че­кав­шись ав­то­бу­са, по­лег­ше­но опу­сти­ла­ся на си­ді­н­ня, але не­вдов­зі по­чу­ла: «Пі­дні­май­ся! Не ба­чиш, мі­сця для бі­лих уже за­кін­чи­ли­ся?» У та­ко­му ра­зі чор­но­шкі­рі па­са­жи­ри ма­ли по­сту­пи­ти­ся їм сво­ї­ми. Але жін­ка твер­до по­хи­та­ла го­ло­вою. Не­чу­ва­но! Во­дій зу­пи­нив ав­то­бус, і «бун­тар­ку» одра­зу за­бра­ли до по­лі­цій­но­го від­діл­ку.

Ро­зі при­зна­чи­ли штраф, во­на по­да­ла на апе­ля­цію — і по­го­лос про спра­ву пі­шов мі­стом Монт­го­ме­рі, як ро­сте сні­жна ку­ля. «На­став час, ко­ли лю­ди про­сто вто­ми­ли­ся!..» — про­мо­вив на мі­тин­гу ма­ло­ві­до­мий то­ді ба­птист­ський про­по­від­ник Мар­тін Лю­тер Кінг. Уже на­сту­пно­го дня афро­а­ме­ри­кан­ці від­мо­ви­ли­ся від по­слуг гро­мад­сько­го транс­пор­ту. І цей бой­кот три­вав біль­ше ро­ку! Че­рез 381 день, ко­ли Вер­хов­ним су­дом США був ска­со­ва­ний за­кон про се­гре­га­цію у транс­пор­ті, Роза Паркс пер­шою про­їха­ла­ся мі­ським ав­то­бу­сом.

Від­то­ді рух про­ти ра­со­вої дис­кри­мі­на­ції на­був роз­ма­ху. По­хід на Ва­шинг­тон, 220 за­ги­блих під час ма­со­вих про­те­стів… Був уби­тий і Мар­тін Лю­тер Кінг, ко­трий усла­вив­ся як лі­дер не­на­силь­ни­цько­го спро­ти­ву. Та у 60-ті бу­ли ска­со­ва­ні пе­ре­шко­ди до уча­сті у ви­бо­рах, дис­кри­мі­на­ція у гро­мад­ських мі­сцях та при орен­ді жи­тла. А Роза про­дов­жу­ва­ла ши­ти, по­ки її не за­про­сив до ро­бо­ти кон­гре­смен Джон Ко­ньєрс, акти­віст ру­ху за пра­ва афро­а­ме­ри­кан­ців.

«Ось та ма­лень­ка жін­ка, завдяки якій по­ча­ла­ся ця ве­ли­ка вій­на!» — по­вто­рив у 1999 ро­ці Білл Клін­тон при зу­стрі­чі з Паркс сло­ва Лін­коль­на що­до Гар­рі­єт Бі­чер-Стоу, ав­тор­ки «Ха­ти­ни дядь­ка То­ма». На той час Роза ов­до­ві­ла та від­кри­ла пам’яті чо­ло­ві­ка Ін­сти­тут са­мо­ро­з­ви­тку, на­пи­са­ла ав­то­біо­гра­фію, отри­ма­ла чи­ма­ло пре­мій. А ко­ли во­на по­мер­ла у 2005 ро­ці, про­ща­н­ня від­бу­ло­ся у ро­тон­ді Ка­пі­то­лію. Упер­ше ця це­ре­мо­нія про­хо­ди­ла на честь жін­ки.

Роза Паркс у ав­то­бу­сі — скуль­пту­ра у На­ціо­наль­но­му му­зеї гро­ма­дян­ських прав, Мем­фіс, США

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.