ВІЧНІ ЦІННОСТІ

ВИКОХАНИЙ ТЕПЛОТОЮ РУК ГОНЧАРІВ ЗА КРУГОМ, ВОГНЕМ У ПЕЧІ, А СОНЦЕМ НА ТИНІ — ГЛИНЯНИЙ ПОСУД ЕВОЛЮЦІОНУВАВ РАЗОМ З КУЛЬТУРОЮ ХАР­ЧУ­ВА­Н­НЯ ЛЮ­ДЕЙ ТА ІЗ РЕ­ЧЕЙ ПЕРШОЇ НЕОБХІДНОСТІ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ПРЕДМЕТ РОЗКОШІ Й ДЕКОРУ У СТИЛІ ЕТНО.

Zhinka - - ЖІНКА -

Не про­сто гли­ня­ні гле­чи­ки, а ча­сто­чка на­шої куль­ту­ри

Сер­цем укра­їн­сько­го гон­чар­ства здав­на на­зи­ва­ють Опі­шню — ма­льов­ни­че се­ло на Пол­тав­щи­ні, яке сла­ви­ться ди­на­сті­я­ми вправ­них май­стрів, уні­каль­ни­ми ко­ле­кці­я­ми ке­ра­мі­чно­го по­су­ду, а го­лов­не — куль­тур­ною свя­ти­нею — На­ціо­наль­ним му­зе­єм-за­по­від­ни­ком укра­їн­сько­го гон­чар­ства. Са­ме в цьо­му ми­сте­цько­му осе­ред­ку жи­ве наш екс­перт — жін­ка, котра вже по­над ші­стнад­цять ро­ків до­слі­джує глиняний посуд. Ба біль­ше, у по­бу­ті спе­ці­аль­но ство­ри­ла для се­бе умо­ви го­спо­ди­ні ХІХ сто­лі­т­тя, зокре­ма й по­бу­ду­ва­ла дві печі, щоб пра­кти­ку­ва­ти­ся. Ка­же: «Я не мо­жу пи­са­ти про гор­щик з ва­ре­ною, якщо са­ма не го­тую ва­ре­ну в печі». Тож про пра­кти­чне ви­ко­ри­ста­н­ня та сим­во­лі­чну роль гли­ня­но­го по­су­ду в укра­їн­ській куль­ту­рі хар­чу­ва­н­ня роз­по­від­ає етно­лог, про­від­на до­слі­дни­ця укра­їн­ської на­ро­дної га­стро­но­мі­чної куль­ту­ри Над­дні­прян­щи­ни Оле­на Щер­бань.

НОВАТОРСЬКИЙ ПІДХІД

За ар­хе­о­ло­гі­чни­ми да­ни­ми, пер­шу стра­ву в гли­ня­но­му по­су­ді жін­ка при­го­ту­ва­ла ще ві­сім ти­ся­чо­літь то­му. Са­ме з епо­хи нео­лі­ту ке­ра­мі­ка не­о­дмін­но при­су­тня у куль­ту­рі хар­чу­ва­н­ня лю­дей, не зва­жа­ю­чи на ша­ле­ний про­грес ци­ві­лі­за­ції — і те­хні­чний, і мен­таль­ний. В Укра­ї­ні про гон­чар­ство як про­ми­сел за­га­лом є чи­ма­ло до­слі­джень, але, на жаль, не ма­є­мо окре­мих праць, які б по­ка­зу­ва­ли осо­бли­во­сті гли­ня­но­го по­су­ду як об’єкта куль­ту­ри хар­чу­ва­н­ня ко­жно­го ре­гіо­ну або хо­ча б Пів­дня, Пів­но­чі, Схо­ду та За­хо­ду Укра­ї­ни.

Ни­ні в Опі­шні діє Ін­сти­тут ке­ра­мо­ло­гії, який за­сну­вав етно­граф Олесь По­ши­вай­ло. Са­ме йо­го спів­ро­бі­тни­ки до­слі­джу­ють, ви­вча­ють і на­ма­га­ю­ться пе­ре­да­ти при­йде­шнім по­ко­лі­н­ням ві­ко­ві тра­ди­ції ви­го­тов­ле­н­ня й за­сто­су­ва­н­ня ке­ра­мі­чно­го по­су­ду у по­бу­ті укра­їн­ців. Оле­на Щер­бань бу­ла пер­шою, хто впо­ряд­ку­вав і си­сте­ма­ти­зу­вав роль і при­зна­че­н­ня гли­ня­но­го по­су­ду в укра­їн­ській на­ро­дній куль­ту­рі хар­чу­ва­н­ня з огля­ду на її ево­лю­цію, що по­зна­ча­ла­ся змі­ною і фор­ми по­су­ду, і йо­го фун­кцій.

«Ли­ше в Опі­шні тра­ди­цій­ний гор­щик ХІХ сто­лі­т­тя мав хоч і по­ді­бну, але все ж не та­ку фор­му, як у ХХ сто­літ­ті. То­му го­во­ри­ти про глиняний посуд над­зви­чай­но ва­жли­во, бо так ми етні­зу­є­мо­ся і де­мон­стру­є­мо свої осо­бли­во­сті се­ред ін­ших на­ро­дів сві­то­вої спіль­но­ти. У ба­га­тьох за­кор­дон­них му­зе­ях, зокре­ма у Шве­ції, Поль­щі, Угор­щи­ні, Ли­тві, Ла­твії, Ні­меч­чи­ні, Че­хії, Іта­лії, Іспа­нії, я ба­чи­ла ке­ра­мі­чний посуд, але, на жаль, не в Укра­ї­ні. Ми ду­же ма­ло по­ка­зу­є­мо се­бе че­рез глиняний посуд, а дар­ма. В укра­їн­ській куль­ту­рі ця те­ма — не­ви­чер­пна».

«У ЖІ­НОК З ГОНЧАРЯМИ БУВ ОСОБЛИВИЙ ЗВ’ЯЗОК»

Най­по­пу­ляр­ні­шим глиняний посуд був у пе­рі­од, ко­ли го­спо­ди­ні го­ту­ва­ли їжу у ва­ри­стій ха­тній печі. Іде­ться са­ме про по­бут се­лян середнього кла­су, який зна­чно від­рі­зняв­ся і від пан­сько­го, і від бі­дня­цько­го. На­сам­пе­ред, це сто­су­ва­ло­ся сто­лу пра­зни­ко­во­го, бу­ден­но­го та пі­сно­го. При­мі­ром, обря­до­вий хліб — па­ску чи ко­ро­вай — за­мо­жні пе­кли із бі­ло­го бо­ро­шна най­ви­щої яко­сті, на яй­цях, з ма­слом, з цукром, а бі­дні — бу­ва­ло що й з чор­но­го жи­тньо­го бо­ро­шна. Ви­пі­ка­ли у спе­ці­аль­них гли­ня­них фор­мах — «па­стів­ни­ках», «таз­ках», «фор­мах», «ба­бни­ках»… У ку­хон­но­му

Здав­на глиняний посуд був при­су­тній у всіх сфе­рах люд­сько­го жи­т­тя, і го­лов­ною, хто роз­по­ря­джав­ся ним, є — жін­ка».

гли­ня­но­му по­су­ді, на­при­клад, горщику, в яко­му го­ту­ва­ли борщ чи ка­ші, за­зви­чай не по­да­ва­ли стра­ву до сто­лу, їли зі сто­ло­во­го по­су­ду — ве­ли­кої, одні­єї на всю ро­ди­ну, гли­ня­ної ми­ски. Жін­ки­се­лян­ки у ХІХ – на по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя «кла­си­фі­ку­ва­ли» своє гли­ня­не ку­хон­не на­чи­н­ня са­ме за при­зна­че­н­ням. Отож, са­ме за фун­кці­я­ми Оле­на Щер­бань, до­слі­джу­ю­чи істо­рію укра­їн­ської ке­ра­мі­ки, ви­ді­ляє кіль­ка ви­дів гли­ня­но­го по­су­ду.

Ку­хон­ний — для при­го­ту­ва­н­ня страв і на­по­їв: гор­щи­ки з по­кри­шка­ми, рин­ки, гла­ди­шки, гу­ся­тни­ці, ков­ба­сни­ці, ма­ко­тер­ті, ско­во­рід­ки, по­ро­ся­тни­ці, бро­диль­ни­ці, фор­ми для пе­чи­ва то­що. Ко­жен вид мав свої рі­зно­ви­ди, на­при­клад, ма­кі­тру на­зи­ва­ли ма­хі­то­чка, а гор­щик — під­во­ро­тне­ве гор­ща, гор­ща­тко, пло­скун, ши­ро­кан­чик, стов­бун то­що.

Посуд для зби­ра­н­ня, збе­рі­га­н­ня та пе­ре­ве­зе­н­ня про­ду­ктів: бан­ки, сло­ї­ки, ти­кви, ба­ри­ла, ба­кла­ги, но­са­тки, ти­ква­сті гле­чи­ки, гле­чи­ки для мо­ло­ка, дій­ни­ці, ти­кви для во­ди.

Сто­ло­вий — посуд для по­да­ва­н­ня та спо­жи­ва­н­ня страв і на­по­їв: ми­ски, та­ріл­ки, по­лу­ми­ски, та­ре­лі, но­са­тки, гле­ки, збан­ки, ти­кви, ба­риль­ця, ба­кла­ги, ку­ман­ці, пле­скан­ці, ку­хлі, чай­ни­ки. Та­кож до пе­ре­лі­ку до­да­ють ан­тро­по­мор­фний та зоо­мор­фний посуд для пра­зни­ко­вих по­дій і ве­ли­ких ре­лі­гій­них свят, у яко­му по­да­ва­ли пе­ре­ва­жно хміль­ні або спир­тов­мі­сні на­пої. Це ба­ран­ці, ба­ри­шні, ко­за­ки, ваз­ки, які по­бу­ту­ва­ли по всій Укра­ї­ні.

Обря­до­во-пра­зни­ко­вий — посуд для здій­сне­н­ня обря­дів, під­го­тов­ки до них або ж ви­ко­ри­ста­н­ня під час пра­зни­ків: таз­ки, фор­ми для па­сок, гле­чик з хре­сти­ком, ми­ски на при­нос, гле­чи­ки для ва­ре­ної. Ва­ре­на — це хміль­ний ве­сіль­ний на­пій, який го­ту­ва­ли із два­над­ця­ти за­па­шних трав, су­хо­фру­ктів, змі­шу­ва­ли з го­ріл­кою та за­пі­ка­ли в печі, обма­зав­ши край гли­ня­но­го гор­щи­ка. Із по­пу­ляр­них су­ча­сних на­по­їв ва­ре­ну де­що мо­жна по­рів­ня­ти із глін­твей­ном. Гор­ня­та на від­лив гон­чар ви­го­тов­ляв по спе­ці­аль­но­му за­мов­лен­ню жін­ки-го­спо­ди­ні, при цьо­му ру­ки під час ро­бо­ти на­ма­гав­ся ні­би «ви­вер­ну­ти». Гле­чик-пе­ре­пі­єць — це спе­ці­аль­ний гле­чик із ши­ро­ки­ми він­ця­ми, на який кла­ли обря­до­ве ве­сіль­не пе­чи­во «ши­шку». Стар­ший друж­ко — бо­я­рин із пе­ре­пій­ця при­го­щав на ве­сіл­лі ви­ном ро­ди­чів мо­ло­дої.

Ці­ка­во, що че­рез посуд у жі­нок з гончарями на­віть був особливий зв’язок. Ко­ли го­спо­ди­ня ви­би­ра­ла со­бі гле­чик, то зав­жди тор­ка­ла­ся дна, шу­ка­ю­чи там глиняний від­ро­сток — «пуп», бо зна­ла, що са­ме в та­ко­му сме­та­ни бу­де пів­гле­чи­ка. Го­див і гон­чар, спе­ці­аль­но «ча­клу­ю­чи» над гли­ня­ни­ми гле­чи­ка­ми з пу­пом, щоб втор­гу­ва­ти яко­мо­га біль­ше. Пі­сля ро­бо­ти на гон­чар­но­му кру­зі усе гли­ня­не шла­мач­чя (сли­ма­ки), яке за­ли­ша­ло­ся на ру­ках, зби­ра­ли, ро­би­ли спе­ці­аль­ні гор­ня­та, які так і на­зи­ва­ли — гор­ня­та зі сли­ма­ків.

Рід­кі­сни­ми і до­не­дав­на не до­слі­дже­ни­ми є уні­каль­ні гли­ня­ні чар­ки-трій­ча­тки — три чар­ки з’єд­на­ні во­єди­но: ко­ли на­ли­ва­єш в одну, на­пов­ню­ю­ться усі три, і ви­пи­ва­єш одно­ча­сно три. Ці­ка­ва по­су­ди­на, її уже не­має в по­бу­ті та гон­чар­них май­стер­нях. Сво­го ча­су про них пи­сав етно­граф Ми­ко­ла Сум­цов — ли­ше одним ре­че­н­ням, що чар­ки-трій­ча­тки ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли для ве­сіль­них обря­дів. Наш екс­перт, етно­лог Оле­на Щер­бань зна­йшла та­ку чар­ку-трій­ча­тку в Хар­ків­сько­му істо­ри­чно­му му­зеї іме­ні Ми­ко­ли Сум­цо­ва, але у ка­та­ло­зі во­на бу­ла під­пи­са­на як «по­трій­ний під­сві­чник»…. І це да­ле­ко не по­оди­но­кий ви­па­док то­го, що на­віть у на­ших му­зе­ях тра­ди­цій­ний ста­ро­вин­ний укра­їн­ський глиняний посуд не атри­бу­то­ва­ний, не до­слі­дже­ний…

ГОР­ЩИК ЧИ ГОРЩИЦЯ?

Га­стро­но­мі­чна зви­ча­є­вість і глиняний посуд у ній — це ви­со­ка куль­ту­ра. І до­ка­зом цьо­го є ба­гат­ство та роз­ма­ї­т­тя укра­їн­сько­го на­ро­дно­го гли­ня­но­го по­су­ду. Для ко­жної стра­ви у го­спо­ди­ні бу­ла окре­ма по­су­ди­на. Так, у горщику, в яко­му ва­ри­ли мо­ло­чну ка­шу, ні­ко­ли не го­ту­ва­ли борщ, бо для бор­щу був окре­мий бор­щів­ник, а ди­ти­ні ва­ри­ли ка­шу тіль­ки в ма­лень­ко­му гор­ща­ті.

Обра­ти та вве­сти посуд у по­бут сво­єї до­мів­ки бу­ло справ­жньою су­то жі­но­чою го­спо­дар­ською ма­гі­єю, якої ще тре­ба бу­ло на­вчи­ти­ся. При­мі­ром, на борщ ви­би­ра­ли не гор­щик, а гор­щи­цю. Як зна­ти? Гор­щик, якщо по­сту­ка­ти по ньо­му, зву­чить більш глу­хо, а горщиця — дзвін­ко.

Ма­кі­тра для вчи­не­н­ня ті­ста ма­ла бу­ти «пло­дю­ча», щоб хліб вдав­ся. В Опі­шні го­спо­ди­ні бу­ли «ба­лу­ва­ни­ми» на глиняний посуд, бо тут йо­го зав­жди про­по­ну­ва­ли на ве­ли­кий ви­бір. Ни­ні да­ле­ко не всі ко­ри­сту­ю­ться ма­кі­тра­ми, хо­ча до­свід по­пе­ре­дніх по­ко­лінь до­вів, що її фор­ма ду­же (дно ма­лень­ке із ви­пу­кли­ми бо­ка­ми) зру­чна для ко­ри­сту­ва­н­ня, та й ті­сто у ній до­бре під­хо­дить. Гли­ня­на ма­кі­тра — се­ман­ти­чно ва­гі­тна жін­ка. На­при­клад, у ХІХ сто­літ­ті жін­ки що­ро­ку на­ма­га­ли­ся ку­пи­ти но­ву ма­кі­тру. Ті­сто на ве­сіль­ні ко­ро­ваї теж вчи­ня­ли і ви­мі­шу­ва­ли тіль­ки в но­вих. А за­кін­чив­ши ро­бо­ту, ма­кі­тру роз­би­ва­ли, щоб мо­ло­ді жи­ли мир­но та усе жи­т­тя разом. У день ве­сі­л­ля но­во­спе­че­ній ро­ди­ні обов’яз­ко­во да­ру­ва­ли ма­кі­тру.

Не менш ви­мо­гли­ви­ми бу­ли до­свід­че­ні го­спо­ди­ні й до гле­чи­ків. Ви­би­ра­ли і зви­чай­но­го гле­чи­ка, і гле­чи­ка з пу­пом, із хре­сти­ком та ще щоб зро­бле­ні бу­ли у Збо­ро­ву су­бо­ту. Якщо со­лом­ка на­тру­си­лась під час йо­го транс­пор­ту­ва­н­ня гон­ча­рем, то ви­тру­шу­ва­ти не по­спі­ша­ли, бо вва­жа­ли при­пло­дом.

Гле­чи­ків у го­спо­ди­ні бу­ло біль­ше двад­ця­ти, усі ви­сі­ли на ти­ну до­го­ри дном та ви­па­рю­ва­ли­ся на со­не­чку. Якщо гор­щик трі­скав­ся, то йо­го не ви­ки­да­ли, а ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли на вси­пи­ще, на­при­клад, для ква­со­лі. Так посуд з ку­хон­но­го пе­ре­тво­рю­вав­ся на посуд для збе­рі­га­н­ня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.