НОВЕЛА ПРО РІДНУ ХАТУ

Ви­шня в са­ду

Zhinka - - ЖІНКА -

Ба­ба Єли­на, мов скам’яні­ла, не­зво­ру­шно си­ді­ла бі­ля ві­кна уже кіль­ка го­дин. «Як во­ни тут у цьо­му го­ро­ді жи­вуть весь вік? Як же я за зе­мель­кою ску­чи­ла…» Ви­тер­ла кра­єм фар­ту­ха ску­пу сльо­зу. Вже пів­ро­ку жи­ве во­на у ді­тей. Від­ко­ли ді­да по­хо­ва­ла. Во­ни вік про­жи­ли ру­ка об ру­ку. Си­на ви­ро­сти­ли. Гар­но жи­ли. Але ко­мусь пер­шо­му все одно тре­ба по­ки­да­ти цей світ. Дми­тро пі­шов ти­хо, уві сні. Во­се­ни. Дощ пе­рі­щив, мов із від­ра. Хо­ло­дно і тем­но бу­ло й на ду­ші. На­віть уяви­ти не мо­гла Єля, як те­пер жи­ти­ме. Син за­брав до се­бе. По­го­ди­ла­ся, бо зи­ма дов­га, хату на­то­пи­ти тре­ба, во­ду но­си­ти да­ле­ко, а во­на не­зду­жає. Ха­ти­на їхня на ви­го­ні від се­ла да­ле­чень­ко. То удвох їм бу­ло тут до­бре… а одній… де їй спра­ви­ти­ся?

Син у неї до­брий, пра­цьо­ви­тий, тур­бо­тли­вий. І не­віс­тка хо­ро­ша, й ону­ча­тка слав­ні. І став­ля­ться до неї ду­же до­бре. Але по­чу­ває се­бе ба­ба Єля зай­вою, чу­жою у цім до­мі. Не зви­кла си­ді­ти, склав­ши ру­ки. А тут їй і ро­би­ти ні­чо­го — посуд ма­ши­на миє, шма­т­тя ма­ши­на пе­ре, їсти є всьо­го. Єди­на вті­ха — ве­ли­ке ві­кно на кухні. Мов те­ле­ві­зор — ці­лий день ди­ви­шся, не на­бри­дне.

Не­віс­тка уже й пе­ре­жи­ва­ти по­ча­ла, якось ка­за­ла си­но­ві: «Що це з ма­мою, роз­пи­тай, чи не бо­лить що. Си­дить бі­ля то­го ві­кна. Мо­же до лі­ка­ря зво­зи­ти?»

А ку­ди во­на пі­де? Ні­ко­го не знає. Якось зи­му пе­ре­жи­ла. А як бли­сну­ло пер­ше со­не­чко, як за­па­хло в по­ві­трі мо­ло­дим зе­ле­ним ли­стям, то ба­ба Єли­на й зов­сім ски­сла. Це б уже во­на й ци­буль­ки на­ти­ка­ла, ре­ди­со­чки й огі­ро­чків на­сі­я­ла, пер­ші кві­то­чки б свої об­са­па­ла-на­лю­бу­ва­ла­ся. Аж рве­ться ду­ша, про­си­ться до­до­му.

— Сину, від­ве­зи ме­не в Со­лов’їв­ку, — не­смі­ли­во ска­за­ла за ве­че­рею.

— Чо­го ви, ма­мо? Хі­ба обра­зив хто? — роз­хви­лю­вав­ся Ві­та­лій.

— Ну що ви там ро­би­ти­ме­те? — не­ві­сто­чка за­ще­бе­та­ла. — Там ха­та уже по­обва­лю­ва­ла­ся, щу­рі, ма­буть, по­ро­зно­си­ли усе. Ку­ди їха­ти?

За­пла­ка­ла, мов ди­ти­на.

— Хай там як, а я до­до­му хочу…

— Ой, ма­ту­сень­ко, не пла­чте, — при­гор­нув до се­бе син. — По­ї­де­мо у ви­хі­дні.

— Дя­кую, сину. І то­бі дя­кую, Га­лин­ко. Ду­же ме­ні у вас до­бре, не ду­май­те ні­чо­го.

— Та ми ро­зу­мі­є­мо, чо­го там. По­ї­де­те з Ві­та­лі­єм, бо я пра­цюю ці­єї су­бо­ти, — по го­ло­су не­віс­тки чу­ти бу­ло, що обра­зи­ла­ся.

До кін­ця ти­жня Єля жи­ла з одні­єю дум­кою. Сер­це ледь не ви­ско­чи­ло й не по­бі­гло по­пе­ре­ду ма­ши­ни, лиш за­ма­йо­рі­ла на обрії Со­лов’їв­ка.

— Як же тут зе­ле­но й вро­чи­сто, а цві­ту, цві­ту, ти глянь! Роз­пу­сти­ло­ся все, роз­ви­ло­ся, на­че ме­не стрі­чає, — роз­чу­ле­но огля­да­ла­ся нав­кру­ги.

Син усмі­хав­ся. Він до­бре ро­зу­мів, що ма­те­рі в мі­сті — ка­тів­ня, бо ж усі стеж­ки в цьо­му се­лі об­хо­ди­ла бо­со­ніж, тут її сер­це на­ві­ки.

Ха­та, яка стіль­ки ро­ків слу­жи­ла своїм го­спо­да­рям, по­ро­жні­ми чор­ни­ми ві­кна­ми з до­ко­ром ди­ви­ла­ся на них. Один ку­ток під­тік і про­сів, від чо­го во­на ма­ла ви­гляд по­хню­пле­ної. Мати, лиш ви­йшла з ма­ши­ни, від­ра­зу й роз­зу­ла­ся й по не­тро­ну­то­му зе­ле­но­му ки­ли­мі по­во­лі пі­шла у двір. Ста­ла на ко­лі­на, пе­ре­хре­сти­ла­ся, по­ці­лу­ва­ла по­ріг, при­хи­ли­ла­ся до одвір­ка й гір­ко за­ри­да­ла.

— Ти ме­ні, сину, про­бач. Але я за­ли­шу­ся!

Що міг ска­за­ти? У са­мо­го на очах бри­ні­ли сльо­зи. Ха­та ця ста­рень­ка — ма­те­ри­на ба­тьків­щи­на, во­на тут на­ро­ди­ла­ся й зро­сла, а по­тім уже й з ба­тьком осе­ли­ли­ся, весь вік тут ми­нув.

Як не див­но, але в ха­ті усе бу­ло на мі­сці, чи­сто так, ні­би во­ни ли­ше вчо­ра ви­їха­ли. Ма­ма за­хо­ди­ла­ся ви­тру­шу­ва­ти все та обмі­та­ти, а Ві­та­лій, під­лам­пі­чив­ши зов­ні сті­ну, по­ліз на дах, щоб по­ла­та­ти, де про­ті­кає. Зго­дом за­ті­я­ли ве­ли­ке пра­н­ня. Двір ожив ве­сел­ко­ви­ми пе­ре­ли­ва­ми ви­ши­тих ру­шни­ків, ки­лим­ків, фі­ра­нок і тю­лів.

А на ве­че­рю мати на­ва­ри­ла ва­ре­ни­ків із си­ром. Сі­ли у дво­рі під па­ху­чою ста­ре­зною ви­шнею й за ти­хою роз­мо­вою у спо­га­дах про­ве­ли ве­чір.

На­сту­пно­го ран­ку до ба­тька на кла­до­ви­ще пі­шли, при­бра­ли. Зе­мель­ки під­си­па­ли, кві­та­ми об­са­ди­ли, що з мі­ста при­ве­зли.

— Ось я і вдо­ма, Дми­три­ку. Ось я і вдо­ма…

Ві­та­лій за­ли­шив ма­тір на­о­дин­ці. Не­хай на­го­во­ря­ться. Хви­лю­вав­ся, як по­ки­ну­ти ма­му са­му в се­лі, але й ра­дів щи­ро то­му, як во­на ожи­ла й роз­кві­тла, ні­би та ви­шня ста­ра бі­ля ха­ти.

До­мо­вив­ся із су­сі­да­ми, щоб за ма­мою при­гля­ну­ли, та й зі­брав­ся їха­ти. Мати про­ве­ла до во­ріт, по­ці­лу­ва­ла, бла­го­сло­ви­ла і ще дов­го сто­я­ла на па­гор­бі усмі­хне­на й кра­си­ва.

За кіль­ка днів су­сід за­те­ле­фо­ну­вав, що ма­те­рі не ста­ло. Облі­тав ні­жний цвіт за ві­тром, за­су­му­ва­ла зно­ву се­ред кві­тів ха­та-пи­са­но­чка, як ма­тір ви­но­си­ли востан­нє з дво­ру.

По­вер­та­ли­ся у мі­сто пі­сля похо­ро­ну мов­ча­зні. Ві­та­лій, мов нав­ми­сно вів ав­то повільно-повільно і все вдив­ляв­ся у дзер­ка­ло, ні­би хо­тів там по­ба­чи­ти ма­те­ри­ну бі­лу ху­сти­ну й то­нень­ку, мов сте­бе­лин­ку, по­стать на па­гор­бі бі­ля рі­дної ха­ти. Ан­же­ла Лев­чен­ко

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.