Ка­те­ри­на БЕЗВЕРШЕНКО, лі­кар-дер­ма­то­ве­не­ро­лог, те­ле­ве­ду­ча («Я со­ром­люсь сво­го ті­ла», СТБ):

Zhinka - - ТЕМА НОМЕРА -

— Зав­жди від­чу­ваю, що за мо­єю спи­ною сто­їть сім’я. Я над­то емо­цій­на, схиль­на ро­би­ти по­спі­шні ви­снов­ки й при­йма­ти бли­ска­ви­чні рі­ше­н­ня, а чо­ло­вік у ме­не ду­же му­дрий. Вiн ча­сто спря­мо­вує ме­не в по­трі­бно­му на­прям­ку. Це не якась нав’язли­ва опі­ка, ні! Про­сто вміє ме­не тро­хи оса­ди­ти, за­спо­ко­ї­ти, на­тя­кну­ти, в який бік кра­ще ру­ха­ти­ся. Зав­жди від­чу­ваю йо­го під­трим­ку. Він по­стій­но че­кає на ме­не з ро­бо­ти, ці­ка­ви­ться, як ми­нув день, обго­во­рю­є­мо, як по­трі­бно бу­ло вчи­ни­ти у тій чи ін­шій си­ту­а­ції. Та­єм­ниць від ньо­го не маю. До ре­чі, i вiн, і донь­ка ча­сто бу­ва­ють зі мною на зйом­ках чи су­про­во­джу­ють ме­не на на­у­ко­вих кон­фе­рен­ці­ях. Чи­таю до­по­відь, ба­чу, що в за­лі мої рі­дні, — і одра­зу ж стає спо­кій­ні­ше на ду­ші.

Донь­ка у ме­не теж роз­ва­жли­ва й щи­ра, як усі діти, від­кри­то го­во­рить те, про що ду­має. По­чув­ши від неї фра­зу на кшталт: «Ма­мо, тут ти вчи­ни­ла не зов­сім пра­виль­но. Я б зро­би­ла так…» — зав­жди ра­дiю і дя­кую за не­упе­ре­дже­ність і че­сність.

Сім’я — це моє все! Ма­те­рин­ство ме­не ду­же змі­ни­ло. До 30 ро­ків я бу­ла кар’єрис­ткою, за­йма­ла­ся тіль­ки на­у­ко­вою ді­яль­ні­стю. А як іна­кше? Є орі­єн­тир — ба­тьки: усі жін­ки в сім’ї — що­най­мен­ше кан­ди­да­ти на­ук, чо­ло­ві­ки — про­фе­со­ри й ака­де­мі­ки. Я не мо­гла бу­ти гір­шою за них. Тож, спіл­ку­ю­чись із одно­кла­сни­ця­ми, ко­трі ма­ють по двоє ді­тей, ду­ма­ла: на що во­ни ви­тра­ча­ють час? Які пе­лю­шки, які про­гу­лян­ки в пі­со­чни­ці? Дов­ко­ла стіль­ки ці­ка­вих справ! Ко­ли на­ро­ди­ла­ся Аня, зро­зумі­ла, яке це щастя — бу­ти ма­мою! У го­ло­ві ні­би спра­цю­вав якийсь пе­ре­ми­кач: по­ча­ла обе­ре­жні­ше їзди­ти за кер­мом, усі свої дії спів­від­но­шу з тим, що в ме­не є ди­ти­на, не ри­зи­кую, то­му що по­трі­бна їй жи­ва-здо­ро­ва. А ще на­вчи­ла­ся жер­тву­ва­ти кар’єрою за­ра­ди сім’ї. Щоб біль­ше ча­су про­во­ди­ти вдо­ма, від­мо­ви­ла­ся від одні­єї ро­бо­ти, яка для ме­не ба­га­то зна­чи­ла: пра­цю­ва­ла у тій клі­ні­ці з мо­мен­ту її за­сну­ва­н­ня, там бу­ли мої дру­зі. Але «на­сту­пи­ла на гор­ло» вла­сній пі­сні — і зов­сім про це не шко­дую.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.