ОЧЕВИДНЕНЕЙМОВІРНЕ

ЄГИПТЯНИ, ІНДІАНЦІ, СЛОВ’ЯНИ — УСІ ВО­НИ ВВАЖАЛИ СОНЦЕ МОГУТНІМ ПОКРОВИТЕЛЕМ.

Zhinka - - Жінка - Юлія Ше­кет

Культ сві­ти­ла: чо­му та­кі рі­зні ци­ві­лі­за­ції вкло­ня­ли­ся Сон­цю

Урі­зних ку­то­чках сві­ту та­кі не схо­жі одне на одно­го на­ро­ди й куль­ту­ри ду­же часто схо­ди­лись при­найм­ні в одно­му пе­ре­ко­нан­ні: во­ни обо­жню­ва­ли сві­ти­ло, яке ко­жно­го ран­ку ві­тає лю­ди­ну, під­ні­ма­ю­чись на не­бо­схи­лі, та на­дає свою си­лу всьо­му жи­во­му.

ДАВНІЙ ЄГИПЕТ: ба­га­то­ли­кий тво­рець

Се­ред ком­па­нії бо­гів, що їх ша­ну­ва­ли ти­ся­чі ро­ків то­му в ни­жній те­чії Ні­лу, са­ме со­ня­чно­му бо­же­ству бу­ла від­ве­де­на роль ба­тька всьо­го, що існує. За опи­сом на­ро­дже­н­ня сві­ту, ство­ре­ним жер­ця­ми сто­ли­чно­го Ге­лі­о­по­ля, пер­ві­сний ха­о­ти­чний оке­ан одно­го ра­зу по­ро­див сяй­ли­ве яй­це, з яко­го ви­йшов «той, хто со­тво­рив се­бе сам», або ж «ве­чір­нє при­за­хі­дне сонце». Він не зна­йшов мі­сця, де міг би втри­ма­ти­ся, — і для цьо­го ство­рив па­горб. Сто­я­чи на ньо­му, про­дов­жу­вав тво­рі­н­ня: по­ві­тря Шу й во­ло­гу Те­фнут, які, сво­єю чер­гою, на­ро­ди­ли зем­лю Геб і не­бо Нут… Від со­ю­зів бо­гів з’яви­ли­ся но­ві, і їх ста­ло дев’яте­ро. Вер­хов­ний со­ня­чний бог три­мав світ у гар­мо­нії, та ко­ли лю­ди ослу­ха­лись — ви­рі­шив їх зни­щи­ти, на­слав­ши на них своє мо­гу­тнє ни­щів­не око. Але зго­дом згля­нув­ся й ли­шив життя ча­сти­ні люд­ства, хоч сам і во­зніс­ся по­да­лі від ньо­го на не­бо. Око бо­га, до ре­чі, ма­ло вла­сти­во­сті не ли­ше роз­гром­ні, а й ці­лю­щі — цей сим­вол часто зо­бра­жу­ва­ли на чов­нах, при­кра­сах, аму­ле­тах як обе­ріг.

Пер­шо­тво­рець у рі­зні ча­си мав рі­зні іме­на: спо­ча­тку звав­ся Атум, да­лі йо­го порт­рет пе­ре­брав бог Гор. Але ба­тько-сонце весь час за­зна­вав пе­ре­тво­рень: уран­ці він — Хе­прі, зо­ло­тий ска­ра­бей, що ко­тить сві­ти­ло вго­ру; опів­дні — Ра із со­ко­ли­ною го­ло­вою; уве­че­рі пе­ре­тво­рю­вав­ся на ко­та, щоб бо­ро­ти сво­го одві­чно­го во­ро­га — зло­го де­мо­на пі­тьми Апе­па…

Єги­пет­ські фа­ра­о­ни іме­ну­ва­ли се­бе ді­тьми са­ме бо­га Ра, але да­лі за всіх пі­шов Амен­хо­теп IV, який про­сла­вив­ся під іме­нем Ехна­тон. Це ім’я він дав сам со­бі, про­го­ло­сив­ши сонце єди­ним бо­гом Ато­ном, а се­бе — йо­го єди­ним про­ро­ком. Це бу­ла пер­ша спро­ба за­мі­ни­ти по­лі­те­їзм на єди­но­бож­жя, але уже пер­ший на­сту­пник ре­фор­ма­то­ра на­рік йо­го єре­ти­ком і по­вер­нув зви­чне для на­ро­ду бо­же­ствен­не роз­ма­ї­т­тя.

Дав­ні гре­ки ото­то­жню­ва­ли со­ня­чно­го бо­га сво­їх су­сі­дів із вла­сним Ге­лі­о­сом, що про­тя­гом дня пе­ре­ти­нав не­бо на сво­їй во­гня­ній колісниці. Са­ме во­на згу­би­ла йо­го сина Фа­е­то­на, який хо­тів спро­бу­ва­ти по­їзди­ти на ба­тько­во­му транс­пор­ті, але не впо­рав­ся з управ­лі­н­ням. Не­про­ста це спра­ва — не­сти жит­тє­дай­не сві­тло й те­пло сві­то­ві!

ДАВ­НЯ АМЕРИКА: світ як жер­тва

Так са­мо, як і дав­ньо­є­ги­пет­ська, цен­траль­но­а­ме­ри­кан­ська ци­ві­лі­за­ція ма­ла ці­лий пан­те­он бо­жеств (у одно­му з ру­ко­пи­сів по­і­мен­но на­зва­но аж 166 бо­гів майя) — але і тут со­ня­чно­му зде­біль­шо­го на­ле­жа­ла паль­ма пер­шо­сті.

Се­ред ве­ли­чно­го хра­мо­во­го ком­пле­ксу у дав­ньо­му мі­сті Те­о­ті­у­а­кан (на пів­ні­чний схід від Ме­хі­ко) ви­ді­ля­є­ться ве­ле­тен­ська 64-ме­тро­ва пі­ра­мі­да — тре­тя за роз­мі­ра­ми у всьо­му сві­ті. Ство­ре­н­ням ці­єї спо­ру­ди (та її се­стер) за­йма­ли­ся рі­зні мі­сце­ві на­ро­ди, та зав­дя­ки ацте­кам ми зна­є­мо її як Пі­ра­мі­ду Сон­ця. А орі­єн­то­ва­на во­на на то­чку, де сонце за­хо­дить

12 сер­пня — у пер­ший день за ка­лен­да­рем майя. Цен­траль­ним в ім­пе­рії ін­ків був Ін­ті­кан­ча, або «Храм Сон­ця», сті­ни яко­го звер­ху до­ни­зу бу­ли вкри­ті зо­ло­ти­ми пли­тка­ми: тут уша­но­ву­ва­ли по­мер­лих вла­сти­те­лів і тут жив вер­хов­ний жрець.

У майя во­ло­дар сон­ця Кі­ніч-Ахау вва­жав­ся одним з уті­лень вер­хов­но­го бо­га Іцам­ни або ж на­віть йо­го ба­тьком. Йо­го зо­бра­жу­ва­ли мо­ло­дим, енер­гій­ним чо­ло­ві­ком з ве­ли­ким кли­ком. До ре­чі, як і йо­го єги­пет­ський ко­ле­га, майян­ський сон­це­но­сець змі­ню­вав­ся про­тя­гом до­би: ко­ли роз­жа­ре­ний диск під­ні­мав­ся з Ка­риб­сько­го мо­ря, він був по­ді­бний до аку­ли, опів­дні ста­вав хи­жим ко­со­оким чу­до­ви­ськом, а при за­хо­ді пе­ре­тво­рю­вав­ся на ягу­а­ра й ви­хо­див по­лю­ва­ти у джун­глі.

Ре­лі­гія дав­ніх на­ро­дів Ме­со­а­ме­ри­ки бу­ла для нас за­над­то жор­сто­кою, бо в їхніх уяв­ле­н­нях усе­світ ціл­ком три­мав­ся на са­мо­по­жер­тві. Для ацте­ків, на­при­клад, сонце й інший світ за­ро­ди­лись тіль­ки зав­дя­ки то­му, що бог Ке­тцал­ко­атль окро­пив кіс­тки з кра­ї­ни мер­твих вла­сною кров’ю. То й зне­си­ле­но­му бо­го­ві тіль­ки від­да­на кров мо­же по­вер­ну­ти втра­че­ну енер­гію та мо­жли­во­сті. І ацте­ки, й майя, під­но­ся­чи сер­це жер­тви до сон­ця, дя­ку­ва­ли у та­кий спо­сіб бо­же­ству та під­три­му­ва­ли йо­го, за­без­пе­чу­ю­чи ста­біль­ність сві­ту й при­ро­дних про­це­сів. Біль­шість бран­ців при­йма­ли смерть до­бро­віль­но, ві­ря­чи у те, що одра­зу опи­ня­ться у Раю Сон­ця.

У ін­ків та­кож існу­ва­ли «на­ре­че­ні Сон­ця» — дів­ча­та, які ма­ли збе­рі­га­ти цно­ту, від­да­ля­ти­ся від сві­ту й ціл­ком від­да­ва­ти­ся ри­ту­аль­ним дій­ствам. Ли­ше пра­ви­тель, «Єди­ний Ін­ка», міг по­тра­пи­ти до їхніх по­ме­шкань та про­ве­сти час із ки­мось із обра­ниць, бо ж він вва­жав­ся си­ном Сон­ця і мав пов­но­ва­же­н­ня йо­го за­мі­щу­ва­ти.

ДАВ­НЯ КИЇВСЬКА РУСЬ: яре ко­ха­н­ня

У слов’ян­ських на­ро­дів до­хри­сти­ян­ської епо­хи бог ве­сня­но­го сон­ця й роз­кві­ту при­ро­ди не пас за­дніх се­ред ін­ших не­бо­жи­те­лів. Не­дар­ма одні­єю зі справ Яри­ла був за­хист за­кон­но­сті й пра­во­по­ряд­ку. Він був покровителем кня­зів, і ба­га­то хто з них мав у сво­є­му іме­ні ча­сто­чку па­тро­но­во­го: Яро­слав, Яро­полк, а Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го у лі­то­пи­сах ве­ли­ча­ють Кра­сним Со­не­чком.

Той, хто не­се жит­тє­дай­не те­пло, був на­ро­дже­ний у най­дов­шу зи­мо­ву ніч. Дбай­ли­ва ма­ти, не­бе­сна бо­ги­ня Ко­ля­да хо­ва­ла й ря­ту­ва­ла сина від во­ло­дар­ки під­зем­но­го сві­ту та всі­єї не­чи­сті, злої ча­клун­ки Ма­ри (за де­яки­ми вер­сі­я­ми — пе­ре­тво­рив­ши йо­го на оле­ня чи вов­че­ня). Від­то­ді збіль­ше­н­ня дня озна­ча­ло зро­ста­н­ня юно­го Бо­жи­ча, а йо­го змен­ше­н­ня — ста­рі­н­ня й по­ми­ра­н­ня со­ня­чно­го бо­же­ства. Але по­ми­ра­н­ня для слов’ян не бу­ло фа­таль­ним — бо ж на­ве­сні все у при­ро­ді ожи­ва­ло зно­ву.

Знов-та­ки, ве­ли­ка влада во­ло­да­рів не­бе­сних сві­тил не вмі­щу­ва­ла­ся в один образ: вва­жа­ло­ся, що влі­тку зем­лю зі­грі­ває, а лю­дям дає до­ста­ток Да­жбог, зи­мо­вим і «ні­чним сон­цем» (себ­то Мі­ся­цем) по­ве­лі­ває Хорс, а ось на­ве­сні про­ки­да­є­ться від дов­го­го сну при­стра­сний і не­стрим­ний Яри­ло. За одні­єю з ле­генд, ко­ли ра­ні­шня зо­ря Ле­ля зі­зна­ла­ся йо­му у сво­їх по­чу­т­тях, він щи­ро від­по­вів кра­су­ні, що теж пал­ко ко­хає її… а та­кож усіх ін­ших жі­нок у сві­ті. У день лі­тньо­го сон­це­сто­я­н­ня (Сон­це­во­рот або Се­ми­я­ри­ло, Ку­па­ла) свя­тку­ва­ло­ся шлю­бне па­ру­ва­н­ня сон­ця й во­ди. У цей день роз­кві­та­ли ма­гі­чні ро­сли­ни, ро­са на­да­ва­ла мо­ло­дість і кра­су, па­ри по­єд­ну­ва­ли­ся, стри­ба­ю­чи че­рез ри­ту­аль­не ба­га­т­тя, всю­ди па­ну­ва­ли не­стрим­ні лю­бо­щі, а ось дощ вва­жав­ся по­га­ною озна­кою — бо­жим не­вдо­во­ле­н­ням.

Зо­бра­жу­ва­ли Яри­ла як вро­дли­во­го ого­ле­но­го (або вдя­гне­но­го в бі­ле) хло­пця на бі­лім ко­ні, з він­ком на го­ло­ві, жи­тнім ко­лос­сям у лі­вій ру­ці й мер­твою го­ло­вою у пра­вій. Усе це вка­зу­ва­ло на ско­ро­ми­ну­щість та по­стій­не від­тво­ре­н­ня життя, що йо­го слід про­жи­ти «яро» — зав­зя­то, за­ко­ха­но, на пов­ну си­лу. Са­ме до ньо­го звер­та­ли­ся з про­ха­н­ня­ми про ви­рі­ше­н­ня сер­де­чних справ та на­ро­дже­н­ня ді­тей.

Хри­сти­ян­ство, утвер­джу­ю­чись на слов’ян­ських зем­лях, часто не від­сі­ка­ло, а пе­ре­тво­рю­ва­ло язи­чни­цькі сим­во­ли й зви­чаї. Так, Хри­ста на­зи­ва­ють у цер­ков­них пі­снях «Сон­цем Прав­ди», і са­ме до схо­ду сон­ця звер­не­ний ол­тар у хра­мах. Ку­паль­ське свя­то в на­ро­ді зли­ло­ся з днем уша­ну­ва­н­ня Іо­ан­на Хре­сти­те­ля, який хре­стив Ісу­са во­дою, але про­рі­кав біль­шу си­лу то­го, хто «хре­сти­ти­ме вас Ду­хом Свя­тим і во­гнем». А з на­сту­пно­го дня на­ста­вав пе­рі­од, ко­ли гра­ли ве­сі­л­ля.

Ка­мінь Сон­ця (Piedra del Sol).«Ацтек­ський ка­лен­дар».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.