ПОСТАТІ

ЇЇ МРІЯ ПРО АКТОРСТВО БУ­ЛА ТА­КОЮ ПОТУЖНОЮ, ЩО ПЕ­РЕ­ВА­ЖИ­ЛА РОЗРИВ ІЗ СІМ’ЄЮ, А БА­ЖА­Н­НЯ ГРА­ТИ СА­МЕ В УКРА­ЇН­СЬКО­МУ ТЕАТРІ — ТА­КИМ СТІЙКИМ, ЩО ЗДОЛАЛО ВСІ ТРУ­ДНО­ЩІ.

Zhinka - - Тема Номера - Юлія Ше­кет

Ма­рія Зань­ко­ве­цька: ба­жа­н­ня гра­ти до­лає усі пе­ре­по­ни

НЕДОЗВОЛЕНЕ МИСТЕЦТВО

Ко­стян­тин Ада­сов­ський мав не­ви­со­кий чин та не­ве­ли­кі ста­тки — дво­рян­ське сі­мей­ство, що пи­ша­ло­ся ге­ро­я­ми во­єн, збі­дні­ло. Але йо­го по­мі­стя Зань­ки да­ло ім’я май­бу­тній зір­ці. Мо­лод­шень­ка Ма­ня, яка 1854 ро­ку на­ро­ди­ла­ся в по­друж­жя п’ятою, у май­бу­тньо­му обе­ре псев­до­нім на згад­ку про ща­сли­ве ди­тин­ство на Чер­ні­гів­щи­ні.

Жва­ва дів­чин­ка по­над усе обо­жню­ва­ла «пред­став­ля­ти кар­ти­ни». Актор­ка та ре­жи­сер­ка Ма­рія Ста­ри­цька роз­по­від­а­ла та­ку істо­рію з жи­т­тя ко­ле­ги: «Ба­тько Ма­рії Ко­стян­ти­нів­ни був суд­дею, і у сво­їх спра­вах ча­сто при­їзди­ла до ньо­го лі­тня по­мі­щи­ця, яка за­ті­я­ла не­скін­чен­ний по­зов зі сво­ї­ми ді­тьми… Ве­се­ла, до­те­пна Ма­рія Ко­стян­ти­нів­на за­ду­ма­ла під­ма­ну­ти сво­го ба­тька. Во­на зла­дна­ла со­бі до­по­то­пний ко­стюм… за­ві­си­ла облич­чя ву­а­л­лю і з’яви­ла­ся пе­ред ба­тьком… Мо­ло­да дівчина так ско­пі­ю­ва­ла ста­ру, що на­віть ба­тько спо­ча­тку не пі­знав її і, зво­ру­ше­ний її зой­ка­ми, за­ува­жив: «Так, я ба­чу, що діти зав­да­ють вам ба­га­то не­при­єм­но­стей, ви на­віть сху­дли за цей час». І тіль­ки ко­ли Ма­ня ве­се­ло роз­ре­го­та­ла­ся, усі зро­зумі­ли, що то за «по­мі­щи­ця».

Ко­стян­тин і сам мав ар­ти­сти­чні зді­бно­сті, во­ни з дру­жи­ною чу­до­во спів­а­ли на два голоси. Але на­ма­га­н­ня донь­ки — про­дов­жи­ти осві­ту, отри­ма­ну у при­ва­тно­му пан­сіо­ні Осов­ської в Чер­ні­го­ві та ви­сту­па­ти «по-справ­жньо­му» — під­три­ма­ти не міг: над­то «грі­хов­ним шля­хом» вва­жа­лось про­фе­сій­не акторство.

«Ще бу­ду­чи пан­сіо­нер­кою, я бра­ла участь в учнів­ських ви­ста­вах і звер­ну­ла на се­бе ува­гу всіх вчи­те­лів, які ра­ди­ли ме­ні про­хать сво­їх ба­тьків від­да­ти до те­а­траль­ної шко­ли, але… про це не мо­гло бу­ти й ре­чі. Лю­бов до сце­ни за­хва­ти­ла ме­не зов­сім, і тіль­ки й бу­ло мрій, що по­па­сти на справ­жню сце­ну», — зга­ду­ва­ла Зань­ко­ве­цька.

У 17 ро­ків дів­чи­ну ви­да­ли за­між за офі­це­ра Оле­ксія Хли­сто­ва. Від­те­пер во­на ма­ла слі­ду­ва­ти за чо­ло­ві­ком до місць йо­го слу­жби, але й тут зна­хо­ди­ла мо­жли­во­сті до­тор­кну­тись до мрії. У Бен­де­рах Ма­ру­ся виступала в ама­тор­ських ви­ста­вах, у Гель­сінг­фор­сі (ни­ні Гель­сін­кі) бра­ла уро­ки співу у ви­кла­да­ча кон­сер­ва­то­рії. На жаль, її чу­до­ве при­ро­дне ме­цо-со­пра­но зі­псу­вав ди­фте­рит, але го­ло­су ви­ста­ча­ло, щоб ча­ру­ва­ти пі­сен­ни­ми но­ме­ра­ми у дра­ма­ти­чних ви­ста­вах.

Роль у ама­тор­ській по­ста­нов­ці «На­тал­ки-Пол­тав­ки» змі­ни­ла жи­т­тя. Пе­тра в ній грав Ми­ко­ла То­бі­ле­вич. У 22 ро­ки він уже про­йшов ро­сій­сько-ту­ре­цьку вій­ну до­бро­воль­цем, за­слу­жив Ге­ор­гі­їв­ський хрест і офі­цер­ський чин. Але те­пер по­ки­нув вій­сько­ву кар’єру. То­бі­ле­ви­чі не ми­сли­ли се­бе без Мель­по­ме­ни — і троє з бра­тів та се­стер Ми­ко­ли усла­ви­ли укра­їн­ський те­атр під ін­ши­ми прі­зви­ща­ми: Іван Кар­пен­ко-Ка­рий, Па­нас Са­кса­ган­ський, Ма­рія Са­дов­ська-Ба­рі­лот­ті. Ми­ко­ла взяв за псев­до­нім ма­те­ри­не прі­зви­ще Са­дов­ський — і по­ри­нув у сі­мей­не за­хо­пле­н­ня. Та­лант і кра­са «На­тал­ки» йо­го під­ко­ри­ли, тож ра-

Я не мо­жу гра­ти те, чо­го не ро­зу­міє сер­це». Ма­рія Зань­ко­ве­цька

зом з ін­ши­ми пар­тне­ра­ми по ама­тор­ській сце­ні він узяв­ся вмов­ля­ти Хли­сто­ва до­зво­ли­ти дру­жи­ні гра­ти. Той, не зна­ю­чи як від­мо­ви­ти, під­пи­сав па­пір, у яко­му да­вав їй пра­во «вы­сту­пать в украин­ских спе­кта­клях, если та­ко­вые бу­дут пред­став­лять». Ні­би ні­чим не ри­зи­ку­вав: Ем­ський указ 1876 ро­ку за­бо­ро­няв ста­ви­ти укра­їн­ські те­а­траль­ні ви­ста­ви. Але за п’ять ро­ків за­бо­ро­ну бу­ло зня­то…

ТРОЯНДА НА ЗНАК ПРОЩЕННЯ

Взим­ку 1881 ро­ку Ма­рія з тим­ча­со­вим до­зво­лом на від’їзд від чо­ло­ві­ка їха­ла з Фін­лян­дії до Єли­са­вет­гра­ду у стра­шен­ній три­во­зі. Лист від Са­дов­сько­го по­ві­дом­ляв, що Мар­ко­ві Кро­пив­ни­цько­му (на честь яко­го, вла­сне, і на­звуть мі­сто че­рез 135 ро­ків) до­зво­ле­но ство­ри­ти укра­їн­ську тру­пу! І ось во­на зно­ву — На­тал­ка, і по­руч з нею ко­ха­ний «Пе­тро», який у жит­ті є ко­ха­ним Ми­ко­лою…

«Я хви­лю­ва­лась у пер­шій дії. Не чу­ла сво­го го­ло­су, ко­ли спів­а­ла «Ві­ють ві­три», — зга­ду­ва­ла актор­ка пер­ший ви­хід на про­фе­сій­ну сце­ну. — За ку­лі­са­ми я від хви­лю­ва­н­ня упа­ла і пам’ятаю, як за­бі­га­ли всі нав­ко­ло ме­не. У дру­гій дії я вже ово­ло­ді­ла со­бою і твер­до ве­ла свою роль».

Її по­мі­ти­ли й від­зна­чи­ли одра­зу — і від­то­ді її май­стер­ність та слава зро­ста­ли. «Жін­ка се­ре­дньо­го зро­сту, гар­ної ста­ту­ри, вся її по­стать тро­хи на­хи­ле­на впе­ред, ру­хли­ва, пла­сти­чно ви­ра­зна, осо­бли­во ру­ки. …Оду­хо­тво­ре­не блі­де облич­чя з ви­со­ким чо­лом… ви­ра­зний чі­ткий ма­лю­нок вуст… ве­ли­кі, мо­ло­ді, ду­же кра­си­ві тем­но-ка­рі очі», — опи­су­вав ко­ле­гу Ва­силь Ва­силь­ко, який пра­цю­вав у театрі Са­дов­сько­го. По­ба­чив­ши мо­ло­ду актор­ку у «Не­воль­ни­ку» за Шев­чен­ком, Кро­пив­ни­цький уро­чи­сто вру­чив їй бі­рю­зо­вий пер­стень: «За­ру­чаю те­бе, Ма­ру­сю, зі сце­ною, те­пер ме­ні є для ко­го пи­са­ти дра­ми».

Та бу­ли двоє чо­ло­ві­ків, обу­ре­ні Ма­рі­ї­ним успі­хом, — ба­тько та бла­го­вір­ний. Ада­сов­ський лю­ту­вав: «У ме­не біль­ше не­ма донь­ки Ма­ні!» — до­ки не по­ба­чив її на вла­сні очі у «Най­ми­чці» і, вра­же­ний, не зміг не про­ба­чи­ти «не­пра­ве­дний» фах. Хли­стов ви­му­ше­ний був да­ти дру­жи­ні роз­лу­че­н­ня. У 1887 ро­ці цер­ков­ний шлюб був ро­зір­ва­ний, але «пре­лю­бо­дій­ка» за цер­ков­ни­ми пра­ви­ла­ми не ма­ла пра­ва одру­жи­ти­ся зно­ву. Сто­сун­ки з Ми­ко­лою Са­дов­ським не мо­гли бу­ти скрі­пле­ни­ми пе­ча­ткою.

«Ти моє все! І ра­дість, і ща­стя, і до­ля, — усе, що є в чо­ло­ві­ка най­кра­що­го, най­до­рож­чо­го!» — пи­сав їй ко­ха­ний. Але так са­мо без­тям­но за­па­лю­вав­ся ін­ши­ми. Ча­сті ро­ма­ни з актор­ка­ми, свар­ки, по­тім при­ми­ре­н­ня, по­тім — зно­ву зра­да, біль, розрив. Та бу­ли й ми­ті та ро­ки ра­до­сті, ко­ли ра­зом обла­што­ву­ва­ли «Ма­ру­син ку­рінь» на ху­то­рі Жер­до­ва, ко­ли Ми­ко­лин син Юр­ко звав її ма­мою… Ма­рія про­ща­ла, під­но­си­ла ми­ло­му бі­лу тро­ян­ду з пер­шо­го ря­ду. Та востан­нє про­сти­ти змо­гла, ли­ше ко­ли під її ві­кном не­сли йо­го тру­ну, і ді­зна­ла­ся, що пе­ред смер­тю він її зга­ду­вав.

І ЗАЛ РИДАВ…

Зань­ко­ве­цька пра­цю­ва­ла у тру­пах Кро­пив­ни­цько­го, Са­дов­сько­го, Ста­ри­цько­го, Са­кса­ган­сько­го, Кар­пен­ка­Ка­ро­го — і ко­ли впли­во­вий кри­тик Су­во­рін умов­ляв її оща­сли­ви­ти ро­сій­ську сце­ну, твер­до від­ка­за­ла: «На­ша Укра­ї­на над­то бі­дна, щоб її мо­жна бу­ло по­ки­ну­ти. Я за­над­то лю­блю її, мою Укра­ї­ну, і її те­атр, аби прийня­ти ва­шу про­по­зи­цію». Че­хов у ли­стах ді­лив­ся з нею пла­на­ми, Чай­ков­ський під­ніс ві­нок з на­пи­сом «Без­смер­тній від смер­тно­го», Тол­стой про­хав по­да­ру­ва­ти хус­тку, в якій та гра­ла Оле­ну у спе­кта­клі «Гли­тай, або ж Па­вук». І не­дар­ма, бо: «Пла­ка­ла Оле­на і слі­дом за нею ридав гля­да­че­вий зал», — пи­са­ли кри­ти­ки… Ге­тьман Ско­ро­пад­ський при­зна­чив їй до­ві­чну пен­сію, пре­зи­дент Гру­шев­ський на­зи­вав «ца­ри­цею укра­їн­ської сце­ни» — і на­віть за біль­шо­ви­цької вла­ди актор­ка, ко­тра не ви­яв­ля­ла за­хо­плень бу­дів­ни­цтвом про­ле­тар­сько­го раю, бу­ла ша­но­ва­ною. Хо­ча пі­сля 1917 ро­ку, ко­ли по­мер­ла Ма­рі­ї­на ма­ти, а во­на са­ма пе­ре­не­сла важ­ке за­па­ле­н­ня ле­ге­нів, ве­ло­ся все важ­че. Жи­ла у Ки­є­ві із сім’єю пле­мін­ни­ці, як мо­гла до­по­ма­га­ла мо­ло­дим ко­ле­гам.

Востан­нє Ма­рія ви­йшла на сце­ну, ко­ли свя­тку­ва­ли 40-річ­чя її ро­бо­ти на сце­ні — у 1922 ро­ці. Та актор­кою за­ли­ша­ла­ся в усьо­му до остан­ніх днів, про­дов­жу­ю­чи і дба­ти про образ, і мрі­я­ти про рам­пу: «Ко­ли по­мру, не по­ка­зуй­те ме­не лю­дям, адже у смер­ті не­має кра­си. А якщо вже по­ка­же­те, то хоч тро­шки за­гри­муй­те, під­ве­діть гу­би. На то­му сві­ті, мо­же, зу­стрі­ну­ся з кра­щи­ми акто­ра­ми та пи­сьмен­ни­ка­ми. І ми ство­ри­мо там кра­щу тру­пу».

Ма­рія Зань­ко­ве­цька при­єд­на­ла­ся до «кра­щої тру­пи» уві сні 4 жов­тня 1934 ро­ку. Її по­хо­ва­ли на ки­їв­сько­му Бай­ко­во­му кла­до­ви­щі — по­руч із Ми­ко­лою Са­дов­ським.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.