ПЕРСОНА

ПО­НАД П’ЯТДЕСЯТ РОЛЕЙ У ТЕ­А­ТРІ ТА БЛИЗЬ­КО СТА У КІ­НО І ТЕЛЕФІЛЬМАХ — ВО­НА ВЖЕ ЗДІЙСНИЛА СВОЮ ДИТЯЧУ МРІЮ. І НА ЦЬО­МУ НЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ. АКТОРСЬКИЙ ДО­СВІД, СТА­ТУС, РЕПУТАЦІЯ У СУСПІЛЬСТВІ — ЦЕ ЛИ­ШЕ ПРИВІД ІТИ ВПЕ­РЕД.

Zhinka - - Те­ма Но­ме­ра - Роз­мо­ву ве­ла Оль­га Го­ло­ве­цька

Про шлях до мрії, ро­зу­мі­н­ня про­фе­сії і ма­гію сце­ни — на­ша ро­змо­ва з Рим­мою Зю­бі­ною

Для роз­мо­ви із Рим­мою Зю­бі­ною зу­стрі­ча­є­мо­ся між зйом­ка­ми 95-ти­се­рій­но­го укра­їн­сько­го се­рі­а­лу «Та­єм­ни­ці». Актор­ка ка­же: «Дав­но не зні­ма­ла­ся у та­ких про­е­ктах і зро­зумі­ла, як це важ­ко». З остан­ніх її ро­біт пов­но­ме­тра­жні філь­ми «Ме­жа» та «Гні­здо гор­ли­ці» зі­бра­ли чи­ма­ло ві­тчи­зня­них та між­на­ро­дних кі­но­пре­мій, а у 2017-му Укра­їн­ська кі­но­а­ка­де­мія на­зва­ла Рим­му Зю­бі­ну «Най­кра­щою актор­кою» за роль Да­ри­ни у «Гні­зді гор­ли­ці». Ха­ри­зма­ти­чна, та­ла­но­ви­та й успі­шна, ни­ні во­на з усмі­шкою зга­дує не­лег­кий твор­чий шлях, роз­по­від­ає, чо­му не мо­же сто­я­ти осто­ронь жи­т­тя кра­ї­ни та зі­зна­є­ться, ко­му належить го­лов­на роль у вла­сній ро­ди­ні.

«Я ПРО­ФЕ­СІО­НАЛ І МАЮ УСЕ ДО­ВО­ДИ­ТИ ДО КІН­ЦЯ»

Ж.: У дру­гу су­бо­ту ве­ре­сня тра­ди­цій­но від­зна­ча­є­мо День укра­їн­сько­го кі­но. Як га­да­є­те, ма­є­мо привід для свя­та?

Р. З.: Ду­маю, що ми ма­є­мо мо­жли­вість і гор­дість свя­тку­ва­ти День укра­їн­сько­го кі­но. Цьо­го ро­ку на Оде­сько­му між­на­ро­дно­му кі­но­фе­сти­ва­лі по­ка­за­ли п’ятдесят ві­тчи­зня­них ро­біт: до­ку­мен­таль­ні, ху­до­жні, ко­ро­тко­ме­тра­жні філь­ми. У нас ба­га­то пер­спе­ктив­них мо­ло­дих лю­дей, у яких я мрію зні­ма­ти­ся. Тож, на мій по­гляд, є на­дія.

Ж.: Ві­дмов­ля­є­тесь ко­ли-не­будь від ролей?

Р. З.: Укра­їн­ські акто­ри зде­біль­шо­го не від­мов­ля­ю­ться від ролей у кі­но, бо не­ма чим пе­ре­би­ра­ти. Пе­ре­би­ра­ють то­ді, ко­ли одно­ча­сно про­по­ну­ють кіль­ка про­е­ктів. Але це тра­пля­є­ться ли­ше з кіль­ко­ма з укра­їн­ських акто­рів. У ме­не є своя прин­ци­по­ва по­зи­ція: з бе­ре­зня 2014-го не зні­ма­ю­ся у про­е­ктах ро­сій­сько­го ви­ро­бни­цтва. У Мо­ло­до­му те­а­трі я граю те, що ду­же ці­ную і лю­блю. Ли­ше від­мо­ви­лась са­ма від «Ру­са­лонь­ки», бо вва­жа­ла, що вже за ві­ком не від­по­від­а­ла цій ро­лі. Не бе­ру уча­сті в ан­тре­при­зних ко­мер­цій­них ви­ста­вах, бо з ті­єї дра­ма­тур­гії, яку про­по­ну­ва­ли, не бу­ло то­го, що би за­че­пи­ло. Для ме­не най­ва­жли­ві­ше — твор­ча ре­а­лі­за­ція. Ж.: Якщо одно­ча­сно про­по­ну­ва­ти­муть роль у те­а­трі та кі­но, що обе­ре­те?

Р. З.: Бай­ду­же те­атр чи кі­но. Обе­ру те, де та­ла­но­ви­ті­ше: ре­жи­сер, ко­ман­да, п’єса, роль.

Ж.: Як гля­да­чка хо­ди­те у те­атр чи кі­но? Якщо фільм (ви­ста­ва) не за­чі­пає, мо­же­те ви­йти, не до­ди­вив­шись до кін­ця?

Р. З.: Укра­їн­ської кі­но­прем’єри пов­но­ме­тра­жних філь­мів не пропу­сти­ла жо­дної. Те­а­траль­ні ви­ста­ви див­люсь менш актив­но. Ви­хо­ди­ти? У Ки­є­ві це не­мо­жли­во, тут усі ме­не зна­ють. Ні­ко­му ж не ска­жеш, що мо­ло­ко на пли­ті за­бу­ла (смі­є­ться). Я ці­ную ро­бо­ту ко­лег, бо знаю, як це важ­ко, ко­ли ти вкла­да­єш усі свої си­ли, на­дії, та­лан­ти, а чо­мусь не скла­да­є­ться. Ні­ко­ли не обма­ню­ва­ти­му: «Ой, це ге­ні­аль­но!» — а за спи­ною роз­вер­нусь і ска­жу, що без­дар­но. Обов’яз­ко­во зай­ду за ку­лі­си та при­ві­таю з прем’єрою. Ба­га­то акто­рів у Ки­є­ві — мої дру­зі. Стан акто­ра пі­сля про­валь­но­го спе­кта­клю не менш жа­хли­вий, ніж у гля­да­ча. Відчуття, що ти ви­тра­тив пів­ро­ку чи рік сво­го жи­т­тя мар­но, а мо­жли­во ще й від­мо­вив­ся від успі­шно­го кі­но­про­е­кту.

Ж.: У вас бу­ли та­кі мо­мен­ти?

Р. З.: Бу­ли, бу­ло со­ром­но. Пі­сля не­вда­лих прем’єр я фі­зи­чно хво­рію, одра­зу під­ні­ма­є­ться тем­пе­ра­ту­ра. Що усе пі­шло не так, ба­чу ли­ше на ви­пу­скно­му пе­рі­о­ді ви­ста­ви, май­же пе­ред прем’єрою, ко­ли від­мо­ви­тись від ро­лі вже не­мо­жли­во. У цей час кон­флі­кту­ють моє по­чу­т­тя обов’яз­ку з по­чу­т­тям есте­ти­ки. Я по­обі­ця­ла і за ти­ждень до прем’єри не мо­жу все ки­ну­ти. Я про­фе­сіо­нал і маю до­во­ди­ти усе до кін­ця. Ж.: Ма­є­те обов’яз­ко­ві ри­ту­а­ли пе­ред ви­хо­дом на сце­ну та зні­маль­ний май­дан­чик?

Р. З.: Пе­ред ви­хо­дом на сце­ну хре­щусь, ру­ка­ми обво­джу ко­ло, на­че об’єд­ну­юсь з енер­ге­ти­кою, що йде від сце­ни і за­лу, на­ма­га­юсь її від­чу­ти. На по­кло­ні я обов’яз­ко­во ці­лую свою до­лонь­ку, а по­тім тор­ка­ю­ся сце­ни: дя­кую, що ти ме­не ви­три­ма­ла. І хо­ча ви­ста­ву «Ру­са­лонь­ка» гра­ла п’ятнад­цять ро­ків, те­пер із дов­го­жи­те­лів «Дя­дя Ва­ня» (15 ро­ків бу­де у жов­тні), однак хви­лю­юсь по­стій­но.

Ж.: Не по­бо­ю­є­тесь, ко­ли, уосо­блю­ю­чи якийсь образ на сце­ні, пе­ре­йма­є­те до­лі сво­їх ге­ро­їв пев­ною мі­рою на се­бе?

Р. З.: Ко­ли ду­же за­ну­рю­юсь у якусь істо­рію, то в жит­ті нав­ко­ло ме­не тра­пля­ю­ться ті са­мі си­ту­а­ції, що й у ро­лі. По­чи­на­ю­чи від «Пан­но­чки», яку гра­ла в те­а­трі «Бра­во». Уяв­ля­є­те, ко­ли я від­кри­ва­ла кран з во­дою, то ме­не би­ло стру­мом. Під час ро­бо­ти над «Бре­хнею» Во­ло­ди­ми­ра Вин­ни­чен­ка, яку ми ро­би­ли з Оле­ксан­дром Ба­ла­ба­ном у Ки­їв­сько­му те­а­трі дра­ми і ко­ме­дії на лі­во­му бе­ре­зі Дні­пра, дов­ко­ла ме­не від­бу­ва­ли­ся пе­ри­пе­тії, по­ді­бні тим, що бу­ли у п’єсі. За мі­сяць до прем’єри ви­ста­ви «В мо­є­му за­вер­шен­ні — по­ча­ток мій…», у якій я гра­ла ко­ро­ле­ву Ма­рію Стю­арт, на ме­не на­па­ли у під­зем­но­му пе­ре­хо­ді й по­гра­бу­ва­ли, тро­хи по­би­ли. До­бре, що не так вчи­ни­ли зі мною, як із ко­ро­ле­вою Шо­тлан­дії, яку бу­ло обе­зго­лов­ле­но (смі­є­ться). За­раз зга­дую з жар­том, але я рік бо­я­ла­ся хо­ди­ти пе­ре­хо­да­ми.

Ж.: У ва­шо­му до­роб­ку по­над п’ятдесят ролей у те­а­трі та близь­ко ста у кі­но та телефільмах. Яку зі­гра­ну роль вва­жа­є­те зна­ко­вою? Р. З.: «Гні­здо гор­ли­ці» — зна­ко­ва ро­бо­та. З тих, що лю­блю, ще «Тру­бач», а із се­рі­а­лів — «По­гра­бу­ва­н­ня по-жі­но­чо­му», «Скарб», «Жі­но­ча ін­ту­ї­ція», «Па­ні уда­ча». Є не­ве­ли­чка роль у філь­мі Іго­ра Мі­на­є­ва «Да­ле­ко від Сан­сет буль­ва­ру» — це стрі­чка спіль­но­го ви­ро­бни­цтва Укра­ї­на-Фран­ція-Ро­сія. Я пи­ша­юсь на­віть епі­зо­дом у цьо­му

філь­мі. До ре­чі, не­що­дав­но від­свя­тку­ва­ли 25 ро­ків філь­му «Про ша­ле­не ко­ха­н­ня, снай­пе­ра і ко­смо­нав­та» ре­жи­се­ра Дми­тра То­ма­шполь­сько­го. Ни­ні вже див­люсь спо­кій­но, але за­га­лом не мо­жу тер­пі­ти се­бе на екра­ні — на­віть за­раз ме­ні тре­ба ва­лер’ян­ки ка­па­ти. За кадром мо­жу ви­зна­чи­ти: де не знаю текст, де не ви­спа­лась, де втом­ле­на, де не ви­да­ла той ре­зуль­тат, який мо­гла і хо­ті­ла. Ні­ко­ли май­же не бу­ваю за­до­во­ле­на сво­єю грою, а якщо ра­птом ви­хо­дить нав­па­ки, то ка­жу: пре­кра­сна ре­жи­су­ра, пре­кра­сний мон­таж.

«Па­ні уда­ча» — пер­ші зйом­ки пі­сля во­сьми­рі­чної па­у­зи. Ни­ні я зав­жди ка­жу мо­ло­дим акто­рам, які чи­мось не за­до­во­ле­ні на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку: ви не зна­є­те, що та­ке зня­ти­ся в го­лов­ній ро­лі у кі­но, а по­тім ві­сім ро­ків не ма­ти ні­якої на­дії. І змі­ни­ти ні­чо­го не мо­жеш. Кі­но при­пи­ни­ли зні­ма­ти. Від 1992-го до 2000-го для укра­їн­ських акто­рів бу­ло за ща­стя зня­ти­ся в ре­кла­мі. Ні ре­а­лі­за­ції, ні за­ро­бі­тків. Кі­но не­має, кіль­ка те­а­трів у Ки­є­ві, зар­пла­ти в яких за­три­му­ва­ли по пів­ро­ку. Озву­че­н­ням за­йма­ли­ся ли­ше два те­ле­ка­на­ли, ко­трі ма­ли свої ду­бля­жні від­ді­ли, де пра­цю­ва­ла не­ве­ли­ка кіль­кість акто­рів. І ли­ше у 2000-х при­їхав ро­сій­ський те­ле­се­рі­аль­ний бі­знес і зна­йшов для се­бе в Укра­ї­ні де­ше­ву ро­бо­чу си­лу.

«ГРА­ЛА З ДІТЬМИ

НЕ В ІГРИ, А В ТЕ­АТР»

Ж.: Актор­ська про­фе­сія — це вті­ле­на мрія?

Р. З.: Так, це вті­ле­н­ня мрії. У три ро­ки я по­ча­ла кру­ти­ти­ся бі­ля те­ле­ві­зо­ра і ка­за­ти, що бу­ду «ба­рє­лі­най». У той час те­ле­ба­че­н­ня ще транс­лю­ва­ло ба­лет, ни­ні ба­га­то ді­тей і не знає, що існує та­кий жанр ми­сте­цтва. Я до­сі тіль­ки за­ра­ди фран­цузь­ко­го те­ле-

Не обов’яз­ко­во вчи­ти­ся у най­ві­до­мі­шо­му те­а­траль­но­му уні­вер­си­те­ті. Але якщо є ба­жа­н­ня і мрія гра­ти, мо­жна всьо­го до­сяг­ти».

ка­на­лу «Mezzo», що транс­лює су­ча­сні опе­ри, ба­лет, кон­цер­ти кла­си­чної му­зи­ки, джаз то­що, за­ли­ши­ла­ся клі­єн­том одні­єї із ком­па­ній.

Де­який час на­ша сім’я жи­ла у вій­сько­во­му мі­сте­чку в Угор­щи­ні. Там я по­ба­чи­ла дитячу по­ста­нов­ку «По­пе­лю­шку», го­лов­ну роль у якій зі­гра­ла стар­ша се­стра Ла­ри­са. Ме­ні так спо­до­ба­лось, що я за­пам’ята­ла усі текс­ти ролей і гра­ла з дітьми не в ди­тя­чі ігри, а в те­атр. Бу­ла ре­жи­се­ром і всім роз­по­від­а­ла, які сло­ва ка­за­ти, не зна­ю­чи ще тер­мі­нів «текст» і «мі­зан­сце­на». Ж.: Се­стра По­пе­лю­шка ста­ла актри­сою?

Р. З.: Ні, се­стра — кан­ди­дат те­хні­чних на­ук, пер­ша жінка на За­кар­пат­ті із та­ким на­у­ко­вим сту­пе­нем. Я ду­же пи­ша­ю­ся нею.

Ж.: Ко­лись спа­да­ло на дум­ку пі­ти в ін­шу про­фе­сію?

Р. З.: ЛОР не да­ва­ла ме­ні до­зво­лу пе­ред всту­пни­ми іспи­та­ми: «З та­ки­ми го­ло­со­ви­ми зв’яз­ка­ми, — ка­за­ла, — тре­ба си­ді­ти у бі­бліо­те­ці й книж­ки ви­да­ва­ти». Я пла­ка­ла так, що сті­ни тря­сли­ся, бо ро­зумі­ла: мрія від­да­ля­є­ться, а я ж так хо­ті­ла ста­ти актри­сою. Ну, то­ді я б обра­ла жур­на­лі­сти­ку чи ви­кла­да­цьку ді­яль­ність, але це не кар­ди­наль­но про­ти­ле­жне.

Ж.: Ви на­ро­ди­лись у сім’ї вій­сько­во­го. Чи не пе­ре­чи­ли ба­тьки ва­шо­му ви­бо­ру актор­сько­го фа­ху?

Р. З.: Не бу­ли про­ти, але й не бу­ли у за­хва­ті, хо­ча ме­ні зав­жди до­ві­ря­ли. У ші­стнад­цять ро­ків я са­ма по­їха­ла до Ки­є­ва, у сім­над­цять — у Мо­скву. Пам’ятаю, що пі­сля пер­шо­го кур­су Ін­сти­ту­ту куль­ту­ри я зно­ву ви­рі­ши­ла ви­про­бу­ва­ти свої си­ли і всту­пи­ти до Мо­сков­сько­го те­а­траль­но­го учи­ли­ща іме­ні Бо­ри­са Щу­кі­на, хоч уже по­го­ди­лась (на за­про­ше­н­ня Ста­ні­сла­ва Мой­се­є­ва) на ро­бо­ту у За­кар­пат­сько­му те­а­трі. У цей час та­то на­ді­слав у гур­то­жи­ток те­ле­гра­му, що при­їжджає до­по­мог­ти пе­ре­вез­ти ре­чі, а я в ін­шо­му мі­сті... Во­ни не ро­зумі­ли, чо­му про­би­ва­юсь у те­а­траль­ний, а я не мо­гла по­ясни­ти, що хо­ро­ша актор­ська шко­ла ду­же і ду­же ва­жли­ва. Пер­ші ро­ки всмо­кту­ва­ла у се­бе все, на­че губ­ка: спо­сте­рі­га­ла за грою про­фе­сій­них акто­рів, пе­ре­гля­да­ла сві­то­ву кла­си­ку, сте­жи­ла за прем’єра­ми. Так са­мо і за­раз: жо­дно­го дня не зу­пи­ня­юсь у сво­їй про­фе­сії.

«ГО­ЛОВ­НА РОЛЬ — У ДИ­ТИ­НИ»

Ж.: Те­атр став за­по­ру­кою ва­шо­го сі­мей­но­го ща­стя. У який мо­мент зро­зумі­ли, що сто­сун­ки ро­бо­чі пе­ре­ро­ста­ють у осо­би­сті?

Р. З.: Я ду­же по­ва­жа­ла та обо­жню­ва­ла Ста­ні­сла­ва Мой­се­є­ва як ре­жи­се­ра і зав­жди ка­те­го­ри­чно ста­ви­лась до слу­жбо­вих ро­ма­нів. Упер­ше йо­го по­ба­чи­ла у ші­стнад­цять ро­ків: він при­їхав до Ужго­ро­да ке­ру­ва­ти те­а­тром ра­зом із пле­я­дою та­ла­но­ви­тих акто­рів із Сум. Це був най­мо­лод­ший «го­лов­ний ре­жи­сер» у кра­ї­ні — так на­пи­са­ли в га­зе­ті «Прав­да» і ска­за­ли в про­гра­мі «Вре­мя» (смі­є­ться).

Пі­сля пер­шо­го кур­су Ін­сти­ту­ту куль­ту­ри я при­єд­на­лась до йо­го ко­ман­ди і на­віть не пі­до­зрю­ва­ла, що він ста­не мо­їм чо­ло­ві­ком. На той час у ньо­го бу­ла ро­ди­на, ди­ти­на. Се­бе ні­ко­ли не вва­жа­ла жін­кою-вамп, ко­тра роз­би­ва­ти­ме сім’ї, та й у са­мої бу­ли скла­дні сто­сун­ки.

Із Ста­ні­сла­вом ми зу­стрі­лись у Ки­є­ві, ко­ли я по­їха­ла з Ужго­ро­да, а він пі­шов з те­а­тру. За­про­сив ви­пи­ти чаю — так і п’ємо до­сі. Я не ві­ри­ла, що це ста­ло­ся. Він був для ме­не іде­а­лом. Ли­ше зго­дом зро­зумі­ла, що Ста­ні­слав має свої слаб­ко­сті та не­до­лі­ки — як і всі лю­ди.

Ж.: Три­ва­лий час у Мо­ло­до­му те­а­трі ви пра­цю­ва­ли під ке­рів­ни­цтвом чо­ло­ві­ка. А в ко­го «го­лов­на роль» вдома?

Р. З.: Го­лов­на роль, ма­буть, у ди­ти­ни. Жи­т­тя умов­но роз­ді­ли­ло­ся на «до» і «пі­сля», ко­ли на­ро­див­ся Да­ни­їл. І усе пе­ре­ла­шту­ва­ло­ся на­но­во з по­явою у нас ла­бра­до­ра Бе­тсі, яку по­да­ру­ва­ли сту­ден­ти чо­ло­ві­ку. Усі пі­клу­є­мо­ся, зі­дзво­ню­є­мо­ся, пи­та­є­мо: «Хто ви­гу­лю­вав?», «Хто го­ду­вав?».

Ж. У вас чи­ма­ло «ко­хан­ців» і «пар­тне­рів» на зні­маль­но­му май­дан­чи­ку… Чо­ло­вік не рев­нує?

Р. З.: Він сам при­зна­чав ме­ні і ко­хан­ців, і ка­ва­ле­рів (смі­є­ться), адже ші­стнад­цять ро­ків я служила у те­а­трі за йо­го ке­рів­ни­цтва. Оби­рав кра­щих: Ста­ні­слав Ба­клан, Валерій Ле­гін, Оле­ксій Вер­тин­ський, Ки­ри­ло Бін, Марк Дро­бот — про та­ких чоловіків мо­жна тіль­ки мі­ря­ти.

Ж.: Як скла­да­ли­ся сто­сун­ки з ін­ши­ми акто­ра­ми, ко­ли за ва­шою спи­ною сто­я­ла одна з го­лов­них пер­сон у те­а­трі?

Р. З.: Я ду­же вдя­чна Ста­ні­сла­ву і, ду­маю, ін­ші актри­си теж ці­ну­ють, що Мо­ло­дий те­атр за йо­го ке­рів­ни­цтва не пе­ре­тво­рив­ся на те­атр одні­єї актри­си. Він вва­жав, і я так вва­жаю, що в те­а­трі до­ста­тньо та­ла­но­ви­тих актрис мо­го ві­ку, які ма­ють пра­во гра­ти го­лов­ні ро­лі. Зві­сно, по­за очі я чу­ла ба­га­то всьо­го: «Чо­му я граю?», «Чо­му са­ме я граю?», «Як я граю?» Але це те­атр — на­віть се­ред при­би­раль­ниць є ін­три­ги... Я не плі­ткар­ка і не маю по­друг, які б ме­ні пе­ре­по­від­а­ли чу­жі сло­ва. Бу­ва­ло бо­ля­че, іно­ді до­во­ди­ли і до сліз, але я на­ма­га­ла­ся бу­ти по­за цим.

«ЧУ­ЖЕ РОЗ­БИ­ТЕ КО­ЛІН­ЦЕ БО­ЛИТЬ БІЛЬ­ШЕ ЗА СВОЄ»

Ж.: За рей­тин­гом одно­го з ви­дань ви у «Топ-100 най­впли­во­ві­ших жі­нок Укра­ї­ни». Чи від­чу­ва­є­те свій вплив на су­спіль­ство?

Р. З.: На су­спіль­ство не від­чу­ваю, але від­чу­ваю на лю­дей. Зав­дя­ки ре­пу­та­ції та до­сві­ду мо­жу звер­ну­ти­ся до хо­ро­ших лі­ка­рів, вчи­те­лів, пра­во­за­хи­сни­ків. Є лю­ди, які не від­мов­лять ме­ні, якщо у ко­гось скла­дна си­ту­а­ція.

З ди­тин­ства я бу­ла ко­ман­ди­ром: на­чаль­ни­ком мі­сько­го піо­нер­сько­го шта­бу, го­ло­вою ра­ди дру­жи­ни, «дві­є­чни­ків» під­тя­гу­ва­ла, усіх з днем на­ро­дже­н­ня ві­та­ла, хво­рих від­ві­ду­ва­ла — ме­ні зав­жди і все бу­ло не бай­ду­же. Так ви­хо­ва­ла ма­ма, що чу­же роз­би­те ко­лін­це бо­лить біль­ше за своє. А по­тім у Ко­стян­ти­на Ста­ні­слав­сько­го про­чи­та­ла: «Актор — це той, для ко­го чу­жий біль ближ­че, ніж свій». Де тіль­ки по­трі­бно, там і я. Син зав­жди ме­не зу­пи­няє: «Ма­мо, не мо­жна вря­ту­ва­ти весь світ», — а я у від­по­відь: «Не мо­жна вря­ту­ва­ти весь світ, але мо­жна хо­ча б спро­бу­ва­ти».

За­раз я чі­тко роз­ді­ляю, де є ма­ні­пу­ля­ції, де шар­ла­тан­ство. Я ам­ба­са­дор Фон­ду до­по­мо­ги он­ко­хво­рим ді­тям «Краб», до­по­ма­гаю вій­сько­вим і пе­ре­се­лен­цям. Як во­лон­тер що­мі­ся­ця їжджу в Сє­вє­ро­до­нецьк у Лу­ган­ський обла­сний укра­їн­ський му­зи­чно-дра­ма­ти­чний те­атр, там ми гра­є­мо ви­ста­ву «Ве­се­лий дух». Я зро­зумі­ла, що не про­сто кон­цер­ти чи ра­зо­ві ви­їзди по­трі­бні лю­дям на Схо­ді — не­об­хі­дне спіл­ку­ва­н­ня, і це ва­жли­ві­ше, ніж сто гри­вень гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги. Ж.: Ма­є­те улю­бле­ну спра­ву у по­бу­ті?

Р. З.: Як не див­но, але лю­блю при­би­ра­ти і не маю ха­тньої по­мі­чни­ці. Якщо по­ря­док дов­ко­ла, то­ді все по по­ли­цях і в го­ло­ві. Дів­ча­та під час на­вча­н­ня у гур­то­жи­тку жар­ту­ва­ли: «У Зю­бі­ній про­ки­ну­лась Ді­ва (за зна­ком зо­ді­а­ку, бо мій день на­ро­дже­н­ня 23 сер­пня са­ме на ме­жі Ле­ва і Ді­ви), ко­ли я з ган-

чір­кою у ру­ках щось на­тхнен­но на­ти­ра­ла».

Ж.: Чи ма­є­те хобі по­за те­а­тром і кі­но?

Р. З.: Поль­ська мо­ва. Вчи­ла про­сто. Впер­ше у жит­ті до­зво­ли­ла со­бі за­йма­ти­ся тим, що я хо­чу, а не тим, що вхо­дить до обов’яз­ко­вої про­гра­ми.

Ж. Чи мо­же­те усе ки­ну­ти і на день–два по­їха­ти ві­дво­лі­кти­ся від ро­бо­ти?

Р. З.: Мо­жу зро­би­ти це і вдома, го­лов­не — щоб ні­ко­го не бу­ло. Я так аку­му­люю свою енер­гію, не у гу­чних ком­па­ні­ях. То­му час від ча­су ме­ні по­трі­бно уса­мі­тню­ва­ти­ся, єди­не — хай Бе­тсі бі­гає.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.