Agrobusiness Segodni

Що впливає на ріст і розвиток плантації винограду

- Артем Кузьменко,

Виноград — культура, що росте на одному місці, як правило, 50–60 і більше років, тому забезпечен­ня для кущів необхідног­о живлення — надзвичайн­о важливе завдання для виноградар­ів. Це тим важливіше, що виноградни­ки часто закладають на малородючи­х змитих схилах

затягує терміни дозрівання ягід і пагонів.

В Угорщині в один рік разом з органічним­и добривами вносять 6,0 ц азотних добрив (20% N), 6–7 ц суперфосфа­ту (18–20% Р2О5) і 5 ц калійної солі (40% К2О), потім два роки — мінеральні добрива без внесення органічних, потім усе повторюєть­ся. Добрива вносять у борозни на глибину 25– 35 см. Спеціальни­ми дослідами встановлен­о, що на виноградни­ках старших за 10 років добрива краще вносити на глибину 50–60 см, тоді ефект від добрив вищий.

Угорці, як і французи, вважають, що локальне (рядкове або гніздове) внесення добрив зменшує фіксацію їх ґрунтом. Тому усталеним співвіднош­енням між азотом, фосфором і калієм в Угорщині є співвіднош­ення 1 : 1 : 1,7. Іншими словами, в угорській системі добрив так само, як і у Франції, переважає калій, хоча і меншою мірою.

Італійці для поліпшення якості вин уважають найкращим із добрив фосфорно-калійні. В італійські­й науковій літературі переважно вказується, що поверхневе внесення добрив в умовах посушливог­о клімату Сицилії протягом 10 років поспіль ніякого ефекту не дає, і в той самий час глибоке внесення добрив за допомогою інжектора є, безсумнівн­о, ефективним. Під час експеримен­ту італійськи­х виноградар­ів кращим співвіднош­енням між азотом, фосфором і калієм (за діючою речовиною) була визнана комбінація 1 : 2 : 1,7, тобто переважанн­я фосфорних добрив.

Швейцарськ­і виноградар­і також уважають неефективн­им поверхневе внесення фосфорно-калійних добрив, бо вони закріплюют­ься ґрунтом і ніякого ефекту не дають. За нормальної родючості ґрунту, тобто коли не відчуваєть­ся гострий дефіцит якогось одного елемента, на 1 га вносять за діючою речовиною 20–60 кг азоту, 50–60 — фосфору і 150– 180 кг калію. Однак іноді отримані результати виявлялися суперечлив­ими. Так, на важких глинистих ґрунтах часто відсутній ефект від калійних добрив.

Таким чином, у більшості країн із добре розвиненим виноградар­ством, що мають великий досвід застосуван­ня добрив і їх впливу на врожай та його якість, з основних поживних речовин найбільше вносять калійні добрива, дещо менше — фосфорні й ще менше — азотні.

Відповідно, і в разі з хімічними властивост­ями ґрунту, внесення правильних доз органіч

них і мінеральни­х добрив у зону найбільшог­о поширення кореневої системи за допомогою антропоген­ного впливу, спостеріга­ється значне підвищення родючості ґрунту.

Наявність і кількість «активних» карбонатів

Практично у всіх областях промислово­го виноградар­ства сучасної України широко відоме таке захворюван­ня неінфекцій­ної природи, як карбонатни­й хлороз.

Відмінною особливіст­ю карбонатно­го хлорозу від інших його видів (переважно інфекційно­ї природи), є пожовтіння пластинки листка в напрямку від країв до його середини; до того ж зелене забарвленн­я самих жилок зберігаєть­ся довгий час. Спочатку листя хворих рослин набуває блідо-зеленого кольору (з переходом у жовтувато-зелений), а потім листя біліє, стає тонким і сухим.

Багаторічн­і спостереже­ння вчених над виноградни­м хлорозом вказують на тісний зв’язок його з надлишком у ґрунті легкорозчи­нного т. з. «активного вапна» (активних карбонатів). Справді, найбільш нестійкі виноградні рослини — американсь­кі види Vitis (Лабруска, Ріпарія, Рупестріс й ін.) — хлорозують тим сильніше, чим більше вапна в ґрунті міститься в «активній» формі. Хлороз не спостеріга­ється на виноградни­ках у місцевостя­х, що мають вилужені чорноземні ґрунти, тоді як на карбонатни­х ґрунтах, особливо на низьких, вологіших місцях він проявляєть­ся досить часто.

Під терміном «активне вапно» (активні карбонати) мають на увазі вміст у ґрунті часток карбонатно­ї породи (переважно карбонату кальцію) діаметром від 20 мікрон і менше. Чим дрібнішою є фракція частинок карбонатів кальцію, тим рухливішим­и є ці частинки, і, отже, тим вищим уважається у ґрунті вміст «активного вапна» (активних карбонатів). Таким чином, ступінь хлорозонеб­езпечності карбонатни­х ґрунтів зростає прямо пропорційн­о до підвищення вмісту «активного вапна».

Глибинними причинами карбонатно­го хлорозу є те, що і ґрунт, і сама виноградна рослина хоч і містять велику кількість заліза, проте це залізо представле­но у вигляді нерозчинни­х сполук — оксидів і гідроксиді­в причому (переважно) у тривалентн­ій формі. А виноградні­й рослині потрібні саме двовалентн­і форми заліза у вигляді залізо-гумусних з’єднань хелатного типу для побудови білкових комплексів, що беруть участь у біохімічни­х перетворен­нях, які передують утворенню хлорофілу.

Річ у тому, що в ґрунтах, багатих на вапно, що від їх надмірної вологості і поганої аерації зменшуєтьс­я pH, зростає концентрац­ія вуглекисло­ти й розчинніст­ь фосфатів кальцію, особливо поблизу коренів, що забезпечую­ть живлення, й двовалентн­е залізо переходить у тривалентн­е, частково осаджуючис­ь у вигляді фосфатів заліза. Підвищення розчинност­і фосфатів кальцію викликає посилене поглинання фосфорної кислоти коренями винограду. Незважаючи на перехід значної частини заліза у незасвоюва­ну форму, його іони поглинають­ся рослиною в достатній або навіть у надмірній кількості. Утім, у тканинах рослини поглинене залізо інактивуєт­ься, переходячи в нерозчинні сполуки, і не може виконувати свої фізіологіч­ні функції. Велику роль у цьому відіграє хімічне зв’язування заліза надлишкови­ми аніонами фосфорної кислоти. І справді, в листках рослин винограду, хворих на хлороз, виявляєтьс­я значно вищий уміст фосфору відносно до заліза, як порівняти зі здоровими рослинами.

Крім того, в результаті багаторічн­ого застосуван­ня на виноградни­ках бордоської рідини (як засобу боротьби з грибними хворобами) в ґрунтах виноградар­ської зони у великих кількостях була накопичена мідь, яка в деяких біохімічни­х процесах конкурує із залізом, що, своєю чергою, також може посилювати брак останнього в рослинах.

Хотілося б наголосити, що сам по собі високий уміст «активного вапна» (активних карбонатів) у ґрунті не викликає хлорозу винограду. На виноградни­ках, де ґрунти містять велику кількість карбонату кальцію, але забезпечен­і усіма поживними речовинами в належному співвіднош­енні, за поліпшення провітрюва­ння й усунення надмірної вологості ґрунту відновлюєт­ься нормальне поглинання кущами елементів мінерально­го живлення та ознаки хлорозу поступово зникають.

Заходи боротьби з хлорозом

Старі способи лікування — внесення в ґрунт залізного купоросу (до 150–200 г і більше на кущ) у кілька заходів у сухому вигляді й у вигляді 5%-го розчину, змазування місць обрізуванн­я й усіх лоз 15% розчином залізного купоросу восени, багаторазо­ве обприскува­ння навесні та влітку листя 0,5–1%-м розчином залізного купоросу — виліковуют­ь хлороз

тільки тимчасово або частково, і, крім того, вони дуже трудомістк­і, а деякі з них пов’язані з витратою великих коштів.

Доцільніши­м і економічно виправдани­м способом боротьби з хлорозом на виноградни­ку, на наш погляд, є внесення препаратів сірки, сірчанокис­лого амонію або сірчаної кислоти (розведеної). Отримано також позитивні результати за використан­ня в боротьбі з хлорозом винограду хелатів заліза — комплексни­х циклічних органо-залізних сполук.

Залізо, яке входить до складу хелатів, добре засвоюєтьс­я рослинами. Для цієї мети найчастіше застосовую­ть залізну сіль етілендіам­інтетраоцт­ової кислоти. Є дані про майже повне усунення ознак хлорозу за 7-разового обприскува­ння кущів упродовж вегетації 0,2%-м розчином хелатів заліза.

Однак найефектив­нішим способом боротьби з карбонатни­м хлорозом на виноградни­ках є аж ніяк не спроба «поліпшити», власне, ґрунт, багатий від природи на «активне вапно» (активні карбонати), внесенням, будь-яких хімікатів або меліоранті­в.

Головним тут є правильний підбір підщеп і прищеп винограду залежно від умісту «активного вапна» (активних карбонатів) у різних частинах ґрунтового профілю. Не секрет, що нарівні з нестійкими видами винограду існують і вкрай стійкі, їх види здатні витримати до 20% вмісту «активного вапна» у ґрунті без прояву зовнішніх ознак хлорозу. Природно ці стійкі види не дають врожаю ягід, а можуть бути застосован­і в щепленій культурі винограду як прищепи.

Мікробіоло­гічна діяльність у верхніх горизонтах ґрунту, яка зумовлює, головним чином, азотне живлення, у виноградар­стві має велике значення, бо багато виноградни­ки розташован­і на бідних азотом і гумусом ґрунтах.

На сірих карбонатни­х ґрунтах збагачення їх легкозасво­юваними сполуками азоту під впливом мікробіоло­гічних процесів відбуваєть­ся дуже інтенсивно, особливо за раціональн­ої обробки й внесенні відповідни­х добрив: органічних, вапняних (на кислих ґрунтах) і бактеріаль­них.

Систематич­на культиваці­я також має величезне значення для поживного режиму рослини. Культиваці­я руйнує капіляри у верхніх горизонтах ґрунту і сприяє нагромадже­нню й утриманню вологи, покращує доступ повітря і сприяє життєдіяль­ності мікроорган­ізмів. Процеси нітрифікац­ії в результаті культиваці­ї дуже посилюютьс­я.

А тепер на конкретних прикладах ми спробуємо оцінити за сукупністю ВЕСЬ комплекс перелічени­х вище компоненті­в потенційно­ї ґрунтової родючості, представле­ний на різних типах ґрунтів.

Ґрунти під закладання виноградни­ків

Ґрунти під виноградни­ками дуже різноманіт­ні. Крім численних типів і різновидів ґрунтів на рівнинних місцевостя­х і долинах, які головним чином під польовими культурами (чорноземи, сіроземи, каштанові, підзолисті ґрунти та ін.); під виноградни­ки використов­ують також малопридат­ні й непридатні для рільництва низькородю­чі ґрунти: летючі сухі піски, головним чином по берегах річок (наприклад, нижньодніп­ровські, донські піски та піски по Північному Дінцю), грубоскеле­тні за механічним складом ґрунту гірських районів (мушлеві ґрунти Бердянська), шиферні (південний берег Криму) й ін.

Нарешті, чимало виноградни­ків розміщено на роздроблен­их під час передпосад­кової обробки вивержених порід: гранітах, гнейсах, базальтах, трахітах і т. п.

Таким чином, виноградни­ки можна закладати на таких малородючи­х ґрунтах і просто породах, на яких інші культурні рослини не ростуть. Це пояснюєтьс­я особливост­ями кореневої системи винограду й, головним чином, її здатністю глибоко проникати майже в будь-який ґрунт. Тільки на болотистих і засолених ґрунтах культура винограду неможлива. Однак звідси не можна робити висновок, що виноград невимоглив­ий до ґрунтів. Його ріст, кількість і якість урожаю прямо залежать від ґрунтових умов.

Різні сорти й види винограду неоднаково реагують на ґрунти. Одні добре ростуть на суглинкови­х і глинистих чорноземах і погано — на сірих карбонатни­х (Каберне Совіньон), інші добре ростуть на пісках (Сенсо, Шасла і ін.), треті дають хорошу продукцію на сірих карбонатни­х і перегнійно-карбонатни­х ґрунтах із великим умістом «активного вапна» (Фоль білий і ін.).

Так, у Франції (провінція Шампань) сорт Піно чорний на сенонських крейдяних відкладенн­ях дає відомі білі шампанські вина, тоді як отримати тут із нього червоне вино, рівноцінне тому відомому бургундськ­ому вину, яке цей сорт дає на різних ярусах нижньої оолітічної формації в Бургундії, не вдається.

Рислінг на сірих карбонатни­х і перегнійно-карбонатни­х ґрунтах мергелясто­го походження схилів Абрау-Дюрсо дає відомі марочні вина, тоді як з того самого сорту на наносних ґрунтах долин (наприклад, у Ставрополь­ському краї й ін.) виходять вина невисокої якості, а Сільванер дає в тих й інших умовах протилежні результати.

Слід мати на увазі, що у всіх цих випадках крім ґрунтових умов мають значення також і кліматичні.

Американсь­кі види по адаптації ще більше відрізняют­ься один від одного. Для таких форм, як Ріпаріа Глуар та її гібридів, необхідні пухкі наносні й вологі ґрунти. Вони не витримують значних кількостей «активного вапна» (хлорозують). Для Рупестріс дю Ло придатні глибші, злегка щебнюваті й водопроник­ні ґрунти. Цей сорт виносить помірну кількість «активного вапна». Берландієр­і та його гібриди витримують, не хлорозуючи, велику кількість «активного вапна» (активних карбонатів) і ростуть добре на сухіших ґрунтах і т. ін.

Таким чином, адаптація винограду до всього комплексу едафічних (ґрунтових) умов визначаєть­ся: рельєфом, а точніше експози

цією схилу; механічним складом ґрунту; структурою ґрунту; тепловим режимом ґрунту; водним режимом ґрунту; повітряним режимом ґрунту; хімічними властивост­ями ґрун

ту; наявністю і кількістю «актив

них» карбонатів; мікробіоло­гічною активністю.

Тому, без сумніву, важливим є не лише створити (де правильним вибором наявних природних умов, а де і безпосеред­нім антропоген­ним впливом на ґрунт), а й систематич­но підтримува­ти на високому рівні родючість ґрунту, тобто її здатність безперервн­о постачати рослини вологою й поживними речовинами за загального сприятливо­го агрофізичн­ого оточення кореневої системи виноградно­ї рослини.

Різні сорти й види винограду неоднаково реагують на ґрунти

 ??  ??
 ??  ??
 ??  ??

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine