На го­сти­ну у фін­ське се­ло

Охо­чі по­ми­лу­ва­ти­ся по­ляр­ним сяй­вом, по­ні­жи­ти­ся в справ­жній фін­ській са­у­ні й по­га­ня­ти на ав­то по кри­зі за­мер­злих озер ма­ють на­го­ду по­го­стю­ва­ти на фер­мі Су­о­мі

AgroMarket - - АГРОТУРИЗМ - Яро­слав ЛЕВИЦЬКИЙ

Дві го­ди­ни по­льо­ту з Бо­ри­спо­ля ми­на­ють май­же не­по­мі­тно, і ось борт уже за­хо­дить на по­сад­ку в ае­ро­пор­ту Ван­таа. Під кри­лом лі­та­ка там, уни­зу, швид­ко про­ми­на­ють узбе­реж­жя Бал­тій­сько­го мо­ря, пе­ре­лі­ски, кіль­ка озер, ав­то­шля­хи, за­лі­зни­чні ко­лії. На­ре­шті ша­сі лі­та­ка тор­ка­ю­ться по­сад­ко­вої сму­ги. На­о­ста­нок ко­ман­дир і екі­паж по­ві­тря­но­го су­дна ві­та­ють па­са­жи­рів у сто­ли­ці Фін­лян­дії — Гель­сін­кі і зи­чать до­бре про­ве­сти час.

Ни­ні в цю пів­ні­чну кра­ї­ну укра­їн­ці по­до­ро­жу­ють зде­біль­шо­го у спра­вах, хо­ча ще кіль­ка де­ся­ти­літь то­му основ­ний па­са­жи­ро­по­тік фор­му­ва­ли са­ме ту­ри­сти. Фін­лян­дія бу­ла чи не най­більш від­ві­ду­ва­ною ві­тчи­зня­ни­ми ман­дрів­ни­ка­ми кра­ї­ною по­за ме­жа­ми «со­ці­а­лі­сти­чно­го та­бо­ру», звід­ки ко­жний вва­жав сво­їм обов’яз­ком при­вез­ти якщо не які­сне шкі­ря­не взу­т­тя мі­сце­во­го ви­ро­бни­цтва, то бо­дай там­те­шній сер­ве­лат. Чо­біт із сер­ве­ла­том нам уже дав­но не бра­кує, а Фін­лян­дія тим ча­сом на­ма­га­є­ться при­ва­би­ти до се­бе біль­шу кіль­кість ту­ри­стів з усьо­го сві­ту ін­ши­ми сво­ї­ми че­сно­та­ми.

Най­біль­ше ба­гат­ство Фін­лян­дії, крім, зві­сно, са­мих її гро­ма­дян, — це ма­льов­ни­ча при­ро­да, чи­ста во­да й та­ке са­ме чи­сте (ствер­джу­ють, що най­чи­сті­ше в усій Єв­ро­пі) по­ві­тря.

Еко­ло­гі­чний, а це за­зви­чай сіль­ський чи аграрний ту­ризм ді­став у Су­о­мі, як на­зи­ва­ють свою кра­ї­ну са­мі фі­ни, по­ту­жний по­штовх до роз­ви­тку на­при­кін­ці ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя.

У 1995 ро­ці Фін­лян­дія вві­йшла до скла­ду Єв­ро­со­ю­зу, пі­сля чо­го для фін­ських сіль­го­спви­ро­бни­ків на­ста­ли не най­кра­щі ча­си. Ра­ні­ше дер­жа­ва на­да­ва­ла сво­їм фер­ме­рам чи­ма­лу фі­нан­со­ву під­трим­ку, зва­жа­ю­чи на важ­кі умо­ви ве­де­н­ня сіль­сько­го го­спо­дар­ства, але за но­вих умов бу­ла ви­му­ше­на сут­тє­во її ско­ро­ти­ти до рів­ня, прийня­то­го в ін­ших кра­ї­нах ЄС. Крім ма­те­рі­аль­ної під­трим­ки мі­сце­ві фер­ме­ри втра­ти­ли й ча­сти­ну мі­сце­во­го рин­ку збу­ту, який за­хо­пи­ли де­шев­ші про­ду­кти й то­ва­ри з ін­ших єв­ро­пей­ських кра­їн. Ти­ся­чі фі­нів, зайня­тих у сіль­сько­му го­спо­дар­стві, не ви­три­ма­ли та­ко­го на­ти­ску й бу­ли ви­му­ше­ні шу­ка­ти со­бі ін­шу ро­бо­ту. Щоб під­три­ма­ти сіль­ське на­се­ле­н­ня, уряд Фін­лян­дії по­чав за­охо­чу­ва­ти йо­го до за­по­ча­тку­ва­н­ня но­вих ви­дів бі­зне­су, зокре­ма й ор­га­ні­за­ції аграр­но­го ту­ри­зму.

Сьо­го­дні ту­ри­стів у се­лах Су­о­мі при­йма­ють не ли­ше ко­ли­шні вла­сни­ки ферм, а й фер­мер­ські го­спо­дар­ства, які пра­цю­ють і пра­гнуть по­кра­щи­ти еко­но­мі­чні по­ка­зни­ки сво­єї ді­яль­но­сті.

Аби роз­по­ві­сти, що та­ке аграрний ту­ризм по-фін­ськи, спер­шу по­трі­бно ска­за­ти про го­лов­ну від­мін­ність фін­сько­го се­ла. Вла­сне, сіл у Фін­лян­дії (у зви­чно­му для нас ро­зу­мін­ні) май­же не­має. На­то­мість є сіль­ські му­ні­ци­паль­ні утво­ре­н­ня, які мо­жуть скла­да­ти­ся з кіль­кох де­ся­тків окре­мих ху­то­рів, від­да­ле­них один від одно­го на 2, 5, 10, а то й біль­ше кі­ло­ме­трів. Хо­ча су­во­рий клі­мат кра­ї­ни, зда­ва­ло­ся б, має ви­му­шу­ва­ти лю­дей осе­ля­ти­ся по­руч один одно­го, та ве­ли­ка роз­ки­да­ність сіль­го­спу­гідь, біль­шість з яких бу­ла сво­го ча­су від­во­йо­ва­на у при­ро­ди, спо­ну­кає ко­жно­го фер­ме­ра жи­ти ближ­че не до су­сі­да, а до зем­лі, яку обро­бляє.

«Ту­ри­сти­чні» фер­ми роз­ки­да­ні по кра­ї­ні так са­мо, як і ре­шта. До біль­шо­сті з них гро­мад­ським транс­пор­том не ді­ста­ти­ся. То­му ман­дрів­ни­ків за­зви­чай зу­стрі­ча­ють в ае­ро­пор­ту чи на за­лі­зни­чно­му вок­за­лі го­спо­да­рі, або ж до­во­ди­ться орен­ду­ва­ти ав­то.

Утім, не­хай як да­ле­ко від міст роз­та­шо­ва­ні при­ва­тні ту­ри­сти­чні ба­зи в сіль­ській Фін­лян­дії, від­чу­т­тя ві­дір­ва­но­сті від ци­ві­лі­за­ції, за яким сю­ди їде пе­ре­ва­жна біль­шість ту­ри­стів, є ціл­ком оман­ли­вим. Перш за все це по­ясню­є­ться по­лі­ти­кою дер­жа­ви, на­ці­ле­ною на те, щоб зру­чність про­жи­ва­н­ня в се­лі не від­рі­зня­ла­ся від ком­фор­ту жит- тя в мі­сті. То­му до будь-яко­го фер­мер­сько­го бу­дин­ку в Фін­лян­дії про­кла­де­но які­сну асфаль­то­ва­ну до­ро­гу, те­ле­фон­ний зв’язок, ін­тер­нет, са­мі бу­дин­ки під’єд­на­но до цен­тра­лі­зо­ва­но­го во­до­по­ста­ча­н­ня й ка­на­лі­за­ції або обла­дна­но від­по­від­ни­ми ав­то­ном­ни­ми си­сте­ма­ми. Мо­жна бу­ти від­да­ле­ним хоч на два де­ся­тки кі­ло­ме­трів від ве­ли­ко­го на­се­ле­но­го пун­кту, але бу­ти впев­не­ним, що в ра­зі по­тре­би екс­тре­ні слу­жби звід­ти при­їдуть на до­по­мо­гу про­тя­гом не­три­ва­ло­го ча­су.

Щоб отри­ма­ти до­звіл при­йма­ти на сво­їй фер­мі ту­ри­стів, вла­сник по­ви­нен за­без­пе­чи­ти їм на­ле­жні умо­ви про­жи­ва­н­ня, хар­чу­ва­н­ня й до­зві­л­ля. Біль­шість фер­ме­рів роз­мі­щує ту­ри­стів у своєму ж бу­дин­ку, але ча­сто їм про­по­ну­ють за­се­ле­н­ня в окре­мі ко­те­джі, роз­та­шо­ва­ні по­руч. Що­до хар­чу­ва­н­ня, мо­жна обра­ти тіль­ки сні­да­нок, сні­да­нок і ве­че­рю або ж пов­ний пан­сіон. Та­кож чи­ма­ло го­спо­да­рів на­да­ють мо­жли­вість ту­ри­стам го­ту­ва­ти їжу са­мо­стій­но з при­ве­зе­них або за­ку­пле­них на фер­мі про­ду­ктів.

Ко­жна фер­ма роз­ва­жає го­стей на свій лад і най­ча­сті­ше — від­по­від­но до сво­го ви­ду ді- яль­но­сті. Так, на ко­не­фер­мах, яких у Фін­лян­дії чи­ма­ло, ту­ри­стам про­по­ну­ють кін­ні про­гу­лян­ки для ді­тей і до­ро­слих, на ягі­дних — участь у зби­ран­ні ягід і ви­го­тов­лен­ні з них мор­сів і дже­мів, при­чо­му кіль­ка ба­но­чок зав­жди за­про­по­ну­ють узя­ти із со­бою на знак по­дя­ки за до­по­мо­гу. Та го­лов­ний пункт про­гра­ми для всіх сіль­ських ту­ри­стів у Фін­лян­дії — спіл­ку­ва­н­ня з її при­ро­дою. Май­же ко­жна фер­ма має свої ді­лян­ки лі­су, де мо­жна до­схо­чу гу­ля­ти, зби­ра­ти гри­би, яго­ди й лі­кар­ські тра­ви, не­рід­ко на її те­ри­то­рії роз­та­шо­ва­ні озе­ра — в них за те­плої по­го­ди ку­па­ю­ться й ри­ба­лять. До ре­чі, зби­раль­ни­цтвом мо­жна віль­но за­йма­ти­ся у всіх фін­ських лі­сах не­за­ле­жно від то­го, ко­му во­ни на­ле­жать — дер­жа­ві чи при­ва­тним вла­сни­кам. Єди­не, чо­го не мо­жна ту­ри­сту ро- би­ти в лі­сі, це ру­ба­ти де­ре­ва, по­лю­ва­ти на тва­рин і роз­во­ди­ти ба­га­т­тя. Що­до ри­бо­лов­лі, то на неї тре­ба ма­ти до­звіл, але отри­ма­ти йо­го не ста­но­вить жо­дних про­блем.

Сіль­ський ту­ризм у Фін­лян­дії що­ро­ку стає де­да­лі по­пу­ляр­ні­шим і не тіль­ки з бо­ку іно­зем­них ту­ри­стів, а й вла­сних гро­ма­дян. Ме­шкан­ці міст за­зви­чай на­ма- га­ю­ться ви­ко­ри­ста­ти ко­жний ви­хі­дний, щоб по­бу­ва­ти на при­ро­ді. В ба­га­тьох із них є да­чі, але да­ле­ко не на ко­жній із них фі­ни три­ма­ють при­са­ди­бне го­спо­дар­ство, то­му на­віть та­кі да­чни­ки, осо­бли­во за на­яв­но­сті в них ді­тей, ча­сто ви­їжджа­ють ту­ри­ста­ми на най­ближ­чі фер­ми, щоб не ли­ше по­бу­ти на при­ро­ді, а й по­спіл­ку­ва­ти­ся зі свій­ськи­ми тва­ри­на­ми, по­пор­па­ти­ся на го­ро­ді, у ягі­дни­ку, те­пли­ці.

Для іно­зем­них ту­ри­стів аграрний ту­ризм у Фін­лян­дії до­зво­ляє по­ди­ви­ти­ся на кра­ї­ну зблизь­ка, до­по­ма­гає кра­ще зро­зу­мі­ти фі­нів, по­зна­йо­ми­ти­ся з їх куль­ту­рою, по­бу­том, ку­хнею, вре­шті, з істо­рі­єю. Адже май­же ко­жна фін­ська фер­ма на­ле­жить одній ро­ди­ні про­тя­гом кіль­кох де­ся­ти­літь, а ін­ко­ли й сто­літь. У фо­то­гра­фі­ях, пре­дме­тах вжи­тку і зна­ря­д­дях пра­ці, які збе­рі­га­ють го­спо­да­рі, — пам’ять про ді­дів-пра­ді­дів. На де­яких фер­мах із та­ких пре­дме­тів го­спо­да­рі ор­га­ні­зо­ву­ють своє­рі­дні му­зеї (ці­ка­ві тим, що без­по­се­ре­дньо сто­су­ю­ться лю­дей, у яких ти го­стю­єш).

До ре­чі, під час по­до­ро­жі Фін­лян­ді­єю ми по­бу­ва­ли в одній та­кій са­ди­бі-му­зеї, ство­ре­ній вла­сни­ком ком­па­нії SAMPO Ті­мо Прі­хті. Тут він ча­сто при­ймає го­стей, ко­трі при­лі­та­ють у Су­о­мі озна­йо­ми­ти­ся з ви­ро­бни­цтвом йо­го ком­бай­нів. На­шу, по су­ті, ту­ри­сти­чну де­ле­га­цію з Укра­ї­ни вла­сник ба­га­то­міль­йон­но­го бі­зне­су зу­стрів на ган­ку бу­дин­ку, гра­ю­чи на ба­я­ні. На­да­лі він роз­по­вів ма­ло не про ко­жну річ у по­ме­шкан­ні, про­вів екс­кур­сію зі­бра­ним му­зе­єм ста­ро­жи­тно­стей, по­ка­зав при­са­ди­бне го­спо­дар­ство, а по­тім ще й по­ча­сту­вав усіх вла­сно­руч при­го­то­ва­ним су­пом із м’ясом ло­ся та ту­шко­ва­ни­ми ли­си­чка­ми з най­ближ­чо­го лі­су. Про­сто­та й щи­рість — від­мін­на ри­са фі­нів. А уяв­ле­н­ня про їх ску­тість і не­ква­пли­вість — не біль­ше ніж уста­ле­ний імідж, який ме­шкан­ці Су­о­мі охо­че під­три­му­ють, глу­зу­ю­чи над со­бою (а ще — аби під­кре­сли­ти свою су­во­ру пів­ні­чну вда­чу на від­мі­ну від за­над­то тем­пе­ра­мен­тних ме­шкан­ців пів­ден­них кра­їн).

Аграрний ту­ризм у Фін­лян­дії має свої обме­же­н­ня, пе­ред­усім — се­зон­ні. Пів­ро­ку в цій пів­ні­чній кра­ї­ні три­ває зи­ма, па­ру мі­ся­ців якої па­нує по­ляр­на ніч. За­га­лом — не над­то спри­я­тли­ві для по­до­ро­жей умо­ви. Та на­віть і взим­ку де­я­кі фер­ми при­йма­ють ту­ри­стів, про­по­ну­ю­чи їм по­па­ри­ти­ся в га­ря­чій фін­ській са­у­ні, по­ми­лу­ва­ти­ся по­ляр­ним сяй­вом, по­ка­та­ти­ся на ли­жах, а лю­би­те­лям екс­три­му — на­віть по­га­ня­ти на ав­то по кри­зі за­мер­злих озер. Що­прав­да, най­по­пу­ляр­ні­шим зи­мо­вим мар­шру­том для ту­ри­стів є від­ві­ди­ни Ла­план­дії — «ма­лої ба­тьків­щи­ни» Сан­та-Кла­у­са й осо­би­ста зу­стріч з ним.

Ни­ні у Фін­лян­дії на­лі­чу­є­ться близь­ко 70 тис. ферм, із яких десь 700 (тоб­то тіль­ки 1%) за­про­шу­ють до се­бе ту­ри­стів. Утім, ця кіль­кість по­віль­но збіль­шу­є­ться — оскіль­ки зро­стає й по­пит. І хо­ча в кра­ї­ні, без­умов­но, є на що по­ди­ви­ти­ся і в мі­стах — Гель­сін­кі, Тур­ку, Там­пе­ре — зна­йом­ство з сіль­ською Фін­лян­ді­єю до­зво­лить вам по­ба­чи­ти кра­ї­ну ти­ся­чі озер з ін­шо­го, не менш ці­ка­во­го ра­кур­су.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.