По­дія сьо­ма

Barvinok - - News -

вран­ці роз­бу­ди­ла Гор­чи­ка якась му­зи­ка. Роз­плю­щив він очі, дивиться: вся га­ля­ви­на кві­та­ми при­кра­ше­на. Зе­ле­ні ко­ни­ки на скри­по­чках гра­ють, на кві­тах гой­да­ю­ться. А по­між ни­ми на ко­жній кві­тці під­дан­ці Бу­зи­но­во­го Ца­ря ту­пцю­ю­ться.

— А це ще що за яр­ма­рок? — сам се­бе Гор­чик пи­тає. А йо­му хтось над ву­хом дзиж­чить:

— Це не яр­ма­рок, слав­но­зві­сний пе­ре­мож­цю па­ву­ка Та­ра­кур­та! Це Бу­зи­но­вий Цар донь­ку за­між за те­бе при­йшов від­да­ва­ти!

— Що?! — схо­пив­ся ли­цар Гор­чик на но­ги. — Ні­я­кої йо­го донь­ки я бра­ти не зби­ра­ю­ся! Я що, її в тор­бі за со­бою но­си­ти­му?! А над ву­хом да­лі дзиж­чить:

— У тор­бі чи за па­зу­хою, а сло­во цар­ське — не по­ло­ва! Обі­цяв — то ви­ко­нуй!

Аж тут ви­сту­пає на­пе­ред сам Бу­зи­но­вий Цар та й каже:

— А чо­го це ти ду­ма­єш, що мою ца­рів­ну мо­жна в ки­ше­ні но­си­ти? Не за­бу­вай, що ми, лі­со­вий на­род, всі ча­рів­но­го ро­ду!

Дивиться Гор­чик — сто­їть пе­ред ним ца­рів­на Бу­ся, май­же та­ка на зріст, як він сам! Та ще й ні­чо­гень­ка: ко­си зо­ло­ті, щі­чки ро­же­ві, а очі бла­ки­тні. Тіль­ки на­су­пле­на ду­же. Бро­ве­ня­та до­ку­пи зве­ла і в зем­лю дивиться. Як ли­цар одя­гне­на, а на пе­рев'язі меч ви­сить.

"Оце так ди­ва! — сам со­бі мір­кує Гор­чик. — Ще до­ве­де­ться одру­жу­ва­ти­ся з нею!"

А Бу­ся, на­че йо­го дум­ки про­чи­та­ла, каже:

— Не до­ве­де­ться! Не бій­ся! Я на шию ні­ко­му ві­ша­ти­ся не зби­ра­ю­ся! Але за­те по­їду з то­бою, аби теж зі Змі­їв­ною би­ти­ся! — і ще й но­гою при­ту­пну­ла. — Тіль­ки кли­ка­ти­меш ме­не від­те­пер не ца­рів­ною, а ЛИЦАРІВНОЮ! Га­ли­на МАЛИК

По­ві­стьNказ­ка

"Оце так ха­ле­па!" — аж за го­ло­ву схо­пив­ся Гор­чик.

А Бу­зи­но­вий Цар ру­ки склав і каже: — Не мо­жу я її від­го­во­ри­ти! Упер­ла­ся — і все тут: по­їду, каже, хоч би що! Ві­зьми її, слав­ний ли­ца­рю! Бо та­ка впер­та — ні­за­що не за­ли­ши­ться!

Ну що йо­го Гор­чи­ку ро­би­ти?! Хоч<не<хоч, дів­чи­сько прив'яза­ло­ся, не відже­неш!

— Ну то що ж, по­їха­ли! — каже ли­цар. — Тіль­ки за­тям, що зі Змі­їв­ною би­ти­ся — це то­бі не ляль­ка­ми гра­ти­ся та на цар­ських пе­ри­нах ва­ля­ти­ся! Бу­деш пхи­ка­ти та ка­при­зу­ва­ти — одра­зу до­до­му по­вер­неш!

А сам со­бі ли­цар Гор­чик і ду­має: "Ні­чо­го<ні­чо­го, во­на як по­спить на си­рій зем­лі одну ні­чку чи су­хо­го хлі­ба по­гри­зе — са­ма до­до­му чкур­не, тіль­ки її й ба­чи­ли!".

Бу­зи­но­ва ца­рів­на Бу­ся на те Гор­чи­ко­ві ні­чо­го не від­по­ві­ла. Тіль­ки сви­сну­ла у два паль­ці — до­сте­мен­но, як сам Гор­чик! — і пе­ред нею став...

Що во­но та­ке? Гор­чик від не­спо­ді­ван­ки аж ро­та роз­зя­вив.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.