По­дія чо­тир­над­ця­та

Barvinok - - News -

е про­йшли Гор­чик з Бу­сею і кіль­ка кро­ків, аж чу­ють — якась ти­ха роз­мо­ва. Гор­чик на мі­сці зав­мер, паль­ця до вуст при­клав і нав­шпинь­ках — до ске­лі. Під­крав­ся ти­хе­сень­ко, ви­зир­нув... І від­са­хнув­ся.

Сто­ять за ске­лею дві по­тво­ри — го­ло­ви пе­сі, а ті­ло люд­ське — і про щось го­мо­нять.

Ли­цар вуха на­шо­ро­шив: слу­хає. — Да­вай щось ви­га­да­є­мо! — ка­же один.

— Та що ти тут ви­га­да­єш! — від­по­від­ає дру­гий.

— Не хо­чу я біль­ше на цьо­му остро­ві і дня ни­ді­ти! До­до­му хо­чу! — зно­ву пер­ший.

— Ду­ма­єш, я хо­чу?! За­раз якраз вдо­ма гре­чка цві­те. Па­хне — аж дух за­би­ває! — зі­тхає дру­гий.

— То щось ро­би­ти тре­ба!

Тут Гор­чик ме­ча з пі­хов вийняв, з/за ске­лі ви­сту­пив і гу­кає:

— Ану, чу­до­ви­ська три­кля­ті, зда­вай­те­ся, бо за­раз вам ма­кі­три по­сти­наю!

Чу­до­ви­ська з пе­ре­ля­ку по­па­да­ли на ко­лі­на, ру­ки вго­ру під­ня­ли і від стра­ху за­йой­ка­ли:

— Йой, ли­ца­рю від­ва­жний, про­си­мо по­ща­ди! Ми ні­які не чу­до­ви­ська! Я — Пе­тро, а він — Ми­ко­ла! Ось ди­ви­ся!

Ди­ви­ться Гор­чик, а во­ни со­ба­чі ви­шкі­ре­ні па­ще­ки з го­лів зні­ма­ють і на пі­сок ки­да­ють. А під ни­ми — зви­чай­ні люд­ські го­ло­ви, "під гор­щик" під­стри­же­ні і з пе­ре­ко­ше­ни­ми від жа­ху облич­чя­ми.

Пі­ді­йшов ли­цар ближ­че, ме­чем со­ба­чу го­ло­ву пе­ре­вер­нув — аж це шо­лом, на який вов­ча го­ло­ва з вов­чою шку­рою на­тя­гну­та!

— Га, то це ви оцим до­брих лю­дей ля­ка­є­те?! Га­ли­на МАЛИК

По­вість?каз­ка

— звів до­ку­пи бро­ви ли­цар Гор­чик.

Пе­си­го­лов­ці го­ло­ви по­о­пу­ска­ли, з ко­лін бо­я­ться під­ве­сти­ся.

— То що ж ме­ні з ва­ми ро­би­ти? — ка­же Гор­чик.

— Та як що? Зро­зу­мі­ти і від­пу­сти­ти! — у два го­ло­си про­сять не­бо­ра­ки. — Ми й са­мі вже зби­ра­ли­ся з цьо­го остро­ва ті­ка­ти. — Це ж чо­го?

— На­бри­дло нам з се­бе пе­си­го­лов­ців уда­ва­ти. Бо ми на­справ­ді про­сті се­ля­ни, хлі­бо­ро­би.

— А чо­го ж це ви со­бі на го­ло­ви оцю по­гань на­тя­гли?

— Ех, ли­ца­рю, бо спо­ку­си­ли­ся на обі­цян­ки Мор­ської Змі­їв­ни. За­хо­ті­ло­ся нам со­лод­ко жи­ти, м'яко спа­ти, про­со/гре­чку не сі­я­ти... Отож і по­го­ди­ли­ся уда­ва­ти з се­бе ота­ких по­чвар.

— А на­ві­що це Змі­їв­ні?

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.