По­дія ші­стнад­ця­та

Barvinok - - News -

тож при­вів Гор­чик ли­цар­ську ко­ня­ку до тя­ми, та й тіль­ки/но хо­тів да­лі ру­ша­ти... Аж гля­нув ту­ди, гля­нув сю­ди — а від га­ля­ви­ни з де­ся­ток сте­жок роз­бі­га­є­ться на всі бо­ки. Якою йти? Сто­їть Гор­чик, по­ти­ли­цю чу­хає...

Ко­ли це ози­ва­є­ться Те/Не/Знаю/Яке: — Не бій­ся, ли­ца­рю! Я за­раз то­бі до­ро­гу по­ка­жу. Йдіть о/он до то­го ви­со­ко­го де­ре­ва. А там по­ба­чи­те фон­тан. А за фон­та­ном бу­де сті­на. А у сті­ні — две­рі. Ото за ни­ми й по­чи­на­ю­ться па­ла­ти са­мої Мор­ської Змі­їв­ни!

По цих йо­го сло­вах Той/Що/В/Ду­плі/Си­дить у тор­бі на­че не­са­мо­ви­тий за­пли­гав і да­вай гу­ка­ти:

— Не вір йо­му, Гор­чи­ку! Ой не вір! — Та все одно, — ка­же Гор­чик, — тре­ба ку­дись йти, вхо­ду шу­ка­ти! Ру­шай­мо!

Ді­йшли во­ни до тих две­рей, які Те/Не/Знаю/Яке по­ка­за­ло. Обди­вив­ся їх ува­жно ли­цар — две­рі як две­рі. Про­чи­нив, за­зир­нув до­се­ре­ди­ни: цар­ські па­ла­ти! Все від зо­ло­та бли­щить, во­гня­ми сяє!

— До­бре! — ка­же Гор­чик. — Я йду пер­шим, а ви за мною!

Спо­ча­тку сту­па­ли обе­ре­жно. А як ді­йшли до се­ре­ди­ни за­ли, вже смі­ли­ві­ше по­ча­ли роз­зи­ра­ти­ся. Гор­чик ли­ше Ме­ча Срі­бно­го мі­цні­ше сти­скає.

Див­ля­ться — сто­їть по­се­ре­ди­ні кру­глий стіл. А на ньо­му роз­кла­де­но вся­ке вбра­н­ня ли­цар­ське — шо­ло­ми срі­бні, сма­ра­гда­ми та пер­ла­ми при­кра­ше­ні, ла- ти по­зо­ло­че­ні, ме­чі з до­ро­го­цін­ни­ми ру­ків'ями... Все ні­би са­мо до рук про­си­ться!

Та ли­цар Гор­чик зма­хнув ме­чем, вда­рив по сто­лу — і роз­ві­яв­ся той ра­зом з усі­ма ця­цька­ми, на­че від по­ду­ву ві­тру.

На­то­мість з'явив­ся ін­ший. На ньо­му вже всі­ля­кі су­кні та при­кра­си дів­ча­чі. І мо­ни­ста, і ко­ра­лі, і се­реж­ки, і шов­ко­ві су­кні, зо­ло­том та ко­штов­ним ка­мі­н­ням роз­ши­ті.

— Чо­го роз­див­ля­є­шся? — ка­же Гор­чи­ку Бу­ся. — Ру­бай!

І цей стіл роз­ві­яв­ся, на­че при­ма­ра. І ні­би з/під зем­лі ви­гуль­кнув тре­тій. А на ньо­му — цар­сько­го ви­гля­ду кін­ська збруя. Ву­зде­чки, ни­тка­ми зо­ло­ти­ми пе­ре­ви­ті, сі­дла шкі­ря­ні та по­по­ни з ки­ти­ця­ми... А по­се­ре­ди­ні — ці­ла го­ра стрі­чок, що їх ото у гри­ву ко­ням вплі­та­ють.

Не встиг Гор­чик отя­ми­тись, як Ко­бур­ка від ра­до­сті за­ір­жа­ла, на­че по­же­жна ма­ши­на, та як стри­бне до сто­лу!

І тіль­ки/но во­на тих стрі­чок тор­кну­ла­ся, як під­ло­га під ни­ми про­ва­ли­ла­ся! І по­ле­ті­ла вся че­твір­ка униз, у чор­ну/чор­ні­сінь­ку тем­ря­ву! Ху­до­жник Н. КОХАЛЬ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.