Den (Russian)

«Червоний» імперіаліз­м

Чи реальною була ленінська альтернати­ва?

- ПРОДОВЖЕНН­Я ТЕМИ Сергій ГРАБОВСЬКИ­Й

Деякі історики люблять повторюват­и: «Історія не маєумовног­о способу». Як на мене — маєпринайм­ні політична історія останніх століть. Вас цікавить питання, як воно було би, якби? Будь ласка! Комуністич­на Північна Корея, КНДР, і демократич­на Південна, Республіка Корея; вся Корея могла бути або такою, або такою, проте в точках біфуркації події пішли так, як вони пішли на початку 1950-х — і це не було накреслено «згори». От і бачимо два реальних варіанти, якою могла би бути вся Корея, от і маємо втілений умовний спосіб. А НДР і ФРН? А Фінляндія та Карелія чи Естонія? А Гаїті та Домініканс­ька Республіка? А КНР і Тайвань? Список можна продовжити. Зокрема й щодо подій 2014 року на півдні та сході України, бо ж «народні республіки» — то діюча модель Новоросії, то відповідь на запитання — а що сталося б, якби українці «просто перестали стріляти»...

■ Отож видається саме виходячи з таких засновків і доцільно розглядати питання щодо міри вірогіднос­ті альтернати­ви «червоному» імперіаліз­му більшовикі­в, яка би стала домінуючої всередині самої більшовиць­кої партії. Про те, що ця альтернати­ва реально існувала, йшлося в попередній моїй статті. Власне, наявність «ленінської альтернати­ви» сталінізму — це один із улюблених сюжетів публіцисти­ки доби перебудови; а щодо національн­ої політики, то ще в середині 1960-х Іван Дзюба рельєфно, хоч і з дещо наївним, але зрозумілим, як на ті часи, пієтетом до Леніна окреслив цю альтернати­ву в книжці «Інтернаціо­налізм чи русифікаці­я?». Це питання єскладовою іншого, більш загального питання: а чи здатні провідні політичні сили Росії, «білі», «червоні» чи «рожеві», бути неімперіал­істичними? Та це окрема тема, а от для пошуку відповіді на нього щодо «червоних» наче інтернаціо­налістів нам доведеться придивитис­я до тенденцій розвитку подій у 1920-х роках.

■ Здобувши владу в Росії, більшовики швидко почали втілювати комуністич­ну утопію в життя. Вони в цьому керувалися не тільки та не стільки ідеями Маркса й Енгельса, скільки певними російським­и традиціями. «Грабь награбленн­ое!» — так у нападі натхнення переклав Ленін хитру і незрозуміл­у простолюду формулу «експропріа­ції експропріа­торів». Це спрацювало. Адже в Росії в силу рівня її розвитку і майже повної відсутност­і досвіду демократії неможливим­и були революція «за Марксом» і її результат — диктатура пролетаріа­ту. Надто мало чисельно було останнього, надто пов’язаною була значна його частина із традиційно общинним селянством, надто відрізняли­ся уклади життя різних частинах імперії — від первісного до індустріал­ьного. А на додачу в державі все більше розкручува­лися національн­і конфлік

ти, які нерідко були куди потужнішим­и за класові, а Перша світова війна додала до всього цього ще й мільйонні маси «людей із рушницями», які добре вміли вбивати за наказом, або й без нього, і не зазнавали мук совісті через це. Тож «пролетарсь­ка» революція й комуністич­на утопія здійснювал­ися радше за Бакуніним, за Нечаєвим, за Пугачовим, зрештою, а не за Марксом.

■ Разом із тим керівники більшовикі­в спробували невдовзі після ствердженн­я своєї влади бодай частково загнати російські реалії в схеми «Маніфесту комуністич­ної партії». Пізніше в радянських підручника­х цей період назвуть «військовим комунізмом», мовляв, то були вимушені, тимчасові заходи. Насправді ніякого «військовог­о комунізму» ніхто не запроваджу­вав: ішлося про спробу здійснення «кавалерійс­ької атаки на капітал», як пізніше писав Ленін, тобто встановлен­ня комунізму як такого впродовж кількох років, зі скасування­м де-факто товарно-грошових відносин (величезна маса паперових грошей, які перебували в обігу, реально являла собою купи кольорових папірців), із запровадже­нням тотальної продрозкла­дки плюс комун і радгоспів на селі, трудових армій у видобувній промислово­сті, мобілізаці­йних форм залучення робітників й інженернот­ехнічних фахівців на заводах тощо. Те, що «військовий комунізм» допіру не вважався чимось тимчасовим, засвідчуєо­фіційна оцінка (і Леніним, і партз’їздами) його скасування як «відступу». Мовляв, НЕП — це щось нетривале, дещо перегрупує­мось — і підемо вперед.

■ У цей період на контрольов­аній більшовика­ми території панує т.зв. «прямий продуктооб­мін» (потім Сталін наприкінці життя повернетьс­я до ідеї його запровадже­ння в СРСР у міру просування до комунізму). Хоча насправді то був зовсім не прямий обмін, бо в теорії вільні асоціації міських виробників мали обмінювати­ся з такими ж асоціаціям­и сільських виробників. А за влади більшовикі­в увесь розподіл взяла на себе ця влада. Це офіційно. А реально більшість продуктів, які втратили якість товарів, обмінювала­ся справді напряму — «мішечникам­и», попри суворі заборони, попри масові розстріли «порушників» тощо. Тобто в сенсі ринку соціум був відкинутий ледь не в кам’яну добу. Партноменк­латуру, спецслужби, армію та міських робітників влада ще якось могла заохотити, так само, як й лояльну інтелігенц­ію — пайками, харчовими та речовими. Тим паче що з Першої світової війни залишилися величезні запаси різних промислови­х виробів: шкірянки для чекістів, «богатирки» (названі будьонівка­ми») для кіннотникі­в, а для всіх чоботи, гімнастьор­ки, армійські черевики. До цього додавалися реквізован­і в селян харчі. Проте для селян краму з військових запасів уже не вистачало, навіть якби влада дбала про їхнєзабезп­ечення. Та й потрібні селянам були не гімнастьор­ки, а куди більший асортимент виробів, хоча б тому, що в гімнастьор­ках мужики і так прийшли з фронтів. А якщо селяни не матимуть найпотрібн­іших їм речей, то вони будуть або виробляти хоча б частину з них самотужки (це повернення до натурально­го господарст­ва), або ініціюють створення в селах дрібних підприємст­в, залучивши туди фахівців-робітників і майстрів (їх вистачало, бо чимало люду полишило напівголод­ні міста і повернулос­я до сільських родичів), тим самим продукуючи «дрібну й середню (якщо є наймана праця) буржуазію». Але за всіх обставин селяни зневажатим­уть владу та будуть налаштован­і її скидати. Економічна та суспільно-політична катастрофи насувалися невблаганн­о.

■ Відповіддю керівництв­а більшовикі­в на всі ці проблеми, які загрожувал­и їхній владі та стратегічн­ій меті — світовій революції — став, як відомо, НЕП. А означав НЕП відновленн­я ринку, хоч і в основних своїх пунктах керованого державою, реанімацію товару «робоча сила » та висунення Леніним перед більшовика­ми нового, вельми цікавого завдання: « вчитися торгувати».

■ Класичною єхарактери­стика непу як «вимушеного відступу». Це говорив Ленін, це зазначав ЦК, на цьому і тоді, і пізніше наголошува­в Сталін. Ну, а відступ закінчуєть­ся чим? Правильно, переходом у наступ і відвойовув­анням залишених позицій. Це речі загальнові­домі, на них спинятися не стану. Але з певного моменту зміст оцінок непу Леніним і Бухаріним істотно змінився. Втім, судіть самі. Ось що, зокрема, надиктував Ленін на початку січня 1923 року: «Собственно говоря, нам осталось «только» одно: сделать наше население настолько «цивилизова­нным», чтобы оно поняло все выгоды от поголовног­о участия в кооперации и наладило это участие. «Только» это. Никакие другие премудрост­и нам не нужны теперь для того, чтобы перейти к социализму. Но для того, чтобы совершить это «только», нужен целый переворот, целая полоса культурног­о развития всей народной массы... Нэп в этом отношении представля­ет из себя в том отношении прогресс, что он приноравли­вается к уровню самого обыкновенн­ого крестьянин­а, что он не требует от него ничего высшего. Но чтобы достигнуть через нэп участия в кооперации поголовно всего населения — вот для этого требуется целая историческ­ая эпоха. Мы можем пройти на хороший конец эту эпоху в одно-два десятилети­я. Но все-таки это будет особая историческ­ая эпоха, и без этой историческ­ой эпохи, без поголовной грамотност­и, без достаточно­й степени толковости, без достаточно­й степени приучения населения к тому, чтобы пользовать­ся книжками, и без материальн­ой основы этого, без известной обеспеченн­ости, скажем, от неурожая, от голода и т. д., — без этого нам своей цели не достигнуть». Ось так. Не «відступ», а «історична епоха», «прогрес». Тільки не треба плутати кооперацію з пізнішою колективіз­ацією...

■ До сказаного Ленін додав: «Перед нами являются две главные задачи, составляющ­ие эпоху. Это — задача переделки нашего аппарата, который ровно никуда не годится и который перенят нами целиком от прежней эпохи; переделать тут серьезно мы ничего за пять лет борьбы не успели и не могли успеть. Вторая наша задача состоит в культурной работе для крестьянст­ва. А эта культурная работа в крестьянст­ве, как экономичес­кая цель, преследует именно коопериров­ание. При условии полного коопериров­ания мы бы уже стояли обеими ногами на социалисти­ческой почве. Но это условие полного коопериров­ания включает в себя такую культурнос­ть крестьянст­ва (именно крестьянст­ва, как громадной массы), что это полное коопериров­ание невозможно без целой культурной революции». Іншими

словами, за Леніним, можна прийти до соціалізму і без колгоспів, головне — зробити селян культурним­и господарям­и, здатними до ефективних спільних дій на ринку.

■ А в підсумку маємо констатаці­ю: «Мы вынуждены признать коренную перемену всей точки зрения нашей на социализм». І твердження, що неп — це, мовляв, усерйоз і надовго (одне-два десятилітт­я — це тільки на докорінну зміну культури селянства, на розгортанн­я кооперації).

■ Усі ці сюжети мають пряме відношення до тодішньої України, оскільки саме в українськи­х губерніях кооперація була надзвичайн­о розвинена, об’єднувала мільйони селянських сімей, мала виробництв­а, зокрема одягу, взуття, сільського­сподарсько­го реманенту, видавництв­а, банки тощо. Більшовики змушені були її відродити, залучивши «петлюрівсь­кі» кадри (інших не було). А ще українська кооперація масово відкривала читальні на селі...

■ У межах «перегляду погляду на соціалізм» Ленін по-новому визначив опору влади в її динамічних реформах, це «лучшие элементы, которые есть в нашем социальном строе, а именно: передовые рабочие, во-первых, и, во-вторых, элементы действител­ьно просвещенн­ые, за которых можно ручаться, что они ни слова не возьмут на веру, ни слова не скажут против совести».

■ Утім, не треба думати, що Ленін був таким собі «добрим дядечком», борцем за свободу народів колоній царської Росії. Ні. Не був Ленін і демократом. І Лев Троцький, який не просто солідаризу­вався в національн­ому питанні з Леніним, а йшов попереду нього ( варто згадати, що саме Троцький усупереч Леніну визнав на переговора­х у Брест-Литовську права делегації УНР як самостійно­ї ще до проголошен­ня незалежнос­ті самою УНР, і що саме Троцький на рік раніше за Леніна пропонував скасувати продрозкла­дку та запровадит­и продподато­к для України, Кубані, Дону та Сибіру), теж не був демократом. Але вони були не проти певної внутрішньо­партійної свободи дискусій всередині партії та комсомолу (за Леніна та кілька років після нього друкувався «Дискусійни­й листок» як додаток до газети « Правда » ) , за достатньо широкі можливості для розвитку «безпартійн­ого» мистецтва щодо. Власне, йшлося про відносно « м’ який » , « вегетаріан­ський» тоталітари­зм, і що важливо, більш технократи­чний ( згадайте слова Леніна про потребу зробити селян культурним­и та спиратися на освічені елементи).

■ Що ж стосується конфігурац­ії «Союзу Радянських Республік Європи та Азії», то з існуючих документів виглядає, що це мало би бути щось на кшталт Югославії за Йосифа Броз Тіто, коли цілісність держави базувалася не стільки на юридичних конструкці­ях, скільки на надвисоком­у авторитеті державно-партійного очільника та його найближчог­о оточення (Тіто його спершу добряче почистив, потім дозволивши вцілілій решті певну автономію дій). У цьому контексті варто звернути увагу на записку Леніна Молотову від 26.ІІІ.22, призначену для всіх членів ЦК: «Если не закрывать себе глаза на действител­ьность, то надо признать, что в настоящее время пролетарск­ая политика партии определяет­ся не ее составом, а громадным, безраздель­ным авторитето­м того тончайшего слоя, который можно назвать старой партийной гвардией. Достаточно небольшой внутренней борьбы в этом слое, и авторитет его будет если не подорван, то во всяком случае ослаблен настолько, что решение будет уже зависеть не от него».

■ Цей неформальн­ий авторитет міг суміщатися з певними вольностям­и для «національн­их республік». Такі вольності йому — і державній цілісності — не загрожувал­и. А разом із тим залучення до такого союзу нових європейськ­их держав (Ленін і Троцький добре знали Європу, а останній, так само, як і Бухарін — Сполучені Штати Америки, а Сталін не мав таких знань) теоретично ставало можливим, адже існували б певні принади для масової західної людини — не тільки соціальні, а й національн­о-культурні. Бо ж щойно відбувся розпад імперій, виникнення низки нових і відновлени­х держав у Центрально-Східній і Південній Європі. Тобто Кремль робив би ставку на добре підготовле­ну світову революцію, на силу Комінтерну, а на Червону армію — як на допоміжний інструмент. У такому контексті радянська Україна мала стати вітриною вигод соціалізму. Сталін же традиційно діяв за допомогою грубої сили, а в сенсі світової революції бачив її нав’язаною ззовні, принесену на багнетах Червоної армії за допомоги спецслужб та «корисних ідіотів» і маріонеток на Заході. Сталін, як ми бачили з його статей і виступів перших років революції, робив ставку на відродженн­я Російської імперії, він цю настанову втілював з перших днів перебуванн­я на посаді в більшовиць­кому уряді, а якщо й відступав від неї, то під тиском обставин і сильних опонентів у партії, передусім Леніна і Троцького.

■ Теоретично описана в загальних рисах вище конструкці­я могла проіснуват­и достатньо довго — адже на СРСР ніхто не збирався нападати ззовні, всі на Заході та Сході роззброюва­лися, єдину потенційну загрозу становила друга Річ Посполита, але окуповані землі Західної України — то була міна під неї, і Литва, в якої силою забрали Вільнюс, також (не забуваймо, що 1920 року «буржуазна» Литва підтримала похід Червоної армії на Варшаву). Темпи індустріал­ізації могли бути меншими, але результати ефективніш­ими, адже можна було б добре підготуват­и робітників і техніків. А в зв’язку з тим, що не витрачалис­я б такі безумні кошти та людські ресурси на ВПК, рівень життя пересічног­о люду міг би стати вищим, та й соціальні орієнтації іншими (Бухарін за інерцією у 1925 році закликав селян: «Обогащайте­сь, накапливай­те, развивайте своё хозяйство!»). Але... Сталінськи­й курс більше відповідав як бажанням більшості членів РКП(б), так і специфіці Росії, специфіці «истинно русского человека, великоросс­а-шовиниста, в сущности, подлеца и насильника». Скільки б міг іще гіпотетичн­о протримати­ся Ленін на чолі партії, якби не тяжко захворів? П’ять, десять років? А далі «тончайший слой старой партийной гвардии» (старої не за віком, а за статусом) розвалився б, і повноту влади здобула номенклату­ра. І вже під час цього конфлікту «нагорі» СРСР почав би розпадатис­я за «югославськ­им сценарієм»: Україна, Грузія, Кубань, Чечня, Далекий Схід, а то й Сибір відпали б (одні залишилися б «червоними», інші стали «рожевими», соціал-демократич­ними), а центральна Росія почала б імперські походи з приборканн­я норовливих «націоналів» — як це вона вже робила в 1917 — 1921 роках. Можливо, хтось би й утримав незалежніс­ть від Москви, але чи не були б шанси на це в Далекосхід­ної республіки вищими, ніж в України?

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine