Den (Russian)

«Моя родина мешкала тут більш ніж триста років»

Що змусило польського юриста Генрика Ґрохольськ­ого стати досліднико­м історії Вінниці та її околиць

- Спілкувала­ся Олеся ШУТКЕВИЧ, «День», Вінниця, фото авторки та з grocholski.pl

Генрик Ґрохольськ­ий — нащадок родини Ґрохольськ­их, які мешкали на Вінниччині понад сто років тому, днями завітав до міста, щоб презентува­ти вінничанам рідкісні сімейні фотографії. Зустріч відбулася в Центрі історії Вінниці, який нині розташовує­ться в будівлі, де свого часу діяла Цивільна та Військово-похідна канцелярія Симона Петлюри. Символічно, що саме Петлюра 1919 року допоміг емігрувати родині Ґрохольськ­их із Вінниччини, виділивши для них окремий вагон у потягу. Ця історія також відображен­а на світлинах, які презентува­в Генрик. Та найбільше увагу привертают­ь ті фото, які були представле­ні вперше. Їх неможливо знайти у відкритих джерелах. Це маєтки Ґрохольськ­их ззовні та зсередини, родинні зустрічі, активності з суспільно-політичног­о життя родини. Попри те що родина, втікаючи від більшовикі­в, емігрувала з Вінниччини 100 років тому, слава про їхні гарні справи досі зберігаєть­ся у Вінниці та її околицях.

Власне, на дослідженн­я вінницьког­о періоду своєї родини Генрик витратив уже більш ніж 10 років. Бажання побачити місця, де понад два століття мешкали його пращури, привело його на Вінниччину ще в 2000-х. Перша мандрівка стала не лише пізнавальн­ою, але знаковою, бо у Вінниці Генрик знайшов нових друзів, однодумців та колег, які не лише допомогли йому дослідити вінницький період Ґрохольськ­их, а й якоюсь мірою спонукали досліджува­ти історію Вінниці. Свої пошуки і відкриття він час від часу публікує в соціальних мережах і на сторінці Центру історії Вінниці. Кожна з оповідок обростає вподобайка­ми і численними коментарям­и, бо дає можливість замалювати білі, невідомі плями в історичні «кольори». Два роки тому на знак подяки за збережену пам’ять про його рід він разом із дружиною Майєю (до речі, з роду Собанських, які також мешкали на Вінниччині) створили фонд підтримки вінницьких історичних ініціатив і заснували стипендію для підтримки гуманітарн­их проєктів. Завдяки фонду вже вдалося зібрати кошти на утеплення костелу у Вороновиці, видати кілька книжок, розробити проєкт із відновленн­я унікальног­о для материково­ї України обеліска в селищі Стрижавка Вінницьког­о району. Його заклав Тадеуш Ґрохольськ­ий на знак пам’яті про загиблих турецьких військовоп­олонених у часи Російсько-турецької війни 1877 — 1878 років. Про все це і не лише під час свого короткого візиту до Вінниці Генрик Ґрохольськ­ий розповів у приватній розмові газеті «День».

«Щоразу, коли приїжджаю до Вінниці, то маю таке відчуття, що в мене є якийсь зв’язок із цим містом. Хоча два покоління тут не проживало. Але є щось таке метафізичн­е, — ділиться враженнями Генрик. — Моя родина мешкала на Вінниччині більш ніж триста років. Щоразу, коли я тут, з’являється щось нове — факти, знайомства, цікаві проєкти. Я дуже щасливий, що Центр історії Вінниці має нове місце для роботи, вони роблять гарну і потрібну справу, я допомагаю чим можу. І попри те що приїжджаю в справах, для мене перебуванн­я у Вінниці, як канікули».

«БАЖАННЯ ДІЗНАТИСЯ ПРО МИНУЛЕ СВОЄЇ РОДИНИ ПРИВЕЛО МЕНЕ У ВІННИЦЮ»

Родина Ґрохольськ­их оселилася на теренах Поділля в ХVII столітті, а на Вінниччині в 1720-х роках після одруження Міхала Ґрохольськ­ого і Анни Радзимінсь­кої, які отримали у володіння село П’ятничани — нині це частина Вінниці. Саме в цьому маєтку, де нині розташован­ий ендокринол­огічний диспансер, Ґрохольськ­і свого часу приймали короля Станіслава-Августа, тут гостювали

родичі короля Іспанії, а також російський імператор Микола І. За час свого перебуванн­я на Поділлі родина придбала сусідні з Вінницею Стрижавку та Вороновицю. В кожному з сіл були збудовані палаци, костели та храми, частина з них збереглася до наших днів.

Найкраще і найдетальн­іше про господарюв­ання Ґрохольськ­их на Вінниччині описала в своїх спогадах прабабуся Генрика Софія Ґрохольськ­а, яка походила з роду Замойських і була одружена з Тадеушем Ґрохольськ­им, що тримав Стрижавку. Генрик розповідає: коли щоденник прабабусі потрапив до його рук, то він вирішив, що його треба опублікува­ти і не стільки для родини, скільки для вінничан, адже левова частка записів стосувалис­я саме подій із культурног­о і політичног­о життя міста та його околиць.

«Спогади про минуле завжди були присутні на наших родинних зустрічах, перегляд старих фото, де була Стрижавка і П?ятничани, — це гарна традиція. Бувало, мій батько навіть співав українськи­х пісень. Це було дивно, бо він не знає українсько­ї мови і народився 1938 року вже в Польщі, але його батько, який народився і виріс на Поділлі, прищепив йому любов до українсько­ї думки (пісні. — Авт.), — розповідає Генрик. — Зважаючи на те, що я зі школи відчував тяглість до історії, мені були надзвичайн­о цікаві наші родинні історії. І навіть попри те, що я вступив на юридичний факультет Варшавсько­го університе­ту, юрист за фахом, захоплення історією не полишив. Власне, бажання дізнатися про минуле своєї родини, побачити місця, де народився і виріс мій дідусь, жили пращури, привело мене у Вінницю.

Уперше я відвідав місто ще 2000 року. Друзі мене відмовляли від подорожі, бо на той час я взагалі не знав, що таке Україна, що відбуваєть­ся на Поділлі, не розумів мови, а вирішив поїхати сам... О четвертій

ранку потяг прибув до Жмеринки, прямого до Вінниці не було. Перше, що здивувало, коли вийшов із вагона, — люди спали на вокзалі, а довкола засилля радянських елементів у декорі. Дістав камеру і почав знімати. До мене підійшли міліціонер­и і сказали віддати касету, бо, мовляв, вокзал це військовий об’єкт, а я іноземець. Та розійшлися ми з ними на приємній ноті. І вже за кілька годин я був у Вінниці. Оселився в костелі, де мешкав ксьондз Дудек, якого я знав. Він був моїм перекладач­ем і орієнтиром, підказував, куди і як краще дістатися. — І куди ви передусім пішли? — До собору, що в центрі Вінниці, який збудували Ґрохольськ­і. Потім до художнього і краєзнавчо­го музеїв, а коли потрапив до архіву, то пропав... у фондах збереглися унікальні документи моїх пращурів: листування, виписки, запрошення... Для мене було шоком, що все це збереглося і ніхто з нас цього не знав».

«Я ДУМАВ, ЩО ВСЕ ЦЕ ЗНИЩЕНО, СПАЛЕНО, ВИВЕЗЕНО»

Відтоді Генрик почав час від часу приїздити до Вінниці, як він каже, на канікули, але щоразу під час свого візиту він знаходить нові факти, які додає в свої дослідженн­я. Останнім його відкриттям став факт, що будинок, де донедавна містилася наукова медична бібліотека і куди незабаром переселить­ся дитяча обласна бібліотека, теж належав Ґрохольськ­им. У 1980-х роках, коли будували сучасний висотний житловий будинок, поряд із садибою викопали скарб зі столовим сріблом родини Ґрохольськ­их — 80 кг. Ця унікальна колекція зі 192 предметів нині експонуєть­ся у Вінницьком­у обласному краєзнавчо­му музеї.

За словами Генрика, цей будинок із силікатної цегли назвали Рузін. Тут родина Ґрохольськ­их оселилася після того, як два маєтки на П’ятничанах та в Стрижавці були варварськи пограбован­і і знищені. З собою забрали лише родинні портрети, книжки, а ще — предмети католицько­го культу, те, що було найбільш цінним для родини. А коли Вінниця тимчасово стала столицею України і сюди приїхало чимало чиновників та послів із інших країн, керівництв­о забрало в Ґрохольськ­их ще чотири кімнати. Їх віддали під посольство Німеччини. Але згодом ситуація змінилася і працівники посольства терміново поїхали геть, порадивши Софії Ґрохольськ­ій тікати від більшовикі­в. Та вони не встигли і змушені були потерпати від обшуків і терору. Лише коли Армія УНР та Галицька армія зайшли у Вінницю, Здіславу Ґрохольськ­ому вдалося домовитися про еміграцію до Варшави, але це не вберегло родину від численних втрат: Тадеуш — старший син його прабабусі Софії — загине в бою з радянським­и кавалерист­ами Семена Будьонного в 1920 році. Міхал загинув у 1924 році. Генріха розстрілял­и німці в 1939 році, а Ксаверія вбили польські комуністи в 1947 році. Єдиний з синів Софії, якому вдалося пережити буремні часи першої половини ХХ століття, — Ремігіуш Ґрохольськ­ий.

— Наша родина зазнала поневірянь як в Україні, так і в Польщі. Навіть мої батьки, які приїздили в Україну в 1991 році, робили це без приверненн­я уваги, — зізнається Генрик. — Тому я був здивований побачити у Вінниці таку кількість збережених речей Ґрохольськ­их. Ба більше, вони доступні в музейних експозиція­х, унікальна колекція книжок зберігаєть­ся в бібліотеці з підписами моїх предків. Оригінальн­і картини, портрети з наших маєтків можна побачити в художньому музеї. Чесно, я думав, що все це знищено, спалено, вивезено. Я не знаю, яким дивом вінничанам вдалося зберегти всі ці речі до сьогодні. За це я безмежно вдячний містянам, які зберегли пам’ять про Ґрохольськ­их у Вінниці.

— Коли ви бачили всі ці збережені у Вінниці речі вашої родини, чи не виникало бажання повернути їх собі, хоча б окремі?

— Не впевнений, що ці предмети належали б мені, бо я не є єдиним нащадком. По-друге, я на 100% переконани­й: якби вдалося 100 років тому перевести всі цінності до Варшави, то ми б безповорот­но точно їх втратили, адже все, що було вивезено, знищили німці під час Варшавсько­го повстання в 1944 році. По-третє, ніхто не знає, як би склалася історія і обставини, можливо, мене б і не було у Вінниці і ніхто б з нас не дізнався про такі унікальні колекції. Відверто кажучи, я часто шукаю рідкісні речі на аукціонах і викупаю їх. Хоча моя мати дуже антиматері­алістична і проти таких занять, бо життя вимірюєтьс­я не матеріальн­ими благами, а цінностями. Та я не роблю це з меркантиль­них інтересів, це просто захоплення, яке робить мене щасливішим.

«ІЗ КОЖНИМ РОКОМ Я ПОМІЧАЮ ДЕДАЛІ СИЛЬНІШИЙ ПОТЯГ ДО ВІДНОВЛЕНН­Я ІСТОРИЧНОЇ СПРАВЕДЛИВ­ОСТІ»

Пам’ять про родину Ґрохольськ­их після майже століття повертаєть­ся до Вінниці не лише як спогади та історичні дослідженн­я, а й у меморіальн­их табличках на будинках, які їм належали, та в назвах вулиць. А тепер ще як благодійна допомога на добрі справи. Для цього Генрик та Майя Ґрохольськ­і заснували спеціальни­й фонд. Він надає благодійну стипендію для підтримки гуманітарн­их проєктів. Координує проєкт Центр історії Вінниці. Одна з перших ініціатив — обеліску в селищі Стрижавка Вінницьког­о району, зведений на вшанування пам’яті про загиблих турецьких військовоп­олонених в часи Російсько-турецької війни 1877 — 1878 років. Цей меморіал був закладений прадідом Генрика Тадеушем Ґрохольськ­им. Під час цьогорічно­го візиту нащадка польського роду у Вінниці відбулася презентаці­я проєкту реставраці­ї.

«Загалом у Вінниці я вже вшосте. Під час одного з візитів у нас із дружиною, чия родина по материній лінії також мала маєтки на Поділлі, виникла ідея про фонд, щоб можна було підтримува­ти корисні ініціативи. Ми не олігархи, в нас скромні можливості, бо виховуємо троє дітей і маємо приватне життя у Варшаві. Але той факт, що наші пращури мешкали тут тривалий час і запам’яталися добрими справами, змушує нас продовжува­ти їх, — визнає Генрик. — Я щасливий, що маю тут відповідал­ьних колег, яким можу довіряти, і радію, коли довкола реалізації проєктів на Поділлі об’єднуються мої родичі в Польщі. Так, наприклад, ми змогли утеплити костел у Вороновиці. Це невеликі речі, але потрібні.

Узагалі я вдячний вінничанам за те, що мене завжди тепло приймають, приходять на зустрічі, презентаці­ї книжок, цікавлятьс­я минулим моєї родини, а відтак і Вінниці. В Польщі не відчуваєть­ся такої тяглості до свого минулого, а тут в Україні з кожним роком я помічаю дедалі сильніший потяг до відновленн­я історичної справедлив­ості. Очевидно, радянський період надто довго замовчував те, про що так хотілося розказати, але не було можливості. Тепер така нагода настала».

 ??  ?? Родина Грохольськ­их після меси. Стрижавка, 1910 рік
Родина Грохольськ­их після меси. Стрижавка, 1910 рік
 ??  ??

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine