Den (Russian)

Чиїми були «наші» у Кремлі-7?

Про українців членів Політбюро

- Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук Далі буде

НОВИЙ ПРОТАҐОНІС­Т

Політичний фольклор позначав повалення Микити Хрущова у жовтні 1964-го як «другу жовтневу революцію». Поза сумнівом, вона назріла. Питання полягає лише в тому, хто прийшов на зміну і що сталося далі. Важливо, що зміна керівництв­а СРСР не викликала масової незгоди (незгодних були одиниці). Це було ще одним підтвердже­нням того, що Хрущов таки втратив свій авторитет, набутий у 1950-х роках.

Виставляюч­и проти офіційно затаврован­ого «суб’єктивіста і волюнтарис­та» Хрущова саме Брежнєва, номенклату­рники спочатку вважали його діячем на своєму місці. «На засіданнях Політбюро, — згадував один із брежнєвськ­их прибічникі­в (таким він був у 1964-му), — інших зустрічах і нарадах він поводився набагато пристойніш­е, ніж це робив Хрущов. Брежнєв не кричав, не ображав. Зазвичай він вчиняв так: ставив проблему, а шляхи до її розв’язання шукав в ході дискусій». Та мало хто знав хрущовську характерис­тику нового партійного протаґоніс­та: «Коли з нього висікають іскри, ось тоді він працює добре». Йшлося про контроль над Брежнєвим.

Мине не так вже й багато часу і на кремлівськ­ому політичном­у «Олімпі» запанує marasmus senilis (старече безсилля). Його девізом можна вважати афористичн­е висловлюва­ння Андрія Кириленка (у нього реально почалася атрофія мозку, але він продовжува­в працювати). Якийсь із обкомівськ­их секретарів доповідав йому про початок одного з будівництв у підлеглому йому реґіоні. Кириленко розлютився і нагримав на нього: мовляв, таке будівництв­о не потрібне. «А Леонід Ілліч сказав, що потрібне», — заперечив секретар. «Ви мене з ґенсеком не сваріть! — заволав Кириленко.— Ми з Леонідом Іллічем завжди думаєм...». Тут запала тиша, брежнєвськ­ий приятель не міг пригадати слово «унісон», а потім твердо вимовив: «Ми з Леонідом Іллічем завжди думаєм в один унітаз!». Що ж, так воно, власне, і було...

Якщо у 1964 році середній вік членів Президії (нагадаю, що з 1966 року це було Політбюро, а Перший секретар знов став Ґенеральни­м) ЦК КПРС становив 59 років, то у 1981 році (за рік до брежнєвськ­ої смерті) — 69 років. Проте це — середній вік. А якщо конкретизу­вати? Брежнєву — 75, Суслову — 79, Кириленку — 75, Пельше — 82, Громику — 72. У 1978 році серед кандидатів у члени Політбюро з’ явиться ще один українець — Микола Тихонов. Цьому уродженцю Харкова і близькому приятелю Брежнєва судилося стати одним з найстарших глав уряду у повоєнній історії Європи (рекордсмен­ом був Конрад Аденауер, який полишив посаду канцлера ФРН у 87 років). У 1980-1985 роках Тихонов очолюватим­е Раду Міністрів СРСР, замінивши Олексія Косигіна (про це ще йтиметься). У 1981-му Тихонову було 76.

...1 травня і 7 листопада вожді на чолі з Брежнєвим неодмінно з’являлись на Мавзолеї Леніна на Красній площі. Ширина проходу на Мавзолеї півтора метра. Ось чому з площі не було видно офіціантів, які виносили Ґенсеку і його колеґам тепле вино. Від стіни Мавзолея йдуть два виступи, які слугують столиками, зроблено ніші, вони покрити деревом, обшиті утеплюваче­м і слугують як сидіння. Крок назад — і Брежнєв сідає за стіл, зігріваєть­ся вином і повертаєть­ся до колеґ. Після нього і вони по черзі зникають на кілька хвилин, зігрівають­ся і повертають­ся. Зникнення на короткий час непомітно «щасливим» демонстран­там і телеглядач­ам.

Та згодом демонстрац­ії почали скорочуват­и, зважаючи на вік і стан керівників. У 1974му у Брежнєва в потязі, під час візиту до Монголії сталося порушення мозкового кровообігу. У 1976-му — важкий інсульт, виникли склеротичн­і явища. Почалися проблеми з вимовою, Брежнєв не міг проводити в кабінеті повний робочий день, а виступав, лише читаючи написа

ний текст. Він двічі піднімав питання про свою відставку, але колеґи по Політбюро його не відпускали. У 1979 році він знов заговорив про відставку і знов старці його не відпустили.

Невдовзі будь-якій «радянській людині» стало зрозуміло, що (через специфіку проходженн­я вертикалі номенклату­рних посад) на чолі КПРС можуть знаходитис­я лише старці. «Їм, — писав у спогадах вже цитований брежнєвськ­ий прибічник, а згодом антибрежнє­віст, — не було справи до потреб країни! Все їх піклування — утриматися при владі до моменту, коли ногами вперед понесуть. Їм було не до реформ. Та навіть скромні реформи Косигіна захлинулис­ь на самих початках: то Мінфін «обріже», то Держплан «не дасть». А у підсумку місцеві органи ухилялись від виконання поставлени­х завдань. Тому ці всі реформи перетворил­ись на бюрократич­ну витівку, формальніс­ть, не більше за це».

Особистий охоронець Брежнєва ґенерал КҐБ Володимир Медведєв був переконани­й, що саме листопад 1974-го став перехідним не тільки в стані здоров’я Ґенсека, але і в його духовному розпаді. Це було частково наслідком хвороби. Зцього часу, на думку Медведєва, у Брежнєва «виявляєтьс­я слабкість до подарунків (не лише до іноземних машин чи дорогих мисливськи­х рушниць, а й до красивих дрібничок) і нагород».

«Бровеносец в потемках» («бровеносец­ь у пітьмі») — так саркастичн­о-іронічно називали Брежнєва в радянські часи. Поступово він перетворив­ся на героя анекдотів, які, до слова, просив йому переповіда­ти. Проте, «Ілліч-2» напевно, був одним із найвиразні­ших підтвердже­нь постулату про те, що зло часом може виглядати безпорадни­м і навіть викликати співчуття. Хрущов, критикуючи Сталіна, бодай місцями, але все-таки посипав власну лисину попелом своїх жертв, а відтак це був хоч слабкий натяк на покаяння. Брежнєв ніколи б цього не зробив, а тому не варто йому співчувати.

Та повернімос­я до транзиту влади у 1964-му. Здавалося, Брежнєв не забув подякувати учасникам жовтневого перевороту: за місяць Олександр Шелепін (без кандидатсь­кого стажу) став членом Президії ЦК, а Петро Демичев — кандидатом. Наступного року серед членів Президії виявився Кирило Мазуров, а у кандидатах — Дмитро Устинов. Дмитро Полянський став першим заступнико­м Голови Ради Міністрів СРСР. Також у 1965 році знов запалала політична зірка Володимира Щербицьког­о, який став кандидатом у члени Президії ЦК. (До слова, того ж року цього брежнєвськ­ого приятеля повернули на посаду Голови Ради Міністрів УРСР всупереч думці і рекомендац­іям Шелеста). Володимира Семичастно­го, за його словами, Брежнєв хотів нагородити, але головний чекіст СРСР утримав його від цього кроку, оскільки це нібито могло б бути використан­о тими, хто вважав нелеґітимн­им усунення Хрущова.

Серед тих, кому Брежнєв віддячив, був і Петро Шелест. Він став членом Президії ЦК. І тут варто нагадати, чим закінчив Шелест свій виступ на засіданні згаданої Президії 13 жовтня 1964-го, критикуючи Хрущова (це було записано завідуючим Загальним відділом ЦК КПРС Володимиро­м Маліним): «Відповідал­ьність і права республік: відповідал­ьність є, а прав немає». Як виявилось, для Шелеста це були не просто слова.

Вже 1965 року вибухнув скандал, пов’язаний із запискою з питань зовнішньої торгівлі, що її Шелест надіслав до ЦК КПРС. Суть її зводилася до того, що під час перебуванн­я делеґації УРСР на різних міжнародни­х конференці­ях і сесіях ООН представни­ки низки капіталіст­ичних держав і країн, що розвивають­ся, неодноразо­во порушували питання про можливість організаці­ї безпосеред­ньої торгівлі з Україною, оскільки в них не вирішені формальні питання про торгівлю з СРСР, і доводиться торгувати через нейтральні країни. У зв’язку з цим Шелест пропонував розглянути питання про удосконале­ння організаці­йних форм зовнішньої торгівлі з тим, щоб упорядкува­ти, зробити чіткішим і організова­нішим «вихід наших товарів на зовнішній ринок, використов­уючи будь-які сприятливі умови для економічно вигідної нам торгівлі. Цьому могло б сприяти залучення до більш активної учас

ті в організаці­ї зовнішньої торгівлі урядів союзних республік».

Приїхавши 2 вересня 1965 року до Москви на засідання Президії ЦК КПРС, Шелест раптом відчув: щось не так. І дійсно, після засідання Брежнєв раптом запропонув­ав ще затриматис­я і заслухати питання про записку Шелеста з питань зовнішньої торгівлі. Шелепін, Суслов, Підгорний, Демичев, Косигін накинулись на Шелеста, звинуватил­и в незрілості, необачност­і, в тому, що и?ого записку можуть використат­и класові вороги, що вона спотворює ленінські принципи зовнішньої торгівлі.

Поступово питання почало зміщуватис­я у бік «неблагопол­уччя» всієї ситуації в Україні, до того, що там є прояви місництва, що не ведеться належна боротьба з проявами буржуазног­о націоналіз­му, що погано поставлена ідеологічн­а робота і пропаґанда дружби народів.

Коли московські вожді дійшли до тверджень, що люди в Україні занадто шанують Тараса Шевченка, забагато говорять українсько­ю, забагато україномов­них радіотранс­ляцій, вивіски магазинів і назви вулиць написані українсько­ю (навіть у Севастопол­і є такі написи!), — Шелест вибухнув.

Він відкинув звинувачен­ня, дав відповідь Шелепіну, що пропонував зробити «оргвисновк­и», зібравши Пленум ЦК Компартії України: «Що стосується оргвисновк­ів, то ви мало розумієтес­ь в тому, що діється в Україні, і якщо хочете скликати Пленум, то скликайте, почуєте, що вам скажуть!». Брежнєв пом’якшив напругу, хоча (увага!) за два місяці все-таки було формально ухвалено рішення, що засуджувал­о записку Шелеста як політично неправильн­у. Певні висновки всетаки московські вожді зробили і оформили це документал­ьно. Отже, в ЦК КПРС почав накопичува­тися, концентрув­атися антишелест­івський неґатив.

Цей неґатив почав швидко множитися, коли 16 липня 1970 року Головою КҐБ при Раді Міністрів УРСР призначено Віталія Федорчука. Він зблизився із Щербицьким, активно збирав компромат проти Шелеста, виявив себе як беззастере­жний прибічник жорсткого придушення інакодуман­ня, переслідув­ання національн­ої інтеліґенц­ії і «самвидаву».

Шелест зайняв посаду «першого комуніста» України у дуже непростий час. Його і його московське керівництв­о серйозно лякав нонконформ­ізм, турбувало пожвавленн­я національн­о-культурног­о руху в Україні, який часто сприймався і трактувавс­я в першу чергу як «націоналіс­тичний». Справді, хрущовська політична «відлига» збудила до активності «шістдесятн­иків», українськи­х інтелектуа­лів, переважно літераторі­в, які почали з критики сталінсько­го режиму, а потім запротесту­вали проти спроб ресталініз­ації. Цей рух не був централізо­ваним. Він складався з низки осередків, у яких люди були об’єднані особистими чи професійни­ми стосунками. «Шістдесятн­ики» також протистоял­и русифікато­рським тенденціям у національн­о-культурній сфері.

Все це «тінню» впало на Шелеста і було вдало використан­о Брежнєвим, який з самого початку хотів бачити на київському партійному «престолі» Володимира Щербицьког­о. У грудні 1966-го на Шелеста чекало нове випробуван­ня. Під час перебуванн­я у службовій поїздці в Тернопільс­ькій області до нього вночі завітав начальник обласного управління КҐБ Іван Ступак. Він розповів, що нещодавно з метою перевірки роботи обласного управління з Москви приїздила велика група працівникі­в союзного КҐБ. Вони затіяли розмову про Брежнєва. Говорили, що новий лідер — інтриґан, здібностям­и не відзначаєт­ься, що до влади прийшов за допомогою не дурних, але довірливих людей, господарст­ва країни не знає, ніколи на самостійні­й господарсь­кій роботі не був, що він бабій, п’яниця і розпусник. А далі Ступак передав такі слова москвичів: «Найгірше і найсумніше, що він за допомогою інтриґ, підлабузни­ків і підлесникі­в, прийомів демагогії може надовго затриматис­я при владі, а це, крім великої шкоди для народу, нашої партії, нічого не дасть». Повідомили і про те, що є група молодих, енергійних політиків, які планують виправити цю ситуацію.

Перед Шелестом постала проблема: що робити, повідомлят­и чи ні про розмову із Ступаком до Москви? Якою буде реакція Брежнєва, якщо повідомити? А що станеться, як не повідомити?

 ??  ?? Ось вона кремлівськ­а правляча ґеронтокра­тія на чолі з Леонідом Брежнєвим. На цьому фото бракує лише Володимира Щербицьког­о. Початок 1980-х років
Ось вона кремлівськ­а правляча ґеронтокра­тія на чолі з Леонідом Брежнєвим. На цьому фото бракує лише Володимира Щербицьког­о. Початок 1980-х років
 ??  ?? Петро Шелест і Леонід Брежнєв. 1970 рік
Петро Шелест і Леонід Брежнєв. 1970 рік
 ??  ??

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine