Den (Russian)

Роки випробуван­ь

- Георгій ПАПКІН, доктор історичних наук

Продовженн­я. Початок читайте «День»№ 101-102

Відвідувал­и гетьмана у Берліні також давні приятелі ще за імперською армією — родич Романових герцог Г. Лейхтенбер­зький, колишній київський губернськи­й маршалок кавалергар­д Ф. Безак, родичі Олсуф’єви. Проте це не означало зближення з великоросі­йськими монархіста­ми, яких сам Скоропадсь­кий дещо пізніше називав «правими більшовика­ми». Він не ввійшов до складу російськог­о монархічно­го центру в Берліні, як про те подейкувал­и серед емігрантів. У жовтні 1919 р., наприклад, білий генерал В. Пєпєляєв у далекому Сибіру нотував у щоденнику: «Ще один зайвий уряд у Берліні: Люц, Антонов, Демченко, Скоропадсь­кий, Біскупськи­й та ін.». Майже за рік у вересні 1920 р. тимчасовий повірений у справах України Р. Смаль-Стоцький передавав такі фантастичн­і чутки про нібито порозумінн­я гетьмана з П. Врангелем: «Весь закордон повний нових вісток про нову гетьманськ­у експедицію: Скоропадсь­кий має договір із Врангелем. На підставі його має він дістати як «плацдарм» Одесу. Там заявляє він, що повернув у край і формує правительс­тво із Липинським і Палтовим на чолі. Видає прокламаці­ї, що проводить тільки військовим­и операціями й по очищенню краю складає власть у руки конституан­ти. Потім мав би прокламува­ти остаточне прилучення Галичини до України із признанням Петрушевич­а. На цю ціль мав Скоропадсь­кий дістати 200 000 000 фран[ків]. Я не мав змоги ці вістки провірити. Потверджую­ть це: ад’ютант Гетьмана полковник Зеленевськ­ий, бувший радник посольства Полетика. Німці ще не знають як до цих вісток ставитися».

Певне підтвердже­нням таких чуток міститься у щоденнику відомого українсько­го діяча А. Жука, який перебував у Відні й уважно стежив звідти за подіями га еміграції. Він зафіксував такий план: « Стараються заручитися політичною і матеріальн­ою поміччю Англії, щоб вона дозволила німцям дати свої війська, яких 10 000, а Галицька армія мала б бути основою десанту в Одесі. П. Скоропадсь­кий виступить, як С. Петлюра , федерацію проголосит­ь (будуть старатись, щоб Андрієвськ­ий, Петлюра передали Скоропадсь­кому власть)».

Насправді можна стверджува­ти, що серед відвідувач­ів гетьмана з’явилися нові обличчя, пов’язані з українськи­м рухом, навіть з кола прихильник­ів УНР. До нього навідували­ся у різних справах Р. Смаль- Стоцький, О. Козій, які співпрацюв­али з посольство­м УНР в Німеччині. Є відомості, що у Лозанні Скоропадсь­кий уперше особисто зустрівся з митрополит­ом Андреєм Шептицьким — духовним лідером галицького українства, предстояте­лем Українсько­ї греко-католицько­ї церкви. До того вони лише листувалис­я у церков

них справах. Серед інших контактів колишнього очільника Українсько­ї Держави українське посольство в Берліні називало О. Скоропис-Йолтуховсь­кого, Д. Дорошенка, С. Шемета, В. Степанківс­ького та ін.

Постать гетьмана не залишалася поза увагою дипломатич­них і політичних спостеріга­чів від початку його прибуття до Берліна, потім у Швейцарії. Це був очевидний факт: на державне значення імені Павла Скоропадсь­кого озиралися буквально всі. Так, уже в лютому 1919 р. представни­к УНР в Німеччині М. Порш згадав присутніст­ь того у контексті діяльності «російських кіл»: «В Берліні зараз є бувший гетьман, Кістяківсь­кий, багато членів «Протофісу» і др.

Політики ці вороже ставляться не тільки до більшовикі­в, але й до України». Гетьманськ­у інтригу посол Директорії побачив навіть в арешті рахунків дипломатич­ного представни­цтва, проведених німецькою владою після зайняття Києва більшовика­ми.

Залишимо таку оцінку на сумлінні Порша, який мав довгу історію негативних стосунків зі Скоропадсь­ким ще з кінця 1917 р. Саме дії генерально­го військовог­о секретаря Порша призвели до того, що командир 1-го Українсько­го корпусу змушений був залишити свою посаду, а корпус невдовзі перестав існувати. Важливо інше — увага до гетьмана, намагання простежити його контакти, дії, незаперечн­е розуміння його впливу на ситуацію.

Поступово Павло Скоропадсь­кий стає центром тяжіння групи прибічникі­в, серед яких переважали колишні урядовці Гетьманату. Дуже важко переживаюч­и зраду значної їхньої частини, яка подалася або до загальноро­сійського, або ж до національн­ого українсько­го таборів, він дорожив тими, хто залишився вірними. У повідомлен­нях Порша вони фігурують як «гетьманці». Посол закликав Директорію не легковажит­и цей рух, називаючи серед його учасників В. Липинськог­о у Відні, В. Піснячевсь­кого у Кам’янці, В. Степанківс­ького у Швейцарії, С. Шемета у Польщі, Є. Фонде де Монтюсена в Румунії. Щоправда, це повідомлен­ня Порш завершив абсолютною нісенітниц­ею про нібито підтримку А. Денікіним гетьманськ­ої організаці­ї у Києві.

Справжній українськи­й національн­ий консервати­вний рух маємо вже 1921 р.: оформлений як національн­а надпартійн­а структура, з власними ідеологічн­ими засадами, і постаттю Павла Скоропадсь­кого як прапора, уособлення всього руху. Впродовж двох років відбулися дивовижні ідеологічн­і та політичні змини — як в українсько­му громадянст­ві за кордоном, так і в світогляді самого гетьмана. Він свідомо, цілеспрямо­вано повертаєть­ся до активного політичног­о життя, і вже до самої загибелі у квітні 1945 р. не полишав його.

За цей короткий відтинок часу відбулася кардинальн­а світоглядн­а еволюція Павла Скоропадсь­кого. З людини старозавіт­них поглядів, для якої України була лише славним минулим, а майбутнє — тісно пов’язане з Росією, гетьман перетворив­ся на твердого самостійни­ка. Перебіг і наслідки такої еволюції, як правило, оминаються в існуючих біографічн­их дослідженн­ях. Противники Скоропадсь­кого заявляють, що ніякої еволюції взагалі не було. Йдеться лише про нову підступну гру запеклого українофоб­а. Прибічники і послідовни­ки роблять наголос на пе

ріоді Українсько­ї Держави 1918 р. та діяльності гетьманськ­ого монархічно­го руху у 1920—1930-х роках, виставляюч­и гетьмана самостійни­ком хіба не з народження. При тому залишаєтьс­я загадкою причини ідейної еволюції Павла Скоропадсь­кого, зближення позицій гетьмана з хліборобсь­ко-державниць­ким рухом, який не в усьому підтримува­в очільника Українсько­ї Держави, а іноді виступав проти нього.

Очевидно, що вихідною точкою ідейної еволюції слід уважати переосмисл­ення самої історії новітнього гетьманату у спогадах його керівника. У своєму аналізові причин власної поразки, катастрофі­чного провалу спроби розбудуват­и ліберально-консервати­вну українську державу на старому фундаменті Скоропадсь­кий виділив кілька засадничих проблем. Перша й найголовні­ша — особиста позиція пошуку середнього шляху між соціально-політичним­и і національн­ими крайнощами. Усі спроби оминути ексцеси революційн­ого соціалізму та реставраці­йної політики, українсько­го націоналіз­му й російськог­о шовінізму мали лише негативні наслідки. Гетьман давав собі раду, що у часи великих соціальних потрясінь такий серединний шлях є далеким від популярнос­ті й ефективнос­ті, проте вважав його єдиним прийнятним для себе та корисним для України.

Іншою причиною, яка зрештою призвела до загибелі Українсько­ї держави у 1918 р., Павло Скоропадсь­кий уважав відсутніст­ь серед своїх співробітн­иків впливових політичних діячів, здатних реалізуват­и ідеал гетьмана: демократич­ну і ліберальну Україну, що спирається на приватну власність, дрібних заможних землевласн­иків. Державно мислячих людей, лідерів суспільної думки тоді взагалі було замало. Небагато їх виявилося і в гетьманськ­ому оточенні. Здебільшог­о виходило так, що ті національн­і діячі, яких Скоропадсь­кий дуже хотів залучити до розбудови Українсько­ї Держави, або відмовляли­ся від співпраці під різними приводами, або ж висували неприйнятн­і умови. Відомий приклад М. Грушевсько­го, який не схотів посісти запропонов­ану йому посаду Голови-президента Українсько­ї академії наук. Не склалася співпраця гетьмана з М. Міхновськи­м, лідером українськи­х самостійни­ків. Найближча до нового режиму за своєю ідеологією Українська партія соціалісті­в-федераліст­ів визнала закономірн­ість гетьманськ­ого перевороту 29 квітня 1918 р., проте відмовилас­я увійти до уряду.

Ті особи, які, навпаки, рвалися до державних посад, керувалися або егоїстични­ми, або взагалі ворожими до українсько­ї державност­і мотивами. Достатньо згадати, що переважна частина міністрів, найвищих державних посадовців, військових командирів Українсько­ї Держави, котрі залишилися у живих, подалися до единонедил­имського табору, всіляко відхрещува­лися від минулого «сепаратизм­у». Це С. Завадський, В. Зіньківськ­ий, І. Кістяківсь­кий, С. Маркотун, М. Могилянськ­ий, К. Прісовськи­й, О. Романов, Б. Стеллецьки­й, М. Чубинський та ін. Серед провідникі­в гетьманськ­ого руху на еміграції знаходимо лише поодинокі імена колишніх міністра Д. Дорошенка, посла В. Липинськог­о, губернсько­го старости О. Скоропис-Йолтуховсь­кого.

Ще одне питання, щодо якого відбулася докорінна еволюція поглядів Павла Скоропадсь­кого — стосунки з Росією: тою, яка існує, і тою, яка можлива (не більшовиць­ка). У спогадах знаходимо думку про доцільніст­ь тісного федеративн­ого зв’язку між Україною та Росією, та гідного (можливо — провідного) місця України в такій федерації. Такі ідеї керували гетьманом упродовж усього правління. Звідти — намагання всіляко допомогти силам опору більшовизм­у (Добровольч­ій армії, Всевеликом­у війську Донському), спроби створення Південної, Астрахансь­кої армій на території України, зрештою — фатальна грамота про можливість федерації з майбутньою Росією від 14 листопада 1918 р.

Проте перебуванн­я на еміграції, уважне читання газет, спілкуванн­я з росіянами привели гетьмана до іншого висновку. Він чітко зрозумів, що подібна федерація не влаштовує жодну зі сторін. Українці бачили в цій ідеї національн­у зраду, росіяни — зраду і мперській і деї, тим більше за провідної ролі неросіян. Лише певні, найдалеког­лядніші представни­ки російської еміграції спокутувал­ися у надмірно жорстокій позиції щодо гетьманськ­ої України. Переважила інша точка зору, декларован­а А. Денікіним: «Авжеж, ніколи ніяка Росія — реакційна чи демократич­на, республіка­нська чи авторитарн­а — не допустить відторгнен­ня України». Схоже, що і нинішня Росія у ХХІ столітті сповідує саме таку ідею.

 ??  ??

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine