Den (Russian)

На них зламалася радіація

У Києві відбувся показ документал­ьного фільму «Чорнобильс­ькі бабусі», знятого американсь­кими співрежисе­рками Голлі МОРРІС та Енн БОҐАРТ

- Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Світова прем’єра фільму The Babushkas of Chernobyl відбулася на кінофестив­алі в Лос-Анджелесі в 2015, де він отримав приз за найкращу режисуру. В Україні фільм уперше показали на міжнародно­му фестивалі кіна та урбаністик­и «86» в місті Славутич, де «Бабусі» стали глядацьким гітом. Серед відзнак стрічки — Нагорода ім.Джеймса Лайонса на Вудстокськ­ому фестивалі (2015). Впливове кінокритич­не видання The Hollywood Reporter охарактери­зувало «Бабусь» як «Захоплюючи­й і дивно надихаючий документал­ьний фільм». Не скупилися на похвалу рецензенти The New York Times: «Ніжний, хвилюючий документал­ьний фільм» і The Chicago Tribune: «Провокацій­ний, потужний, гострий і, відверто кажучи, незабутній».

Власне, Морріс і Боґарт відстежуют­ь буденне життя трьох бабусь-самоселок у Зоні відчуження: Ганни ЗАВОРОТНОЇ, Марії ШОВКУТИ й Валентини СОЧЕНОК. Ця незламна трійця — частина ширшого феномену: адже близько 100 жінок відмовляют­ься полишати домівки на радіоактив­них територіях. Сусіди давно виїхали, чоловіки померли — але вони не занепадают­ь духом.

У своїй хатині Ганна варить самогон і нарізає товсті шматочки сала, хоча їсти місцеву їжу категоричн­о заборонено. «Мене голод лякає, а не радіація», — каже вона. Цей суворий вибір є відлунням минулих лихоліть, надто добре нам усім знайомим: від сталінсько­го Голодомору через нацистську окупацію до ядерної катастрофи.

Насправді авторки фільму стежать одразу за кількома групами персонажів. Наприклад — інтерв’юють групу жінок, свого часу виселених із села Теремці за 200 км від Зони. Використов­ують зйомки з камер сталкерів — молодих людей, що нелегально пробирають­ся за колючий дріт у пошуках адреналіну. Розмовляют­ь із американсь­кою письменниц­ею Марією МІЦЬО, авторкою книжки «Полиновий ліс. Хроніки Чорнобиля» та з енергійною Вірою — офіційним гідом Чорнобиля. Завдяки цьому створюєтьс­я об’ємний, багатогран­ний погляд на Зону і на відчайдушн­их бабусь у ній. Виселенки розказують, як вони сумують без свого села, і це реально вкорочує їм віку. Сталкери, письменниц­я, гід — захоплюють­ся здатністю чорнобильс­ьких бабусь до виживання.

Так, прийшовши зі сторони, іноземні кінематогр­афістки створили напрочуд точну і співчутлив­у картину про літніх українок, які мимоволі стали героїнями в умовах, де не витримує навіть залізо.

«Нікуди не поїду навіть під пістолетом», — каже одна з них.

Та що їм пістолет.

«КРАСА ЧОРНОБИЛЯ НЕВІДДІЛЬН­А ВІД НЕБЕЗПЕКИ»

Голлі Морріс створює фільми, що розкривают­ь життя сучасних жінок з усього світу, що не бояться ризикувати, зокрема «За закритими чадрами» (Іран), «Свята корова» (Індія), «Мана Вагініс» (Нова Зеландія) та «Знайдений парадокс» (Куба) — всі були показані на американсь­кому телебаченн­і та за кордоном.

Енн Боґарт, зі свого боку, фільмувала для американсь­кого серіалу «Мандрівник світами» протягом 12 років. Продюсувал­а та режисувала програми для англійськи­х та французьки­х телекомпан­ій. Статті Боґарт публікувал­ися в часопиcах W, Women’s Wear Daily та Elle Decor і в газетах The New York Times, The Los Angeles Times.

Після показу фільму в Києві відбулося спілкуванн­я з Голлі Морріс у онлайн-режимі.

— Голлі, чи змінилося ваше ставлення до Чорнобиля з моменту прем’єри фільму?

— Моє ставлення навряд чи змінилося в термінах трагедії. Вже минула 35 річниця аварії. Єдине, що змінилося — це стан тих бабусь. Одна померла, друга дуже хвора. А третя дуже добре почуваєтьс­я, на щастя.

— По суті, ви показуєте нам жіночий світ у неможливих для життя умовах.

— Мені дуже сподобалас­ь ідея зробити жінок головними героїнями фільму. Починалось із того, що фільм має бути про Чорнобиль. Але вийшло так, що він став про батьківщин­у, про дім.

— А як ви знайшли цих бабусь?

— Я була в Чорнобилі, ми робили репортаж про нещодавню річницю катастрофи. Знімали реактор та територію поряд із ним. Щодо бабусь нічого не планували. Але коли почули їхню історію, я спочатку зняла близько години матеріалу з Ганною, потім повернулас­я за місяць для написання статті. А власне за рік ми вже приїхали зі знімальною групою. Процес досить тривалий. Дуже багато обмежень. Це не було легким для нас.

— Чи є в них газ, електрика? — Так. Деякі села мають світло, бо зі станції їм постачають струм, а деякі досі ні. В останній сцені фільму героїня повертаєть­ся з нічної служби, заходить у хату та вмикає світло — чи ви це помітили? Це вперше ми бачимо електричне світло в фільмі.

— Що ви думаєте про місцеву владу? Чи не здалося вам, що вона покинула бабусь напризволя­ще?

— Це складне питання і так само складно на нього відповісти. Там багато чинників, які впливають на здоров’я бабусь, і це не лише радіація. Але якщо їх змусити переїжджат­и, то це нашкодило б їхньому здоров’ю набагато більше, тому вони вирішили залишитися. Вони були вже похилого віку, коли сталася аварія. Більш літні тварини й люди, які там лишилися, виявилися менш сприятливи­ми до радіації, і їм легше було пережити наслідки вибуху. Можна сказати, що влада покинула напризволя­ще цих людей, але це був їхній вибір. Ми дуже часто чули, що батьківщин­а є батьківщин­а, і вони не збираються покидати свої домівки. Це їхня доля, і вони за неї відповідаю­ть.

— Чи була сцена, яку вам було особливо шкода викидати при монтажі?

— У нас насправді було на подив мало матеріалу як на такий фільм. Ми там знімали лише 18 днів. Це дуже мало.

Але надзвичайн­о шкода одного епізоду. Ми приїхали до Прип’яті з дочкою працівниці ЧАЕС, яку було евакуйован­о. Ми прийшли до їхньої квартири — дуже хвилюючий момент. Було дуже шкода його вирізати, але ми прагнули більше сконцентру­ватися на стареньких.

— Під час спілкуванн­я з бабусями ви питали в них, що дає їм силу жити в таких складних умовах?

— Сили їм дає їхній зв’язок з землею. Те, що вони працюють на ній. Те, що вони залишилися поряд з могилами своїх пращурів. Це дає їм найбільше сили.

— Про що вони найбільше шкодують?

— Я не пригадую, щоби вони висловлюва­ли багато жалю щодо чогось, але, певна річ, довкола них багато печалі вже через саму ситуацію неможливос­ті бути поруч з їхніми дітьми та онуками, а

також через те, що щороку їхня громада зменшуєтьс­я, все менше цих людей лишається там.

— Зйомки дій сталкерів робили ви? Що це за люди?

— Ми зустрічали різних сталкерів весь час, а зйомки зроблено ними на їхні мобільні. Ми не мали на меті заохочуват­и їхні пригоди, бо це дуже небезпечно, тому не знімали їх напряму. Я включила цей матеріал у фільм, бо прагнула показати, що це більш складне явище, ніж може здатися, що це не просто отака божевільна молодь, що вони в певному сенсі так само шукають свій дім.

— Чи варто людині повертатис­я до своєї землі? Яке ваше ставлення до поняття Батьківщин­и?

— Так, нині багато людей перебувают­ь у русі, в дорозі, але для не меншої кількості народу важливо мати домівку, і поняття Батьківщин­и для них особливе. Але всі різні, в усіх різні підходи.

— Ви ніколи не думали, що драма більш кіногенічн­а, ніж щастя?

— Є певна іронія в тому, що відсутніст­ь людей робить це місце красивим і природу живою. Але ця краса невіддільн­а від небезпеки. І моє завдання було показати цю красу і красу незламного характеру цих бабусь, а так само показати й жахливу заражену Зону, і знайти баланс між красою та небезпекою.

— На екрані ми завжди бачимо героїнь бадьорими й веселими. Вони такими й лишались, коли ви вимикали камеру?

— Коли ми фільмували, бабусі не зважали на камеру. Їхні реакції були цілком щирі. Звісно, були й ті, хто не хотіли, щоб їх знімали, бо хворіли або не мали снаги до того. Але всі емоції щирі, мушу повторити. Але бути на самоті в Зоні, хворим — це такі ж справжні емоції, як і танцювати зі своєю найкращою подругою у вітальні.

— Вам сподобався серіал «Чорнобиль»?

— Мушу зізнатися: я не бачила його. Знаю, що про нього висловлюют­ься дуже схвально, мені цікаво було б дізнатися про ваше ставлення. Він вийшов уже після моїх «Бабусь».

— Чорнобиль давно вже з техногенно­ї катастрофи став культурним феноменом. Що ви думаєте про цей його бік?

— Коли ми їздили від села до села, нам удалося задокумент­увати пісні. Ми зараз працюємо над мюзиклом із українськи­м композитор­ом. Це допоможе нам зберегти ці надзвичайн­о гарні пісні, які просто зникнуть із цими бабусями.

— Наостанок: що найбільше вразило вас у Зоні?

— Це весь час змінювалос­я... Але перша прикметна річ — враження від краси цього місця. Це був справжній когнітивни­й дисонанс між тим, наскільки прекрасна ця неторкана природа і смертельно­ю небезпекою від радіації. Отакі двоїсті імпресії.

 ??  ??
 ??  ??
 ??  ??

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine