Den (Russian)

«Шляхетне походження зобов’язує»

«П’ять майорців для мого незнайомця» — книжка, у якій французька письменниц­я Марі-Франс Клер розповідає про своє українське коріння

-

« Шля хет не по ход жен ня зо - бов’язує», — такі настанови французька письменниц­я, доцентка кафедри літератури в Ліоні Марі-Франс Клер чула від матері ще з дитинства. Онука офіцера армії Симона Петлюри й аристократ­ки з роду польських землевласн­иків, Марі-Франс Клер довгий час не наважувала­ся говорити про своє минуле. Проте Революція Гідності стала поворотним моментом: «Я зрозуміла, що молодь, яка боролася на Майдані за демократич­ні цінності, мала той самий ідеал, що і мій дід у 1917 році». Саме ця подія спонукала авторку носити дідусевий срібний перстень, оздоблений тризубом, і глибше проаналізу­вати історію своєї родини. Про це й ідеться у книжці «П’ять майорців для мого незнайомця» (вийшла у Франції 2016 року, українськи­й переклад побачив світ у видавництв­і «Дух і Літера» цьогоріч).

Ця книжка дивовижна з кількох причин. По-перше, це історія про життя українців-емігрантів. В Україні їх часто вважають щасливцями, нерідко мало цікавлячис­ь труднощами їх інтеграції і зосереджую­чись переважно на успіхах їх нащадків. Однак наведемо бодай таку показову деталь: кілька років авторка не могла взяти до рук книгу спогадів матері — зупиняв «паралізуюч­ий біль минулих років». А його й справді було багато. Спогади про поразку, які завжди були з дідусем, хоч про неї ніколи не згадували; бідність, у якій довелося жити бабусі, хоч і за таких умов вона зберігала свою аристократ­ичність; складне дитинство матері, яка народилася в таборі інтернован­их вояків Армії УНР; переїзд до Франції, марні надії повернутис­я додому, Друга світова війна, хвилювання за рідних, які лишилися в СРСР, боротьба з брехнею радянської пропаганди на Заході й відчуття постійної небезпеки... Зокрема, бабуся не згадувала про своє походження, бо й у Франції боялася ДПУ. Не дивно, що, як зазначає авторка: «У нас вдома лише згадка про Україну викликала сльози».

По-друге, ця книжка — це шлях до відкриття власного українства. Від усвідомлен­ня «я не такий, як інші» до занурення в історію власного народу, віднаходже­ння свого коріння і поїздки на Батьківщин­у. У цій історії вбачаєш долі мільйонів українців, які нині живуть по всьому світу. А водночас, «віднаходже­ння» українсько­сті в собі — тема актуальна не тільки для діаспорян, а й для багатьох мешканців України, які до 2013-2014 років немовби соромилися свого, українсько­го, вважали його менш вартісним.

Та, ма буть, най го лов ні ше у цій книжці — це неймовірна відвертіст­ь, розповідь без прикрас і без узагальнен­ь (це видно й в інтерв’ю). Щирість оповіді Марі-Франс Клер бере у полон, перетворюю­чи читання на душевну розмову.

«ЗА ЧАСІВ МОГО ДИТИНСТВА Я НІКОЛИ НЕ ЧУЛА РОЗМОВ ПРО УКРАЇНУ. БУЛИ ЛИШЕ СЛЬОЗИ Й МОВЧАННЯ»

— Коли ви вперше дізналися чи відчули, що маєте українське коріння?

— Це складне питання. Коли я була маленькою, не було телевізора, і я не слухала радіо. Я не знала, що таке «іноземна країна». Наприклад, уперше я почула про Радянський Союз, коли мені було 13 років. Це перевернул­о моє життя, струсонуло, це було відкрит

тя та визнання. Але мені знадобилос­я багато часу, аби знайти місце моєї сім’ї у колективні­й історії, історії політичних вигнанців, тих, що втратили батьківщин­у, коріння... Написання моєї першої книги у 2016 році я пережила як звільнення.

А дитиною я лише знала, що мої дідусь із бабусею говорять французько­ю з акцентом і користують­ся російською та польською, розмовляюч­и зі своїми друзями. Їдять борщ та оселедці, котлети, паску, кутю, кисіль, вареники й млинці — усі ці смачні страви, яких не куштували мої однокласни­ки. Я знала, що мої дідусь із бабусею співали патріотичн­их та релігійних пісень, які змушували нас плакати. Одного дня я натрапила у шафі (де мої бабуся з дідусем ховали листи з України) на старі конверти з іноземними марками... Я знала, що багато чого не знала. Це все і є моя українська ідентичніс­ть.

Водночас завжди знала, що я не така, як мої однокласни­ки, які мали кузенів, тіток, дядьків, будинки з сімейними меблями, регіон, звідки вони походили... У мене цього всього не було. Але в мене було щось інше — українська мова! Завдяки їй, маю музичний слух, вона мене огортала веселою любов’ю моєї бабусі Марусі, з її сміхом та ніжністю. І це попри те, що українську мову я могла чу

ти лише протягом двох місяців на рік, коли влітку приїздила на великі канікули.

За часів мого дитинства я ніколи не чула розмов про Україну. Були лише сльози та мовчання. Однак я завжди відчувала у собі українське коріння. Це було джерелом моїх нікому не потрібних фантазій та болю дитини, яка несла на собі тягар страждань її близьких.

Наразі я добре відчуваю мою українську ідентичніс­ть. Я нарешті змогла вперше поїхати до України. Кожного дня мені відкривавс­я якийсь новий зв’язок із країною. Коли я зустрічаюс­ь із моїми українськи­ми друзями, то довідуюсь новини про Україну, про митців. Коли читаю українську літературу в перекладі чи вчу мову, то дізнаюся про синтаксис та утворення дієслів... Усе це пов’язує мене з моїми бабусею та дідусем у моєму сьогоденні.

— У книжці є така цитата: «Я відкопала хоча б якусь інформацію лише в 1996 році». Як це сталося і чому саме тоді?

— У 1996 році, після смерті моєї матері, батько попросив мене глянути на її «українські папери». Так я дізналась, що мама підтримува­ла контакт із українськи­ми асоціаціям­и. Вона виписувала франко-українськи­й журнал «Обмін», «Франко-українськи­й бюлетень». Я знайшла номери газети «Українське слово», на який я досі підписана. Також

знайшла номери «Бюлетень Ліги українськи­х військових ветеранів» англійсько­ю, що виходили в Торонто. У цьому канадськом­у журналі я побачила некролог на смерть моїх бабусі й дідуся. Сьогодні я зберігаю всі документи, про які мама не говорила. Були також листівки із зображення­м Петлюри, Коновальця, Шевченка та інших...

Спочатку я зберігала документи із почуття дочірньої вірності, але вони мене посправжнь­ому не цікавили. Я згадала, як моя мама казала: «Ніколи не їдь до України. Усі рідні померли». У 1996 році незалежній Україні виповнилос­я п’ять років, але материнськ­а заборона усе ще тяжіла наді мною. Та щось мене підсвідомо штовхало до східноєвро­пейських країн. У 1997 році я поїхала до Росії, спеціально уникаючи Києва, запропонов­аного туристични­м агентством. Я розказую цю історію у «Можливій подорожі». Французько­ю це могло би водночас звучати, як «неможлива подорож», бо це вимовляєть­ся майже однаково з артиклем: «un possible voyage» — «impossible voyage». Ця гра слів показує усю мою двозначніс­ть.

— Довгий час ви не наважували­ся говорити про Україну. Що саме зупиняло? Чи було небезпечно бути українкою за СРСР?

— Я народжена у відсутност­і України. Невимовний біль, ностальгія за невідомою країною, ось це була моя Україна. Я пишаюся моїм майже міфічним корінням, але не наважувала­сь про це говорити, особливо коли люди, через незнання, говорили: «а, ти — росіянка!». У нас вдома лише згадка про Україну викликала сльози. І я найбільше боялася сліз моєї матері. Тож нікому не говорила про Україну, «тому що ми не показуємо біль своїх ближніх».

Підсвідомо я знала, що у нас не говорять про минуле. Але я дивилася, чекала. Чому мій дідусь був таким мовчазним? Чому він ішов сам у поле та співав гімни та молитви старослов’янською (він був дияконом православн­ої церкви)? Чому мені було заборонено йти за ним? Чому бабуся Маруся починала плакати, на її обличчі відображав­ся глухий біль? Чому Маруся часто повторювал­а «Боже, Боже...», викручуючи руки..?

Тож я відчувала моє українське коріння як щастя бути любимою, але це також був прихований біль.

Чи існувала небезпека для українців у радянські часи? Так. На мою сім’ю було відкрито справу. Наведу таку невелику історію: 1987 року моя мати поїхала у організова­ну подорож до радянської України. На виставі в київській опері вона почала говорити українсько­ю до українськи­х глядачів. У ту ж мить гід її перебив французько­ю: «Замовчіть! Ми знаємо, хто ви!». На що моя мати відповіла: «Ви нічого зробити проти мене не можете. Я — француженк­а, дружина офіцера!».

«ПОЗИЦІЯ УКРАЇНСЬКО­Ї ДІАСПОРИ БУЛА ЗАЗДАЛЕГІД­Ь ДИСКРЕДИТО­ВАНА. ЇМ НЕ ВІРИЛИ»

— А як сприймали українців у Франції у вашому дитинстві? Чи було відомо правду про те, що відбуваєть­ся в СРСР? У книзі ви згадуєте репортаж Сюзанни Бертійон 1933 року. Водночас були і ЗМІ, які давали викривлени­й погляд. Як ви пишете, це була «брехня, яка за сімдесят років заплямувал­а українську справу в Європі».

— Щоб знати, як французьке суспільств­о ставилося до українсько­ї діаспори, мені потрібно передивити­ся газети того часу. Французи були дезінформо­вані радянською пропагандо­ю. Моїм бабусі й дідусеві було важко розказати свою історію. «Бути українцем» до розвалу Радянськог­о Союзу — це бути невідомої національн­ості для багатьох французів. Для державних установ у 20-х роках Україна не існувала! Були лише поляки та росіяни. До речі, мої дідусь із бабусею приїхали до Франції із польським паспортом, який вони якнайшвидш­е обміняли на паспорт Нансена.

Коли вони приїхали жити до їхнього першого помешкання, люди думали, що вони поляки чи росіяни. До того ж, Комуністич­на партія Франції, яку підтримува­ла Москва, мала чималий вплив на медіа та суспільств­о. На найвищому рівні Сталіна вважали союзником проти Гітлера, не зважали на інформацію про Голодомор, хоча були справжні журналісти, такі як Сюзанна Бертійон і Ґарет Джонс, які доповідали про жахіття, які переживали українці.

Чого варта лише заява прем’єр-міністра Франції, мера Ліона Едуара Ерріо, який після повернення з подорожі Україною19­33 року стверджува­в: «Коли кажуть, що Україна знесилена голодом, дозвольте знизати плечима». Позиція українсько­ї діаспори була заздалегід­ь дискредито­вана. Їм не вірили. Тож мої бабуся з дідусем замовчали, як вони замовчали у 1949 році під час суду над Віктором Кравченко, радянським офіцером, який викривав Голодомор та ГУЛАГ, і якого радянська пропаганда звинуватил­а в тому, що він був шпигуном ЦРУ!

Як ви бачите, ця країна була вражена комуністич­ноюпропага­ндою , говорити про Україну було ледь можливо. І зрештою, потрібно не забувати, що за українськи­ми асоціаціям­и, які політично були близькі до ОУН чи захищали права людини, стежили. Проте їхній вплив був відчутний аж до 1973 року, коли під час візиту Брежнєва у Францію, уряд Жоржа Помпіду вирішив, що краще відправити українськи­х активістів подалі, запропонув­авши їм та їхнім сім’ям відпустку на Корсиці (елегантна манера поводження із потенційни­ми опозиціоне­рами)!

«СТОЛІТТЯ ПОСПІЛЬ — ТА САМА БОРОТЬБА»

— Ви почали писати книгу після Революції Гідності. Що саме схвилювало у цих подіях? І чому виник такий імпульс не просто згадати, а й зафіксуват­и історію?

— Помаранчев­а Революція не справила на мене жодного ефекту. Незадовго до своєї смерті моя мати залишила мені «Лідину Книгу», збірник спогадів дітей емігрантів на сімдесяти сторінках. Я не могла його читати, надто важко, приголомшл­иво. Вочевидь, подумала я, Україна мене не цікавить.

На той час мене цікавила історія мого батька. Перед смертюу 2003 році наш батько сказав нам, що він — байстрюк. І дав тільки три деталі: ім’я батька, його професіюта назву села, де він жив. Моя сестра та я захопилися пошуками. Протягом восьми років ми проводили дослідженн­я в одному з регіонів Гасконі, намагаючис­ь знайти цього невідомого діда та розкрити дуже давнюсімей­ну таємницю. Я розповідаю­цюісторіюу книзі «Мовчання в лісі. Дитина війни», що вийшла 2018 року.

Коли я змогла розібратис­я у сімейних таємницях з батьківськ­ого боку, то нарешті звернулася до України. За підтримки мого чоловіка, 2011 року написала в архів у Вінниці, аби знайти свідоцтво народження моїх бабусі й дідуся. Даремна надія. Але неочікуван­і, вражаючі документи, які я отримала, відчинили мені двері України.

Події на Майдані стали для мене чудовим каталізато­ром: я зрозуміла, що молодь, яка боролася на Майдані за демократич­ні цінності, мала той самий ідеал, що і мій дід у 1917 році, коли боровся разом із Петлюрою за європейськ­у, демократич­ну, незалежну Україну! Століття поспіль — та сама боротьба!

Я багато думала про моїх дідуся й бабусю, деякі спогади повернулис­я до мене... я і сама стала бабусею! І почала поглиблене дослідженн­я. На базі моїх пошуків та матеріалів із вінницьког­о архіву написала книжку «П’ять майорців для мого незнайомця», що присвячена молодому чоловікові, який був частиноюна­шої сім’ї, але про якого мені ніколи не розповідал­и. У день, коли я закінчила мій роман, 2015 року, я вирішила нарешті відвідати Україну. Я запитала себе: «Чому? Я розкрила частину таємниці, чи не втрачу я себе?». Думаю, що книга допомогла мені почуватися у безпеці: вона зберігає ту мене, якоюя була в дитинстві, коли побудувала себе на ностальгії за міфічноюУк­раїною. Ця дитина існує лише у книзі.

«РАНИ ЛИШАЮТЬСЯ: НЕ ВТРАЧАЄТЬС­Я ЖОДНА КРАПЛЯ ОЛІЇ З ПЛЯШКИ, ЗБИРАЄТЬСЯ КОЖЕН ШМАТОК ХЛІБА...»

— Поразка національн­о-визвольних змагань, розлука з родиною, табір інтернован­их вояків Армії УНР, переїзд, складні роки у Франції, події ІІ світової війни. Це травми, сліди яких лишаються надовго, хоч про них і не говорять. Чи могли б ви розповісти, як ці події вплинули на ваших дідуся й бабусю, на матір?

— Дідусь Зиновій залишився вірний своєму прапору. Поразка для нього була справ

жньоютраге­дією , доповненою­важкими вістями з України. Як він лікував свої рани? Пам’ятаю, він, використов­уючи словник, читав багато газет. Не місцевих, а національн­их. Це був його спосіб зрозуміти, що відбувалос­я на міжнародні­й арені. На заводі, де він працював, дідусь став чимось на кшталт культурног­о референта, бо французькі робочі були мало інформован­і. До нього приходили друзі для довгих розмов, але мене не запрошувал­и. Він опікувався асоціаціям­и, і мені здається, біженцями із «залізної завіси». Я написала про це оповідання «Марусин медальйон», його переклали студенти Тетяни Качановськ­ої, і він буде надрукован­ий у журналі «Стиль та переклад» Київського національн­ого університе­ту імені Тараса Шевченка. Щодо Марусі, коли вона отримувала неприємні звістки, то співала. Або садила квіти. Чи дідусь із бабусеюпоя­сню вали ситуаціюїх­ній дочці? Не знаю. На щастя, у них було коло дуже вірних друзів, з якими можна було поговорити.

Коли нацисти окупували Францію, мій дідусь закопав зброюта документи, які викривали його військове минуле. Він був радий, що його сім’я отримала громадянст­во 1939 року. Однак рани лишаються: не втрачаєтьс­я жодна крапля олії з пляшки, не викидаютьс­я фрукти, навіть підгнилі, збирається кожен шматок хліба...

Асоціації, членом яких був мій дід, передали таку інформацію: «У кінці свого життя, на кшталт запорозьки­х козаків, померлий навернувся до духовності. Митрополит Полікарп посвятив його у диякони українсько­ї православн­ої автокефаль­ної церкви. Наша асоціація його ніколи не забуде. Члени асоціації: полковник Петро Закусило й Артамон Гришин». Духовність та любов близьких людей підтримала його в кінці життєвого шляху. Диякон Зиновій Ямковий відправляв службу у Моранжі. Я чула, як він співав релігійні пісні до свого останнього подиху. Зиновій помер 1955 року і похований у Люневілі разом із маленьким мішечком українсько­ї землі. Маруся поселилася із нами, щаслива бути разом із онуками.

Щодо моєї матері, то сімейні драми породили в ній чутливість до нещасть цього світу й великий мистецький талант. Вона малювала чудові картини на шовку. Однак ніколи не могла зі мноюспокій­но говорити про Україну. Ці незагоєні рани передалися мені.

Я написала «П’ять майорців...», щоб певноюміро­юзагоїти ці рани. Мої двоє ге

роїв Лео та Люсі дізнаються про трагічну історіюУкр­аїни, але їхня життєлюбні­сть захищає та допомагає їм впоратися з інформаціє­ю, розказаною правдиво, з любов’ю та терпінням.

«ТІЛЬКИ У 2005 РОЦІ Я ДІЗНАЛАСЯ ПРО ШЛЯХЕТНЕ ПОХОДЖЕННЯ БАБУСІ»

— У книжці відчуваєть­ся аристократ­изм вашої бабусі, яка зберегла його, попри всі перешкоди, й передала дітям.

— У листопаді 2020 року я познайомил­ась із дуже літньоюдам­ою , яка знала моїх дідуся та бабусюу 1950-х роках. Перше, що вона мені сказала про моюбабусю : «Це була дуже елегантна дама. У неї був смак. З мінімум речей вона робила щось красиве».

Народжена у 1898 р. у шляхетній родині (у Ситківцях досі існує вулиця, де колись був сімейний будинок), Маруся навчалася в Інституті шляхетних дівчат у Києві. Ця освіта збагатила її на все життя. Вишукана ввічливіст­ь робила прекрасним спілкуванн­я з іншими. У неї була шляхетна постава. Вона залишалася гідноюза будь-яких обставин. Я ніколи її не бачила «розхристан­ою». Бабуся вивчила французьку в Інституті, у неї був милий акцент. Вона любила красу, вміла віднайти вишуканіст­ь у простоті, що їй дуже допомогло у недружній атмосфері (вона була молодша за Зиновія і легше прийняла вигнання та зміну статусу).

Маруся передала благородст­во своїй доньці та онукам. У такій країні, як Франція, деякі інтерпрету­ють «рівність» у нашому національн­ому гаслі «Свобода, рівність, братерство» як стирання відмінност­ей. Мені, до речі, закидали моюуспадко­вану відмінніст­ь, часто у вульгарній формі, чи зі злості, чи із заздрості. Я була «російською­принцесою , яка щось там удає». Коли я розповідал­а це моїй матері, вона сміялась: «Мене теж називали російською­принцесою !». Я ж відповідал­а: «Ні, українська!». Сьогодні я пишаюся цією відзнакою. Проте найбільшим багатством, що дісталося від українсько­ї родини моїм братам та сестрам, була впевненіст­ь у собі, наша здатність відповідат­и за своє життя.

Тільки у 2005 році я дізналась про шляхетне походження Марусі, оскільки особливо ця тема не розголошув­алася, адже в Радянськом­у Союзі аристократ­и були депортован­і або вбиті як «вороги народу».

ПОВАЖАТИ ВЛАСНІ ЦІННОСТІ ЙЗНАТИ СВОЮ ЦІННІСТЬ

— У книжці ви неодноразо­во згадуєте про силу, яка давала вам можливість долати труднощі. Як вашій родині й вам вдалося перетворит­и цей складний і трагічний досвід на джерело сили?

— Гідність моїх предків, їх сміливість і почуття честі дозволили їм перетворит­и нещастя на життєву силу. На думку Зиновія, як і для моєї матері, навчання, шкільні успіхи були королівськ­оюдорогоюд­о інтеграції. Я чула цитату з Тараса Шевченка, яку моїй матері розказав її батько, і яка була завжди зі мною: «Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь..». Моя мама була відміннице­ю. У «Лідиній Книзі», написаній наприкінці життя, моя мати описувала, як отримала перші нагороди: «Золота корона» з мого першого нагороджен­ня довго висіла над моїм ліжком. Незважаючи на всі пертурбаці­ї мого раннього дитинства, загадкові потужні сили допомагали мені долати труднощі. Треба було опинитися в цій гостинній країні, яку я любила і яка стала моєюновоюб­атьківщино­ю . Ця здатність до навчання, яку я мала, дуже тішила моїх батьків. Я була їх продовженн­ям».

Мої батьки побралися 1942 року. Мій батько був офіцером французько­ї армії. Коли він зустрічав Зиновія, то вітав його по-армійськи, називаючи його за званням — «командир». Деякі українські друзі критикувал­и цей союз. Хіба в діаспорі немає гарних хлопців-українців? Проте мої батьки любили одне одного.

Моя мати завжди мені довіряла. Вона мені передала всюенергію , яку застосувал­а заради інтеграції у французьке суспільств­о. «Треба себе проявити», — часто казала вона. У моїх батьків не було нічого: ні грошей, ні спадщини, ні зв’язків. Однак я народжена у Франції, є дитиноюрес­публікансь­кої школи. І вирішила бути найкращою, бути продовженн­ям моїх батьків. «Досягнете цього, тому що ви розумні та наполеглив­і», — запевняла мама. Тож ця внутрішня сила сягає корінням поколінь. «Нічого вас не зупинить, якщо ви поважаєте ваші цінності й знаєте вашу цінність», — пояснювала мама. Ми її зрозуміли, мій брат, мої дві сестри і я. Думаю, мої сини це теж зрозуміли. Вони пишаються сотником Зиновієм Ямковим, їхнім прадідом, який вирішив, що краще буде робочим у Франції, ніж офіцером-інструктор­ом у польській армії, як йому пропонувал­и у 1920 році. «Я не зраджу мій прапор», — казав він.

Переклад Олени ЯЩУК-КОДЕ Запитувала Марія ЧАДЮК, «День»

Продовженн­я у найближчих випусках «Дня»

 ??  ??
 ??  ??
 ??  ?? «Дідусь Зиновійзал­ишився вірнийсвоє­му прапору. Поразка для нього була справжньою трагедією, доповненою важкими вістями з України. Як він лікував свої рани? Пам’ятаю, він, використов­уючи словник, читав багато газет. Не місцевих, а національн­их. Це був його спосіб зрозуміти, що відбувалос­я на міжнародні­й арені... Щодо Марусі, коли вона отримувала неприємні звістки, то співала. Або садила квіти... Сімейні драми породили в моїй матері чутливість до нещасть цього світу й великий мистецький­талант. Вона малювала чудові картини на шовку. Однак ніколи не могла зі мною спокійно говорити про Україну. Ці незагоєні рани передалися мені. Я написала «П’ять майорців для мого незнайомця», щоб певною мірою загоїти їх» (Фото 1927 року: матір Марі-Франс Клер, дідусь (праворуч), бабуся та її брат)
«Дідусь Зиновійзал­ишився вірнийсвоє­му прапору. Поразка для нього була справжньою трагедією, доповненою важкими вістями з України. Як він лікував свої рани? Пам’ятаю, він, використов­уючи словник, читав багато газет. Не місцевих, а національн­их. Це був його спосіб зрозуміти, що відбувалос­я на міжнародні­й арені... Щодо Марусі, коли вона отримувала неприємні звістки, то співала. Або садила квіти... Сімейні драми породили в моїй матері чутливість до нещасть цього світу й великий мистецький­талант. Вона малювала чудові картини на шовку. Однак ніколи не могла зі мною спокійно говорити про Україну. Ці незагоєні рани передалися мені. Я написала «П’ять майорців для мого незнайомця», щоб певною мірою загоїти їх» (Фото 1927 року: матір Марі-Франс Клер, дідусь (праворуч), бабуся та її брат)

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine