Єв­ро­па май­бу­тньо­го – бі­ля Юпі­те­ра

Про мо­жли­во­сті осво­є­н­ня Мар­са, Мі­ся­ця та ін­ших ко­смі­чних тіл роз­по­від­ає про­фе­сор Ана­то­лій Ві­дьма­чен­ко

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка -

«НАЙБЛИЖЧИМ ЧА­СОМ

НА МАРСІ МО­ЖУТЬ

ПОЧАТИСЯ

ВИВЕРЖЕННЯ ВУЛКАНІВ»

— На­но­су­пу­тни­ки CubeSat, які за­раз ле­тять до Мар­са, ви­вча­ти­муть йо­го ґрунт і сей­смі­чну актив­ність. Що у цьо­му пла­ні за­раз най­біль­ше ці­ка­вить на­у­ков­ців?

— На Марсі близь­ко двох із по­ло­ви­ною де­ся­тків вулканів — тих, що зви­чні для нас, із ко­ну­са­ми, де на­го­рі щось ви­вер­га­є­ться і сті­кає ла­ва. Ра­ні­ше ду­ма­ли, що во­ни ду­же ста­рі. А ви­яви­ло­ся, що на схи­лах чо­ти­рьох най­ви­щих із них, ви­со­та яких близь­ко 27 кі­ло­ме­трів, вік по­ро­ди, що мав скла­да­ти мі­льяр­ди ро­ків, на­справ­ді у ме­жах мі­льяр­да. Тоб­то, за гео­ло­гі­чни­ми мір­ка­ми, зов­сім не­що­дав­но звід­ти ви­ли­ва­ла­ся ве­ли­че­зна ма­са з ви­со­кою тем­пе­ра­ту­рою. І якраз з ці­єї при­чи­ни по­ча­ли го­во­ри­ти про до­слі­дже­н­ня сей­смі­ки ці­єї пла­не­ти — адже якщо сей­смі­чні по­штов­хи є, то ці вул­ка­ни ще змо­жуть бу­ти ді­ю­чи­ми. Одна з мо­де­лей по­ка­зує, що от ці вул­ка­ни за­сну­ли, десь кіль­ка со­тень міль­йо­нів ро­ків по­спа­ли, їм це «на­бри­дло», при­йшов час під­ні­ма­ти­ся. І найближчим ча­сом во­ни знов мо­жуть по­ча­ти ви­вер­га­ти­ся, хо­ча б де­які з цих двох із по­ло­ви­ною де­ся­тків. Сей­смі­ка пе­ре­дує цим ви­вер­же­н­ням: спо­ча­тку мар­со­тру­си, а по­тім виверження. То­му одна з за­дач — по­ди­ви­ти­ся, сей­смі­чно актив­ний Марс чи ні.

До цьо­го ли­ше на одно­му ко­смі­чно­му апа­ра­ті був не­ве­ли­чкий при­лад, який до­зво­ляв пев­ним чи­ном го­во­ри­ти про те, чи є якісь мар­со­тру­си.

— Якщо го­во­ри­ти про ко­ло­ні­за­цію Мар­са, сей­смі­чна актив­ність мо­же бу­ти одним із ускла­дню­ю­чих фа­кто­рів?

— Щоб це не бу­ло ускла­дню­ю­чим фа­кто­ром, не тре­ба ви­са­джу­ва­ти­ся на цих вул­ка­нах. Їх два з по­ло­ви­ною де­ся­тки, а ще є ре­шта те­ри­то­рії. Марс за ді­а­ме­тром усьо­го вдві­чі мен­ший за Зем­лю, мо­жна зна­йти де по­жи­ти. Єди­не, ра­ді­а­ція там до­во­лі зна­чна, її рі­вень десь у два з по­ло­ви­ною ра­зи ви­щий, ніж там, де лі­та­ють на ор­бі­таль­них стан­ці­ях ко­смо­нав­ти. До то­го ж ко­смо­нав­тів, які лі­та­ють нав­ко­ло Зем­лі, за­хи­щає ще й ма­гні­тне по­ле на­шої пла­не­ти. На Марсі не за­хи­щає ні­чо­го, там май­же не­має ма­гні­тно­го по­ля.

Про­тя­гом ли­ше по­льо­ту до Мар­са, цих се­ми-во­сьми мі­ся­ців, ко­смо­навт мо­же на­бра­ти смер­тель­ну до­зу ра­ді­а­ції, ко­ли ймо­вір­ність — ви­жи­ве він, чи ні, ста­но­вить 50 на 50. І це за умов, як за­раз, ко­ли мі­ні­мум со­ня­чної актив­но­сті й на Сон­ці пра­кти­чно не­має ви­ки­дів. А якщо вже хтось до­ле­тів ту­ди, тре­ба одра­зу за­ко­пу­ва­ти­ся у зем­лю або хо­ва­ти­ся у пе­че­рі. За­раз пла­ну­ють по­літ до Мар­са 2022 ро­ку (про­ект Mars One. — Авт.), ко­ли бу­де ма­кси­мум со­ня­чної актив­но­сті. У цей пе­рі­од на­віть мен­ше ко­смо­нав­тів бі­ля Зем­лі лі­тає. Тож кра­ще це робити або ра­ні­ше, або десь пі­сля 2025 ро­ку.

ЯК МІКРООРГАНІЗМИ МО­ЖУТЬ «ПРИРУЧИТИ» МАРС

— Ще в одно­му ін­терв’ю ви роз­по­від­а­ли, що на Марсі є ду­же шкі­дли­вий і ду­же дрі­бний пил...

— Так зва ні пер х ло ра ти. Це хлор­ні з’єд­на­н­ня, справ­ді ду­же не­без печ ні для ди хан ня і ду же ма - лень кі. Якщо наш пил, ска жі мо, на сто лі — це сот ні мік ро нів, на - віть бу ва ють час точ ки близь ко мі - лі мет ра, то роз мі ри пер х ло ра тів мен­ше мі­кро­на, тоб­то ти­ся­чної ча­стин ки мі лі мет ра. Від по від но, во ни про­ни­ка­ють в усі щі­ли­ни і швид­ко за­би­ва­ють усі мо­жли­ві філь­три. На Мар сі мо жуть пра цю ва ти тіль ки пов ніс тю гер ме ти зо ва ні кос міч ні апа ра ти, які не ма ти муть зв’ яз ку з зов ніш ньою ат мо сфе рою. Якщо апа ра ти ма ють ко ле са, від по від но, там є якісь щі лин ки. Ці пер х ло ра - ти ту ди по трап ля ють, на би ва ють - ся. І як що у де яких з та ких апа ра - тів, що до слід жу ють Марс, спо чат - ку бу ло по шість ко ліс, то по тім кіль­кість пра­цю­ю­чих змен­шу­ва­ла­ся до трьох, двох. Хо ча де які з цих апа­ра­тів пра­цю­ють на Марсі близь­ко де ся ти ро ків.

— Якщо по­вер­та­ти­ся до ко­ло­ні­за ції Мар са, ви якось го во ри ли жур на ліс там, що мож ли вий ва рі - ант ство рен ня спри ят ли вих для лю ди ни умов там — те ра фор му - ва­н­ня, озем­ле­н­ня. Як це мо­же ви­гля­да­ти? Скіль­ки три­ва­ти­ме?

— Тре­ба по­че­ка­ти кіль­ка со­тень ти­сяч ро­ків (смі­є­ться. — Авт.). Справ­ді, це до­во­лі три­ва­лий про­цес. За­раз ми з ко­ле­га­ми го­ту­є­мо ма­те­рі­ал про те, що мо­жна вки­ну­ти ту­ди мікроорганізми, які мо­гли б жи­ви­ти­ся ву­гле­ки­слим га­зом і ви­ді­ля­ти ки­сень, щоб йо­го на Марсі ста­ва­ло все біль­ше. По­ра­ху­ва­ли, що кіль­ка де­ся­тків-со­тень на­но­су­пу­тни­ків, на­пов­не­них спе­ці­аль­ним біо­ма­те­рі­а­лом, мі­кро­ор­га­ні­зма­ми, які спо­жи­ва­ють ву­гле­ки­слий газ, мо­жуть по­пра­цю­ва­ти там кіль­ка де­ся­тків-со­тень ро­ків, і то­ді на Марсі ста­не те­плі­ше, во­да по­чне за­ли­ва­ти пев­ні ни­зи­ни, під­ні­ме­ться тиск в атмо­сфе­рі... Адже у пер­ші кіль­ка со­тень міль­йо­нів ро­ків тиск на Марсі був 0,4 ба­ра, то­ді як на Зем­лі — 1 бар (за­раз тиск бі­ля по­верх­ні Мар­са у 160 ра­зів мен­ший за зем­ний. — Авт.). Раз він та­кий був, мо­жна спро­бу­ва­ти зно­ву йо­го під­ня­ти.

Ко­смі­чні апа­ра­ти «Ві­кінг» з се­ре­ди­ни 1970-х зна­хо­ди­ли­ся на по­верх­ні Мар­са і шу­ка­ли там жи­т­тя. Хо­ті­ло­ся б, щоб во­ни «до­шкре­бли­ся» хо­ча б до льо­ду. Як по­тім ви­яви­ло­ся, во­ни не ді­ста­ли­ся до ньо­го зов­сім тро­хи. При­ла­ди на «Ві­кін­гах» чер­па­ли сво­їм ков­шем на гли­би­ну п’ять — сім сан­ти­ме­трів, а як ста­ло ві­до­мо за­раз, за­мер­зла во­да пе­ре­бу­ває на гли­би­ні по­над 15 — 20 сан­ти­ме­трів. Як­би во­ни ді­ста­ли­ся во­ди, то ще то­ді мо­жна бу­ло б сут­тє­во змі­ни­ти стра­те­гію май­бу­тніх до­слі­джень. А так з кін­ця 1970-х і аж до по­ча­тку 2000-х все шу­ка­ли там во­ду. Те­пер во­ду зна­йшли, і зно­ву не­об­хі­дно шу­ка­ти жи­т­тя (зокре­ма, на по­лю­сах Мар­са є лід, а на­при­кін­ці ли­пня ста­ло ві­до­мо, що на пла­не­ті існу­ють під­лі­дні озе­ра з рід­кою во­дою. — Авт.). Десь з 2009 ро­ку по­ча­ли зно­ву го­ту­ва­ти ко­смі­чні апа­ра­ти з ме­тою по­шу­ку чо­гось схо­жо­го на жи­т­тя, хо­ча б мі­кро­бно­го.

ВУЛ­КА­НИ І КОРИСНІ КОПАЛИНИ МІ­СЯ­ЦЯ

— Чи­та­ла, що укра­їн­ські на­у­ков­ці бе­руть участь у між­на­ро­дних про­е­ктах що­до до­слі­дже­н­ня Мі­ся­ця, який мо­же бу­ти май­дан­чи­ком пе­ред гло­баль­ні­ши­ми до­слі­дже­н­ня­ми, знов-та­ки, на Марсі.

— Ці­ка­ва у цьо­му пла­ні ро­бо­та Ки­таю. Там ви­рі­ши­ли: так, Марс це до­бре, але тре­ба на­вчи­ти­ся про­сто ви­жи­ва­ти в ін­ших умо­вах, окрім Зем­лі. То­му во­ни по­ка­за­ли свою кра­си­ву си­сте­му жи­тло­во-на­у­ко­во­го ком­пле­ксу, яка зна­хо­ди­ться в Ан­тар­кти­ді, і ска­за­ли, що си­сте­му та­ко­го ти­пу спо­ча­тку апро­бу­ють на Мі­ся­ці, тро­хи обжи­вуть йо­го, а по­тім доби­ра­ти­му­ться і до Мар­са. Тоб­то во­ни не про­ти бра­ти участь у про­е­ктах що­до Мар­са, за­пу­ска­ють ту­ди ко­смі­чні апа­ра­ти, до­слі­джу­ють йо­го з близь­кої від­ста­ні, але са­му ко­ло­ні­за­цію від­кла­да­ють на пі­зні­ший час.

На­у­ков­ці, які пра­цю­ва­ли у Го­лов­ній астро­но­мі­чній об­сер­ва­то­рії та у Хар­ків­сько­му на­ціо­наль­но­му уні­вер­си­те­ті іме­ні Ка­ра­зі­на, про­во­ди­ли до­слі­дже­н­ня са­ме по­верх­ні Мі­ся­ця, змін, які там від­бу­ва­ю­ться. У ХНУ іме­ні Ка­ра­зі­на, де є На­у­ко­во-до­слі­дний ін­сти­тут астро­но­мії, до­слі­джу­ва­ли пе­ре­ва­жно по­верх­ню Мі­ся­ця, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи спе­ктро­фо­то­ме­три­чні і спе­ктро-по­ля­ри­ме­три­чні ме­то­ди. У нас, на­при­клад, Ві­та­лій Ки­слюк до­слі­джу­вав фі­гу­ру Мі­ся­ця.

Плюс ми по­да­ва­ли кіль­ка про­по­зи­цій, як мо­жна астро­но­мі­чни­ми ме­то­да­ми, по­ста­вив­ши те­ле­скоп у при­по­ляр­них обла­стях чи бі­ля еква­то­ра, спо­сте­рі­га­ти, як Мі­сяць змі­нює на­хи­ли сво­єї осі обер­та­н­ня. Ми по­вто­ри­ли ро­бо­ту 1960-х ро­ків, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи но­вий ме­тод, і по­ка­за­ли, що мо­жна за рік до­слі­ди­ти те, що до­слі­джу­є­ться де­ся­тки ро­ків.

Крім то­го, ре­сур­си на по­верх­ні Зем­лі ви­чер­пу­ю­ться. А у ко­смо­сі во­ни є. І пер­ше дже­ре­ло — це Мі­сяць. Ще є кіль­ка асте­ро­ї­дів, які лі­та­ють не­да­ле­ко від Зем­лі, мо­жна осво­ю­ва­ти й їх. При­чо­му там є та­кі об’єкти, де за­па­си ме­та­лів — за­лі­за, — біль­ші, ніж у по­ло­ви­ні ру­дни­ків на Зем­лі. І ці асте­ро­ї­ди не та­кі й ве­ли­кі. Мо­жна їх пе­ре­тя­гу­ва­ти сю­ди і пра­цю­ва­ти з ни­ми. А мо­жна не пе­ре­тя­гу­ва­ти усю ка­ме­ню­ку, а по­ле­ті­ти ту­ди, до­бу­ти те, що хо­че­ться, пе­ре­ро­би­ти — і пря­мо там отри­ма­ти го­то­вий ма­те­рі­ал. Мі­кро­схе­ми, на­при­клад, мо­жна ви­го­то­ви­ти там і при­вез­ти ли­ше кіль­ка кон­тей­не­рів.

— На Мі­ся­ці ще мо­же бу­ти сей­смі­чна актив­ність?

— Во­на є. Вул­ка­ні­чна. Ко­ли ту­ди лі­та­ли «Апо­ло­ни» (у пе­рі­од з 1968 по 1975 ро­ки та­ких мі­сій бу­ло шість. — Авт.), во­ни за­ли­ши­ли там сей­смо­ме­три. Ці апа­ра­ти за­ре­є­стру­ва­ли, що крім зви­чай­ної вул­ка­ні­чної ді­яль­но­сті, ко­ли тря­се­ться ко­ра, є ще так зва­на удар­на актив­ність, тоб­то ме­тео­ро­їд з ко­смо­су уда­ря­є­ться об по­верх­ню, і це від­чу­ва­є­ться. При­чо­му, на зво­ро­тно­му бо­ці Мі­ся­ця, який ми не ба­чи­мо, сей­смі­чна актив­ність у кіль­ка ра­зів біль­ша, ніж на бо­ці, який ми ба­чи­мо.

За­зви­чай на Мі­ся­ці зу­стрі­ча­ли­ся та­кі вул­ка­ни: ла­ва ви­ли­ва­ла­ся че­рез трі­щи­ни у ко­рі й роз­ті­ка­ла­ся, за­сти­га­ю­чи на по­верх­ні. У 1999 ро­ці на на­шо­му су­пу­тни­ку зна­йшли вул­кан, який є ко­ну­сом зав­ви­шки близь­ко ше­сти кі­ло­ме­трів, з кра­те­ром — Ком­пто­на і Бель­ко­ви­ча. І у ме­жах 800 міль­йо­нів ро­ків звід­ти мо­гла ви­ли­ва­ти­ся ла­ва. Тоб­то гео­ло­гі­чно зов­сім не­що­дав­но. Ці­ка­во, що те, що ви­ли­ва­ло­ся, мі­сти­ло ра­діо­актив­ний еле­мент то­рій, на схи­лах цих об’єктів зна­йде­но йо­го ве­ли­че­зну кіль­кість.

У ПОШУКАХ ЖИ­Т­ТЯ

В ЄВ­РО­ПІ

— У трав­ні ви з ко­ле­гою ви­сту­па­ли на між­на­ро­дній на­у­ко­вій кон­фе­рен­ції «Астро­но­мі­чна шко­ла мо­ло­дих вче­них» із до­по­від­дю про мо­жли­во­сті ко­ло­ні­за­ції Єв­ро­пи, су­пу­тни­ка Юпі­те­ра. Се­ред пе­ре­ваг — під тов­стим ша­ром льо­ду на ньо­му є во­да. Во­дно­час до Єв­ро­пи важ­ко ді­ста­ти­ся. Мо­же­те роз­по­ві­сти де­таль­ні­ше про пе­ре­ва­ги цьо­го ко­смі­чно­го ті­ла для ко­ло­ні­за­ції? Які йо­го до­слі­дже­н­ня про­во­дя­ться за­раз?

— Що­до Єв­ро­пи, бу­ло ві­до­мо дав­но, що там до гли­би­ни 10 — 12 кі­ло­ме­трів — лід, а глиб­ше, від кіль­кох де­ся­тків до, мо­жли­во, со­тні кі­ло­ме­трів — во­да. Про­те ін­ко­ли лід у де­яких мі­сцях під­та­ює, а це озна­чає, що на пев­ній гли­би­ні ціл­ком мо­же утво­ри­ти­ся так зва­на лін­за не­ве­ли­ко­го роз­мі­ру, в якій існу­ва­ти­ме во­да. Оскіль­ки у льо­ду сіль ви­мер­зає, тож роз­та­ла во­да бу­де не­со­ло­ною, пра­кти­чно пи­тною. От­же, мо­жна про­бу­ри­ти са­ме у цьо­му мі­сці й отри­ма­ти во­ду. Тя­жі­н­ня там пра­кти­чно та­ке са­ме, як на Мі­ся­ці, — одна шо­ста від зем­но­го. От­же, те­о­ре­ти­чно у та­кій во­дя­ній лін­зі мо­жна зро­би­ти пла­ва­ю­чий острів, зро­би­ти з неї ки­сень, на­бра­ти тро­хи азо­ту, бо там є амі­ак, — і мо­жна жи­ти. Звер­ху че­рез лід сві­тить Юпі­тер, десь да­ле­ко — Сон­це.

А у 2012 ро­ці ви­яви­ло­ся, що на Єв­ро­пі є не про­сто во­да, а і трі­щи­ни, че­рез які во­на ви­ки­да­є­ться у нав­ко­ли­шній про­стір, — гей­зе­ри. От­же, ма­є­мо во­ду пра­кти­чно на по­верх­ні. Якщо шу­ка­ти жи­т­тя, про­хо­дя­чи 12 кі­ло­ме­трів, — це ж ду­же ба­га­то бу­ри­ти. А якщо є та­кі гей­зе­ри, — про­лі­тай ми­мо, швид­ко ха­пай кіль­ка кі­ло­гра­мів ці­єї во­ди, па­куй у кон­тей­нер і до­слі­джуй, чи є жи­т­тя в Єв­ро­пі.

«ЗАЛЯГТИ НА ДНО»

НА МЕРКУРІЇ

— З яко­го не­бе­сно­го ті­ла вар­то бу­ло б по­чи­на­ти ко­ло­ні­за­цію, як­би лю­ди за­хо­ті­ли десь ще по­жи­ти?

— Ми з трьо­ма ко­ле­га­ми якраз роз­по­від­а­ли на «Астро­но­мі­чній шко­лі мо­ло­дих вче­них», де мо­жна шу­ка­ти жи­т­тя, де осво­ю­ва­ти пев­ні те­ри­то­рії і жи­ти там. Ви­сно­вок пер­ший: лю­ди­на не по­вин­на під­да­ва­ти­ся ри­зи­ку асте­ро­ї­дної не­без­пе­ки і жи­ти ли­ше на Зем­лі. Не­об­хі­дно про­во­ди­ти так зва­не по­втор­не пе­ре­за­се­ле­н­ня. На­при­клад, ви­би­ра­є­мо кіль­ка асте­ро­ї­дів. За­раз ві­до­мо близь­ко п’яти ти­сяч асте­ро­ї­дів, які пе­рі­о­ди­чно збли­жу­ю­ться з Зем­лею. Ми пі­ді­бра­ли десь кіль­ка де­ся­тків асте­ро­ї­дів, ді­а­метр яких два-три кі­ло­ме­три, і на яких є во­да, за­лі­зо, крем­ній, ін­ші корисні копалини. Одні з них лі­та­ють по ко­лу, ін­ші ма­ють ви­тя­гну­ті ор­бі­ти і пе­рі­о­ди­чно про­лі­та­ють то по­бли­зу Зем­лі, то бі­ля ві­ді­бра­них асте­ро­ї­дів, що ру­ха­ю­ться по ко­лу. Від­по­від­но, ви­са­джу­є­мо­ся на та­кий асте­ро­їд, за­ри­ва­є­мо­ся під йо­го по­верх­ню, з во­ди ви­ді­ля­є­мо ки­сень, за­се­ля­є­мо це ко­смі­чне ті­ло. Ось, ство­рю­є­мо кіль­ка де­ся­тків та­ких стан­цій — і ма­є­мо де­ся­тки своє­рі­дних мар­шру­тних та­ксі для зв’яз­ку із Зем­лею.

Ми по­ра­ху­ва­ли, що мо­жна «сі­сти» на та­кий-то асте­ро­їд, який ле­тить у пев­ний не­об­хі­дний нам бік, під­ле­ті­ти так до ін­шо­го і ви­са­ди­ти­ся на ньо­го. Не тре­ба ле­ті­ти міль­йо­ни кі­ло­ме­трів, на­то­мість роз­ра­хо­ву­ю­ться та­кі мо­мен­ти, щоб ви під­ле­ті­ли до сво­єї кін­це­вої ме­ти на «асте­ро­ї­дно­му та­ксі», а по­тім на не­ве­ли­ко­му ко­смі­чно­му апа­ра­ті пра­кти­чно за кіль­ка днів здій­сни­ли своє­рі­дний трансфер від асте­ро­ї­да до асте­ро­ї­да.

Для три­ва­ло­го за­се­ле­н­ня не­об­хі­дно пі­ді­бра­ти та­кі асте­ро­ї­ди, де є за­лі­зо­ні­ке­ле­ві ру­ди, во­да, яку мо­жна до­бу­ва­ти, рід­кі­сні хі­мі­чні еле­мен­ти — а існу­ють та­кі, де є на­віть зо­ло­то і пла­ти­на. То­ді в їхніх під­зе­ме­л­лях мо­жна спо­кій­но жи­ти, пра­цю­ва­ти, до­бу­ва­ти корисні копалини, ви­ро­бля­ти не­об­хі­дну люд­ству про­ду­кцію. Там по­стій­но мо­жуть пе­ре­бу­ва­ти «ке­рів­ни­ки та­ксі», пер­со­нал для під­трим­ки жит­тє­ді­яль­но­сті стан­ції то­що, а спе­ці­а­лі­сти кон­кре­тних га­лу­зей, не­об- хі­дні для да­но­го за­во­ду, фа­бри­ки на асте­ро­ї­ді — ціл­ком мо­жуть пра­цю­ва­ти ва­хто­вим ме­то­дом. Зро­зумі­ло, що між стан­ці­я­ми має існу­ва­ти по­стій­ний зв’язок. І двох-трьох де­ся­тків та­ких ко­смі­чних «мар­шру­тних та­ксі» бу­де до­ста­тньо для то­го, щоб осво­ї­ти про­стір від Зем­лі, че­рез по­яс асте­ро­ї­дів і аж до Юпі­те­ра. І про­жив­ши там кіль­ка ро­ків, лю­ди по­вер­та­ю­ться на Зем­лю, ми до­слі­джу­є­мо, які змі­ни від­бу­ли­ся в їхньо­му ор­га­ні­змі, чи мо­жна пе­ре­се­ли­ти­ся ту­ди оста­то­чно.

Дру­ге мі­сце — та са­ма Єв­ро­па і ще кіль­ка су­пу­тни­ків Юпі­те­ра і Са­тур­на. Єв­ро­па все-та­ки зна­хо­ди­ться до­во­лі близь­ко до Юпі­те­ра, там над­то силь­не для нас ма­гні­тне по­ле, мо­же бу­ти ве­ли­ке опро­мі­не­н­ня. Тож тре­ба ді­ста­ти­ся до Єв­ро­пи та одра­зу про­ни­кну­ти під лід, де є хо­ро­ша во­да — пла­вай, ку­пай­ся (смі­є­ться. —

Авт.). Ще є льо­дя­ний су­пу­тник Юпі­те­ра — Га­ні­мед, який роз­та­шо­ва­ний вже да­лі від ці­єї пла­не­ти, ра­ді­а­ції там мен­ше, во­ди та­кож ви­ста­чає. Бі­ля Са­тур­на є три-чо­ти­ри об’єкти, які теж мо­жна за­се­ля­ти. А ще до­во­лі не­спо­ді­ва­ним ва­рі­ан­том є Ве­не­ра.

— Там спе­ко­тно, по­над 400 гра­ду­сів за Цель­сі­єм на по­верх­ні...

— Так, але на ви­со­ті близь­ко 50— 60 кі­ло­ме­трів тем­пе­ра­ту­ра ко­ли­ва­є­ться від ну­ля до +30 гра­ду­сів за Цель­сі­єм. Тиск — одна атмо­сфе­ра. Але атмо­сфе­ра з ву­гле­ки­сло­го га­зу. З ін­шо­го бо­ку, у скла­ді цьо­го га­зу є ки­сень — то бе­ріть йо­го, ді­літь та отри­муй­те ки­сень. Біль­ше то­го, по­руч є чи­ма­ло во­дя­ної па­ри, а та­кож існує мо­жли­вість до­бу­ва­ти азот. Те­пер уяв­ля­є­мо: ко­ли під­го­ту­ва­ти ку­лю ді­а­ме­тром один кі­ло­метр, на­пов­ни­ти її су­міш­шю азо­ту і ки­сню, або як ро­блять аме­ри­кан­ці у сво­їх ко­смі­чних апа­ра­тах — ге­лію і ки­сню, ви­хо­дить, що і ззов­ні, і все­ре­ди­ні тиск — одна атмо­сфе­ра. Втім, атмо­сфе­ра зем­но­го скла­ду бу­де тро­хи лег­шою, ніж та, що ззов­ні. Від­по­від­но є пла­ву­чість на­шої ку­лі. Близь­ко со­тні ти­сяч лю­дей мо­же там по­се­ли­ти­ся, у кіль­ка по­вер­хів. При­ско­ре­н­ня віль­но­го па­ді­н­ня, яке на Зем­лі ста­но­вить 9,8 ме­тра на се­кун­ду в ква­дра­ті, там — 8,9, ду­же близь­ко. Кіс­тки бу­дуть ці­лі, не бу­де осте­о­хон­дро­зу (смі­є­ться. — Авт.). Тож от ще один ці­ка­вий об’єкт для за­се­ле­н­ня.

І ще один ва­рі­ант. На­у­ко­вець Оле­ксій Стє­клов по­ра­ху­вав, як змі­ню­є­ться тем­пе­ра­ту­ра на рі­зних ті­лах за­ле­жно від гли­би­ни. На по­верх­ні, на­при­клад, Мер­ку­рія, до­во­лі га­ря­че (у се­ре­дньо­му 340 Кель­ві­нів. — Авт.). Але вісь Мер­ку­рія пра­кти­чно не має на­хи­лу і не змі­ню­є­ться з обер­та­н­ням. На по­лю­сах є чи­ма­ло кра­те­рів, ку­ди ні­ко­ли не ся­гає Сон­це, там тем­пе­ра­ту­ра 90 Кель­ві­нів і тро­хи мен­ше. І там на­віть є во­да — адже ко­лись ту­ди па­да­ли ко­ме­тні ядра, які май­же пов­ні­стю скла­да­ю­ться з льо­ду. По­ра­ху­ва­ли, що во­ди у за­мер­зло­му ста­ні там стіль­ки, що ви­ста­чить на ба­га­то міль­йо­нів ро­ків. А на гли­би­ні усьо­го від трьох до 30 ме­трів тем­пе­ра­ту­ра зав­жди від ну­ля до +20 гра­ду­сів. Тож по­ляр­ні обла­сті — від 70 гра­ду­сів ши­ро­ти і до по­лю­сів — будь ла­ска, по­руч во­да, те­пло, за­ну­ри­ли­ся на не­ве­ли­ку гли­би­ну і жи­віть, пра­цюй­те, спо­сте­рі­гай­те за Сон­цем і по­пе­ре­джай­те зем­лян, якщо там ві­дбув­ся по­ту­жний спа­лах.

БЛИСКАВКИ І ЗМІНА СЕЗОНІВ НА ЮПІТЕРІ

— Ви ба­га­то до­слі­джу­ва­ли Юпі­тер і Са­турн. В атмо­сфе­рі Юпі­те­ра ча­сто мо­жна по­ба­чи­ти блискавки — зна­чно біль­ші, ніж зем­ні. А на­скіль­ки во­ни схо­жі на на­ші?

— Блискавки на Юпітері чи­мось схо­жі на ті, що дня­ми чув у Ки­є­ві, хо­ча вза­га­лі дав­но та­ко­го не бу­ло. Десь за шість кі­ло­ме­трів від об­сер­ва­то­рії Дні­про, хма­ри там хо­дять, а тут весь час, на­че щось гар­чить у не­бі. І це від­бу­ва­ло­ся дов­го. За­зви­чай — ба­ба­хне, бли­скав­ка вда­рить і все. А то май­же го­ди­ну гри­мі­ло. Десь те са­ме і на Юпітері: ба­га­то­ро­зря­дні блискавки, які мо­жуть «гар- ча­ти» 40—50 го­дин по­спіль. Ще є так зва­ні по­стій­ні спа­ла­хи, на­при­клад, ко­смі­чний апа­рат «Га­лі­лео» за­ре­є­стру­вав, що в одно­му мі­сці, роз­мі­ром 1 000 на 300 кі­ло­ме­трів, весь час сві­ти­ло­ся щось на кшталт блискавки, і це три­ва­ло кіль­ка ро­ків.

— Вам упер­ше вда­ло­ся за­ре­є­стру­ва­ти вла­сні ко­ли­ва­н­ня в атмо­сфе­рах Юпі­те­ра і Са­тур­на, а по­тім ра­зом із ко­ле­га­ми ви ви­яви­ли се­зон­ні змі­ни в атмо­сфе­рах цих пла­нет. Чи мо­жна ці се­зон­ні змі­ни по­рів­ня­ти із зем­ни­ми?

— На Зем­лі се­зо­ни є зав­дя­ки на­хи­лу зем­ної осі, це 23,44 гра­ду­си. На Са­тур­ні на­хил осі ста­но­вить 26,7 гра­ду­си, там теж є се­зон­ні змі­ни, але спо­сте­рі­га­ти їх тре­ба ду­же дов­го, бо пе­рі­од обер­та­н­ня ці­єї пла­не­ти нав­ко­ло Сон­ця — 29 з «ко­пій­ка­ми» ро­ків (29,46 ро­ку. — Авт.). Ми від­кри­ли їх, за­ре­є­стру­ва­ли, по­ка­за­ли, що во­ни є. А в Юпі­те­ра пе­рі­од обер­та­н­ня — 11,86 ро­ку. Нам бу­ло до­ста­тньо се­ми ро­ків, про­тя­гом яких ми по­ба­чи­ли, що там є мо­жли­вість се­зон­них змін, за­ре­є­стру­ва­ли від­мін­ність між лі­том у пів­ден­ній і пів­ні­чній пів­ку­лях. Але ж на­хил осі Юпі­те­ра усьо­го три гра­ду­си. Звід­ки зміна сезонів? Ви­яви­ли, що ма­гні­тна вісь і вісь гео­гра­фі­чна утво­рю­ють кут у 12 з «ко­пій­ка­ми» гра­ду­сів. Тож на­хил у три гра­ду­си, плюс ці 12 — вже ви­хо­дить 15. І че­рез шість зем­них ро­ків, тоб­то юпі­те­рі­ан­ські пів­ро­ку, бу­де нав­па­ки, тоб­то гео­гра­фі­чний і ма­гні­тний по­лю­си впли­ва­ють, як наш один гео­гра­фі­чний на­хил.

Оскіль­ки ми роз­гля­да­ли верх­ні ша­ри атмо­сфе­ри Юпі­те­ра, ви­яви­ло­ся, що 3 плюс 12 гра­ду­сів на­хи­лу ви­ста­чає, щоб за­ре­є­стру­ва­ти се­зон­ні змі­ни. Крім то­го, ор­бі­та там більш ви­тя­гну­та, ніж у Зем­лі. Ко­ли пів­ні­чна пів­ку­ля Юпі­те­ра най­ближ­ча до Сон­ця, во­на отри­мує від ньо­го на 40% біль­ше те­пла, ніж ко­ли че­рез шість ро­ків бу­де грі­ти­ся пів­ден­на пів­ку­ля. Вже че­рез це по­вин­ні від­бу­ва­ти­ся змі­ни в атмо­сфе­рі, і ми їх за­ре­є­стру­ва­ли.

— Ви­хо­дить, і на Юпітері є від­мін­но­сті клі­ма­ту?

— Так. Але оскіль­ки там не­має твер­дої по­верх­ні, є атмо­сфе­ра (без чі­ткої ни­жньої ме­жі, во­на плав­но пе­ре­хо­дить в оке­ан з рід­ко­го во­дню. —

Авт.), то у ви­ди­мій ді­лян­ці спе­ктра ми спо­сте­рі­га­є­мо ли­ше хма­ро­вий шар. А на ви­со­ті близь­ко 100 кі­ло­ме­трів від рів­ня хмар мо­жна по­ба­чи­ти щось тіль­ки в уль­тра­фі­о­ле­то­вій ді­лян­ці спе­ктра. Тоб­то у рі­зних ді­лян­ках спе­ктра ми ба­чи­мо рі­зні ша­ри атмо­сфе­ри і мо­же­мо по­мі­ря­ти, де те­плі­ше, а де хо­ло­дні­ше.

— Чи від­рі­зня­є­ться за­ле­жно від се­зо­ну кіль­кість атмо­сфер­них явищ на Юпітері? На­при­клад, по­ляр­них сяйв.

— По­ляр­ні сяй­ва на Юпітері, в основ­но­му, тре­ба спо­сте­рі­га­ти в уль­тра­фі­о­ле­ті. Най­кра­ще це ро­блять ко­смі­чні апа­ра­ти або ко­смі­чний те­ле­скоп іме­ні Хаб­бла. Але цей те­ле­скоп ду­же зайня­тий — раз на рік проб’ється там якась про­гра­ма по Юпі­те­ру, він по­спо­сте­рі­гає три-чо­ти­ри дні, а по­тім че­кай зно­ву. За­раз ко­смі­чна стан­ція «Юно­на» спо­сте­рі­гає за су­пу­тни­ка­ми Юпі­те­ра. Про­те ін­ко­ли фо­то­гра­фу­є­ться і про­стір по­руч із Юпі­те­ром.

Кіль­ка тижнів то­му астро­но­ми Уні­вер­си­те­ту Кар­не­гі спо­сте­рі­га­ли рі­зні обла­сті, де шу­ка­ли, як во­ни вва­жа­ють, по­за­не­пту­но­ву дев’яту пла­не­ту і ви­пад­ко­во отри­ма­ли зо­бра­же­н­ня ді­лян­ки бі­ля Юпі­те­ра. І са­ме там вда­ло­ся по­ба­чи­ли ще 12 йо­го су­пу­тни­ків, тож за­раз їх у ці­єї пла­не­ти до 80. Те­пер слід зно­ву на­ве­сти­ся на цю ж область і ви­ко­на­ти не­об­хі­дні спо­сте­ре­же­н­ня. Але у те­ле­ско­па вже ін­ша за­да­ча (від­кри­т­тя зро­би­ли на те­ле­ско­пі іме­ні Блан­ка у Чи­лі. — Авт.). То­му не­об­хі­дно змі­ни­ти за­да­чу для то­го, щоб по­ди­ви­ти­ся ще раз, чи це су­пу­тни­ки, чи якісь асте­ро­ї­ди, що про­лі­та­ли повз.

«УЖЕ ДРУ­ГИЙ РІК

НЕ МО­ЖЕ­МО ПРИ­ЙМА­ТИ

АСПІРАНТІВ»

— Ви зга­ду­ва­ли, що су­ча­сна фан­та­сти­ка вам не ду­же ці­ка­ва. А яка ва­ша улю­бле­на книж­ка цьо­го жан­ру?

— Пер­ша книж­ка, яку вза­га­лі про­чи­тав, — «Та­єм­ни­чий острів» Жу­ля Вер­на. Ме­ні бу­ло то­ді чо­ти­ри ро­ки. І за­раз ін­ко­ли її пе­ре­чи­тую, пев­но, ро­бив це кіль­ка де­ся­тків ра­зів. Справ­ді кра­си­во на­пи­са­но, дум­ка ллє­ться плав­но. Пев­но, до­во­лі хо­ро­ший пе­ре­клад.

— А ко­ли за­хо­пи­лись астро­но­мі­єю?

— Спо­ча­тку їздив на рі­зні олім­пі­а­ди з гео­гра­фії. У ті ро­ки, на­при­кін­ці 1960-х, па­ра­лель­но про­во­ди­ли олім­пі­а­ди з астро­но­мії. На них при­їжджа­ли Клим Чу­рю­мов, Ми­ко­ла Ба­ра­ба­шов, ще кіль­ка ві­до­мих спе­ці­а­лі­стів. Десь із во­сьмо­го кла­су го­ту­вав се­бе до то­го, що у де­ся­то­му по­їду на олім­пі­а­ду з астро­но­мії. Ма­буть, у во­сьмо­му кла­сі й за­ду­мав­ся про це впер­ше. По­ки не жа­лію. Єди­не, шко­да су­ча­сну мо­лодь. Уже десь тре­тій рік — до­бре, якщо во­ни пра­цю­ють на пів­став­ки. Тож мо­лодь шу­кає під­ро­бі­ток або їде за кор­дон. Десь із 1998 ро­ку і до 2016-го, по­ки за­ві­ду­вав від­ді­лом фі­зи­ки пла­не­тних си­стем, ко­жні три-чо­ти­ри ро­ки до нас по­сту­па­ли лю­ди, ми їх ви­хо­ву­ва­ли, во­ни за­хи­ща­ли ди­сер­та­ції, по­чи­на­ли їзди­ти за кор­дон і з ча­сом там за­ли­ша­ли­ся. Ось уже че­тве­ро так за­ли­ши­ли­ся — це ті, хто пра­цю­вав тут.

Плюс уже дру­гий рік ми не мо­же­мо прийня­ти лю­дей в аспі­ран­ту­ру. От у 2017 ро­ці на ка­фе­дрі астро­но­мії Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, де я ви­кла­дав по­рів­няль­ну пла­не­то­ло­гію, за­кін­чи­ли на­вча­н­ня п’яте­ро лю­дей, і тіль­ки це від­бу­лось — остан­ній іспит, за­хист ди­пло­му, а їх уже обдзво­ню­ють з Ні­меч­чи­ни, Ав­стрії, Ав­стра­лії. По­за­ми­ну­ло­го ро­ку одна ди­ти­на по­їха­ла до Ав­стра­лії, че­тве­ро — до Ні­меч­чи­ни, одна — до Поль­щі. А у нас не за­ли­ши­ло­ся жо­дно­го, бо ми не ма­є­мо пра­ва прийня­ти їх в аспі­ран­ту­ру. Ми їх ви­хо­ва­ли і від­пра­ви­ли ту­ди. На жаль, цей про­цес тіль­ки мі­цні­шає.

Лю­ди­на не по­вин­на під­да­ва­ти­ся ри­зи­ку асте­ро­ї­дної не­без­пе­ки і жи­ти ли­ше на Зем­лі. Не­об­хі­дно про­во­ди­ти так зва­не по­втор­не пе­ре­за­се­ле­н­ня. На­при­клад, ви­би­ра­є­мо кіль­ка асте­ро­ї­дів. За­раз ві­до­мо близь­ко п’яти ти­сяч асте­ро­ї­дів, які пе­рі­о­ди­чно збли­жу­ю­ться з Зем­лею. Ми пі­ді­бра­ли десь кіль­ка де­ся­тків асте­ро­ї­дів, ді­а­метр яких два-три кі­ло­ме­три, і на яких є во­да, за­лі­зо, крем­ній, ін­ші корисні копалини. Одні з них лі та ють по ко лу, ін ші ма ють ви тяг ну ті ор бі ти і пе рі о дич но про лі та - ють то по бли зу Зем лі, то бі ля ві ді бра них ас те ро ї дів, що ру ха ють ся по ко­лу. Від­по­від­но, ви­са­джу­є­мо­ся на та­кий асте­ро­їд, за­ри­ва­є­мо­ся під йо­го по­верх­ню, з во­ди ви­ді­ля­є­мо ки­сень, за­се­ля­є­мо це ко­смі­чне ті­ло. Ось, ство рю є мо кіль ка де сят ків та ких стан цій — і ма є мо де сят ки своє­рі­дних мар­шру­тних та­ксі для зв’яз­ку із Зем­лею

ФОТО РЕЙТЕР

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Пла­не­то­лог Ана­то­лій Ві­дьма­чен­ко сто­їть по­руч із па­віль­йо­ном для те­ле­ско­пу «Це­ле­строн-40» на те­ри­то­рії Го­лов­ної астро­но­мі­чної об­сер­ва­то­рії НАН Укра­ї­ни. «Це­ле­строн-40» ви­ко­ри­сто­ву­є­ться при спо­сте­ре­же­н­нях зі­рок із ек­зо­пла­не­та­ми, за­тем­ню­ва­но-по­двій­них...

ФОТО З САЙТА NASA.GOV

Марс, за зем­ним ка­лен­да­рем 5 сер­пня 2015 ро­ку. Мар­со­хід Curiosity ро­бить селфі у ра­йо­ні Ба­кскін. У бе­ре­зні 2018 ро­ку ця мар­сі­ан­ська ла­бо­ра­то­рія NASA «від­зна­чи­ла» 2000-ну мар­сі­ан­ську со­ня­чну до­бу, або сол, що пра­цює на «чер­во­ній пла­не­ті». Чи­слен­ні селфі...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.