По­ві­ри­ти у Не­вір

Се­ло на кор­до­ні двох дер­жав — Укра­ї­ни і Бі­ло­ру­сі — не тіль­ки актив­но роз­бу­до­ву­є­ться, роз­ку­по­ву­ють на­віть ха­ти-пус­тки

Den (Ukrainian) - - Суспільство - На­та­лія МАЛІМОН, «День», Луцьк

ТУТ ЩЕ СПІВАЮТЬ СОЛОВ’Ї

На по­ро­зі сіль­сько­го клу­бу, схо­ва­но­го за гу­сти­ми де­ре­ва­ми, сто­їть, ви­гля­да­ю­чи ко­ре­спон­ден­та, «про­дю­сер Ми­ко­ла». Так у се­лі на­зи­ва­ють за­ві­ду­ва­ча клу­бу з 44-м (!) ста­жем ро­бо­ти Ми­ко­лу Сте­па­но­ви­ча Мель­ни­ка. На ро­бо­чо­му сто­лі — сві­жий бу­кет з жов­то­га­ря­чих кві­тів, які ро­стуть тут під ко­жною сіль­ською ха­тою і па­хнуть — до за­па­мо­ро­че­н­ня. «Про­дю­се­ром» зав­клу­ба про­зва­ли за актив­ну ро­бо­ту, бо хоч ка­же, що дав­но час йо­му ки­да­ти цю куль­ту­ру, але ось і у свою від­пус­тку на­ві­ду­є­ться на ро­бо­ту. «На ди­ско­те­ки від­кри­ваю, у ви­хі­дні, бо дзво­нять і про­сять. В то­го — день на­ро­дже­н­ня, хтось про­сто хо­че по­тан­цю­ва­ти, і ні­жма­ють де ти­ня­ти­ся, хай ве­се­ля­ться у клу­бі», — ка­же «про­дю­сер», який на­ра­зі є тут єди­ною шта­тною оди­ни­цею. Тоб­то сам і му­зи­ку вми­кає, сам на гар­мо­шці грає, сам і під­ло­гу миє пі­сля всіх.

Тіль­ки цьо­го ро­ку на ву­ли­ці, де жи­ве Ми­ко­ла Сте­па­но­вич з ро­ди­ною, ви­ді­ли­ли для жи­тло­во­го бу­дів­ни­цтва сім ді­ля­нок, як ка­жуть на во­лин­сько­му По­ліс­сі, — по­се­лів. «Я, ко­ли дав­но тут по­чи­нав бу­ду­ва­ти­ся, був ли­ше тре­тій, а те­пер — ці­ла ву­ли­ця. Та на­віть ха­ти-пус­тки, які ро­ди­чам уже не по­трі­бні, ку­пу­ють і обла­што­ву­ють со­бі но­ві обій­стя», — ка­же він. На мі­сці ко­ли­шньо­го кол­го­спу на по­се­ли ви­ді­ле­но аж22 ді­лян­ки. Це — ін­фор­ма­ція від ве­ли­ко­глу­шан­сько­го сіль­сько­го го­ло­ви Єв­ге­нії На­ли­вай­ко. Бу­ді­вель­ний бум у се­лі, де, за лу­цьки­ми мір­ка­ми, вже й во­ро­ни роз­вер­та­ю­ться, Мель­ник по­яснює про­сто: яго­ди, гри­би, ри­ба... Мо­жна ви­жи­ва­ти. І са­ме се­ло — не пус­тка. У день сім ав­то­бу­сів че­рез Не­вір про­хо­дять, і шість із них — че­рез Ве­тли — Лю­бе­шів — Ма­не­ви­чі чи че­рез Ка­мінь-Ка­шир­ський — Ко­вель — їдуть до Лу­цька. Та­ким чи­ном се­ло, про яке са­мі мі­сце­ві ка­жуть «хоч вір, хоч не вір, а я їду у Не­вір!», пов’яза­не з усі­єю Во­лин­ню.

Ра­ні­ше чи­ма­ло не­вір­ців, роз­ка­зує зав­клу­бу, бу­ли орі­єн­то­ва­ні на су­сі­дню Бі­ло­русь. Мі­цні там­те­шні кол­го­спи зма­ни­ли чи­ма­ло ро­бо­чих во­ли­нян. За­ма­ни­ли якраз тим, що да­ва­ли жи­тло. Не квар­ти­ри на­віть, а до­бро­тні бу­дин­ки, з усі­єю ін­фра­стру­кту­рою в се­лі. «Але те­пер і в них не скрізь до­бре. Се­ло Ма­ли­нів­ка не­да­ле­ко від Не­ві­ра — кіль­ка хат за­ли­ши­ло­ся... А скіль­ки кон­цер­тів ми там да­ли! До­бро­тна від­кри­та сце­на, на якій ви­сту­па­ли, сто­їть і до­сі... А не­ма вже ко­му спів­а­ти, мі­сто по­гли­ну­ло се­ла», — ді­ли­ться Ми­ко­ла Сте­па­но­вич. І при­га­дує свою роз­мо­ву з ко­ли­шнім го­ло­вою кол­го­спу з бі­ло­ру­сько­го се­ла. «У вас ще лю­ди бу­ду­ю­ться? — за­пи­ту­вав го­ло­ва. — То у вас ще співають у се­лах солов’ї».

Сьо­го­дні не­вір­ці рем­ству­ють, що не мо­жуть віль­но, як ра­ні­ше, пе­ре­ти­на­ти дер­жав­ний кор­дон: Укра­ї­на і Бі­ло­русь вже не со­ю­зні ре­спу­блі­ки, а окре­мі дер­жа­ви. А кор­дон же про­йшов «по лю­дях». До су­сі­дніх бі­ло­ру­ських сіл, у яких у не­вір­ців ба­га­то ро­ди­чів, кіль­ка кі­ло­ме­трів. А їха­ти тре­ба аж­че­рез Дольськ — це вже по­над 20 кі­ло­ме­трів. Десь за кі­ло­метр-два від цен­тру Не­ві­ра — озе­ро Бі­ле (на­зва­не так за чи­сту во­ду і пі­ща­ний бе­рег). Кор­дон про­хо­дить по се­ре­ди­ні во­дно­го пле­са. Та то­рік бі­ло­ру­си по­ча­ли ста­ви­ти свої при­кор­дон­ні стов­пчи­ки на те­ри­то­рії, яку жи­те­лі Не­ві­ра і су­сі­дніх Ве­тел спо­кон­ві­ку вва­жа­ли «сво­ї­ми». Їхні пред­ки там сі­но ко­си­ли, зби­ра­ли гри­би-яго­ди, ліс са­ди­ли і ліс ру­ба­ли. А за яки­мось по­ло­же­н­ням про де­мар­ка­цію кор­до­ну це ма­ло ві­ді­йти бі­ло­ру­сам, і са­ме во­ни б уже кон­тро­лю­ва­ли рі­вень во­ди в Бі­ло­му озе­рі. На за­хист дер­жав­но­го кор­до­ну ста­ли се­ля­ни, бу­ло ба­га­то тут чи­нов­ни­ків, екс­пер­тів, на­рад і за­сі­дань. Сьо­го­дні ні­хто не мо­же до­сте­мен­но ска­за­ти, як спра­ва ви­рі­ши­ла­ся, але, ка­жуть не­вір­ці, бі­ло­ру­ські при­кор­дон­ни­ки тут по­ки «не ша­ста­ють».

СЕЛФІ З... СИНОМ ЯНУКОВИЧА

Кіль­ка ро­ків то­му Не­вір пе­ре­жив ве­ли­ку ока­зію, від якої в ба­га­тьох жи­те­лів збе­ре­гли­ся селфі з са­мим сином то­ді­шньо­го укра­їн­сько­го пре­зи­ден­та — Ві­кто­ром Яну­ко­ви­чем-мо­лод­шим. Тіль­ки, зві­сно, не всі вам те­пер їх так одра­зу й по­ка­жуть. То­ді Не­вір, що у Лю­бе­шів­сько­му ра­йо­ні на Во­ли­ні, став одні­єю з то­чок між­на­ро­дно­го зма­га­н­ня по­за­шля­хо­ви­ків «Ukraine trophy 2011». На мар­шру­ті син Януковича і сам сі­дав за кер­мо джи­па, але у Не­вір він при­був... із не­ба — ге­лі­ко­пте­ром. Руслана Ку­яво­вич, за­вуч мі­сце­вої шко­ли, при­га­дує, що був він до­сить де­мо­кра­ти­чним, сел­фив­ся з усі­ма, хто хо­тів. А хто то­ді, пи­та­є­ться, не хо­тів?! Руслана Єв­ге­нів­на і зав­клу­бу Ми­ко­ла Сте­па­но­вич й ор­га­ні­зо­ву­ва­ли (за до­ру­че­н­ням) від­зна­че­н­ня свя­та Іва­на Ку­па­ла для уча­сни­ків «Ukraine trophy 2011».

Мель­ник при­га­дує, як із ра­йо­ну при­ве­зи ве­ли­ку сце­ну, сце­на­рій же во­ни «ді­ста­ва­ли» ажу Бі­ло­ру­сі. «Ці­ле се­ло то­ді ішло по­ди­ви­ти­ся!» — зга­дує він. При­літ пре­зи­дент­сько­го си­на на ге­лі­ко­пте­рі й Ку­па­ла з ним за­ли­ши­ться для не­вір­ців і окру­ги най­яскра­ві­шою по­ді­єю де­ся­ти­лі­т­тя. Що є, те є. Пе­ре­жи­ва­ли, як ті джи­пи про­їду­ться по не­за­йма­ній по­лі­ській при­ро­ді, але хто то­ді лю­дей про це пи­тав­ся?..

CЕЛО БЕЗ БАРУ

На цен­траль­ній ву­ли­ці Не­ві­ра ува­гу при­вер­тає «Кор­чом­ка». Це при­ва­тний ма­га­зин, у яко­му про­да­ють «все, що в се­лі по­трі­бне». Вла­сник (ви­хо­дець із се­ла) вда­ло ви­ко­ри­став істо­рію се­ла. Ко­лись на цьо­му мі­сці сто­я­ла справж- ня кор­чма, мі­сце так і на­зи­ва­ло­ся — «кор­чом­ка». Офі­цій­но у Не­ві­рі не­має жо­дно­го бару! На­пев­не, це чи не єди­не та­ке се­ло на Во­ли­ні... Як ка­жуть, «хоч вір, хоч не вір, а по­їдь у Не­вір і пе­ре­вір». А що там ко­му і де на­ли­ва­ють, то істо­рія за­мов­чує. Го­ріл­ку го­нять, «бо без неї ні­чо­го в го­спо­дар­стві не зро­биш». Але щоб так, як чу­ла не­дав­но в се­лі Ма­тей­ки у Ма­не­ви­цько­му ра­йо­ні, де на ко­жні 10 хат — одна са­мо­гон­на «то­чка», то у Не­ві­рі на­че й не­ма. Іна­кше б лю­ди, які п’ють і спи­ва­ю­ться, про­сто б не бра­ли по­се­лів, не бу­ду­ва­ли­ся, не їзди­ли б на за­ро­бі­тки у Поль­щу­Ро­сію, як ма­со­во їздять не­вір­ці (та й уся нав­ко­ли­шня окру­га).

Се­ло має пер­спе­кти­ву. У мі­сце­вій не­пов­ній се­ре­дній шко­лі — май­же 90 учнів. Є ди­тя­чий са­до­чок. У мі­сце­во­му клу­бі «про­дю­сер» має кіль­ка кру­тих ху­до­жніх ко­ле­кти­вів. Най­ві­до­мі­ший — фоль­клор­ний ан­самбль «Па­цьор­ки», який цьо­го лі­та ви­сту­па­ти­ме на між­на­ро­дно­му фе­сти­ва­лі «Бе­ре­ги­ня» у Лу­цьку. А ще є во­каль­на гру­па (співають вчи­те­лі й ба­тю­шка), є гру­па «Не­ві­сто­чки»... «У нас на ве­чо­рах ще тан­цю­ють кра­ков’як, поль­ку, «яблу­чко». Під гар­мо­шку — «сер­бі­ян­ку», — ка­же Ми­ко­ла Сте­па­но­вич. — І на­віть ста­ро­вин­ний та­нець «ли­сий». Це не­швид­ка поль­ка з при­спі­ва­ми «Чо­го ти, ми­лий, без во­лос­ся остав­ся? Не бу­ло роз­чо­ски, то не роз­че­сав­ся».

Що­прав­да, рем­ству­ють не­вір­ці, що за те­ри­то­рі­аль­ним по­ді­лом їх від­не­сли до Ве­ли­ко­глу­шан­ської сіль­ра­ди, а істо­ри­чно во­ни спів­і­сну­ють з Ве­тла­ми. У Ве­ли­ку Глу­шу в день іде аждва ав­то­бу­си. О 7 ран­ку і о 17.20. А на Ве­тли зна­чно лег­ше до­бра­ти­ся. Ці­ка­во, що біль­шість не­вір­ців і до­го­во­ри укла­ли з сі­мей­ни­ми лі­ка­ря­ми з Ве­тел, а не з Ве­ли­кої Глу­ші. В остан­ній — ли­ше ам­бу­ла­то­рія, діль­ни­чну лі­кар­ню за­кри­ли, а у Ве­тлах є аж п’ять лі­жок ста­ціо­на­ру, за які нав­ко­ли­шні се­ла по­во­ю­ва­ли ще.

Ко­лись Не­вір був від­рі­за­ний від усьо­го сві­ту Прип’ят­тю, яка так роз­ли­ва­ла­ся, що свя­ще­ник при­їжджав аж улі­тку, ко­ли во­да спа­да­ла, і на кла­до­ви­щі від­спі­ву­вав по де­ся­тку по­кій­ни­ків, які ма­ли не­обе­ре­жність по­мер­ти на­ве­сні, під час па­вод­ку. На­віть ни­ні, ко­ли ме­не з Ве­ли­кої Глу­ші у Не­вір під­во­зив мі­сце­вий свя­ще­ник — отець Оле­ксандр Шпа­ков­ський, де-не-де до­ро­га «пру­жи­нить», це ко­ли­шні «прір­ви», че­рез які й не мо­гли з Не­ві­ра ви­бра­ти­ся. Але се­ло — це лю­ди. Во­ни по­вер­та­ю­ться у рі­дний Не­вір, бу­ду­ю­ться у ньо­му, от­же, тут ще дов­го спів­а­ти­муть солов’ї.

ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.