«Не встиг по­жи­ти»

У Хмель­ни­цько­му по­про­ща­ли­ся з бій­цем 14-ї окре­мої ме­ха­ні­зо­ва­ної бри­га­ди Іва­ном Мель­ни­ком

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, «День», Він­ни­ця

Він во­ю­вав із пер­ших днів вій­ни. Спер­шу пів­то­ри ро­ки від­слу­жив у ла­вах На­ціо­наль­ної гвар­дії, а ко­ли де­мо­бі­лі­зу­вав­ся і по­вер­нув­ся до­до­му, зро­зу­мів, що без вій­сько­во­го по­ряд­ку і спра­ве­дли­во­сті не мо­же — під­пи­сав кон­тракт і ви­ру­шив на схід у скла­ді 14-ї бри­га­ди. Ніс слу­жбу на по­са­ді ко­ман­ди­ра від­ді­ле­н­ня, мав у під­по­ряд­ку­ван­ні чо­ти­рьох бій­ців, вправ­но во­див БТР, був ду­шею ком­па­нії і гар­ним по­ра­дни­ком для мо­ло­до­го по­пов­не­н­ня.

« З Іва ном ми пліч- о- пліч про жи ли по­над рік. Ра­зом скла­да­ли при­ся­гу, ра­зом про­йшли бо­йо­ве зла­го­дже­н­ня на Яво­рів­сько­му по­лі­го­ні, ра­зом ви­ру­ши­ли на пе­ре­до­ву. Не­сли слу­жбу на Сві­тло­дар­ській ду­зі, це фа­кти­чно «нуль» — кіль­ка ме­трів до «сє­па­рів», — роз­по­від­ає то­ва­риш за­ги­бло­го Ан­дрій. — Іван був ду же від по ві даль - ним. Зав­жди до­по­ма­гав, ні­ко­ли ні­ко­му не від­мов­ляв. А ще лю­бив до­во­ди­ти по­ча­ту спра­ву до кін­ця. За­ра­ди ньо­го ми му­си­мо пе­ре­мог­ти — за­вер­ши­ти роз­по­ча­те».

Обі рва ло ся жит тя 40- річ но го Іва на Мель­ни­ка ра­пто­во. У вів­то­рок, 17 ли­пня, близь­ко 7.30 ран­ку бо­йо­ви­ки від­кри­ли ку­ле­ме­тний во­гонь по по­зи­ці­ях укра­їн­ських за­хи­сни­ків по­бли­зу се­ла Зо­ло­то­го По­па­снянсь ко го рай о ну Лу гансь кої об лас ті. Хмель­ни­ча­нин за­ги­нув одра­зу — без­по­се­ре­дньо на спо­сте­ре­жно­му пун­кті. За сло­ва­ми ко­ор­ди­на­то­ра цен­тру до­по­мо­ги уча­сни­кам АТО у Хмель­ни­цькій обла­сті На­та­лії Дзе­кар, звіс­тка про смерть Іва­на при­йшла на­две­чір то­го ж дня. А вже 19 ли­пня хмель ни ча ни зі бра ли ся на те ри то рії КП «Хмель­ни­цька мі­ська ри­ту­аль­на слу­жба», щоб від­да­ти честь за­ги­бло­му ге­рою.

«Іван Іва­но­вич Мель­ник на­ро­див­ся 10 бе­ре­зня 1978 ро­ку. Усе своє жи­т­тя ме­шкав у Хмель­ни­цько­му. Окрім ньо­го, у ма­те­рі є ще один син, — роз­по­від­ає па­ні На­та ля. — Ко ли Іван де мо бі лі зу вав ся, йо го ма­ти Ні­на Мар’янів­на ті­ши­ла­ся і спо­ді­ва­ла­ся, що син по­вер­не­ться до мир­но­го жи­т­тя, зна­йде ро­бо­ту, одру­жи­ться. Але він за­ли­ша­ти­ся вдо­ма не зміг. Ко­жна лю­ди­на ро бить для се бе ви бір. І ко ли Іван ска зав ма­те­рі, що по­вер­та­є­ться на війну, бо іна­кше не мо­же, во­на пе­ре­чи­ти не ста­ла, хо­ча й хви­лю­ва­ла­ся не­ймо­вір­но».

Дру­зі та одно­кла­сни­ки зга­ду­ють Іва­на як то­ва­ри­сько­го та ве­се­ло­го чо­ло­ві­ка. Ка­жуть, що він був пре­кра­сним спів­бе­сі­дни­ком — міг го­во­ри­ти на будь-які те­ми, про все на сві­ті. При­пу­ска­ють, що по­вер­ну­ти­ся зно­ву на війну йо­го зму­си­ла не­спра­ве­дли­вість у ка­бі­не­тах і бре­хня з те­ле­ві­зо­рів.

«Ми ра­зом на­вча­ли­ся в шко­лі. Усі зна­ли, якщо в кла­сі є Іван, то сум­но на уро­ках то­чно не бу­де, — при­га­дує одно­кла­сник за­ги­бло­го ге­роя Ан­дрій Шпа­чин­ський. — Пі­сля слу­жби в ар­мії він мо­тав­ся по за­ро­бі­тках, по­стій­ної ро­бо­ти не мав. І ко­ли при­йшла по­віс­тка, міг лег­ко вте­кти за кор­дон, але не зро­бив цьо­го, бо мав чі­тке пе­ре­ко­на­н­ня — кра­ї­на по­тре­бує змін, і він мо­же до­по­мог­ти. До­сі не мо­жу по­ві­ри­ти, що він за­ги­нув. Не встиг по­жи­ти... Во­стан­нє ба­чив Іва­на то­ді, ко­ли він зби­рав­ся зно­ву їха­ти на схід вже за кон­тра­ктом. Він хо­тів бо­ро­ни­ти Ба­тьків­щи­ну, був го­то­вий від­да­ти жи­т­тя за Укра­ї­ну і від­дав».

По­хо­ва­ли Іва­на Мель­ни­ка на Алеї Сла­ви Хмель­ни­цько­го кла­до­ви­ща у мі­кро­ра­йо­ні Ра­ко­ве. У ге­роя за­ли­ши­ли­ся брат та ма­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.