Ско­ро­пад­ський і Вин­ни­чен­ко,

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Во­ло­ди­мир ПАНЧЕНКО

За­кін­че­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те «День», № 132-133

■ По-пер­ше, бу­ли сер­йо­зні про­ра­хун­ки в сфе­рі со­ці­аль­ної по­лі­ти­ки. Ре­фор­ми, що про них зга­дує Д. До­ро­шен­ко, за­пі­зни­ли­ся: до жов­тня 1918-го се­лян­ство вже ма­ло мо­жли­вість пе­ре­свід­чи­ти­ся, що зе­мель­не пи­та­н­ня ви­рі­шу­є­ться на ко­ристь па­нів. Зем­лю по­вер­та­ли по­мі­щи­кам, до то­го ж — за до­по­мо­гою ка­раль­них за­го­нів, із за­сто­су­ва­н­ням шом­по­лів і на­віть роз­стрі­лів.

По­шлю­ся на спо­га­ди про­фе­со­ра Гри­го­рія Ко­стю­ка, чиє ди­тин­ство ми­на­ло в се­лі під Кам’ян­цем-По­діль­ським. Но­ва ге­тьман­ська вла­да, роз­по­від­ає він, ого­ло­си­ла, що «до про­го­ло­ше­н­ня но­вих за­ко­нів ді­я­ти­муть за­ко­ни до­ре­во­лю­цій­ної Ро­сій­ської ім­пе­рії». До Кам’ян­ця при­бу­ла й роз­та­шу­ва­ла­ся у мі­сті ні­ме­цька вій­сько­ва за­ло­га; гу­бер­ні­аль­ним, по­ві­то­вим і во­ло­сним на­чаль­ством ста­ли зно­ву ко­ли­шні па­ни, ви­со­кі вій­сько­ви­ки чи ті, хто ко­лись близь­ко з ни­ми спів­пра­цю­вав. Усіх стра­жни­ків цар­ських ча­сів зно­ву по­кли­ка­но на ті ж по­са­ди. По­ча­ли­ся ма­со­ві аре­шти мі­сце­вих ді­я­чів, які пе­ред тим здій­сню­ва­ли по­лі­ти­ку УНР.

■ У су­сі­дньо­му се­лі «кар­ний ні­ме­цький за­гін на чо­лі з сином па­на то­го се­ла», аби по­ка­ра­ти жи­те­лів за по­гром пан­сько­го ма­є­тку, роз­стрі­ляв ко­жно­го де­ся­то­го за­ру­чни­ка. «Ця по­дія по­тря­сла всі­ма нав­ко­ли­шні­ми се­ла­ми та ін­те­лі­ген­ці­єю, — під­су­мо­ву­вав Г. Ко­стюк. — Біль­шої ан­ти­ні­ме­цької та ан­ти­ге-тьман­ської агі­та­ції ні­хто не міг при­ду­ма­ти. Та­кі ка­раль­ні акції фа­кти­чно ви­рі­ши­ли до­лю Ге­тьма­на­ту. Се­ла жи­ли в не­на­ви­сті й стра­ху. По­трі­бна бу­ла тіль­ки ма­лень­ка іскра» (Див.: Ко­стюк Г. Зу­стрі­чі і про­ща­н­ня. Спо­га­ди. Кни­га пер­ша. — Едмон­тон, 1987).

Тож ко­ли в се­лах з’яви­ли­ся ли­стів­ки Ди­ре­кто­рії із за­кли­ком до пов­ста­н­ня про­ти геть­ма­на й від­нов­ле­н­ня «вла­ди тру­до­во­го на­ро­ду», ста­ло­ся ди­во: «На­сту­пно­го дня все мо­ло­де й здо­ро­ве на­се­ле­н­ня на­шо­го й усіх су­сі­дніх сіл, ні­би за чи­є­юсь ко­ман­дою, а на­справ­ді — з вла­сної во­лі й ба­жа­н­ня, взя­ло за­хо­ва­ну зброю і з хар­ча­ми в на­плі­чни­ках ру­ши­ло ор­га­ні­зо­ва­но до Кам’ян­ця. Це був все­на­ро­дний спа­лах».

■ Чи до­ста­тньо бу­ло са­мих ли­шень зу­силь со­ці­а­лі­стів, аби той спа­лах ін­спі­ру­ва­ти? Ні, зви­чай­но. По­трі­бна бу­ла ще про­валь­на по­лі­ти­ка чин­ної вла­ди, яка ігно­ру­ва­ла ін­те­ре­си се­лян­ства, озло­блю­ва­ла йо­го. А якщо зва­жи­ти на фе­но­мен сти­хій­но­го се­лян­сько­го со­ці­а­лі­зму, су­т­тю яко­го бу­ло ін­стин­ктив­не пра­гне­н­ня ві­ді­бра­ти й по­ді­ли­ти все пан­ське, то ста­не оче­ви­дним: до­ста­тньо бу­ло «ма­лень­кої іскри», аби спа­ла­хну­ла ве­ли­ка по­же­жа. Та са­ма, яка на­при­кін­ці 1918-го і в 1919 р. по­ро­ди­ла яви­ще згу­бної для укра­їн­ської дер­жав­но­сті ота­ман­щи­ни.

Че­рез ба­га­то ро­ків (у 1935-му) В. Вин­ни­чен­ко у «Від­кри­то­му ли­сті Ста­лі­ну і чле­нам По­літ­бю­ро ВКП» не без гор­до­щів пи­са­ти­ме про ан­ти­геть­ман­ське пов­ста­н­ня як про «чу­до» і «без­ум­ство» хо­ро­брих, на­го­ло­шу­ю­чи на си­лі на­ціо­наль­но­го чин­ни­ка в укра­їн­сько­му ре­во­лю­цій­но­му ру­сі. Цей ар­хів­ний до­ку­мент істо­ри­ки, зда­є­ться, не по­мі­ти­ли, хо­ча він ба­га­то що по­яснює: «Я имею не­ко­то­рое осно­ва­ние и пра­во утвер­ждать на осно­ва­нии опыта из жи­зни этих са­мых украин­ских тру­до­вых масс, что на­ци­о­наль­ный фа­ктор ино­гда игра­ет как бы сов­сем са­мо­сто­я­тель­ную роль и спосо­бен тво­рить пои­сти­не чу­де­са ге­рои­зма. Я ли­чно был уча­стни­ком и бли­жай­шим сви­де­те­лем та­ко­го чу­да. Я го­во­рю об украин­ской ре­во­лю­ции 1918 го­да, о вос­ста­нии украин­ских тру­до­вых масс про­тив го­спод­ства не­ме­цкой ок­ку­па­ци­он­ной ар­мии и ее став­лен­ни­ка, ге­тма­на Ско­ро­пад­ско­го. Я сто­ял во гла­ве ор­га­ни­за­ции, вед­шей всю ра­бо­ту по по­дго­тов­ке вос­ста­ния, по ор­га­ни­за­ции ре­во­лю­ци­он­ной украин­ской ар­мии, по ру­ко­вод­ству всем пов­стан­че­ским, идей­ным и во­ен­ным дви­же­ни­ем. И я дол­жен при­знать, что на­при­мер, не эко­но­ми­че­ский фа­ктор, а на­ци­о­наль­ный по­дви­нул груп­пу в 900 че­ло­век (полк украин­ских се­че­вых стрель­цов, быв­ший под вла­стью ге­тма­на) под­да­ться на мои убе­жде­ния и дать со­гла­сие на уча­стие в вос­ста­нии. Это было, соб­ствен­но го­во­ря, со­гла­сие при­нять уча­стие в вер­ной и без­ум­ной смер­ти, так как, дей­стви­тель­но, по всем ви­ди­мо­стям, толь­ко без­ум­ные мо­гли ре­ши­ться на та­кое яв­но не­во­змо­жное пред­при­я­тие, как вы­сту­пле­ние 900 че­ло­век про­тив 500000 не­ме­цкой ар­мии и тысяч 20 ар­мии ге­тман­ской. Ру­ко­вод­ство мо­ей соб­ствен­ной пар­тии (со­ци­ал-де­мо­кра­ти­че­ской), чле­ном ко­то­рой я со­сто­ял, осу­ди­ло мои на­чи­на­ния, ква­ли­фи­ци­ро­вав их как «пол­ней­шее без­ум­ство». Но, то­ва­ри­щи, как ве­ли­ка быва­ет ино­гда си­ла та­ко­го без­ум­ства! Вам изве­стно, как это без­ум­ство прев­ра­ти­лось в чу­до, как эти 900 че­ло­век изгна­ли из Украи­ны 500000 нем­цев, как ра­зби­ли и ра­зо­гна­ли де­ся­тки тысяч ге­тман­ской цар­ской ар­мии, как эти 900 че­ло­век че­рез два ме­ся­ца прев­ра­ти­лись в бо­лее чем сто­тыся­чную ар­мию. Ни­ка­ких средств при­ну­жде­ния ид­ти в эту ар­мию не было у нас, толь­ко наш при­зыв. Ни­ка­кой аму­ни­ции, ни­ка­ко­го про­до­воль­ствия, ни­ка­ко­го ору­жия мы не мо­гли дать при­зыва­е­мым. И все-та­ки они шли» (Від­діл ру­ко­пи­сних фон­дів і текс­то­ло­гії Ін­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри іме­ні Т. Г. Шев­чен­ка НАН Укра­ї­ни. — Фонд 171. — Од. зб.272).

■ Енер­гію ге­ро­ї­зму й ен­ту­зі­а­зму мас то­ді­шні очіль­ни­ки Ди­ре­кто­рії, однак, без­дар­но роз­тринь­ка­ли. Узяв­ши Ки­їв, во­ни так і не зумі­ли роз­по­ря- ди­ти­ся отри­ма­ною владою. А 5 лю­то­го 1919 ро­ку в мі­сто уві­йшов озбро­є­ний біль­шо­ви­цькою Ро­сі­єю Щорс із чер­во­ним пра­по­ром...

■ По-дру­ге, геть­ма­ну не вда­ло­ся пе­ре­ко­на­ти у сво­їх на­ціо­наль­но-дер­жав­ни­цьких пра­гне­н­нях ту ча­сти­ну укра­їн­сько­го со­ці­у­му, для якої са­ме вла­сна дер­жав­ність бу­ла прі­о­ри­те­том. Сер­гій Єфре­мов, на­при­клад, на­зи­вав «Ско­ро­пад­щи­ну» «пер­шою До­бро­во­лі­єю» (дру­гою бу­ла вла­сне де­ні­кін­щи­на, яка пра­ви­ла бал у Ки­є­ві з 31 сер­пня 1919 ро­ку про­тя­гом кіль­кох мі­ся­ців). Йо­го оцін­ка Ге­тьма­на­ту — украй різ­ка, тим па­че, що прав­лі­н­ня Ско­ро­пад­сько­го за­кін­чу­ва­ло­ся «не­пі­дро­бле­ною ре­а­кці­єю під га­слом «фе­де­ра­ції» з три­ко­льо­ро­вим пра­по­ром на фрон­то­ні» (див.: Єфре­мов С. З хвиль ки­пу­чих /Лі­те­ра­тур­но-на­у­ко­вий ві­сник, 1919, ч.75).

По­лі­ти­чну ре­аль­ність 1918 ро­ку С. Єфре­мов ба­чив та­кою: «Чу­жий і до ре­шти зне­на­ви­дже­ний на Укра­ї­ні геть­ман; чу­же оку­пант­ське вій­сько, скла­де­не з не­на­дій­них то­ді вже нім­ців, які ху­тко оді­йшли й зов­сім на бік, та ку­пка ро­сій­сько­го офі­цер­ства, що спе­ку­лю­ва­ло на ме­жи­на­ро­дньо­му ста­но­ви­щі й ду­ри­ло лю­дність зброй­ною до­по­мо­гою Ан­тан­ти».

■ По­гляд Сер­гія Єфре­мо­ва, зре­штою, зов­сім не уні­каль­ний: у се­ре­до­ви­щі ки­їв­сько­го укра­їн­ства ба­га­то хто спри­ймав «Ско­ро­пад­щи­ну» (з її мі­ні­стра­ми, ко­трі на­ма­га­ли­ся будь що «со­хра­нить Украи­ну для Рос­сии»!) як ре­жим ре­став­ра­ції. Ге­ор­гій Нар­бут на­віть на­ма­лю­вав ка­ри­ка­ту­ру, на якій геть­ман­ську бу­ла­ву й бі­ло­гвар­дій­ський ка­шкет сим­во­лі­чно «осквер­няє» «пес мо­ча­щий»! Так бу­ло: геть­ман та­ки справ­ді за­кін­чив «фе­де­ра­ці­єю» у ду­сі «єди­но-не­ді­лим­ства»...

Істо­ри­ки мо­жуть на­зва­ти су­во­рий по­гляд су­ча­сни­ків не­спра­ве­дли­вим, на­дмі­ру емо­цій­ним, про­те на­віть їм не під си­лу «від­ко­ри­гу­ва­ти» свід­чен- ня оче­вид­ців. Тим па­че та­ких, як Єфре­мов і Нар­бут...

■ По-тре­тє, у геть­ма­на бу­ли сер­йо­зні про­бле­ми з ка­дра­ми. З на­ціо­наль­но сві­до­ми­ми ка­дра­ми. Со­тник Єв­ген Ма­ла­нюк, який ко­ро­тку істо­рію Ге­тьма­на­ту пе­ре­жив та­кож у Ки­є­ві, зга­ду­вав, як швид­ко йо­го ра­дість пі­сля про­го­ло­ше­н­ня Укра­їн­ської дер­жа­ви змі­ни­ла­ся три­во­гою і роз­ча­ру­ва­н­ням: «То­ді (на­ве­сні 1918 р. — В.П.) сло­во «геть­ман» бу­ло для ме­не си­но­ні­мом сла­ви, мі­ці, ба­гат­ства й си­ли Укра­їн­ської дер­жа­ви. Ска­жу біль­ше: тіль­ки з вста­нов­ле­н­ням ці­єї фор­ми вла­ди я по­чув впов­ні те, що зве­ться на­ціо­наль­ною гор­ді­стю. Прав­да, че­рез яких пів­ро­ку мрії мої роз­би­ли­ся без жа­лю, че­рез пів­ро­ку сло­во «геть­ман» бу­ло за­пля­мо­ва­не і по­зо­ло­та йо­го злі­зла» (Див.: Ма­ла­нюк Єв­ген. Єв­ген Мє­шков­ський. Пи­са­но в та­бо­рі Щи­п­йор­но, во­се­ни р. 1922 //Ка­пу­стян­ський М. По­хід укра­їн­ських ар­мій на Ки­їв — Оде­су в 1919 ро­ці; Ма­ла­нюк М. Урив­ки зі спо­га­дів. — К., 2004).

Ма­ла­нюк слу­жив у Ге­не­раль­но­му шта­бі Укра­їн­ської дер­жа­ви на Бан­ко­вій, 2, де він обі­ймав по­са­ду за­ві­ду­ю­чо­го Ди­сло­ка­цій­ною ча­сти­ною. Атмо­сфе­ра Ген­шта­бу, як не­вдов­зі пе­ре­свід­чив­ся май­бу­тній «ім­пе­ра­тор за­лі­зних строф» Єв­ген Ма­ла­нюк, не бу­ла укра­їн­ською: тут до­мі­ну­ва­ли «во­ро­же на­став­ле­ні Укра­ї­ні ро­сій­ські стар­ши­ни» і «про­сто де­ні­кін­ські шпи­гу­ни». Ге­не­раль­ний штаб Ско­ро­пад­сько­го був «во­ро­жим ку­блом», то­му і зга­ду­вав про ньо­го Є. Ма­ла­нюк із при­крим по­чу­т­тям: «Якою Гол­го­тою був цей час для ко­жно­го укра­їн­ця! /.../ Вже не ста­ва­ло сил тер­пі­ти да­лі що­ден­ні обра­зи, що­ден­не об­пльо­ву­ва­н­ня й гвал­ту­ва­н­ня всьо­го свя­то­го для укра­їн­ця — на Укра­ї­ні, на сво­їй рі­дній зем­лі! Все, що по­чу­ва­ло се­бе на Укра­ї­ні «об­ще­рус­ским» або про­сто «ру­ським», — все це на­ха­бно під­ня­ло го­ло­ву й ви­вер­га­ло бруд і отрую»...

Кра­сно­мов­ний факт: Ва­силь Тю­тюн­ник і Єв­ген Мє­шков­ський, офі­це­ри Ген­шта­бу Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, та кож при єд на ли ся до ан ти геть - ман­сько­го пов­ста­н­ня, ві­ді­грав­ши в ньо­му да­ле­ко не остан­ню роль. А во­ни ж не бу­ли со­ці­а­лі­ста­ми...

■ По-че­твер­те, во­се­ни 1918 р. різ­ко змі­ни­ла­ся між­на­ро­дна об­ста­нов­ка. У Ні­меч­чи­ні ви­бу­хну­ла ли­сто­па­до­ва ре­во­лю­ція. 9 листопада кай­зер Віль­гельм ІІ зму­ше­ний був зре­кти­ся пре­сто­лу і вті­ка­ти з кра­ї­ни. До вла­ди при­йшли пред­став­ни­ки со­ці­ал-де­мо­кра­ти­чної пар­тії. Тим ча­сом ко­му­ні­сти з Кар­лом Ліб­кне­хтом і Ро­зою Лю­ксем­бург на чо­лі, опо­ну­ю­чи со­ці­ал-де­мо­кра­там, ви­ма­га­ли про­го­ло­ше­н­ня в Ні­меч­чи­ні ра­дян­ської вла­ди. Кра­ї­на опи­ни­ла­ся на не­без­пе­чній ме­жі: осьось мо­гла спа­ла­хну­ти гро­ма­дян­ська вій­на. Зу­пи­ни­ти її вда­ло­ся ли­ше зброй­ною си­лою. Ліб­кнехт і Лю­ксем­бург бу­ли вби­ті. А 11 сер­пня 1919 р. ре­во­лю­ція за­вер­ши­ла­ся про­го­ло­ше­н­ням Ве­ймар­ської ре­спу­блі­ки...

Ясна річ, за та­ких об­ста­вин Ні­меч­чи­ні бу­ло вже не до Укра­ї­ни, і це розв’язу­ва­ло ру­ки про­тив­ни­кам Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го.

■ По-п’яте, сам Пав­ло Пе­тро­вич Ско­ро­пад­ський був лю­ди­ною сво­го ча­су, ідея укра­їн­ської дер­жав­ної са­мо­стій­но­сті ово­ло­ді­ва­ла йо­го сві­до­мі­стю до­сить скла­дно. Він на­ле­жав до тих де­ся­тків ти­сяч укра­їн­ців, які з вла­сно­го до­сві­ду зна­ли, що та­ке подвійна іден­ти­чність: так, ми укра­їн­ці, але жіз ім­пе­рі­єю пов’яза­ні без­ліч­чю ни­ток... Ая­кже: «ве­ли­кая стра­на»... «куль­тур­ные и род­ствен­ные свя­зи»... «об­щая исто­рия»... Зна­йо­мий ком­плекс, чи не так?

Він свід­чив про істо­ри­чну не­ви­зрі­лість про­во­ду, на­ції за­га­лом: ві­ко­ва «ніч без­дер­жав­но­сті» (Є. Ма­ла­нюк) та­ки да­ва­ла­ся взна­ки...

*** ■ Урок 1918 ро­ку для нас оче­ви­дний: пе­ре­ма­га­ти мо­жна то­ді, ко­ли при­найм­ні в стра­те­гі­чних пи­та­н­нях існує на­ціо­наль­на єд­ність. Якщо ж її не­має, якщо елі­ти жи­вуть ілю­зі­я­ми і не­са­мо­ви­тим пра­гне­н­ням вза­єм­ної пом­сти, якщо во­ни ла­дні пі­ти «ко­чу­бе­їв­ським» шля­хом, укла­да­ю­чи «та­єм­ні уго­ди» з во­ро­гом, якщо во­ждів за­слі­плю­ють ам­бі­ції чи вузь­ко-пар­тій­ні до­ктри­ни, — до­бра не че­кай. Про­гра­ють усі, про­грає Укра­ї­на. І на­ста­не мо­мент, ко­ли в Ки­їв при­йде но­вий Щорс із чер­во­ним пра­по­ром, вру­че­ним йо­му не­на­си­тни­ми су­сі­да­ми...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.