Сві­до­мість. То­та­лі­та­ризм. Куль­ту­ра

Те­о­дор Адор­но — про «опра­цю­ва­н­ня ми­ну­ло­го»

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Що ска­же «се­ре­дньо­ста­ти­сти­чно­му» укра­їн­це­ві ім’я Те­о­до­ра Лю­дві­га Ві­зен­грун­да Адор­но (11.09.1903 — 06.08.1969)? Ду­же ма­ло або ж і май­же ні­чо­го. Так, зві­сно, про­фе­сіо­на­ли­фа­хів­ці (істо­ри­ки, куль­ту­ро­ло­ги, со­ціо­ло­ги, до­слі­дни­ки ми­сте­цтва) швид­ко да­дуть від­по­відь: йде­ться про одно­го з най­більш гли­бо­ких фі­ло­со­фів ХХ сто­лі­т­тя, до­слі­дни­ка «па­сток» і «прірв» то­та­лі­тар­но­го су­спіль­ства та йо­го сві­до­мо­сті (і не ли­ше то­та­лі­тар­но­го, а йво­дно­час знав­ця кри­зи куль­ту­ри де­мо­кра­ти­чних кра­їн За­хо­ду се­ре­ди­ни йкін­ця ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя), со­ціо­ло­га, му­зи­ко­знав­ця, ком­по­зи­то­ра; все­сві­тньо ві­до­мі йо­го пра­ці ( ні­ме­цькою та ан­глій­ською мо­вою) «Ді­а­ле­кти­ка про­сві­ти» (1947), «Ав­то­ри­тар­на осо­би­стість» (1950), «Есте­ти­чна те­о­рія» (1970), ста­т­тя «Про опра­цю­ва­н­ня ми­ну­ло­го» (1954). Май­же в усіх за­хі­дних ін­те­лі­ген­тних ко­лах ши­ро­ко ци­ту­ють йо­го ви­слів: «Пи­са­ти вір­ші пі­сля Освен­ці­ма не­мо­жли­во, це є вар­вар­ством». У Фран­кфур­ті (ФРН) бі­ля бу­дин­ку Ін­сти­ту­ту со­ці­аль­них до­слі­джень, яким Адор­но ке­ру­вав у 1950 — 1960-ті ро­ки, йо­му вста­нов­ле­но пам’ятник.

■ Але що це ва­жить для зви­чай­но­го укра­їн­ця? Так са­мо — що ва­жать для ньо­го де­та­лі біо­гра­фії цьо­го фі­ло­со­фа (на­ро­див­ся у Фран­кфур­ті; був єди­ним си­ном за­мо­жно­го ви­но­тор­гов­ця Оска­ра Ві­зен­грун­да, єв­рея за по­хо­дже­н­ням, та спів­а­чки, іта­лій­ки Ма­рії Бар­ба­ри Адор­но, жін­ки з ду­же су­пе­ре­чли­вою та бур­хли­вою біо­гра­фі­єю; ви­вчав фі­ло­со­фію та му­зи­чну есте­ти­ку у Фран­кфурт­сько­му уні­вер­си­те­ті; до 1933 ро­ку ви­кла­дав там, але пі­сля ви­гна­н­ня всіх «не­а­рій­ців» із ні­ме­цьких ви­шів емі­гру­вав — спо­ча­тку в Швей­ца­рію, зго­дом у Бри­та­нію, на­ре­шті — у США, де жив з 1939 по 1950 ро­ки йна­пи­сав кіль­ка фун­да­мен­таль­них праць; зго­дом по­вер­нув­ся до Ні­меч­чи­ни; в Освен­ці­мі ні­ко­ли не був ув’язне­ний, що, втім, не за­ва­ди­ло йо­му опу­блі­ку­ва­ти зна­ме­ни­те, зга­да­не ви­ще, ви­слов­лю­ва­н­ня; по­мер 1969 ро­ку в Швей­ца­рії, де лі­ку­вав­ся пі­сля кон­флі­кту з «лі­ви­ми» сту­ден­та­ми, від ін­суль­ту).

■ Ві­дзна­чи­мо, що біо­гра­фія Адор­но до­сту­пна для озна­йом­ле­н­ня, че­рез те ми зо­се­ре­ди­мо­ся не на зов­ні­шній­кан­ві жи­т­тя цьо­го вче­но­го, а на йо­го іде­ях (він сам го­во­рив про се­бе: «Я лю­ди­на ка­бі­не­тна, кни­жна, але, мо­же, са­ме че­рез це ча­сом ме­ні від­кри­ва­ю­ться істи­ни, не­до­сту­пні для ба­га­тьох ін­ших». До­да­мо, що усе жи­т­тя наш фі­ло­соф був по­рів­ня­но не­по­га­но за­без­пе­че­ний­фі­нан­со­во...). Отож, ін­те­ле­кту­аль­ний­спа­док фран­кфурт­сько­го про­фе­со­ра — ось що ва­жить.

■ По­чне­мо з то­го, що по­да­мо в пов­но­му об­ся­зі, без ско­ро­чень, дум­ку Адор­но про Освен­цім, про по­е­зію та куль­ту­ру. Ось во­на: «Не­вір­но, не­пра­виль­но, що пі­сля Освен­ці­ма по­е­зія не­мо­жли­ва. Кра­ще бу­ло б по­ста­ви­ти со­бі менш «куль­тур­не» за­пи­та­н­ня про те, чи мо­жна жи­ти да­лі пі­сля Освен­ці­ма, чи мо­жна справ­ді до­зво­ли­ти це тим, хто ви­пад­ко­во уни­кнув смер­ті, але за спра­ве­дли­ві­стю мав би стати одним із тих, уби­тих. У жит­ті та­кої лю­ди­ни чіль­не мі­сце за­ймає хо­лод та бай­ду­жість — го­лов­ні прин­ци­пи бур­жу­а­зної суб’єктив­но­сті, іна­кше Освен­цім не був би мо­жли­вим, і в цьо­му є оче­ви­дна про­ви­на тих, ко­го по­ми­лу­ва­ли. Від­чу­ва­ю­чи се­бе вин­ною че­рез те, що ста­ло­ся, ця лю­ди­на пе­ре­йма­є­ться фан­та­зі­я­ми про те, що во­на не жи­ве, а за­ги­ну­ла в га­зо­вій­ка­ме­рі в 1944 ро­ці, та що са­ме її існу­ва­н­ня є хи­ме­рою, ема­на­ці­єю бо­же­віль­но­го ба­жа­н­ня лю­ди­ни, яка бу­ла вби­та 20 ро­ків то­му. Ін­те­ле­кту­а­ли та ми­тці не­рід­ко від­чу­ва­ють, що во­ни не бе­руть уча­сті в бут­ті, не є рів­но­прав­ни­ми пар­тне­ра­ми, а за­ли­ша- ються гля­да­ча­ми» (із пра­ці «Не­га­тив­на ді­а­ле­кти­ка», 1966 р.).

■ По­годь­те­ся, цю дум­ку ціл­ком мо­жна від­ки­ну­ти, тут є про що по­спе­ре­ча­ти­ся, про­те і ма­те­рі­а­лів для роз­ду­мів над тра­ге­ді­єю ХХ ст. (а вже і ХХІ та­кож!) тут до­ста­тньо. Сам фі­ло­соф по­ясню­вав, що він пов­ся­кчас ду­має про Освен­цім, оскіль­ки на­по­ле­гли­во до­слі­джує про­це­си де­гра­да­ції сві­до­мо­сті та куль­ту­ри (від­ми­ра­н­ня ре­фле­ксії, за­мі­на її ар­ха­ї­чни­ми, пер­ві­сни­ми «ін­стин­кта­ми», сте­ре­о­ти­пни­ми ре­а­кці­я­ми та ми­слен­нє­ви­ми «клі­ше», при­та­ман­ни­ми на­тов­пу, а не осо­би­сто­сті), без яких (про­це­сів) то­та­лі­та­ризм був би не­мо­жли­вим (і ста­лін­сько­го ти­пу то­та­лі­та­ризм, мо­же, пе­ре­дов­сім — до­да­мо від се- бе!). «Ра­ціо­на­лізм — най­пер­ший вар­то­ви­йде­мо­кра­тії» — го­во­рив Адор­но. То­му що, на йо­го дум­ку, «той, хто вчить, що ке­ру­ва­ти всім має не ро­зум, а лю­бов, від­кри­ває шлях то­му, хто пе­ре­ко­на­ний, що па­ну­ва­ти має не­на­висть!» Ба біль­ше: «Страх і ци­ві­лі­за­ція не­роз­діль­ні, йса­ме це яв­ляє со­бою го­лов­ну не­без­пе­ку для май­бу­тньо­го на­шої за­хі­дної ци­ві­лі­за­ції».

■ Чи­ма­ло гір­ких сто­рі­нок при­свя­тив Адор­но до­слі­джен­ню ви­ня­тко­во ва­жли­вої, на йо­го дум­ку, про­бле­ми: що від­бу­ва­є­ться з куль­ту­рою про­від­них де­мо­кра­ти­чних кра­їн За­хо­ду і яки­ми мо­жуть бу­ти на­слід­ки та­ких про­це­сів (і най­ближ­чі, й від­да­ле­ні)? М’яко ка­жу­чи, фі­ло­соф був ду­же да- ле­ким від ілю­зій­та за­ми­лу­ва­н­ня. Він вка­зу­вав, що в США та За­хі­днійЄв­ро­пі ду­же стрім­ко утвер­джу­є­ться ма­со­ва «ін­ду­стрія куль­ту­ри» (Адор­но кри­ти­ку­вав тер­мін «ма­со­ва куль­ту­ра», під­кре­слю­ю­чи, що ре­аль­на, справ­жня куль­ту­ра мас — зов­сім ін­ша, і ні­чо­го спіль­но­го зі зга­да­ною «ін­ду­стрі­єю» не має). Цій«ін­ду­стрії куль­ту­ри», на дум­ку вче­но­го, гли­бо­ко, ор­га­ні­чно при­та­ман­на «стан­дар­ти­за­ція люд­ських вза­є­мин» в ке­ро­ва­но­му, а до то­го ж і мо­но­по­лі­сти­чно­му су­спіль­стві. На­слід­ка­ми цьо­го, на пе­ре­ко­на­н­ня ні­ме­цько-аме­ри­кан­сько­го фі­ло­со­фа, є «втра­та лю­ди­ною ін­ди­ві­ду­аль­ної сві­до­мо­сті та ін­ди­ві­ду­аль­них цін­ні­сних уста­но­вок» («лю­ди зна­ють, чо­го са­ме во­ни хо­чуть, то­му що во­ни зна­ють, чо­го са­ме хо­чуть ін­ші лю­ди»), пе­ре­мо­га «все­за­галь­но­го», пе­ре­мо­га «си­сте­ми». Су­пу­тни­ком же « куль­тур­ної ін­ду­стрії» стає схе­ма­ти­за­ція «куль­ту­ри» — як у ве­стер­нах.

■ Те­о­дор Адор­но був не ли­ше про­ни­кли­вим фі­ло­со­фом, а йгли­бо­ким істо­ри­ком. Ось що він пи­сав у ві­до­мій­стат­ті «Що озна­чає опра­цю­ва­н­ня ми­ну­ло­го»: «У то­му вжи­ван­ні сло­во­спо­лу­че­н­ня «опра­цю­ва­ти ми­ну­ле», про яке йде­ться, під «опра­цю­ва­н­ням» зов­сім не ма­є­ться на ува­зі, що ми­ну­ле пе­ре­ро­бля­є­ться сер­йо­зно і йо­го ча­ри роз­сі­ю­ю­ться під ді­єю ясної сві­до­мо­сті. Нав­па­ки, під ми­ну­лим пра­гнуть «під­ве­сти ри­ску» і, за мо­жли­во­сті, стер­ти йо­го з пам’яті. Жест не­об­хі­дно­сті «все за­бу­ти і все про­ба­чи­ти», на яки­йма­ють пра­во ли­ше ті, хто за­знав не­спра­ве­дли­во­сті, пра­кти­ку­є­ться при­хиль­ни­ка­ми тих, хто ви­нен у цій­не­спра­ве­дли­во­сті! Те, що тен­ден­ція не­сві­до­мо­го, а та­кож не та­ко­го вже і не­сві­до­мо­го за­хи­сту від по­чу­т­тя про­ви­ни так без­глу­здо по­єд­ну­є­ться з іде­єю «про­роб­ки ми­ну­ло­го», — є до­ста­тньою під­ста­вою для роз­ду­мів на те­му, яка до­сі на­ві­ює та­кий­жах, що її на­віть не на­ва­жу­ю­ться на­зва­ти на вла­сне йме­н­ня».

■ І да­лі Адор­но під­кре­слює: «Від ми­ну­ло­го хо­чуть по­зба­ви­ти­ся; це спра­ве­дли­во, то­му що в йо­го ті­ні жи­ти не­мо­жли­во, і то­му що, ко­ли за про­ви­ну і на­силь­ство зав­жди роз­пла­чу­ва­ти­ся про­ви­ною і на­силь­ством — то по­чу­т­тю стра­ху не бу­де кін­ця; і це не­спра­ве­дли­во, то­му що ми­ну­ле, від яко­го хо­чуть вте­кти, є ще жи­вим. На­ціо­нал-со­ці­а­лізм (укра­їн­ці, чи­тай­те: ім­пер­ський­ста­лі­нізм і пу­ті­нізм! — І.С.) не є мер­твим, адже го­тов­ність здій­сню­ва­ти не­ви­мов­не зло при­хо­ва­но ще жи­ве в лю­дях, так са­мо як і в по­ряд­ку, якийїх ото­чує». І ва­жли­ве уто­чне­н­ня ав­то­ра: «Я роз­гля­даю дру­ге жи­т­тя на­ціо­нал-со­ці­а­лі­зму все­ре­ди­ні де­мо­кра­тії (! — І.С.) як по­тен­цій­но більш за­гроз­ли­ве, ніж спря­мо­ва­ні без­по­се­ре­дньо про­ти де­мо­кра­тії фа­шист­ські тенденції (це на­пи­са­но по­над 60 ро­ків то­му. Спо­сте­рі­га­ю­чи про­це­си все­ре­ди­ні «Об’єд­на­ної Єв­ро­пи», ми­мо­во­лі за­ми­слю­є­шся: як би Адор­но не ви­явив­ся про­ро­ком! А як укра­їн­цям слід ро­зу­мі­ти ка­те­го­рію «на­ціо­нал-со­ці­а­лізм», ми, зда­є­ться, вже уто­чни­ли).

***

Отож, мо­жли­во, чи­тач по­го­ди­ться: цей­ні­ме­цький­фі­ло­соф усе ж та­ки не був «ка­бі­не­тним уче­ним». Ін­ша річ, що він не раз по­вто­рю­вав: лю­ди­ні (в наш час осо­бли­во) не вар­то бо­я­ти­ся по­бу­ти на са­мо­ті з со­бою, це про­сто не­об­хі­дно! А сві­то­гля­дна, осо­би­сті­сна уста­нов­ка вче­но­го бу­ла та­кою: «На­сам­пе­ред слід сте­рег­ти­ся по­шу­ків мо­жно­влад­ців і «очі­ку­ва­н­ня чо­гось» від них. Зна­н­ня мо­жли­вих ви­год є смер­тель­ним во­ро­гом усіх люд­ських сто­сун­ків; са­ме люд­ські вза­є­ми­ни мо­жуть по­ро­ди­ти со­лі­дар­ність і вір­ність, але в жо­дно­му ра­зі не дум­ки про пра­кти­чні ці­лі».

ФО­ТО МИ­КО­ЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.