Погляд з уні­вер­саль­ної пер­спе­кти­ви

Олег КОЦАРЕВ: «У ни­ні­шні дра­ма­ти­чні ча­си куль­ту­ра, лі­те­ра­ту­ра де­мон­стру­ють і утвер­джу­ють свою си­лу і вла­ду над ре­аль­ні­стю»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Лю­дми­ла ТАРАН

Над­зви­чай­но ко­му­ні­ка­бель­ний, від­кри­тий Олег Коцарев асо­ці­ю­є­ться в ме­не зі сло­во­спо­лу­че­н­ням «м’яка си­ла». Про неї, а та­кож«лі­те­ра­тур­ну гло­ба­лі­за­цію в ме­жах Укра­ї­ни» та зна­че­н­ня «ма­лої істо­рії» — в роз­мо­ві з пи­сьмен­ни­ком і по­стій­ним ав­то­ром га­зе­ти «День».

«СПІЛЬ­НИЙ КОН­ТЕКСТ МО­ЛО­ДИХ АВ­ТО­РІВ ТЕ­ПЕР НА­БА­ГА­ТО СИЛЬНІШИЙ»

— Ма­є­те до­сить успі­шну лі­те­ра­тур­ну біо­гра­фію: книж­ки по­е­зії, про­зи, участь у ба­га­тьох ан­то­ло­гі­ях, фе­сти­ва­лях, пе­ре­кла­ди ба­га­тьма мо­ва­ми... Ащо ска­же­те про твор­чі му­ки, без яких ав­тор — не ав­тор?

— Успіх у лі­те­ра­ту­рі — по­ня­т­тя ду­же умов­не. Ду­маю, го­лов­не тут — не фе­сти­ва­лі й ан­то­ло­гія, а текс­ти, які на­пи­са­ли­ся. Чи вда­ло­ся вті­ли­ти за­ду­ма­не? Чи мо­жна ска­за­ти про на­пи­са­не, що «це бу­ло не­да­рем­но»? Ось де й по­чи­на­ю­ться твор­чі му­ки — по­шу­ки та від­би­ра­н­ня обра­зів, ідей, хо­дів, кон­це­пцій і сю­же­тів, ре­да­гу­ва­н­ня на­пи­са­но­го, від­бра­ко­ву­ва­н­ня не­вда­ло­го (чи не най­скла­дні­ша ча­сти­на пи­сьмен­ни­цької пра­ці, як на ме­не!). До­сить ска­за­ти, що над сво­єю но­вою про­зо­вою книж­кою, не­ве­ли­чким ро­ма­ном «Лю­ди в гні­здах», я пра­цю­вав близь­ко двох ро­ків. Та й но­ву по­е­ти­чну книж­ку зби­раю і пе­ре­ком­по­но­вую теж­при­бли­зно стіль­ки жча­су.

— Ви бу­ли се­ред тих, хто на­го­ро­джу­вав ла­у­ре­а­тів 25-го лі­ткон­кур­су ви­дав­ни­цтва «Смо­ло­скип». Ваш «смо­ло­ски­пів­ський» до­свід і ни­ні­шні ав­то­ри: в чо­му рі­зни­ця й по­ді­бність?

— Ко­ли я ча­сом по­вер­та­ю­ся до сво­єї по­е­ти­чної збір­ки «Ко­ро­тке і дов­ге» (яка по­ба­чи­ла світ 2003-го як на­слі­док мо­го ла­у­ре­ат­ства на «смо­ло­ски­пів­сько­му» кон­кур­сі) чи до збі­рок ін­ших по­е­тів і по­е­ток тих ро­ків, ба­чу, що не змі­ни­ло­ся го­лов­не: пе­ре­мож­ці «Смо­ло­ски­па» як то­ді, так і те­пер є до­сить стро­ка­тою пу­блі­кою. У ній не­зба­гнен­ним чи­ном по­єд­ну­ю­ться аб­со­лю­тно на­їв­ні, до­сить учнів­ські, але при цьо­му справ­ді та­ла­но­ви­ті, «іскри­сті» текс­ти з тво­ра­ми, по­зна­че­ни­ми май­стер­ні­стю, по­е­ти­чною куль­ту­рою, май­же му­дрою стри­ма­ні­стю.

А змі­ни­ло­ся, ма­буть, від­чу­т­тя кон­текс­ту. На по­ча­тку дво­ти­ся­чних мо­ло­да укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра бу­ла ве­ли­кою мі­рою су­ку­пні­стю до­сить ізо­льо­ва­них ре­гіо­наль­них шкіл, окре­мих се­ре­до­вищ або про­сто тих, на ко­го впли­ну­ла та чи ін­ша лі­те­ра­ту­ра ми­ну­лих ро­ків. П’ятнад­цять ро­ків по то­му все зна­чно «збли­зи­ло­ся», «гло­ба­лі­зу­ва­ло­ся». І зав­дя­ки ін­тер­не­ту, де всі зав­жди мо­жуть про­чи­та­ти всіх і на всіх впли­ну­ти. І зав­дя­ки актив­но­му фе­сти­валь­но­му ру­ху. Спіль­ний кон­текст мо­ло­дих ав­то­рів те­пер на­ба­га­то сильніший.

На ща­стя, та­ка «лі­те­ра­тур­на гло­ба­лі­за­ція в мас­шта­бах Укра­ї­ни», як на ме­не, не при­зве­ла до то­таль­ної уні­фі­ка­ції. Ті жре­гіо­наль­ні шко­ли й на­да­лі про­сте­жу­ю­ться. На­при­клад, яскра­ва «Жи­то­мир­ська по­е­ти­чна шко­ла» (до­сить на­зва­ти іме­на Бо­г­да­на-Оле­га Го­роб­чу­ка, Юлії Ста­хів­ської, Ле­си­ка Па­на­сю­ка, Ма­рії Хі­мич, Окса­ни Га­джій, Оле­га Лев­чен­ка...) збе­рі­гає свою ха­ра­ктер­ну де­та­лі­зо­ва­ність, осо­бли­вий по­віль­ний вер­лі­бро­вий тем­по­ритм. Чи мій рі­дний Хар­ків, де про­дов­жує успі­шно тво­ри­ти­ся «Хар­ків­ський текст», по­зна­че­ний впли­вом ро­ман­ти­чної тра­ди­ції та аван­гар­дно­го екс­пе­ри­мен­ту­ва­н­ня під тро­хи со­ці­аль­ним «со­усом».

«ЛІ­ТЕ­РА­ТУ­РА Є ОДНІ­ЄЮ ЗІ СТРАТЕГІЧНИХ ЛІНІЙ ЗА­ХИ­СТУ КРА­Ї­НИ»

— Як сфор­му­лю­ва­ли б вла­сний стиль і ма­не­ру?

— Мо­жли­во, це по­шук рів­но­ва­ги між­сен­ти­мен­таль­ні­стю і ча­сом до­во­лі яду­чою іро­ні­єю, між­ме­та­фо­рою і сю­же­том, між гер­ме­ти­змом і від­кри­ті­стю. До­сить ви­ра­зний «фор­ма­лізм». А ще ме­ні хо­че­ться пи­са­ти про наш і не наш час, на­шу кра­ї­ну і на­ші ча­сто ду­же кон­кре­тні ре­а­лії з пер­спе­кти­ви уні­вер­саль­ної, а не акту­аль­ної. Не знаю, на­скіль­ки це вда­є­ться.

— Як ро­зу­мі­є­те ві­до­мий ви­слів «Сло­во — зброя»?

— Ро­зу­мію в кон­текс­ті по­пу­ляр­ної за­раз фор­му­ли «м’яка си­ла». У ни­ні­шні дра­ма­ти­чні ча­си ди­скурс, куль­ту­ра, лі­те­ра­ту­ра ре­гу­ляр­но де­мон­стру­ють і утвер­джу­ють свою си­лу і вла­ду над ре­аль­ні­стю. На­пи­са­ні в книж­ках, як ко­лись зда­ва­ло­ся, ні­се­ні­тни­ці, лег­ко вті­лю­ю­ться, а пи­сьмен­ни­ки опи­ня­ю­ться се­ред ке­рів­ни­ків зброй­них фор­ма­цій. Не­спо­ді­ва­но для ба­га­тьох на­ших лю­дей, за­ра­же­них про­він­цій­ним і при­зем­ле­ним ми­сле­н­ням, та­ко­жви­яви­ло­ся, що, до при­кла­ду, лі­те­ра­ту­ра є одні­єю зі стратегічних ліній за­хи­сту кра­ї­ни, ре­транс­ля­то­рів у світ са­мо­го фа­кту її, кра­ї­ни, існу­ва­н­ня.

— Ви не раз бу­ли уча­сни­ком лі­тфе­сти­ва­лів по­за Ки­є­вом. Що вар­то зро­би­ти для біль­шо­го про­су­ва­н­ня укра­їн­ської куль­ту­ри в Укра­ї­ні, хоч як па­ра­до­ксаль­но це зву­чить?

— Це зву­чить зов­сім не па­ра­до­ксаль­но. На­ша куль­тур­на си­ту­а­ція аб­со­лю­тно нор­маль­на, во­на ло­гі­чно ви­пли­ває з на­шої істо­рії. На­віть біль­ше: з огля­ду на цю істо­рію все мо­гло би бу­ти ра­ди­каль­но гір­ше. Існу­ють кра­ї­ни, де не­має чо­го і не­має се­ред ко­го про­су­ва­ти.

У по­пу­ля­ри­за­ції укра­їн­ської куль­ту­ри (зокре­ма лі­те­ра­ту­ри) по­пра­цю­ва­ти, м’яко ка­жу­чи, є над чим. Чі­тких ре­це­птів у ме­не не­має. Але зро­зумі­ло, що ма­ють бу­ти ре­клам­ні зу­си­л­ля, ці­ле­спря­мо­ва­ні по­дії, акції в бі­дних на куль­тур­не жи­т­тя ре­гіо­нах. Має бу­ти під­трим­ка ми­тців. І, зокре­ма, під­трим­ка ми­тців уже успі­шних — за­пах їхньо­го успі­ху при­вер­тає ува­гу пу­блі­ки, зокре­ма й ува­гу до укра­їн­ської куль­ту­ри в ці­ло­му.

«НЕ ХО­ЧУ ВТРА­ТИ­ТИ ТВОР­ЧОЇ НЕ­ЗА­ЛЕ­ЖНО­СТІ»

— Ствер­джу­є­те: жо­дні кур­си не на­вчать пи­са­ти.

— Для лю­ди­ни без пи­сьмен­ни­цько­го та­лан­ту, пе­ре­ко­на­ний, ні­яке «нав­ча­н­ня пи­са­ти» не ма­ти­ме жо­дно­го сен­су. А ось лю­ди­ну зді­бну і на­ла­што­ва­ну пи­са­ти та­кі кур­си ціл­ком мо­жуть ди­сци­плі­ну­ва­ти, на­штов­хну­ти на «свій» ме­тод, на­ла­шту­ва­ти біль­ше чи­та­ти. Зга­дай­мо тут Рея Бре­дбе­рі, який, ко­ли не по­ми­ля­ю­ся, ка­зав, що він за­кін­чив не уні­вер­си­тет, а бі­бліо­те­ку. Тоб­то я лі­те­ра­тур­них кур­сів на­справ­ді зов­сім не за­пе­ре­чую, про­сто не ра­джу че­ка­ти від них ди­ва.

— Ви якось ска­за­ли: «Я за­ро­бляв і за­ро­бляю сло­вом». Укра­їн­ська мо­же бу­ти ка­пі­та­лом у пря­мо­му сен­сі сло­ва?

— Та­ки сло­вом. Але най­ча­сті­ше це — жур­на­лі­сти­ка, ре­да­гу­ва­н­ня, пе­ре­кла­ди. Вла­сне ху­до­жня лі­те­ра­ту­ра? Я не пра­гну зро­би­ти її еко­но­мі­чною під­ва­ли­ною мо­го жи­т­тя, хо­ча б че­рез те, що не хо­чу втра­ти­ти твор­чої не­за­ле­жно­сті, сво­єї спе­ци­фі­чної ма­не­ри пи­сьма, яку не на­звеш най­мо­дні­шою і най­трен­до­ві- шою. І тим не менш, час від ча­су лі­те­ра­ту­ра при­но­сить гро­ші: бу­ва­ють го­но­ра­ри за пу­блі­ка­ції чи ви­сту­пи, сти­пен­дії, між­на­ро­дні за­хо­ди. Хо­ча ста­біль­ним за­ро­бі­тком це не на­звеш.

«МА­ЛА ІСТО­РІЯ», БЕЗ ЯКОЇ НЕ­МО­ЖЛИ­ВА НА­ЦІО­НАЛЬ­НА

— По­при обов’яз­ко­ві ви­гад­ки й до­ми­сли, ваш ро­ман «Лю­ди в гні­здах» — про ре­аль­не ге­не­а­ло­гі­чне де­ре­во ро­ду?

— В осно­ві «Лю­дей в гні­здах» — ро­дин­ні ле­ген­ди, тоб­то вже до­бря­ча су­міш ре­аль­но­сті й ви­гад­ки. Я ви­ко­ри­став чи­ма­ло ле­генд мо­єї сім’ї, але, зві­сно, не ли­ше мо­єї. Є в книж­ці й ре­чі до­сто­вір­ні­ші, бо ме­ні до­ве­ло­ся по­пра­цю­ва­ти та­ко­жіз ар­хів­ни­ми ма­те­рі­а­ла­ми. І ось ці ле­ген­ди, фа­кти й ви­гад­ки я ви­рі­шив до­сить ве­се­ло й «фор­ма­лі­сти­чно» пе­ре­о­сми­сли­ти: з де­кон­стру­кці­єю, з па­ро­ді­єю (тоб­то «Лю­ди в гні­здах» — це не в остан­ню чер­гу па­ро­дія на ро­дин­ну са­гу, хо­ча па­ро­дій­ність зов­сім не ви­чер­пує цьо­го текс­ту), з аб­сур­дом, з до­во­лі плу­та­ною си­сте­мою алю­зій, ци­тат, лі­те­ра­тур­них на­тя­ків.

У ре­зуль­та­ті ні­би­то ці­лі­сна сю­же­тна лі­нія жи­т­тя одні­єї укра­їн­ської ро­ди­ни пе­ре­ва­жно у ХХ ст. по­чи­нає фра­гмен­ту­ва­ти­ся, роз­па­да­ти­ся. Це для ме­не ду­же ва­жли­ва ме­та­фо­ра: адже са­ме так бу­ло ве­ли­кою мі­рою фра­гмен­то­ва­но, роз­кла­де­но істо­ри­чну пам’ять ба­га­тьох укра­їн­ців у при­ва­тно­му, ро­дин­но­му ви­мі­рі, у ви­мі­рі «ма­лої істо­рії», без якої не­мо­жли­ва й «ве­ли­ка» — на­ціо­наль­на чи мі­жна­ро­дна. Про­те на­віть де­кон­стру­йо­ва­не та на­пів­за­бу­те, ми­ну­ле ра­птом «ожи­ває», і це якраз та са­ма «вла­да ди­скур­су», про яку я ка­зав ра­ні­ше. А ще, зда­є­ться, ви­йшла книж­ка, в якій про істо­рію мо­жна чи­та­ти без бро­му.

— Вва­жа­є­те рі­дний Хар­ків мі­стом, яке зав­жди шу­кає «ори­гі­наль­ний і ди­ва­ку­ва­тий під­хід». Чи укра­ї­но­мов­ні ав­то­ри не по­чу­ва­ю­ться там мар­гі­наль­ни­ми?

— Як пи­сьмен­ни­ки — ду­маю, не по­чу­ва­ю­ться, та й без укра­ї­но­мов­них ав­то­рів го­ді уяви­ти лі­те­ра­тур­ний Хар­ків. І в лі­те­ра­ту­рі, і, за­га­лом, у куль­ту­рі цьо­го мі­ста укра­їн­ська мо­ва по­сі­дає не­змір­но кра­щі по­зи­ції, ні­жу йо­го, ска­за­ти б, бу­ден­но­му жит­ті. При­найм­ні я то­чно не по­чу­вав­ся і не по­чу­ва­ю­ся яки­мось «не та­ким» че­рез те, що пи­шу укра­їн­ською. А в по­бу­ті — зві­сно, укра­ї­но­мов­но­го (а осо­бли­во пу­блі­чно укра­ї­но­мов­но­го) на­се­ле­н­ня в Хар­ко­ві не ду­же ба­га­то, і тут я є пред­став­ни­ком ти­по­вої мен­ши­ни (хоч про «мар­гі­наль­ність» нав­ряд чи ка­зав би). Са­мо со­бою, в Ки­є­ві та під Ки­є­вом, де я за­раз біль­ше про­во­джу ча­су, ні­жу Хар­ко­ві, си­ту­а­ція ра­ди­каль­но ін­ша, і тут у мов­но­му пла­ні по­чу­ва­ю­ся не­зрів­нян­но ком­фор­тні­ше.

ДЖЕ­РЕ­ЛА НАТХНЕННЯ

— Жи­т­тя під одним да­хом двох твор­чих осо­би­сто­стей — су­ціль­не вза­є­мо­ро­зу­мі­н­ня (кон­кре­тно з Юлі­єю Ста­хів­ською)?

— У всіх, ма­буть, по-рі­зно­му. Осо­би­сто ме­ні ва­жли­во, щоб із близь­кою лю­ди­ною бу­ли спіль­ні ін­те­ре­си, те­ми для роз­мов, спіль­ні по­шу­ки. То­му я ра­дий, що моя дру­жи­на — пи­сьмен­ни­ця й ілю­стра­тор­ка. До­дам, що мої ба­тьки теж­твор­чі осо­би­сто­сті, та­то — ху­до­жник, а ма­ма — му­зи­кан­тка, то­му для ме­не це нор­маль­но.

— Чи мо­же­те ска­за­ти, що на­ро­дже­н­ня до­чки — но­вий етап жи­т­тя? Як що­до натхнення?

— Но­вий етап, і не ли­ше для ав­то­рок. Для чо­ло­ві­ка на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни — те­жна­дваж ли­ва по­дія. Хай йо­го жи­т­тя (над­то у фі­зи­чно­му ви­мі­рі) не змі­ню­є­ться так кар­ди­наль­но, як у жін­ки, все одно це вже зов­сім ін­ша ре­аль­ність. Так, ме­ні на­ро­дже­н­ня до­чки при­не­сло ба­га­то натхнення. Це не див­но: стіль­ки но­во­го до­сві­ду, но­вих ра­до­щів і тру­дно­щів, сфер, із яки­ми ра­ні­ше я ма­ло сти­кав­ся чи не сти­кав­ся вза­га­лі. А осо­бли­во — те, як на тво­їх очах роз­ви­ва­є­ться но­ва лю­ди­на, де­мон­струє свій не­по­втор­ний погляд на світ, ви­га­дує свої сло­ва, ро­бить свої же­сти. Тут про­сто міль­йон при­во­дів ду­ма­ти, від­чу­ва­ти, тво­ри­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.