ГЕТЬ­МА­НАТ та «чин­ник Бер­лі­на»

Укра­ї­на — Ні­меч­чи­на: 100 ро­ків між­дер­жав­них вза­є­мин

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - За­кін­че­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те «День», № 137–138

Кіль­ка­мі­ся­чне ді­ло­ве спіл­ку­ва­н­ня пе­ре­тво­ри­ло­ся на мі­цну дру­жбу, яка три­ва­ла до смер­ті ні­ме­цько­го вій­сько­во­го та дер­жав­но­го ді­я­ча в 1939 р. «Ска­жи ме­ні, хто твій друг», — Віль­гельм Гре­нер за­свід­чив свої де­мо­кра­ти­чні пе­ре­ко­на­н­ня як під час зре­че­н­ня від вла­ди кай­зе­ра Віль­гель­ма ІІ, так й обі­йма­ю­чи ви­со­кі по­са­ди за Ве­ймар­ської ре­спу­блі­ки. 13 кві­тня 1932 р. як мі­ністр вну­трі­шніх справ та обо­ро­ни він іні­ці­ю­вав на­каз про за­бо­ро­ну при­ва­тної ар­мії Гі­тле­ра — СА. Гре­нер — лю­ди­на, яка ма­ла шан­си та во­лю зупинити при­хід на­ци­стів до вла­ди, але йо­го не під­три­ма­ло ке­рів­ни­цтво то­го­ча­сної Ні­меч­чи­ни.

Ма­буть, не всі ні­ме­цькі ке­рів­ни­ки бу­ли рів­ня Віль­гель­ма Гре­не­ра. Існу­ють ін­ші свід­че­н­ня, з яких ви­дно, що під час адмі­ні­стру­ва­н­ня нім­ці не зав­жди до­три­му­ва­ли­ся по­лі­тко­ре­ктно­сті — їх над­то ці­ка­вив ре­зуль­тат, але не на­слід­ки. Це до­бре ви­дно з ви­мог, ви­су­ну­тих під час роз­мо­ви 24 кві­тня.

Чи не най­біль­шою про­бле­мою Укра­їн­ської дер­жа­ви впро­довж усьо­го ча­су її існу­ва­н­ня бу­ла за­вузь­ка со­ці­аль­на ба­за. Її брак ком­пен­су­вав­ся зов­ні­шньою під­трим­кою. Нім­ців це вла­што­ву­ва­ло, але на дов­шу пер­спе­кти­ву ста­но­ви­ло не­без­пе­ку. Зре­штою, на­віть по­мір­ко­ва­ні ко­ла ко­ли­шньої УЦР не по­ба­чи­ли се­бе у вла­ді за но­вих об­ста­вин: чи во­ни цьо­го не хо­ті­ли, чи їх не хо­ті­ли. Мо­жли­во, ви­ня­тком бу­ло мо­лод­ше по­ко­лі­н­ня укра­їн­ських ді­я­чів, для яких го­лов­ним кри­те­рі­єм ста­ла не­за­ле­жність Укра­ї­ни.

При­хід нім­ців озна­чав по­вер­не­н­ня по­гра­бо­ва­них, при­ни­же­них, а ча­сом із осо­би­сти­ми тра­ге­ді­я­ми ко­ли­шніх вла­сни­ків зе­мель до сво­їх по­ни­ще­них обійсть. Ба­жа­н­ня пом­сти з їхньо­го бо­ку при­зве­ло до гур­ту­ва­н­ня та ка­раль­них екс­пе­ди­цій. Ре­а­кція у від­по­відь се­лян зму­шу­ва­ла іно­зем­ні ар­мії до втру­ча­н­ня. Так за­кру­чу­ва­ло­ся кри­ва­ве ко­ло про­ти­сто­я­н­ня. Во­но втя­гу­ва­ло все но­ві та но­ві жер­тви. На пів­дні Укра­ї­ни, де бу­ло ба­га­то ні­ме­цьких ко­ло­ній, спра­ва ді­йшла до від­вер­то­го про­ти­сто­я­н­ня з укра­їн­ськи­ми се­ла­ми, чо­го за мир­них умов не спо­сте­рі­га­ло­ся. Ко­жна сто­ро­на утво­рю­ва­ла свої за­го­ни са­мо­обо­ро­ни, які, втім, за­йма­ли­ся не ли­ше са­мо­обо­ро­ною. Ко­го під­три­му­ва­ла ні­ме­цько-ав­стрій­ська адмі­ні­стра­ція — зро­зумі­ло. При­чо­му оби­дві сто­ро- ни, що кон­флі­кту­ва­ли, про­гра­ва­ли, а ви­гра­вав той, хто роз­па­лю­вав во­ро­жне­чу.

В осно­ві кон­флі­ктів із се­лян­ством — бо­роть­ба за зем­лю. Як із то­чки зо­ру нім­ців, так і Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го, ма­ла бу­ти від­нов­ле­на при­ва­тна вла­сність на неї — що й зро­би­ли пі­сля геть­ман­сько­го пе­ре­во­ро­ту. Ро­зу­мі­ю­чи, що ста­ли­ся не­зво­ро­тні змі­ни, го­ло­ва Укра­їн­ської дер­жа­ви за­про­по­ну­вав вла­сне ба­че­н­ня зе­мель­ної ре­фор­ми — ви­куп зем­лі се­ля­на­ми у ко­ли­шніх зем­ле­вла­сни­ків. Ця про­це­ду­ра, на йо­го дум­ку, ма­ла б сфор­му­ва­ти со­ці­аль­но-еко­но­мі­чну осно­ву по­лі­ти­чно­го ре­жи­му Ге­тьма­на­ту — за­мо­жних се­лян. Це ціл­ком від­по­від­а­ло ба­чен­ню та ін­те­ре­сам нім­ців та мо­гло ма­ти успіх, за умо­ви хо­ча б ро­ку для ре­а­лі­за­ції. Але йо­го не бу­ло, а по­то­чні дії як геть­ман­ської ци­віль­ної адмі­ні­стра­ції, так і ні­ме­цької вій­сько­вої, ви­кли­ка­ли не­га­тив­ну ре­а­кцію се­лян. Зре­штою, чо­му во­ни ма­ли пла­ти­ти за те, що вже взя­ли си­лою?

У цьо­му сен­сі на­каз го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча ні­ме­цьких військ — ге­не­рал-фель­дмар­ша­ла Гер­ма­на фон Айх­гор­на — від 6 кві­тня 1918 р. про сів­бу по­лів ві­ді­грав ду­же не­га­тив­ну роль. Для нім­ців він мав те­хно­ло­гі­чний ха­ра­ктер — по­ба­чив­ши, що дії уря­ду УЦР мо­жуть при­зве­сти до зри­ву по­сів­ної кам­па­нії, ні­ме­цьке ко­ман­ду­ва­н­ня ви­рі­ши­ло са­мо зайня­ти­ся укра­їн­ським сіль­ським го­спо­дар­ством. По-ні­ме­цько­му ра­ціо­наль­но во­но по­ві­до­ми­ло: хто за­сі­яв зем­лю, то­му й на­ле­жить отри­ма­ти гро­ші за хліб; а якщо се­ля­нин на­бе­ре зем­лі біль- ше, ніж змо­же обро­би­ти, то йо­го по­ка­ра­ють; у та­ко­му ра­зі та за на­яв­но­сті по­мі­щи­ків, які мо­жуть за­ся­ти зем­лю, її чі­па­ти не мо­жна та пе­ре­шко­джа­ти — теж, нав­па­ки — зе­мель­ні ко­мі­те­ти ма­ли б до­по­мог­ти по­мі­щи­кам, а «жни­ва бу­дуть на­ле­жать на рів­ні з се­ля­на­ми тим, хто за­сі­яв зем­лю » . При цьо­му — обі­ця­на ка­ра за за­хо­пле­н­ня, гра­бун­ки та ни­ще­н­ня по­сі­вів.

Схо­же на те, що ні­ме­цьку вій­сько­ву адмі­ні­стра­цію не над­то тур­бу­ва­ло те, що во­на втру­ти­ли­ся у вну­трі­шню спра­ву Укра­ї­ни — адже нім­ці при­йшли по хліб. Все це від­бу­ва­ло­ся в роз­бур­ха­ній ре­во­лю­ці­єю кра­ї­ні з по­ру­ше­ни­ми уяв­ле­н­ня­ми про пра­во та законність. Вга­му­ва­ти си­ту­а­цію та ство­ри­ти від­по­від­аль­но­го пар­тне­ра й по­кли­ка­ний був Пав­ло Ско­ро­пад­ський.

Ні­ме­цькі вій­ська ві­ді­гра­ва­ли роль ста­бі­лі­зу­ю­чо­го фа­кто­ра — во­ни при­не­сли з со­бою хоч і примарне, але від­чу­т­тя без­пе­ки. Ча­сом во­но бру­таль­но по­ру­шу­ва­ло­ся — так ста­ло­ся 6 черв­ня 1918 р. під час під­ри­ву ар­ти­ле­рій­ських скла­дів у Ки­є­ві на Зві­рин­ці. Або ж у сер­пні — по­ді­бний ви­па­док тра­пив­ся в Оде­сі. І все ж у Ки­є­ві та ін­ших ве­ли­ких мі­стах спо­сте­рі­гав­ся не­ба­че­ний роз­квіт то­го, що ни­ні на­зи­ва­ють сфе­рою від­по­чин­ку: ре­сто­ра­ни, ка­фе бу­ли пе­ре­пов­не­ні від­ві­ду­ва­ча­ми — мі­сце­ви­ми та вті­ка­ча­ми з чер­во­ної Ро­сії, які хо­ва­ли­ся під па­ра­соль­ку Укра­їн­ської дер­жа­ви. То не був бен­кет під час чу­ми в сен­сі бра­ку про­до­воль­ства для не­при­ві­ле­йо­ва­них верств на­се­ле­н­ня — за умо­ви збе­ре­же­н­ня віль­ної рин­ко­вої еко­но­мі­ки та на­віть її під­йо­му Укра­ї­на, не на­пру­жу­ю­чись, го­ду­ва­ла се­бе, кіль­ка­сот­ти­ся­чне іно­зем­не вій­сько та ще й зби­ра­ла­ся тор­гу­ва­ти.

Став­ле­н­ня нім­ців до Укра­ї­ни та укра­їн­ців не за­ли­ша­ло­ся не­змін­ним про­тя­гом 1918 р. Во­че­видь, на по­ча­тку пе­ре­ва­жна біль­шість із них не зов­сім ро­зумі­ла, ку­ди во­ни по­тра­пи­ли, але кіль­ка­мі­ся­чне спіл­ку­ва­н­ня та зна­йом­ство з мі­сце­ви­ми осо­бли­во­стя­ми да­ло­ся взна­ки — укра­їн­ство на­бу­ва­ло в ні­ме­цьких очах ціл­ком ви­ра­зних ори­гі­наль­них рис. Ма­буть, не вар­то пе­ре­оці­ню­ва­ти зов­ні­шніх про­я­вів у спіл­ку­ван­ні, кра­ще ди­ви­ти­ся на зміст вза­є­мин, але й тут від­бу­ва­ли­ся зру­ше­н­ня. Їхнім по­ка­зни­ком став ві­зит до Бер­лі­на спо­ча­тку го­ло­ви Ра­ди Мі­ні­стрів Фе­до­ра Ли­зо­гу­ба (се­ре­ди­на — дру­га по­ло­ви­на сер­пня), а по­тім і дер­жав­ний ві­зит ге­тьма­на Укра­їн­ської дер­жа­ви Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го до Ні­ме­цької ім­пе­рії (пер­ша по­ло­ви­на ве­ре­сня). Прем’ єр- мі­ні­стру вда­ло­ся узго­ди­ти основ­ні па­ра­ме­три но­вої тор­го­вель­ної уго­ди. Однак ва­жли­ві по­лі­ти­чні пи­та­н­ня ви­ма­га­ли осо­би­стої зу­стрі­чі пер­ших осіб.

Для Ні­меч­чи­ни то був остан­ній ві­зит гла­ви іно­зем­ної дер­жа­ви до її по­раз­ки у Пер­шій сві­то­вій вій­ні та ли­сто­па­до­вої ре­во­лю­ції. А для Укра­ї­ни — пер­ший дер­жав­ний ві­зит гла­ви дер­жа­ви. Два ти­жні — це низ­ка гу­чних та ду­же ще­дрих уро­чи­стих при­йо­мів, зу­стрі­чі з усі­ма мо­жли­ви­ми пред­став­ни­ка­ми дер­жав­ної вла­ди, по­чи­на­ю­чи від рей­хскан­цле­ра Ге­ор­га фон Гер­тлін­га (мі­ністр-пре­зи­дент Ба­ва­рії в 1912 — 1917 рр.) та на­чаль­ни­ка ген­шта­бу фель­дмар­ша­ла Па­у­ля фон Гін­ден­бур­га, від­ві­да­н­ня про­ми­сло­вих під­при­ємств, вій­сько­во-мор­ської ба­зи в Кі­лі, а го­лов­не — кіль­ка­го­дин­ні пе­ре­го­во­ри Віль­гель­мом ІІ в зам­ку Віль­гельмс­гоф. Пав­ло Ско­ро­пад­ський отри­мав ве­ли­кий хрест ор­де­на Чер­во­но­го Ор­ла, що ста­ви­ло йо­го на один ща­бель із пред­став­ни­ка­ми Ні­меч­чи­ни та Ав­стро-Угор­щи­ни. Якщо коротко — так при­йма­ють со­ю­зни­ків. Від­то­ді гла­ва Укра­їн­ської дер­жа­ви по­чав ти­ту­лу­ва­ти­ся «Йо­го Сві­тлість Ясно­вель­мо­жний Пан Ге­тьман усі­єї Укра­ї­ни».

Го­лов­не, що в ре­зуль­та­ті ві­зи­ту вда­ло­ся розв`яза­ти кіль­ка клю­чо­вих пи­тань: отри­ма­ти зго­ду на фор­му­ва­н­ня но­вої ар­мії у скла­ді во­сьми армійських кор­пу­сів; на оста­то­чну пе­ре­да­чу Укра­ї­ні ко­ра­блів ко­ли­шньо­го ро­сій­сько­го фло­ту, що зна­хо­ди­ли­ся в Се­ва­сто­по­лі; ви­зна­н­ня укра­їн­сько­го су­ве­ре­ні­те­ту над Кри­мом; за­ру­чи­ти­ся під­трим­кою Ні­меч­чи­ни в те­ри­то­рі­аль­них пи­та­н­нях — при­єд­на­н­ня Ку­ба­ні, Бес­са­ра­бії, Бу­ко­ви­ни, роз­ши­ре­н­ня пів­ні­чних та схі­дних кор­до­нів.

Пре­кра­сні до­ся­гне­н­ня, їх успі­шне вті­ле­н­ня мо­гли би ви­ве­сти Укра­ї­ну до чи­сла най­впли­во­ві­ших дер­жав Єв­ро­пи, до­зво­ли­ти на­да­лі ві­ді­гра­ва­ти вла­сну роль на ве­ли­кій ша­хів­ни­ці сві­то­вої по­лі­ти­ки. Так не­о­дно­ра­зо­во тра­пля­ло­ся в ми­ну­ло­му, най­яскра­ві­ші при­кла­ди — пі­сля­во­єн­ні Ні­меч­чи­на та Япо­нія. Для цьо­го тре­ба не­ба­га­то — спри­я­тли­ві зов­ні­шні об­ста­ви­ни, вмі­н­ня ни­ми ско­ри­ста­ти­ся та не­аби­яка на­по­ле­гли­вість. Як за­зна­чив укра­їн­ський істо­рик Вла­ди­слав Вер­стюк, «як­би нім­ці ви­гра­ли вій­ну — дер­жа­ва Ско­ро­пад­сько­го ма­ла б усі шан­си збе­рег­ти­ся».

Але — Zu spat! За спо­ми­на­ми су­ча­сни­ків, ге­тьман на­стіль­ки був вра­же­ний ві­зи­том, що й сам зна­хо­див­ся під йо­го емо­цій­ним впли­вом. Між тим за два мі­ся­ці в Ні­меч­чи­ні роз­по­ча­ла­ся ре­во­лю­ція. Пав­ло Ско­ро­пад­ський, спо­ді­ва­ю­чись зна­йти но­вих со­ю­зни­ків та роз­ши­ри­ти со­ці­аль­ну ба­зу, ви­дав «фе­де­ра­тив­ну гра­мо­ту». Не в остан­ню чер­гу че­рез від­мо­ву лі­де­рів Укра­їн­сько­го На­ціо­наль­но­го Со­ю­зу (зго­дом — Ди­ре­кто­рії УНР) до­мо­ви­ти­ся з геть­ма­ном, а та­кож брак ча­су (ви­хід Ні­меч­чи­ни з вій­ни очі­ку­вав­ся на по­ча­тку 1919 р., що мо­гло б сут­тє­во впли­ну­ти на ал­го­ритм по­дій). Ста­ло­ся іна­кше. Ре­зуль­тат ві­до­мий — 14 гру­дня 1918 р. ге­тьман зрі­ка­є­ться вла­ди, від­нов­лю­є­ться УНР, але вже на по­ча­тку лю­то­го 1919 р. під ти­ском на­сту­пу ро­сій­ських військ укра­їн­ська вла­да за­ли­шає Київ.

Во­ло­ди­мир БОЙ­КО, Чер­ні­гів

Лі­то 1918 р. При­йом глав ди­пло­ма­ти­чних мі­сій в Укра­ї­ні в ре­зи­ден­ції Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го. Лі­во­руч від ге­тьма­на — по­сол Ні­ме­чи­ни ба­рон фон Мумм

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.