«Ма­ків­ка в не­бо!»

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Як тіль­ки про­лу­нав на­каз ін­стру­кто­ра зі скан­ди­нав­ської хо­дьби «Ма­ків­ка в не­бо, спин­ка рів­нень­ка!», не­спо­ді­ва­но за­зву­чав са­ксо­фон. «Це знак», — упев­не­но за­ува­жи­ла ін­стру­ктор Ні­на Щер­бань, до ре­чі, ко­ли­шня ли­жни­ця, яка, за її сло­ва­ми, вча­сно на­ро­ди­ла та пі­шла з ве­ли­ко­го спор­ту, на ща­стя, не всти­гнув­ши по­ка­лі­чи­ти­ся. Що­прав­да, по­тім, як я від неї до­від­а­ла­ся, що одне пле­че во­на, все ж ви­би­ла, та так силь­но, що не мо­гла і ру­ки під­ня­ти, на­віть фі­ран­ки при­ві­си­ти не вда­ва­ло­ся, але за­хо­пив­шись «скан­ди­нав­кою», вже дав­но за­бу­ла про ту при­го­ду. Біль і за­ти­ска­н­ня дав­но ми­ну­ли і не обі­ця­ли по­вер­ну­ти­ся. «Чо­ло­ві­ко­ві, про­те, я про це не ка­жу, не­хай знає, що хоч чо­гось та не вмію», — усмі­ха­ю­чись, до­ві­ри­ла ме­ні свою ма­лень­ку та­єм­ни­цю спортс­мен­ка. Са­ксо­фо­ніст ні­би по­се­ред рі­зно­ко­лір­ної осе­ні, обрав­ши для ні­жної ім­про­ві­за­ції пре­кра­сний Ма­рі­їн­ський парк, і ви­пад­ко­во спів­пав­ши з мо­їм пер­шим про­бним мі­ні-уро­ком, сво­єю ме­ло­ді­єю, що не має ні по­ча­тку ні кін­ця, по­си­ле­ною пи­шно­та­ми кар­на­валь­но­го вбра­н­ня де­рев, де­що від­во­лік і, ще тро­хи, так би і за­сти­гла в без­ме­жно­му про­сто­рі, без­ме­жній ши­ро­чі­ні. Са­ксо­фон він та­кий, він уміє лю­ди­ну взя­ти в по­лон, на­віть не за­пи­ту­ю­чи до­зво­лу. Ча­ри ні, не зу­пи­ни­ла, але роз­ба­ви­ла Ні­на сво­єю ко­ман­дою, а їй че­сно зі­зна­ла­ся, що обра­ла скан­ди­нав­ську хо­дьбу, тре­ба ска­за­ти, з ін­то­на­ці­єю на­дмір­но са­мо­впев­не­ною, то­му що лю­блю хо­ди­ти пі­шки на да­ле­кі від­ста­ні, а тут про­сто з па­ли­ця­ми — та це ж дрі­бни­ці — лег­ко! Про­те ре­зуль­тат чу­до­вий. Ось і ви­рі­ши­ла — мій ва­рі­ант.

■ «Лег­ко»: ну да­вай спро­бу­є­мо. Стеж за мною», — ско­ман­ду­ва­ла.

■ Пе­ред «спро­бу­є­мо», ми­мо­хіть при­га­да­ла, що не­о­дно­ра­зо­во в Єв­ро­пі — Нор­ве­гії, Фін­лян­дії, ча­сто ди­ву­ва­ли­ся, осо­бли­во де­сять ро­ків то­му, ко­ли у нас та­кі про­гу­лян­ки бу­ли в чу­да­сію, як гру­пи й оди­на­ки, пра­су­ють до­ріж­ки скве­рів, лі­сів, пі­ді­йма­ю­ться в го­ри з па­ли­ця­ми в ру­ках, що зда­ле­ка схо­жі на ли­жні. То­ді ду­ма­ла, що так во­ни при­хо­ву­ють, мо­жли­во, куль­га­вість або ще щось, мо­же, так їм про­сто зру­чно пе­ре­су­ва­ти­ся. Го­лов­не, що там ні­хто їм нав­здо­гін не кри­чав: «З до­ро­ги, ку­ря­чі но­ги», то­му що в тих, хто за­хо­пив­ся скан­ди­нав­ською те­хні­кою, якраз но­ги жва­ві без усі­ля­ких ві­ко­вих обме­жень. Во­ни не бо­рю­ться за здо­ров’я, во­ни йдуть до здо­ров’я, про­жи­ва­ю­чи мить ін­тен­сив­но й енер­гій­но, на­віть сму­тку, який ли­ше по­дай знак, і він тут як тут — із ра­ді­стю роз­криє свої обійми, й у ньо­го зав­жди зна­йде­ться час для то­го, хто пра­гне в йо­го чі­пкі паль­чи­ки, не да­ють шан­сів. Скан­ди­нав­ські фа­ни са­мі роз­по­від­а­ють, при­чо­му га­ря­че, ма­ло не під­стри­бом, чо­го по­збу­ли­ся. Я ли­ше всти­гаю за­пам’ято­ву­ва­ти: як мінімум від го­лов­но­го бо­лю, ра­ди­ку­лі­ту, осте­о­хон­дро­зу, де­пре­сії, про­блем зі сном, зай­вої ва­ги. Тре­ба ска­за­ти, що аб­со­лю­тно усві­дом­ле­но не ви­чи­ту­ва­ла в ін­тер­не­ті про ме­ди­чні ви­снов­ки, про зди­ву­ва­н­ня ре­а­бі­лі­то­ло­гів, які пер­ши­ми взя­ли до сво­го від­нов­лю­валь­но­го ар­се­на­лу цей вид хо­дьби. По­чи­та­ти у все­за­галь­ній го­дів­ни­ці мо­же ко­жен, до ре­чі, і спи­са­ти, як уто­чни­ла Ні­на. У неї спи­су­ють на­віть не змі­нив­ши зай­вих ком, які во­на уми­сне ста­ви­ла, щоб пе­ре­ві­ри­ти свої при­пу­ще­н­ня. Я ж роз­по­вім ли­ше про свій пер­ший до­тик до ро­зум­ної хо­дьби і про своє ба­жа­н­ня вчи­ти­ся, ні, на­вчи­ти­ся, а са­ксо­фон і осінь із за­до­во­ле­н­ням ме­ні по­ча­ли до­по­ма­га­ти.

■ От­же, ми зу­пи­ни­ли­ся на то­му, що я хваль­ку­ва­то ствер­ди­ла і з упев­не­ні­стю до­свід­че­но­го хо­ду­на на дов­гі ди­стан­ції — ре­пор­тер­ський ба­га­то­рі­чний гарт — це лег­ко, а па­ли­ці, що па­ли­ці? За­мо­ви­ла їх в Укра­їн­ській шко­лі скан­ди­нав­ської оздо­ров­чої хо­дьби, і ось во­ни у ме­не в ру­ках. Усе, як і на­ле­жить — проб­ко­ві ру­ків’я, аби щіль­ні­ше бу­ло ру­ко­сти­ска­н­ня, тем­ля­ки-ру­ка­ви­чки при­сте­бнуть ме­не до но­вої опо­ри, і ось ми вже одне ці­ле, та ще спе­ці­аль­ні, якісь ігра­шко­ві, че­ре­ви­чки на ніж­ки па­лиць. Я го­то­ва, звер­та­ю­ся до ін­стру­кто­ра, гру­па на той час уже ро­зі­йшла­ся, ли­ше я і за­ли­ши­ла­ся — Ні­ні на за­ку­ску. Злег­ка на­сто­ро­жи­ло те, що про­сто хо­ди­ти ме­ні не сві­тить, спо­ча­тку по­вин­на схо­пи­ти по­трі­бне — то­по­вий рух, чо­мусь від­ра­зу не ви­хо­ди­ло, лі­ва но­га та пра­ва ру­ка не хо­ті­ли до­мов­ля­ти­ся, за­без­пе­чу­ю­чи пси­хо­ло­гі­чну ре­гу­ля­цію ру­хів ду­же швид­ко ро­зу­мію: те­хні­ка не­про­ста, і щоб гар­мо­ній­но опа­ну­ва­ти її, ще як до­ве­де­ться стом­лю­ва­ти­ся, але так хо­че­ться вла­шту­ва­ти свя­то і сер­цю, і хреб­ту, і су­ди­нам, і спи­ні, ще не­по­га­но бу­ло б збіль­ши­ти об’єм ле­ге­нів, не за­бу­ти про су­гло­би, але про все це під час хо­дьби і ду­ма­ти не бу­ду. Щоб схо­пи­ти всі ру­хи, а там са­мо все за­кру­ти­ться, до то­го ж, на тре­ну­ва­н­нях у пар­ку ні­хто ні з ким не зма­га­є­ться, всі ру­ха­ю­ться в зо­ні ін­ди­ві­ду­аль­но­го ком­фор­ту й у всіх у гру­пі рі­зні на­ван­та­же­н­ня, але хто не лі­ну­ва­ти­ме­ться, зу­міє за­ді­я­ти 70 від­со­тків м’язів, а са­мі про­су­ну­ті — і всі 90. Як ка­жуть, день без кро­ку вго­ру — це крок униз. Як мінімум, на­га­да­ла Ні­на, два плю­си — бо­ну­си скан­ди­нав­ської хо­дьби — да­ру­нок сер­цю й опор­но-ру­хо­во­му апа­ра­ту, але є і тре­тій: при хо­дьбі лю­ди­на за­бу­ває про три­во­ги і розв’яза­ні про­бле­ми, во­на ру­ха­є­ться не­стрим­но, по­кра­щу­ю­чи свою вну­трі­шню еко­ло­гію, що по­ста­ва від­гу­ку­є­ться пер­шою. А яка вже це роз­мин­ка для моз­ку! Зда­ва­ло­ся, що він ли­ше і че­кав но­вих пра­вил у ці­ка­ве жи­т­тя, і отри­мав­ши та­ку гім­на­сти­ку на сві­жо­му по­ві­трі, по­чи­нає по­сту­по­во та не­у­хиль­но мо­ло­ді­ти.

■ Одно­го дня на тре­ну­ва­н­ня за­ві­тав чо­ло­вік ро­ків близь­ко 50. Він по­мі­тно від­чу­вав свою пе­ре­ва­гу, був чу­до­во під­тя­гну­тим і лег­ким, але з пер­шо­го ра­зу теж по­трі­бний рух ви­сли­знув, він на­віть спе­ре­сер­дя ви­гу­кнув: «Що та­ке, я ж май­стер спор­ту, а та­ку дрі­бни­цю не мо­жу схо­пи­ти». Зви­чай­но, він дав­но опа­ну­вав те­хні­ку, але не за­був як був від­мі­че­ний фір­мо­вим ни­ні­шнім по­рів­ня­н­ням, якщо не ви­хо­дить, мов­ляв, ви­ши­валь­ни­ця дру­го­го роз­ря­ду ви­йшла на спра­ву і «стіб­ки кла­де рів­но». Ні­хто, — як до­від­а­ла­ся, не хо­че на тре­ну­ван­ні бу­ти ви­ши­валь­ни­цею, до­во­ди­ться пи­хті­ти.

■ У не­бе­злю­дно­му оша­тно­му пар­ку то­го су­бо­тньо­го дня, на­би­ра­ю­чи швид­кість, я ні­ко­го не по­мі­ча­ла, ме­ні бу­ло бай­ду­же, як я ви­гля­даю — кро­ку­ва­ла, упи­ва­ю­чись, роз­чи­ня­ю­чись, на­со­ло­джу­ю­чись слу­хня­ні­стю ті­ла, і з упев­не­ні­стю, що на­бу­ла справ­жньої не­за­ле­жно­сті та стій­ко­сті.

■ У гру­пі утвер­ди­ло­ся одне не­по­ру­шне пра­ви­ло — під час хо­дьби не роз­мов­ля­ти про по­лі­ти­ків, ре­лі­гію і та­ри­фи. По­дра­зни­ки — не по­пу­тни­ки.

■ Що ж, но­ги в ру­ки — і впе­ред.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.