Шев­чен­ко про­ти Си­сте­ми

Два ака­де­мі­чні до­слі­дні ін­сти­ту­ти НАН Укра­ї­ни під­го­ту­ва­ли фун­да­мен­таль­ний том до­ку­мен­тів «Слід­чо-на­гля­до­ві спра­ви Та­ра­са Шев­чен­ка.1847—1859»

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Він про­жив ли­ше 47 ро­ків. І тіль­ки 13 із них (!) був юри­ди­чно, «за­кон­но» віль­ною лю­ди­ною. Ре­шта 34 — це ро­ки крі­па­цтва та за­сла­н­ня на «сол­да­тчи­ну», в орен­бурзь­кі сте­пи та при­ка­спій­ські пу­сте­лі... По­при це, Та­рас Шев­чен­ко на­но­во від­ро­див укра­їн­ську на­цію — як сво­ї­ми ге­ні­аль­ни­ми тво­ра­ми, так і, що не мен­шва­жли­во, при­кла­дом вла­сно­го уні­каль­но­го жи­т­тя (скіль­ки та­ла­но­ви­тих ми­тців спів­а­ли гім­ни сво­бо­ді, але ли­ше оди­ни­ці з них, по­ді­бно Шев­чен­ко­ві, го­то­ві бу­ли по­жер­тву­ва­ти за неї кар’єрою, «успі­хом», здо­ров’ям, по су­ті, жи­т­тям).

■ Ряд по­пу­ляр­них су­ча­сних до­слі­дни­ків (як — от Гри­го­рій Гра­бо­вич, Окса­на За­буж­ко) роз­гля­да­ють ве­ли­ко­го по­е­та як «мі­фо­твор­ця», пи­шуть про «Шев­чен­ків міф Укра­ї­ни», ствер­джу­ю­чи, що са­ме в та­кій спо­сіб наш­ге­ній спро­міг­ся від­тво­ри­ти Укра­ї­ну ( пе­ре­дов­сім ду­хов­ну, як він її уяв­ляв), транс­фор­му­вав­ши її у жи­ву ре­аль­ність. На по­гляд ав­то­ра цих ряд­ків, рад­ше мо­жна го­во­ри­ти про Шев­чен­ка як мі­фо­бор­ця, бо По­ет всі­єю сво­єю твор­чі­стю зав­дав до­шкуль­но­го уда­ру по «са­краль­ним» мі­фам про «все­об­щее бла­го­ден­ствие», «еди­ный рус­ский на­род», «му­дрый го­су­дар­ствен­ный по­ря­док». Са­ме на них, вла­сне, і три­ма­лась ім­пе­рія Ми­ко­ли І. За це По­е­та бу­ло по­ка­ра­но.

■ Як ре­аль­но це від­бу­ва­лось, як і за що са­ме ім­пер­ська ре­пре­сив­на ма­ши­на роз­пра­ви­ла­ся з Шев­чен­ком — про це йде­ться у 700-сто­рін­ко­во­му уза­галь­ню­ю­чо­му то­мі до­ку­мен­тів та ма­те­рі­а­лів « Слід­чо- на­гля­до­ві спра­ви Та­ра­са Шев­чен­ка. 1847—1859», під­го­тов­ле­но­му до дру­ку Ін­сти­ту­том істо­рії Укра­ї­ни НАН Укра­ї­ни, Ін­сти­ту­том лі­те­ра­ту­ри іме­ні Т.Г.Шев­чен­ка НАН Укра­ї­ни, На­ціо­наль­ним му­зе­єм Та­ра­са Шев­чен­ка та Цен­траль­ним дер­жав­ним істо­ри­чним ар­хі­вом Укра­ї­ни (ви­пу­ще­ний щой­но ки­їв­ським ви­дав­ни­цтвом «Арій»). Над то­мом пра­цю­ва­ла ре­да­кцій­на ко­ле­гія у скла­ді: Ва­ле­рій Смо­лій (від­по­від­аль­ний ре­да­ктор), Ми­ко­ла Жу­лин­ський, Ген­на­дій Бо­ряк, Ва­лен­ти­на Шан­дра, Оле­ксандр Бо­ронь, Га­ли­на Бур­ла­ка, Сер­гій Галь­чен­ко , Іван Глизь, Оль­га Му­зи­чук, Дми­тро Стус, Оле­ксандр Ре­єнт.

■ Ма­є­мо під­ста­ви го­во­ри­ти, що та­ко­го уза­галь­ню­ю­чо­го ви­да­н­ня в Укра­ї­ні до­сі не бу­ло — то­му кни­га вар­та окре­мої до­кла­дної роз­мо­ви. Це кор­пу­сне ви­да­н­ня усіх збе­ре­же­них до­сі слід­чих і на­гля­до­вих справ Та­ра­са Шев­чен­ка як ці­лі­сних ді­ло­во­дних ком­пле­ксів по­лі­цей­сько­жан­дарм­сько­го і вій­сько­во­го ві­домств; до то­му вві­йшло 396 до­ку­мен­тів що­до слід­ства над Шев­чен­ком, йо­го ув’язне­н­ня та за­сла­н­ня й по­лі­цій­но­го на­гля­ду за ним в остан­ні ро­ки жи­т­тя; 147 із них пу­блі­ку­ю­ться впер­ше. Кни­га та­кож мі­стить фа­кси­міль­ну пу­блі­ка­цію не­що­дав­но від­най­де­них по­над трид­ця­ти ли­стів до Та­ра­са Шев­чен­ка, що вва­жа­ли­ся втра­че­ни­ми. Упер­ше пу­блі­ку­ю­ться до­ку­мен­ти ХVІІІ ст., зі­бра­ні По­е­том під час слу­жби в Тим­ча­со­вій ко­мі­сії для роз­гля­ду дав­ніх актів. Про­ве­де­но зраз­ко­ву й ре­тель­ну ре­кон­стру­кцію мас­шта­бної кар­ти­ни пів­то­ра­со­тлі­тніх мі­гра­цій ар­хів­ної шев­чен­кі­а­ни.

■ Зокре­ма, з роз­ло­гих пе­ред­мов до то­му та ве­ли­че­зно­го на­у­ко­во-до­від­ко­во­го апа­ра­ту чи­тач ма­ти­ме змо­гу ді­зна­ти­ся про ар­хі­во­цид, тоб­то сві­до­мий і уми­сний про­цес ви­ни­ще­н­ня пев­них се­гмен­тів ар­хів­но­го фон­ду Укра­ї­ни, шев­чен­ків­сько­го фон­ду пе­ре­дов­сім, здій­сню­ва­ний біль­шо­ви­цькою вла­дою; про те, як за до­би ге­тьма­на Ско­ро­пад­сько­го (впер­ше пі- сля де­ся­ти­рі­чної пе­ре­р­ви) бу­ло по­ру­ше­но пи­та­н­ня про пе­ре­мі­ще­н­ня в Укра­ї­ну ар­хів­них до­ку­мен­тів, пов’ яза­них із Шев­чен­ком. І це ста­ло­ся на між­дер­жав­но­му рів­ні — на укра­їн­сько- ро­сій­ській мир­ній кон­фе­рен­ції влі­тку 1918 р. за по­да­н­ням Ге­ор­гія Нар­бу­та, Дми­тра Ан­то­но­ви­ча та Фе­до­ра Слю­са­рен­ка бу­ло скла­де­но пе­ре­лік ми­сте­цької та ар­хів­ної спад­щи­ни укра­їн­ських ху­до­жни­ків (на­сам­пе­ред Шев­чен­ка), що під­ля­га­ла по­вер­нен­ню в Укра­ї­ну. Втім, ви­рі­ши­ти пи­та­н­ня про пе­ре­да­н­ня Шев­чен­ко­вої спра- ви в Укра­ї­ну то­ді не вда­ло­ся. Мо­жна про­чи­та­ти і про те, що, за див­ним збі­гом об­ста­вин (а мо­же, й ні?), ро­ки най­біль­шої в істо­рії Укра­ї­ни ка­та­стро­фи — 1932— 1933- й — ста­ли во­дно­час пе­ре­лам­ни­ми в істо­рії ар­хів­ної шев­чен­кі­а­ни: са­ме то­ді в Укра­ї­ну по­тра­пив основ­ний ма­сив до­ку­мен­тів із ро­сій­ських ар­хі­вів». Як і про те, в який са­ме спо­сіб за ра­дян­ських ча­сів ство­рю­вав­ся міф про Шев­чен­ка — « ін­тер­на­ціо­на­лі­ста » та « ре­во­лю­цій­но­го де­мо­кра­та » і скіль­ки че­сних вче­них за­ги­ну­ло, опи­ра­ю­чись тво­рен­ню та­ко­го мі­фу ( втім, тре­ба ви­зна­ти, що но­ві­тні тлу­ма­че­н­ня Шев­чен­ка як «дру­га дво­рян­ства», «ари­сто­кра­та у фра­ці » , « по­сту­пов­ця » , ма­ло не « лі­бе­ра­ла » — та­кож вель­ми да­ле­кі від істо­ри­чної прав­ди).

■ Але нам за­раз вар­то по­го­во­ри­ти про ін­ше. Цар Ми­ко­ла І по­ка­рав Шев­чен­ка не­зрів­нян­но жор­сто­кі­ше (зга­дай­мо мо­нар­шу ре­зо­лю­цію: «Под стро­жай­ший на­дзор, с за­пре­ще­ни­ем пи­сать и ри­со­вать» — на до­да­чу до без­стро­ко­во­го за­сла­н­ня « в сол­да­ти » ) , аніж дру­зів по­е­та — Ми­ко­лу Ко­сто­ма­ро­ва і Пан­те­лей­мо­на Ку­лі­ша, які про­хо­ди­ли по тій са­мій спра­ві ( про це до­кла­дно роз­по­від­а­є­ться у книж­ці). Чо­му? Оче­ви­дно, че­рез те, що Шев­чен­ко сво­єю твор­чі­стю, сво­ї­ми гли­бин­ни­ми пе­ре­ко­на­н­ня­ми за­пе­ре­чу­вав сві­то­гля­дні, не­по­ру­шні за­са­ди де­спо­ти­чної дер­жа­ви Ми­ко­ли Па­вло­ви­ча Ро­ма­но­ва. Про це роз­гор­ну­то роз­по­від­ає одна з ав­то­рів книж­ки, до­ктор істо­ри­чних на­ук Ва­лен­ти­на Шан­дра.

■ Справ­ді, пи­ше па­ні Ва­лен­ти­на, «якщо зва­жа­ти на си­ту­а­цію в ім­пе­рії, то по­лі­ти­ку Ми­ко­ли І пра­кти­чно сто­від­со­тко­во по­ді­ля­ло при­двор­но-уря­до­ве се­ре­до­ви­ще, та­кою ж сут­тє­вою бу­ла й під­трим­ка то­го­ча­сно­го ро­сій­сько­го су­спіль­ства. Чо­му ж по­зи­ція Та­ра­са Шев­чен­ка не збі­га­ла­ся з по­зи­ці­єю біль­шо­сті й він не впи­сав­ся в ря­ди тих по­е­тів, які бу­ли на­бли­же­ні до Дво­ру? Чо­му він не сприйняв усі ті це­ре­мо­нії, пи­шно­ти, мі­фи і сце­на­рії вер­хов­ної вла­ди, до яких був на­бли­же­ний (те­ри­то­рі­аль­но, а не со­ці­аль­но чи іде­о­ло­гі­чно) і якій би му­сив бу­ти зо­бов’яза­ний ви­ку­пом з крі­па­цтва і на­вча­н­ням в ім­пе­ра­тор­ській Ака­де­мії ми­стецтв?».

■ Від­по­відь, зно­ву акцен­ту­є­мо на цьо­му, в ціл­ко­ви­тій не­су­мі­сно­сті сві­то­гля­дів ца­ря і По­е­та. За ро­зу­мі­н­ням Ми­ко­ли І, «йо­го» дер­жа­ва «му­си­ла ба­зу­ва­ти­ся на осо­би­стій не­о­бме­же­ній вла­ді ім­пе­ра­то­ра з на­бли­же­н­ням до вій­сько­вої су­б­ор­ди­на­ції її бю­ро­кра­ти­чно­го апа­ра­ту... Бу­ла ство­ре­на лі­бе­раль­но-кон­се­рва­тив­на кон­це­пція роз­ви­тку Росії, в якій чіль­не мі­сце від­во­ди­ло­ся по­сту­по­во­сті, ви­ко­рі­нен­ню ре­во­лю­цій­но­сті, а та­кож до­лан­ню від­ста­ло­сті че­рез під­ви­ще­н­ня осві­тньо­го і за­галь­но­куль­тур­но­го рів­ня су­спіль­ства» (В.Шан­дра). На дум­ку до­слі­дни­ці, «зму­шу­ю­чи ко­жну уста­но­ву пра­цю­ва­ти в ме­жах ви­пи­са­них за­ко­нів, Ми­ко­ла І справ­ді ство­рив до­бре впо­ряд­ко­ва­ну по­лі­цей­ську дер­жа­ву, яка, про­те, пе­ре­ста­ва­ла об­слу­го­ву­ва­ти су­спіль­ство і ко­жну лю­ди­ну, зокре­ма, обме­жу­ю­чи вну­трі­шню її сво­бо­ду». До то­го ж (втім, це, по су­ті, бі­ло го­лов­ним!) цар ро­бив все мо­жли­ве, все від ньо­го за­ле­жне, аби до­бро­віль­но ( чи й си­ло­міць) « роз­чи­ни­ти » укра­їн­ців у спіль­ній етні­чній («ро­сій­ській») іден­ти­чно­сті.

■ А що ж Шев­чен­ко? Ге­ні­аль­ний но­сій на­ро­дно­го сві­то­гля­ду (про це ча­сто за­бу­ва­ють!) , осно­вою основ яко­го бу­ла сво­бо­да (і «вну­трі­шня», і «зов­ні­шня»), він , як пи­ше Ва­лен­ти­на Шан­дра, «при всьо­му пра­гнен­ні вдо­ско­на­лю­ва­ти вла­сну твор­чу май­стер­ність не по­збув­ся від­чу­т­тя ті­єї со­ці­аль­ної прір­ви, яка роз­ді­ля­ла йо­го омрі­я­ну Укра­ї­ну й пе­тер­бурзь­кий ви­щий світ. У цьо­му по­стій­но­му ду­шев­но­му зма­ган­ні, мо­жли­во, не до кін­ця ре­це­пці­йо­ва­но­му по­ня­т­тя­ми та обра­за­ми, пе­ре­мо­гла укра­їн­ська іден­ти­чність з її пра­гне­н­ням со­ці­аль­ної спра­ве­дли­во­сті та при­че­тні­стю до вла­сно­го на­ро­ду з від­по­від­аль­ні­стю за йо­го до­лю». Так на­ро­див­ся Ге­ній, який ки­нув виклик все­силь­ній Си­сте­мі.

■ А те­пер про­дов­жи­мо роз­мо­ву вже у кон­кре­тні­шо­му кон­текс­ті. Пе­ре­чи­тай­мо до­ку­мен­ти з кни­ги.

(По­ча­ток. За­кін­че­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія і Я»)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.