9 днів без Ми­тни­цько­го

Зга­ду­є­мо Ме­тра, Ав­то­ри­те­та, Ре­жи­се­ра і Пе­да­го­га

Den (Ukrainian) - - Пам’ять - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець

9 днів без Ми­тни­цько­го... А до то­го — все про­фе­сій­не жи­т­тя з ним. Аж від осе­ні 1984- го, ко­ли ми, пер­шо­кур­сни­ки-те­а­тро­знав­ці, му­си­ли скла­да­ти «Гам­ле­та» і по­тім дов­го йо­го обго­во­рю­ва­ли...

Для ці­єї стат­ті я зна­йшла фра­гмен­ти рі­зних сво­їх текс­тів. В основ­но­му — з до­пи­су для «Те­а­траль­ной жи­зни » до від­кри­т­тя 20-го се­зо­ну Те­а­тру дра­ми і ко­ме­дії (ни­ні роз­по­чав­ся 40-й). А ще — так і не опу­блі­ко­ва­ні но­та­тки про прем’єру «П’яти пу­дів ко­ха­н­ня». Без пе­ре­біль­ше­н­ня — ге­ні­аль­ної ви­ста­ви, яка про­існу­ва­ла так не­дов­го і зни­щу­ва­ла­ся з та­ким ци­ні­змом.

ОТ­ЖЕ, ВІДЛУННЯ 1993-го І 1997-го — З ОКРЕМИМИ ПІЗНІШИМИ РЕМАРКАМИ

Еду­ар­да Мар­ко­ви­ча Ми­тни­цько­го скла­дно уяви­ти со­бі мо­ло­дим. Зда­є­ться, він зав­жди та­кий і був — си­во­чо­лий, бла­го­ви­дний. Метр. Ав­то­ри­тет. Утім, не­змін­но лу­ка­ве око все ж ви­да­ва­ло лю­ди­ну, не чу­жу па­ра­до­ксів.

Ки­їв­ський те­атр дра­ми і ко­ме­дії — ді­ти­ще Ми­тни­цько­го, йо­го го­лов­ний ко­зир. Ви­граш, за­слу­же- ний і зна­ме­ни­ти­ми ви­ста­ва­ми «Вар­шав­ська ме­ло­дія», «Див­на мі­сіс Се­відж», «Лю­ди­на зі сто­ро­ни», «Ха­зяй­ка» у Ки­їв­ській ро­сій­ській дра­мі іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки, і не менш услав­ле­ни­ми ро­бо­та­ми з Ми­хай­лом Во­дя­ним у кра­щі ро­ки Оде­ської муз­ко­ме­дії...

Йо­го ба­гаж — по­над 150 по­ста­но­вок в Укра­ї­ні, Ро­сії, Ні­меч­чи­ні, Ли­тві... Ви­пу­ски в те­а­траль­но­му ін­сти­ту­ті, при­чо­му іме­на учнів — Бо­го­ма­зо­ва, Го­ро­ва, Ла­зор­ка, Ли­сов­ця, Оди­но­ко­го, Та­ла­ла­єв­сько­го — скла­да­ють « обо­йму » най­більш актив­них та успі­шних у те­а­трі та шоу-бі­зне­сі мо­ло­дих ре­жи­се­рів.

Плюс — чи­слен­ні актор­ські до­лі, ске­ро­ва­ні в ін­ше рі­чи­ще: ви­ста­ви Ми­тни­цько­го ко­лись від­кри­ли в но­вій яко­сті і А. Ро­гов­це­ву, і Ю. Ма­жу­гу, і В. За­клун­ну, і Л. Ба­кшта­є­ва, пі­зні­ше — К. Ні­ко­ла­є­ву (пі­сля Ма­ші в Че­хо­ві), Ю. Шу­цько­го із Віль­ню­са (пі­сля За­до­ро­жно­го в «Укра­де­но­му ща­сті»), та й О. Ге­тьман­ський, ко­трий ба­га­то ро­ків си­дів «на го­ло­дній пай­ці» в ТЮГу, зре­штою са­ме в ньо­го зі­грав Фе­дю Про­та­со­ва... «Лі­в­обе­ре­жна» тру­па — вза­га­лі «ко­ле­кцій­на». Акто­ри, які зір­ва­ли­ся з на­си­дже­них місць, тут ви­яви­ли­ся за­пи­ту­ва­ні, при­чо­му не по­ка­зо­во — одно­ра­зо­во — а по­стій­но. [Пі­зні­ша ре­мар­ка: із са­мих по­ча­тків те­а­тру і до остан­ніх ро­ків — ре­тель­но доби­ра­ли­ся, за­про­шу­ва­ли­ся з усіх усюд, а вже по­тім ста­ва­ли «ме­дій­ни­ми» ві­до­мі: Н. Бі­ле­цька, М. Ба­бен­ко, А. Ящен­ко, М. Бо­клан, Л. Со­мов, В. Го­рян­ський, О. Ган­но­чен­ко та С. Зо­ло­тько, А. та О. Ма­слен­ні­ко­ви, Л. Жу­ра­ков­ська, Т. Кру­лі­ков­ська, А. Трі­тен­ко, А. Іса­єн­ко, А. Мо­стрен­ко; бу­кваль­но остан­нім ча­сом — В. Жда­нов, С. Де­тюк, С. Кі­я­шко...]

Ми­тни­цький зав­жди за­ли­шав­ся в ме­жах «пра­во­вір­но­го» ре­а­лі­зму — з де­ко­трим не­змін­ним за­го­стре­н­ням, але по­за вла­сне « аван­гар­дні­стю». Але на­да­лі ви­явив­ся якраз-та­ки «в аван­гар­ді» зав­дя­ки не роз­тринь­ка­но­му, не де­валь­во­ва­но­му, на від­мі­ну від ін­ших пред­став­ни­ків стар­шо­го по­ко­лі­н­ня, про­фе­сіо­на­лі­зму. У йо­го ви­ста­вах будь-які, на­віть «ста­ро­мод- ні » рі­ше­н­ня зав­жди ви­гля­да­ли ле­две не ета­лон­ни­ми під ку­том зо­ру ре­ме­сла.

Ми­тни­цький во­ло­діє до­ско­на­лим зна­н­ням пер­шо­еле­мен­тів те­а­тру. Най­про­сті­ші ре­чі спра­цьо­ву­ють у ньо­го не­по­хи­бно. Як у «Жи­во­му тру­пі»: пі­сля ан­тра­кту сце­на, ра­ні­ше геть за­ха­ра­ще­на ме­бля­ми, ви­яв­ля­є­ться по­ро­жньою. Роз­ча­хну­тою. Про­та­сов на ній — на­че на ло­бно­му мі­сці, і ли­ше по­бли­скує з на­пів­тем­ря­ви нев­си­пу­ще око сту­ка­ча Ар­тем’єва...

[Пі­зні­ша ре­мар­ка. Ми­тни­цько­му на­ле­жить, як на ме­не, най­ко­ро­тше і найв­лу­чні­ше ви­зна­че­н­ня су­тно­сті про­фе­сії — ци­тую мо­вою ори­гі­на­лу: «Ре­жис­сер дол­жен СОЧИНИТЬ ка­ждую фра­зу».

І ще одна про­фе­сій­на «та­єм­ни­ця ве­ре­ско­во­го ме­ду» від Ми­тни­цько­го. Зна­йо­ма ба­га­тьом кар­ти­на: іде йо­го ви­ста­ва — про­те Еду­ард Мар­ко­вич не в за­лі, не за ла­штун­ка­ми, а в ка­бі­не­ті. Уві­мкне­но ра­діо- (у пі­зні­ші ча­си — те­ле-) транс­ля­цію. Ми­тни­цький на­віть не по­зи­рає на екран. І до ра­діо не ду­же до­слу­ха­є­ться. Але, як ви­яв­ля­є­ться, все чує. Бо ж ди­ви­ти­ся — мар­но: кар­тин­ка чі­тко ви­бу­до­ва­на, з неї не зро­зу­мі­єш, що сьо­го­дні так чи не так. А от ву­хо роз­пі­знає фальш не­по­хи­бно. На слух — все оче­ви­дно. Урок!

І в «Жи­во­му тру­пі», і у «П’яти пу­дах ко­ха­н­ня» (ре­мар­ка — і на­да­лі, у «Мо­ре...Ніч...Cві­чки...», у «26 кім­на­тах», у «Трьох се­страх») Ми­тни­цький, на­че бо­я­чись зу­пин­ки, все во­дить і во­дить сце­ною ге­ро­їв, зі­штов­ху­ю­чи і роз­во­дя­чи їх, зму­шу­ю­чи шу­ка­ти-пе­ре­слі­ду­ва­ти одне одно­го, а по су­ті — са­мих се­бе; ті­ка­ти від се­бе са­мих — і бу­ти не в змо­зі вте­кти. Не­має спо­кою та при­тул­ку цим роз­гу­бле­ним, роз­чав­ле­ним до­лею лю­дям.

У «П’яти пу­дах ко­ха­н­ня» (а від­го­мо­ном — у «Мо­рі...») вза­га­лі па­ну­ва­ла якась га­ря­чко­ва по­за­ме­жність, ко­ли руй­ну­ю­ться бу­дья­кі вну­трі­шні бар’єри — і ті, що «пе­ре­кри­ва­ють» низь­ке, ни­це в лю­ди­ні, і ті, які за­ва­жа­ють про­я­ви­ти­ся ви­со­ко­му. До­ве­де­н­ня си­ту­а­ції до обмі­жної, по­стій­не, на гра­ні фо­лу ре­жи­сер­ське за­го­стре­н­ня. Бу­ди- но­чок із карт, від­кри­тий усім ві­трам, дво­яру­сна вер­те­пна скринь­ка, від якої за­ли­шив­ся са­мий кар­кас, де про­я­ви «вер­ху» та «ни­зу» оста­то­чно пе­ре­мі­ша­ні, змі­ще­ні. Усі усіх та все ба­чать і чу­ють. Ілю­зія мо­жли­во­сті ви­хо­ду: зда­ва­лось би, ні­що тут не три­має...

І три­ває жит­тє­ва гра. Пси­хо­ло­гі­чний ре­бус. Ілю­стра­ція до Е. Бер­на («Ігри, в які гра­ють лю­ди» та «Лю­ди, які гра­ють в ігри»), до «Акцен­ту­йо­ва­них осо­би­сто­стей» К. Ле­он­гар­да. «Сво­їм жи­т­тям до се­бе до­рів­ня­тись » — але це не­мо­жли­во. Кон­флікт — все­ре­ди­ні ко­жно­го. Зро­зу­мі­ти бо­дай са­мих се­бе — не ка­жу­чи вже про ін­ших. Не со­ро­ми­ти­ся вла­сних щи­рих ду­шев­них по­ру­хів. Зна­ти свої справ­жні ба­жа­н­ня. Не уда­ва­ти з се­бе ко­гось — яко­гось — ін­шо­го. Зна­йти се­бе — і не зля­ка­ти­ся. Але — ви­прав­до­ву­є­мо се­бе, ко­ли не слід, і со­ро­ми­мо­ся се­бе — не до ла­ду. Ко-

жен ви­став­ляє ра­ху­нок, за­глу­ша­ю­чи при цьо­му свій вну­трі­шній го­лос. «Швид­ше б усе це ми­ну­ло­ся, швид­ше б змі­ни­ло­ся якось на­ше не­до­ла­дне, не­ща­сли­ве жи­т­тя...»

«П’ЯТЬ ПУ­ДІВ КО­ХА­Н­НЯ»

Ця ви­ста­ва про те, що лю­би­ти до са­мо­зре­че­н­ня, без­на­дій­но — ін­шо­го лег­ше, ніж лю­би­ти й по­ва­жа­ти се­бе — в со­бі.

Ми­тни­цький то­ді про­йшов повз де­які по­тен­цій­но ба­га­ті на па­ра­до­кси мо­мен­ти лі­те­ра­тур­но­го, дра­ма­тур­гі­чно­го текс­ту, але на­то­мість за­про­по­ну­вав па­ра­до­кси сце­ні­чні. По­де­ко­ли мо­жна бу­ло про­чи­та­ти, ви­ра­ху­ва­ти на­сту­пний хід, але то­го, що ста­не­ться бу­кваль­но за дві хви­ли­ни, пе­ред­ба­чи­ти пра­кти­чно ні­ко­ли не вда­ва­ло­ся.

За­га­лом, кри­те­рій ху­до­жньої до­ско­на­ло­сті ви­ста­ви — ко­ли спри­йма­єш її, ана­лі­зу­єш, мір­ку­єш про сце­ні­чне жи­т­тя як про ціл­ко­ви­ту ін­шо-ре­аль­ність, са­мо­цін­ну, са­мо­до­ста­тню. Не менш (на­віть — більш) ре­аль­ну, аніж вла­сне дій­сність.

«Я имел по­длость убить эту «Чай­ку», — мо­гли б ска­за­ти то­ді, в 1993—1994-х Дми­тро Та­ба­чник та йо­го по­сі­па­ки, як­би від­чу­ва­ли хоч кри­хту сум­лі­н­ня.

Але Ми­тни­цький ні­ко­ли не мав осо­бли­вих ілю­зій що­до лю­дей і люд­ства за­га­лом. Він був то­чний та про­ни­кли­вий, ча­сом про­ни­зли­вий у пси­хо­ло­гі­чних рі­ше­н­нях, але не міг за­ли­ша­ти­ся на рів­ні роз­гля­ду ін­тим­них пе­ре­жи­вань. Лю­ди­на са­ма по со­бі для ньо­го менш ці­ка­ва і зро­зумі­ла, аніж пев­ний за­галь­ний ме­ха­нізм, за­галь­ний ді­а­гноз, вза­є­мозв’ яз­ки. Ко­рон­ний йо­го жанр — со­ці­аль­но-пси­хо­ло­гі­чна екс­цен­трі­а­да, де ле­две не го­лов­ним за­со­бом роз­кри­т­тя дум­ки стає при­йом, ча­сто сві­до­мо ого­ле­ний. Від «Гам­ле­та», де ре­жи­сер пре­па­ру­вав зви­чаї дан­сько­го дво­ру як ко­му­наль­ної ку­хні, — че­рез «Я вам по­трі­бен, па­но­ве!» та « Майн Кампф » ( ре­мар­ка — аж до «Трьох се­стер» «роз­стріль­ною » з глу­хою сті­ною із ва­ліз) тя­гне­ться са­ме та­ка ни­то­чка.

І тут не обі­йти­ся без по­ня­т­тя « со­ці­аль­ної гри » і вну­трі­шньої за­лу­че­но­сті до неї. Ми­тни­цький — кла­си­чний пер­со­наж ці­єї гри: йо­му пов­ною мі­рою вла­сти­ве те, що ко­лись на­зи­ва­ли « актив­ною гро­ма­дян­ською по­зи­ці­єю». По­ка­зо­во: на від­мі­ну від ін­ших « ре­фле­ксу­ю­чих ін­те­лі­ген­тів», ко­трі за­хо­пле­но ро­ман­ти­зу­ють кра­су при­ро­ди, він ні­ко­ли не від­чу­вав кай­фу, ска­жі­мо, від від­по­чин­ку на мо­рі — йо­му б до лю­дей... І те­а­тру, який ство­рю­є­ться прин­ци­по­во « по­за » — у під­ва­лі, на узбіч­чі, не спри­ймав та­кож. На чіль­но­му мі­сці для ньо­го — зав­жди пев­ний кон­флікт з ре­а­лі­я­ми нав­ко­ли­шньої дій­сно­сті, про­ти­сто­я­н­ня їм.

Він роз­він­чує Дон Жу­а­на ( « Дон Жу­ан по­ми­рає, як усі » , Т. Ма­зі­лу) — по­се­ре­дність, жер­тву нев­га­мов­ної жа­ги на­тов­пу ство­рю­ва­ти со­бі мі­фи; у « Майн Кампф» пре­па­рує ме­ха­нізм при­хо­ду до вла­ди Гі­тле­ра: по­тен­цій­ні ти­ра­ни на­ха­бні­ють рів­но на­стіль­ки і так швид­ко, як до­зво­ля­ють їм щи­ро­сер­дні гу­ма­ні­сти. І в під­текс­ті тут — ледь не пря­мі алю­зії сто­сов­но мо­жно­влад­ців.

Істо­рія хам­сько­го — за вка­зів­кою «зго­ри» — ви­гна­н­ня Ми­тни­цько­го із хро­ні­чно «при­двор­но­го » Те­а­тру ро­сій­ської дра­ми іме­ні Ле­сі Укра­їн­ки ли­ше за­го­стри­ла в ньо­му не­зго­ду з тим, що від­бу­ва­ло­ся нав­ко­ло. Тож у «Жи­во­му тру­пі» ви­зна­чаль­ним для ньо­го ста­ло від­чу­т­тя лю­ди­ни за­гна­ної: «Аби бо­дай не про­ки­да­ти­ся... » — а як го­лов­на мі­шень ви­сту­пає на­ві­же­на зграя чи­нов- ни­ків-слід­чих, що їх «да­лі пе­ред­по­кою» і про­пу­ска­ти бу­ло не слід. А ось аль­тер­на­ти­ва — «степ... де­ся­те сто­лі­т­тя.... не сво­бо­да, а во­ля...» («ци­ган­ська» лі­нія п’єси) у ви­ста­ві ви­гля­да­ла бу­та­фор­ською й не над­то пе­ре­кон­ли­вою. Тож не див­но: звід­кі­ля ж узя­ти­ся Знан­ню про Ви­віль­не­н­ня, якщо жи­т­тя са­мо­го ми­тця дав­но й мі­цно — сві­до­мо! — ре­гла­мен­то­ва­не якраз- та­ки від­по­від­но до прин­ци­пу «усві­дом­ле­ної не­об­хі­дно­сті»?!

Ми­тни­цький пра­гне у жит­ті чі­тких та чин­них пра­вил — хо­ча б для то­го, аби їх об­хо­ди­ти. Та­ких, які вста­но­вив раз і на­зав­жди у се­бе, на лі­во­му бе­ре­зі.

РЕМАРКИ ІЗ «СЬО­ГО­ДНІ», ДЕ ВЖЕ ОСТА­ТО­ЧНО ВЖИТО МИНУЛИЙЧАС

...Смерть Ми­тни­цько­го при­го­лом­ши­ла, ви­би­ла з пам’яті, «на­кри­ла» з го­ло­вою, бу­кваль­но вир­ва­ла з рук що­ден­ну ро­бо­ту, яка геть зу­пи­ни­ла­ся. Див­но: ні­би ж і зна­ли, і вже на­віть че­ка­ли, і вза­га­лі — 87, а не 60 з хво­сти­ком, як не­що­дав­но Сла­вин­сько­му чи Ка­сья­но­ву... І все одно — під час про­ща­н­ня в те­а­трі скла­ло­ся та­ке вра­же­н­ня, що сху­дли, змар­ні­ли й зні­яко­ві­ли усі: і ті, хто мав до «ді­да» якісь дав­ні ра­хун­ки, обра­зи, і ті, хто, з ін­шо­го бо­ку, вза­га­лі ма­ло з ним пе­ре­ти­нав­ся...

За май­же 40 ро­ків ке­ру­ва­н­ня те­а­тром — з пе­ре­р­вою на два се­зо­ни — Ми­тни­цький ви­бу­ду­вав жорс­тку управ­лін­ську вер­ти­каль, на «ма­ків­ці» якої був він сам, а в ни­жній то­чці — на­яв­ність/від­су­тність ту­а­ле­тно­го па­пе­ру в гля­да­цькій вби­раль­ні. Тож ни­ні­шня за­галь­на роз­гу­бле­ність — при­ро­дна: не­має на­ви­чок при­йма­ти рі­ше­н­ня са­мо­стій­но.

І спра­ва тут не в осо­би­сто­стях, а у пев­ній па­трі­ар­халь­ній мо­де­лі — в тра­ди­ці­ях Ва­ти­ка­ну (та й там най­дов­ший тер­мін пе­ре­бу­ва­н­ня Па­пи Рим­сько­го на «по­са­ді» ста­но­вить усьо­го-на-всьо­го не­пов­них 32 ро­ки): якщо змі­ни­ти прі­зви­ще на «Гон­ча­ров», «Плу­чек», «Лю­би­мов» чи «За­ха­ров», кар­ти­на бу­де та­кою ж.

У будь-яко­му ра­зі, цей те­атр уже ні­ко­ли не бу­де та­ким, як ра­ні­ше. Все. Епо­ха скін­чи­ла­ся.

...Ми­тни­цький був лю­ди­ною не­про­стою. І я не знаю тих, у ко­го з ним скла­да­ли­ся про­сті й без­хмар­ні сто­сун­ки. До­сить ска­за­ти, що ле­две не ко­жен ки­їв­ський кри­тик (вклю­ча­ю­чи й та­ких акса­ка­лів, як по­кій­на В. І. За­бо­ло­тна) по­бу­вав (а то й не­о­дно­ра­зо­во) у двох іпо­ста­сях — жа­да­но­го го­стя в ка­бі­не­ті на пер­шо­му по­вер­сі, пра­во­руч, та фі­гу­ран­та «чор­но­го спи­ску» тих, ко­го «вє­лє­но» не пу­ска­ти до те­а­тру. Але за­раз це вже не має жо­дно­го зна­че­н­ня.

... У фрі­ше­во­му « Сан­та Кру­сі » — ви­ста­ві, що­до якої Ми­тни­цький зро­бив нам, по­ста­но­во­чній гру­пі, ли­ше одне (!) дрі­бне за­ува­же­н­ня, і ми йо­го вра­ху­ва­ли, — сві­тлої пам’яті Дми­тро Лук’янов ка­зав зі сце­ни: «У Го­но­лу­лу я зу­стрів одно­го ста­ро­го ка­пі­та­на, в яко­го ли­ши­ла­ся одна ко­ха­на — астро­но­мія. Ми зав­жди ке­пку­ва­ли з ньо­го, бо ні­що ін­ше йо­го не ці­ка­ви­ло... Він брав апель­син. Ось, ка­зав він, Мі­сяць. І не тер­пів на­смі­шок! Он той гло­бус — Зем­ля. Між ни­ми бу­ло сім кро­ків, я то­чно пам’ятаю. А що по­се­ре­ди­ні, за­пи­ту­вав він? На­віть не по­ві­тря, не сві­тло! Ні­чо­го, крім но­чі, Все­сві­ту, смер­ті, ні­чо­го вар­то­го ува­ги, — про­сто ні­чо­го! ...Я не знаю, чи вір­но це. Він був ве­ли­кий ди­вак. Але я не міг би обі­бра­ти апель­син, не зга­дав­ши про ньо­го».

Я зга­ду­ва­ти­му про Вас, Еду­ар­де Мар­ко­ви­чу.

ФО­ТО ЄВ­ГЕ­НА ЧЕКАЛІНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.