«Моя «зброя» – го­лос!»

Оль­га Па­сі­чник да­ла у Ки­є­ві май­стер-кла­си ба­ро­ко­во­го співу для уча­сни­ків май­бу­тньо­го гранд-про­е­кту OPEN OPERA UKRAINE

Den (Ukrainian) - - Культура - На­та­лія СЕМЕНЕНКО, му­зи­ко­зна­вець

УМи­сте­цько­му Ар­се­на­лі під про­во­дом ві­до­мої спів­а­чки Оль­ги Па­сі­чник (Поль­ща — Укра­ї­на) від­бу­ли­ся уро­ки во­ка­лу, де мис­тки­ня по­ді­ли­ла­ся з мо­ло­ди­ми ко­ле­га­ми та­єм­ни­ця­ми ви­ко­нав­ської май­стер­но­сті — із рук до рук, із вуст до вуст. Це бу­ли го­ди­ни на­си­че­но­го ін­те­р­акти­ву — «пе­да­гог — сту­ден­ти», які ста­ли під­каз­кою для со ліс тів май бут ньої прем’єри опе­ри «Ацис та Га­ла­тея» Г. Ген­де­ля, анон­со­ва­ної про­е­ктом OPEN OPERA UKRAINE. Ау­ди­то­рія ба­жа­ю­чих ста­ти уча­сни­ка­ми або при­найм­ні свід­ка­ми май­стер-кла­сів збіль­ши­ла­ся в ра­зи зав­дя­ки он-лайн транс­ля­ці­ям на YouTube.

« День » по спіл ку вав ся з Оль - гою Іго рів ною, яка ба га то ро ків жи­ве і пра­цює у Вар­ша­ві та ім`я якої по­над два де­ся­ти­лі­т­тя при - кра шає афі ші зна ме ни тих опер - них май дан чи ків єв ро пейсь ких міст. А по­ча­ли ми роз­мо­ву з то­го, що не­зва­жа­ю­чи на розв’яза­ну пів­ніч ним су сі дом вій ну на схо ді і ане­ксо­ва­ний Крим, ми на­хо­ди­мо­ся ні­би в па­ра­лель­ній ре­аль­но­сті, на­ма­га­є­мо­ся ви­ве­сти на куль­тур­ну ор­бі­ту Укра­ї­ни ба­ро­ко­ве спів­а­цьке ми­сте­цтво. В скла­дний час акти­ві­зу­ю­ться ми­сте­цькі си­ли, при­чо­му са­ме зав­дя­ки мо­ло­до­му по­ко­лін­ню, яке по­ки ще не за­яви­ло про се­бе і про на­шу кра­ї­ну на пов­ний го­лос...

— Га­даю, ко­жна нор­маль­на лю­ди­на, у якої є сер­це, не мо­же спо­кій­но жи­ти й по­чу­ва­ти­ся, ко­ли в кра­ї­ні йде вій­на, хо­ча і не на всій те­ри­то­рії. Але ко­ли у вас бо­лить ру­ка, а во­на ж є ча­сти­ною ці­ло­го ва­шо­го тіла, то во­но все у вас бо­лі­ти­ме. Від то­го ча­су, ко­ли роз­по­ча­ла­ся вій­на, ні­хто з нас не ви­хо­дить на сце­ну у врів­но­ва­же­но­му ста­ні — ні я, ні моя се­стра На­та­ля Па­сі­чник (ві­до­ма укра­їн­сько-швед­ська пі­а­ніс­тка, за­снов­ник і ди­ре­ктор Укра­їн­сько­го Ін­сти­ту­ту у Шве­ці. — Н.С.). Ко­жна у свій спо­сіб при­кла­дає зу­си­л­ля до то­го, що­би на­бли­зи­ти ба­жа­ну пе­ре­мо­гу. Я маю на ува­зі не ли­ше вій­сько­ву пе­ре­мо­гу, а й пе­ре­мо­гу в се­ре­ди­ні са­мої Укра­ї­ни, — ка­же Оль­га ПА­СІ­ЧНИК. — Як­би я ма­ла ро­ків 20+ , то по­ду­ма­ла, що­би по­мі­ня­ти своє мі­сце пе­ре­бу­ва­н­ня. Мо­же мої ру­ки бу­ли б при­да­тні в ін­шо­му мі­сці. Та, зва­жа­ю­чи на те, що я на цей час маю сер­йо­зні на­бу­тки у ца­ри­ні му­зи­чно­го ми­сте­цтва, по­ду­ма­ла, що моя «зброя» — го­лос і це є те, що я вмію най­кра­ще ро­би­ти. Я мо­жу до­по­мог­ти на­шим мо­ло­дим та­ла­но­ви­тим спів­а­кам, пе­ре­да­ти їм свої зна­н­ня, мо­жу все­ли­ти у них ві­ру в те, що те, чим во­ни за­йма­ю­ться має сенс і пер­спе­кти­ву. То­му ду­маю, що ко­ли в одній сто­ро­ні кра­ї­ни ідуть вій­сько­ві дії, що­би на ін­шій, мир­ній те­ри­то­рії, ці ді­ти ма­ли мо­жли­вість роз­ви­ва­ти й вдо­ско­на­лю­ва­ти свої та­лан­ти.

«СА­МА ВСЕ ЖИ­Т­ТЯ ВЧУСЯ»

— Хто іні­ці­ю­вав про­ве­де­н­ня у Ки є ві май с тер- кла сів для мо ло - дих спів­а­ків, сту­ден­тів му­зи­чних ви­шів?

— На цей раз іні­ці­а­ти­ва не бу­ла мо­єю. Ба­га­то ра­зів озву­чу­ва­ла свої про­е­кти, пов’яза­ні із «впро­ва­дже­н­ням» му­зи­ки ба­ро­ко у Льво­ві й Ки­є­ві. Зре­штою, цей за­дум має три­ва­лу істо­рію. По­сту­по­во він ви­зрі­вав ще за ча­сів сві­тлої пам’яті сла­ве­тної спів­а­чки, мо­го пе­да­го­га Єв­ге­нії Мі­ро­шни­чен­ко, яка зро­би­ла чи­ма­ло спроб що­до від­кри­т­тя у Ки­є­ві Ка­мер­ної опе­ри. На жаль, во­ни то­ді так і не увін­ча­ли­ся успі­хом...

Га­даю, на­ра­зі по­лі­ти­чна во­ля для по­зи­тив­но­го розв’яза­н­ня цьо­го пи­та­н­ня є, хо­ча за­галь­на си­ту­а­ція зви­чай­но зов­сім ін­ша. Крім то­го, ра- ні­ше бра­ку­ва­ло не­об­хі­дно­го під­ґрун­тя й фа­хів­ців, які мо­гли би ста­ти ви­ко­нав­ця­ми ці­єї іні­ці­а­ти­ви. Втім, на­ра­зі у Ки­є­ві утво­ри­ла­ся гру­па лю­дей, зда­тних актив­но втру­ти­ти­ся у цей про­цес... Сві­то­ва пра­кти­ка свід­чить, що до про­грам між­на­ро­дних кон­кур­сів во­ка­лі­стів обов’яз­ко­во вне­се­ні тво­ри ба­ро­ко­вої до­би, і що ви­ко­на­н­ня ба­ро­ко­вої му­зи­ки на­ши­ми спів­а­ка­ми не є на то­му рів­ні, яко­го очі­кує від них єв­ро­пей­ський слу­хач, а тим біль­ше кон­кур­сне жу­рі. По су­ті музика ба­ро­ко за­ли­ша­єть ся ка мін ням спо ти кан ня для ук ра ї нсь кої спі ваць кої мо ло ді. От­же, на­став час са­ме про­фе­сіо - на­лам актив­ні­ше втру­ти­ти­ся у цей про­цес. Чу­до­во, що ор­га­ні­зу­ва­ла­ся гру­па мо­ло­дих іні­ці­а­тив­них лю­дей, які ство ри ли про ект Open Opera Ukraine. Ще у ми­ну­ло­му ро­ці про­ект Open Opera Ukraine здій­сни­ла успі­шну по­ста­нов­ку опе­ру Г. Пер­сел­ла «Ді­до­на та Еней». Спі­ва­цька мо­лодь ді­ста­ла мо­жли­вість за­ну­ри­ти­ся у атмо­сфе­ру єв­ро­пей­сько­го на­вча­н­ня ба­ро­ко­во­го во­ка­лу, ак тив но до лу чи ти ся до про це су опа­но­ву­ва­н­ня не­про­стої во­каль­ної те­хні­ки, до­не­сти не­по­втор­ний дух ті­єї ди­во­ви­жної до­би до су­ча­сної пуб лі ки. От­же, з’ явив ся пев ний до­свід в осво­єн­ні ба­ро­ко­вих ше­дев­рів і в цьо­му ро­ці во­ни ви­рі­ши­ли по ста ви ти ан г ло мов ну опе ру Г. Ф. Ген­де­ля «Ацис і Га­ла­тея». — Це — мо­ло­ді лю­ди? — Не тіль­ки. Є спів­а­ки, му­зи­ко­знав­ці і ди­ри­ген­ти з не­ве­ли­ким до­сві­дом. Де­які з них їзди­ли на кур­си до Єв­ро­пи. Вре­шті-решт, є Youtube, Ін­тер­нет. Це дає змо­гу по­мі­ти­ти, що есте­ти­ка му­зи­чно­го ви­ко­нав­ства у сві­ті ра­зю­че змі­ни­ла­ся. Мо­жли­во, во­на до нас не так швид­ко, та по ти­хень­ку все ж до­хо­дить.

— Опе­ра «Ацис і Га­ла­тея» бу­ла на­пи­са­на Ген­де­лем 200 ро­ків то­му і це пер­ший твор ціл­ком на ан­глійсь- ко­му текс­ті без ду­блю­ва­н­ня на іта­лій­ську, що то­ді по­всю­дно пра­кти­ку­ва­ло­ся у сві­ті, адже іта­лій­ські му­зи­кан­ти три­ва­лий час за­ли­ша­ли­ся за­ко­но­дав­ця­ми му­зи­чної мо­ди у Єв­ро­пі, а на­ціо­наль­ні ком­по­зи­тор­ські шко­ли ще бу­ли на ста­дії фор­му­ва­н­ня. Чо­му на­ра­зі ви­бір ор­га­ні­за­то­рів ки­їв­ської мо­ло­ді­жної по­ста­нов­ки при­пав са­ме на цю опе­ру?

— Це своє­рі­дний ре­ве­ранс пе­ред мо­лод­дю, адже в наш час ан­глій­ська мо­ва най­по­пу­ляр­ні­ша у сві­ті. Рі­ше­н­ня здій­сни­ти по­ста­нов­ку «Аци­са та Га­ла­теї» ста­ло ло­гі­чним про­дов­же­н­ням вда­ло­го ми­ну­ло­рі­чно­го до­сві ду ор га ні за то рів у по ста нов ці «Ді­до­ни та Енея». Ця опе­ра, на від­мі­ну від ба­га­тьох ба­ро­ко­вих опер то­го ж Ген­де­ля, що мо­жуть йти по три го­ди­ни по­спіль, не­ве­ли­ка за мас­шта­бом, що теж грає на її ко­ристь.

Со­лі­стів оби­ра­ла за за­хі­дни­ми стан­дар­та­ми: про­ве­ли ка­стинг, і ко­ли по­ча­тко­вий етап вже бу­ло прой­де­но, ор­га­ні­за­то­ри звер­ну­ли­ся до ме не че рез Фей с бук із про по зи - ці­єю про­ве­сти май­стер-кла­си, ви­зна­чив­ши вже то­чну да­ту. І хо­ча я бу­ла зайня­та, та в Укра­ї­ні та­кі акції не ро­бля­ться що­ден­но, тож усі свої за­зда­ле­гідь за­пла­но­ва­ні за­хо­ди пе ре су ну ла, аби зро би ти для та­ла­но­ви­тих ді­тей ма­кси­мум ко - ри­сно­го. Всі спів­а­ки актив­но на­ла­што­ва­ні на пі­зна­н­ня, а го­лов­не — ма­ють чу­до­ві го­ло­си.

— Де­хто зі спів­а­ків вва­жає, що ви­ко­на­н­ня су­ча­сної му­зи­ки, в якій ча­сто від­су­тня кла­си­чна ме­ло­ди­ка з при­ро­дни­ми ін­то­на­ці­я­ми, за­гро­жує ста­ну їхньо­го го­ло­су. А от у ва­шо­му ре­пер­ту­а­рі є чи­ма­ло му­зи­ки ХХ сто­лі­т­тя, зокре­ма, А. Шен­бер­га. Якою є ва­ша по­зи­ція що­до цьо­го?

— Уяв­ле­н­ня що­до шкі­дли­во­го впли­ву су­ча­сної му­зи­ки на спів­а­цький го­лос є аб­со­лю­тно хи­бним. Адже су­ча­сна музика, як це не па­ра­до­ксаль­но зву­чить, у сво­їй су­ті по­ді­бна до ба­ро­ко­вої. Що­прав­да, на від­мі­ну від ба­ро­ко­вої во­на по­тре­бує ко­мен­та­рів, бо якщо му­зи­кан­ти ба­ро­ко шу­ка­ли афе­кту, яскра­во­го емо­цій­но­го ви­слов­лю­ва­н­ня, то су­ча­сна музика апе­лює пе­ре­д­усім до ін­те­ле­кту. Та гли­бин­на су­тність су­ча­сно­сті та ба­ро­ко є по­ді­бни­ми між со­бою: во­ни не­суть у со­бі не ли­ше по­верх­не­вий емо­цій­ний ефект, до яко­го при­йшов, зре­штою, ро­ман­тизм, де не тре­ба бу­ло вми­ка­ти ін­те­лект: там до­ста­тньо від­чу­ва­ти му­зи­ку ін­ту­ї­тив­но. Крім то­го, пар­ти­ту­ри ро­ман­ти­чних тво­рів ще­дро оздо­бле­ні ком­по­зи­то­ра­ми де­таль­ни­ми вка­зів­ка­ми що­до аго­гі­ки, ди­на­мі­чних ню­ан­сів і т. п. На­то­мість ком­по­зи­тор ба­ро­ко­вої до­би най­ча­сті­ше за­ли­шав ви­ко­нав­цю аб­со­лю­тно «го­лий» текст, що зна­чно ускла­днює про­цес осми­сле­н­ня й тра­кту­ва­н­ня пар­ти­ту­ри.

Я вже по­над 17 ро­ків за­про­ва­джую у Єв­ро­пі, при­мі­ром, ви­кла­да­ю­чи в Опер­ній ака­де­мії, що діє при Ве­ли­ко­му те­а­трі — в На­ціо­наль­ній опе­рі Вар­ша­ви. Ме­ні до­во­ди­ться про­во­ди­ти сту­дії та­кож у Поль­щі, Сло­вач­чи­ні, Ли­тві...

— Як здо­бу­ва­ли свій ви­кла­да­цький до­свід?

— Ще ко­ли я щой­но осе­ли­ла­ся у Вар­ша­ві, до ме­не по­ча­ли звер­та­ти­ся ко­ле­ги за до­по­мо­гою й кон­суль­та­ці­єю що­до ви­ко­нав­ства: як най­кра­ще за­спі­ва­ти ту або ін­шу арію. Спо­ча­тку я зо­се­ре­джу­ва­ла ува­гу на су­то те­хні­чних ре­чах, во­дно­час по­сту­по­во по­ча­ла при­гля­да­ти­ся й до рі­зно­го ти­пу го­ло­сів. На пер­ших по­рах не ри­зи­ку­ва­ла тор­ка­ти­ся будь-яких го­ло­сів окрім со­пра­но, оскіль­ки, спи­ра­ю­чись на вла­сні від­чу­т­тя, кра­ще ро­зумі­ла спе­ци­фі­ку са­ме цьо­го го­ло­су. Крім то­го, зав­жди під­хо­ди­ла до ін­ших спів­а­ків і роз­пи­ту­ва­ла про ви­ко­нав­ські тон­ко­щі, не сти­да­ла­ся ста­ви­ти за­пи­та­н­ня, ко­ли чо­гось не зна­ла. Зі­зна­ю­ся: са­ма вчуся весь час. У мо­є­му ре­пер­ту­а­рі є до­сить рі­зні за сти­лем тво­ри, я не спе- ці­а­лі­зу­ю­ся в яко­мусь одно­му сти­лі, одній епо­сі. Ме­ні по­ща­сти­ло спів­а­ти рі­зно­ма­ні­тний ре­пер­ту­ар з най­кра­щи­ми ди­ри­ген­та­ми су­ча­сно­сті, тож зав­жди бу­ло в ко­го вчи­ти­ся. Це най­ви­да­тні­ші ди­ри­ген­ти су­ча­сно­сті, з яки­ми ме­ні ви­па­ло тво­ри­ти му­зи­ку, осо­бли­во ста­ро­вин­ну: це бри­тан­ський кла­ве­си­ніст, опер­ний ди­ри­гент, фа­хі­вець з ба­ро­ко­вої му­зи­ки Крі­сто­фер Хо­гвуд, Жан Клод Маль­гу­ар — фран­цузь­кий ди­ри­гент, піо­нер ба­ро­ко­во­го ви­ко­нав­ства, Марк Мін­ков­скі — ди­ри­гент — ві­зіо­нер, осо­бли­во у опер­но­му ре­пер­ту­а­рі, Тре­вор Де­від Пін­нок — бри­тан­ський кла­ве­си­ніст, ди­ри­гент, пред­став­ник ау­тен­ти­чно­го ви­ко­нав­ства, От­та­віо Дан­то­не — кла­ве­си­ніст, за­снов­ник і ке­рів ник іта лійсь ко го ан сам б лю Accademia Bizantina, який спе­ці­а­лі­зу­є­ться на му­зи­ці XVII—XVIII ст. в ау­тен тич но му ви ко нан ні, Ре не Якобс — бель­гій­ський кон­тра­те­нор і ди­ри­гент, во­ло­дар пре­мії «Грем­мі» та ба­га­то ін­ших.

«СПІЛ­КУ­ВА­Н­НЯ З ЄВГЕНІЄЮ МІ­РО­ШНИ­ЧЕН­КО СТА­ЛО БЕЗЦІННОЮ ШКО­ЛОЮ»

— Як вам вда­ло­ся опа­ну­ва­ти над­зви­чай­но важ­ке ми­сте­цтво ба­ро­ко­во­го ви­ко­нав­ства? Яку роль у спів­а­цькій кар’єрі ві­ді­гра­ла ва­ша на­став­ни­ця Єв­ге­нія Се­ме­нів­на Мі­ро­шни­чен­ко?

— До Єв­ге­нії Се­ме­нів­ни я по­тра­пи­ла пі­сля за­кін­че­н­ня му­зи­чно-пе­да­го­гі­чний ін­сти­тут у Рів­но­му, ма­ю­чи за со­бою сер­йо­зну фор­те­пі­ан­ну, ди­ри­гент­ську та за­галь­ну му­зи­чну осві­ту. Ма­ла пев­ний му­зи­чний ба­гаж і во­каль­на пра­кти­ка: під час на­вча­н­ня я ча­сто ро­би­ла аран­жу­ва­н­ня для во­каль­но­го тріо «Со­нет», з яким ми ба­га­то ви­сту­па­ли і зго­дом на­віть ді­йшли до пер­шої про­гра­ми те­ле­ба­че­н­ня. Ма­ла та­кож кіль­ка ро­ків за­нять із мо­їм пер­шим пе­да­го­гом во­ка­лу На­ді­єю Са­фро­но­вою, яка бу­ла уче ни цею Одар ки Бан д ровсь кої, пле­мін­ни­ці слав­но­зві­сної Со­ло­мії Кру­шель­ни­цької, но­сія най­кра­щої іта­лій­ської во­каль­ної шко­ли.

Пер­ший кон­такт з ба­ро­ко­вим во­ка­лом від­був­ся ще під час сту­дій у Рів­но­му, ко­ли я ма­ла ви­сту­пи в Ор­ган­но­му за­лі, зокре­ма з ві­до­мим ор­га­ні­стом і му­зи­чно-гро­мад­ським ді­я­чом Оре­стом Ко­ва­лем. Ба­ро­ко­ва лі­нія мо­єї до­лі на­кре­сли­ла­ся арі­я­ми Й. С. Ба­ха. І ця стеж­ка ви­яви­ла­ся най­при­ро­дні­шою: я по­ча­ла рух від пра­виль­но­го дже­ре­ла... Єв­ге­нія Се­ме­нів­на зі мною за­йма­ла­ся пе­ре­ва­жно іта­лій­ською му­зи­кою, бель­кан­то, й тро­хи ро­сій­ською, з’ясу­ва­ло­ся, що це я ско­рі­ше при­вер­та­ла ува­гу Ми­ро­шни­чен­ко до ста­ро­вин­ної му­зи­ки, ніж во­на са­ма. Упро­довж ба­га­тьох ро­ків, вже по за­кін­чен­ні кон­сер­ва­то­рії, я над­си­ла­ла їй ксе­ро­ко­пії нот кон­цер­тних арій Мо­цар­та, Ген­де­ля, що ні­ко­ли не зву­ча­ли в Укра­ї­ні. Во­на з ве­ли­кою ці­ка­ві­стю ста­ви­ла­ся до них. Ска­жу біль­ше: ко­ли сту­ден­ткою Ш кур­су (а по­сту­пи­ла я від­ра­зу на ІІ курс) отри­ма­ла Дру­гу пре­мію на кон­кур­сі у Хер­то­ген­бо­ші (Ні­дер­лан­ди, 1994), а спів­а­ла там те­хні­чно не зов­сім так, як ре­ко­мен­ду­ва­ла Єв­ге­нія Се­ме­нів­на, а біль­ше ко­ри­сту­ю­чись вла­сною ін­ту­ї­ці­єю, во­на по­го­ди­ла­ся із мо­єю тра­ктов­кою, і ска­за­ла: «До­бре, спів­ай як то­бі зру­чно». При­чо­му я бу­ла хі­ба що не єди­ною її сту­ден­ткою, якій до­зво­ля­ли­ся та­кі во­каль­ні «воль­но­сті». Во­дно­час в арі­ях з її вла­сно­го ре­пер­ту­а­ру во­на ре­тель­но сте­жи­ла за до­три­ма­н­ням її вка­зі­вок. І нав­па­ки: в мо­їх ін­тер­пре­та­ці­ях ста­ро­вин­ної

му­зи­ки во­на аб­со­лю­тно зі мною не спе­ре­ча­ла­ся. Уя­віть со­бі та­кий факт: на мій ди­плом­ний ви­ступ (1995 рік!) са­ме зїї іні­ці­а­ти­ви бу­ло за­про­ше­но пра­ців­ни­ків сто­ли­чно­го ра­діо, які зро­би­ли за­пис усі­єї мо­єї про­гра­ми...

Спіл­ку­ва­н­ня зЄв­ге­ні­єю Се­ме­нів­ною ста­ло безцінною шко­лою не ли­ше у про­фе­сій­но­му пла­ні, а й у за­галь­но­люд­сько­му. В пе­рі­од, ко­ли я вже роз­по­ча­ла пра­цю у Вар­ша­ві, ме­ні зрід­ка ви­па­да­ло при­їжджа­ти до Ки­є­ва й на­віть но­чу­ва­ти у квар­ти­рі Ми­ро­шни­чен­ко, бо во­на ду­же сер­ди­ла­ся, ко­ли я зу­пи­ня­ла­ся в ін­ших лю­дей. Пам’ятаю її дім, де бу­ло пов­но со­бак: во­на ча­сто під­би­ра­ла на ву­ли­ці ки­ну­тих тва­рин, без­шер­сті, хво­рих, на­да­лі опі­ку­ю­чись ни­ми. Єв­ге­нія Се­ме­нів­на зав­жди під­три­му­ва­ла своїх сту­ден­ток... При­то­му це бу­ла не­ор­ди­нар­на осо­би­стість. Якось ми ра­зом із нею їха­ли ма­ши­ною, за кер­мом якої си­ді­ла во­на. Ве­ла Єв­ге­нія Се­ме­нів­на ав­тів­ку аб­со­лю­тно не зва­жа­ю­чи на до­ро­жні зна­ки, за вла­сни­ми пра­ви­ла­ми! Нас до­бре стру­со­ну­ло, на що во­на спо­кій­но за­ува­жи­ла: «Не пе­ре­жи­вай, ма­сло знас не зіб’ється»! Ця жін­ка бу­ла на­стіль­ки ви­ра­зна у будь-який мо­мент сво­го жи­т­тя, що ко­жна мит­тє­вість зда­ва­ла­ся про­дов­же­н­ням яко­їсь її ро­лі. Ме­не ні­ко­ли не по­ли­ша­ло від­чу­т­тя, що я маю кон­такт іздо­ро­го­цін­ним са­мо­род­ком, не до кін­ця від­шлі­фо­ва­ним, та в се­ре­ди­ні яко­го аку­му­лю­ва­ла­ся не­при­бор­ка­на ви­бу­хо­вість. На­то­мість то­чно зна­ла, що ко­ли тре­ба бу­ло б по­ді­ли­ти­ся не дво­ма шма­тка­ми хлі­ба, а одним, то це то­чно бу­ла би Єв­ге­нія Се­ме­нів­на. Спіл­ку­ва­н­ня з Мі­ро­шни­чен­ко да­ло ме­ні про­е­кцію усіх люд­ських емо­цій, цнот і сла­бо­стей во­дно­час.

«АЛЬЧІНА — ЦЕ ТА­КА

СО­БІ БА­РО­КО­ВА

«ТРАВІАТА»

— Яку пар­тія з-по­між ці­ло­го гро­на ви­ко­на­них ва­ми опер мо­жна вва­жа­ти «пі­ком» ва­шої спів­а­цької кар’єри?

— Ме­ні до­ве­ло­ся бра­ти участь при­бли­зно у 50 опер­них по­ста­нов­ках, при­чо­му по­ло­ви­на з них — ба­ро­ко­ві. Ма­буть, з тих ба­ро­ко­вих, що я спів­а­ла про­тя­гом 25 ро­ків, по­чи­на­ю­чи з опер Мон­те­вер­ді, я ви­ко­на­ла всі зна­ко­ві пар­тії у най­ві­до­мі­ших опе­рах Ген­де­ля. І , на­пев­не, най­улю­бле­ні­ші з-по­між них — роз­кі­шна пар­тія Джі­нев­ри з опе­ри «Арі­о­дант», Кле­о­па­тра в «Юлії Це­за­рі», і зви­чай­но — Альчіна з одно­ймен­ної опе­ри Ген­де­ля. Са­ме пар­ті­єю Аль­чі­ни я від­зна­чи­ла свій юві­лей — 25-річ­чя твор­чої ді­яль­но­сті. По су­ті во­на ста­ла ло­гі­чним під­сум­ком то­го, чо­го ме­ні вда­ло­ся до­сяг­ти на опер­ній сце­ні за ці ро­ки. Пар­тія — над­скла­дна, та при­то­му най­кра­си­ві­ша за му­зи­кою. Са­ма по­стать ге­ро­ї­ні над­зви­чай­но су­пе­ре­чли­ва, з дру­го­го бо­ку — це силь­на ча­клун­ка, з ін­шо­го — слаб­ка, за­ко­ха­на жін­ка. В кін­ці опе­ри во­на про­грає че­рез те, що, як зви­чай­на лю­ди­на, без тя­ми за­ко­ха­ла­ся. З те­хні­чно­го бо­ку в цій пар­тії по­єд­ну­є­ться лег­кий ко­ло­ра­тур­ний спів, ду­же про­сві­тле­ний та со­ня­чний, з дра­ма­ти­чни­ми і на­віть тра­гі­чни­ми епі­зо­да­ми. Цій пар­тії має від­по­від­а­ти го­лос, зда­тний від­обра­зи­ти усю ко­ло­саль­ну, рі­зно­ма­ні­тну па­лі­тру пе­ре­жи­вань ге­ро­ї­ні... Ще я ду­же лю­блю пар­тію Дон­ни Ан­ни із «До­на Джо­ван­ні» Мо­цар­та. Її спів­а­ла на рі­зних сце­нах упро­довж 20 ро­ків: у Фран­ції, Ні­меч­чи­ні, Бель­гії, Лю­ксем­бур­зі, Япо­нії, Поль­щі. За цей час, від пер­шо­го мо­го ви­сту­пу на сце­ні Льєж­ської опе­ри образ мо­єї Дон­ни Ан­ни, як, зре­штою, і я са­ма, за­знав пев­них транс­фор­ма­цій. А кіль­ка мі­ся­ців то­му за­спі­ва­ла Дон­ну Ан­ну у прем’єр­но­му спе­кта­клі Поль­ської Ко­ро­лів­ської опе­ри.

«ДЛЯ СИ­НА НАЗАРА

МУЗИКА —

ЦЕ ІН­ТЕ­ГРАЛЬ­НА

ЧА­СТИ­НА ЙО­ГО ЖИ­Т­ТЯ»

— Ваш «по­слу­жний спи­сок» вра­жає кіль­кі­стю рі­зно­ма­ні­тних мис тець ких про ек тів, май с тер­кла­сів, кіль­ко­сті СD, роз­га­лу­же­но­му опер­но­му і ка­мер­но­му ре­пер­ту­а­ру. Як ви­три­му­є­те та­кий на­пру­же­ний ритм жи­т­тя і не ли­ше всти­га­є­те ба­га­то ви­сту­па­ти на сце­ні, а ще й по­єд­ну­ва­ти це із ви­кла­да­цькою ді­яль­ні­стю?

— Не все із за­ду­ма­но­го вда­є­ться вті­ли­ти у жи­т­тя. На жаль, до­ба має ли­ше 24 го­ди­ни... Та го­лов­не, що всти­гла — це пі­зна­ти ща­стя ма­те­рин­ства. Це най­біль­ший та най­цін­ні­ший здо­бу­ток у мо­є­му жит­ті. Си­но­ві На­зар­чи­ку на­ра­зі 14 ро­ків, він вчи­ться гри на скри­пці у спе­ці­аль­ній му­зи­чній шко­лі Брюс­се­ля. Сам со­бі обрав цей ін­стру­мент, ко­ли буї ще 4-рі­чним хло­пчи­ком. Хо­ча у на­шій ро­ди­ні ні­ко­ли скри­па­лів до то­го не бу­ло. Для Назара музика — це ін­те­граль­на ча­сти­на йо­го жи­т­тя, і я впев­не­на, чим би він да­лі не за­ймав­ся, музика в йо­го жит­ті за­ли­ши­ться на­зав­жди.

— Ви справ­ля­є­те враження лю­ди­ни ду­же во­льо­вої і ці­ле­спря­мо­ва­ної. Чи вда­ва­ло­ся вам зна­хо­ди­ли спіль­ну мо­ву з «ра­ди­каль­ни­ми» ре­жи­се­ра­ми, і при цьо­му за­по­бі­га­ти кон­флі­ктним зі­ткне­н­ням?

— На са­мо­му по­ча­тку опер­ної кар’ єри до ве ло ся зі ткну ти ся з ма­ні­пу­ля­тив­ним, на­віть агре­сив­ним спо со бом ре жи серсь ко го втру­ча­н­ня у мою роль. Про­по­ну­ва­ло­ся ви­ко­ну­ва­ти на сце­ні та­кі ре­чі, які су­пе­ре­чи­ли са­мій му­зи­ці. І я збун­ту­ва­ла­ся, ска­за­ла, що не бу­ду то­го ро­би­ти, під­сві­до­мо ро­зу­мі­ю­чи, що ме­не мо­жуть про­сто ви­ки­ну­ти зі спе­кта­клю. Та хай як па­ра­до­ксаль­но, ме­не за­ли­ши­ли у про­е­кті й пі­сля то­го на­віть ста­ли ста­ви­ти­ся із біль­шою по­ва­гою. А все то­му, що від­вер­то ви­сло­ви­ла свою ар­гу­мен­то­ва­ну по­зи­цію. Зго­дом ви­ни­ка­ли теж рі­зні ко­лі­зії, та ко­ли ка­лібр та­лан­ту ре­жи­се­ра, йо­го кон­це­пція та ар­гу­мен ти бу ли пе ре кон ли ви ми, я йшла за йо­го за­ду­мом. Тра­пив­ся, що­прав­да, один епі­зод, ко­ли ре­жи сер був на справ ді су міш шю ге нія і пси хо па та, і то ді ме ні при­йшло­ся до­во­лі скла­дно. Та й у цьо­му ви­пад­ку вда­ло­ся бра­ти свій « клю чик » , а ним ста ла... хри­сти­ян­ська лю­бов і про­ба­че­н­ня. Вар­то не бо­я­ти­ся йти на діа­лог із від­кри­тим сер­цем, з лю­бов’ю, і це до зво ляє « роз ру ли ти » най - скла­дні­шу си­ту­а­цію.

— А хто го­ло­вує у ва­шій ро­ди­ні?

— На ща­стя, у на­шій ро­ди­ні по­ді­ле­ні обов’яз­ки. У ме­не чу­де­сний чо­ло­вік. Він му­зи­кант, але обрав шлях ди­да­кти­чно-на­у­ко­вий, за­хи­стив дві ди­сер­та­ції, ви­кла­дає істо­рію му­зи­ки і пе­да­го­гі­ку. Він ме­не ду­же під­три­мує у всіх твор­чих, сце­ні­чних по­чи­на­н­нях. Я са­ма ча­сто про­шу йо­го по­ра­ди, адже він має гар­ний смак і як лю­ди­на, яка ме­ні близь­ка по ду­ху, зав­жди ба­жає ли­ше най­кра­що­го.

— А як ва­ші ба­тьки став­ля­ться до обра­ної ва­ми про­фе­сії та спри­йма­ють ва­шу ни­ні­шню по­пу­ляр­ність у му­зи­чно­му сві­ті?

— Ду­маю, що упро­довж остан­ніх 25 ро­ків во­ни ма­ли мо­жли­вість пе­ре­ко­на­ти­ся, що мною обра­но вір­ний шлях, хо­ча на по­ча­тку во­ни не бу­ли у за­хва­ті від мо­єї сце­ні­чної ді­яль­но­сті, на­мов­ля­ю­чи до більш ста­біль­ної ви­кла­да­цької кар’єри (ба­тько па­ні Оль­ги є зна­ний пе­да­гог, ре­ктор На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту «Острозь­ка ака­де мія » . Ігор Де ми до вич Па січ - ник. — Н.С.). Та ме­ні зда­є­ться, що во­ни пи­ша­ю­ться мною і се­строю На­та­лі­єю.

ФОТО КОСТЯНТИНА ГОМОНА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.