Під чер­во­ним не­бом

У про­кат ви­йшов «Мен­ді» — чу­до­вий і аб­со­лю­тно не­ти­по­вий зра­зок філь­му жа­хів

Den (Ukrainian) - - Культура -

Цей ти­тро­ва­ний епі­граф пе­ре­дує істо­рії, в якій на­справ­ді рок-н-ро­лу не­ма.

За ви­ня­тком хі­ба що всту­пу з про­льо­том ка­ме­ри над ві­ко­ві­чни­ми со­сна­ми під Starless — ме­лан­хо­лі­чну пі­сню бри­тан­ських кла­си­ків арт- ро­ку King Crimson. Зо­гля­ду на подаль­ші по­дії ця кра­си­ва й су­мо­ви­та ме­ло­дія мо­же зда­ти­ся де­що не­до­ре­чною, якщо не зва­жа­ти на текст:

Фільм аме­ри­кан­сько­го ре­жи­се­ра Па­но­са Ко­сма­то­са має ще чи­ма­ло скла­до­вих, що мо­жуть зби­ти з пан­те­ли­ку: вра­зли­вих гля­да­чів — на­гро­ма­дже­н­ням кри­ва­вих сцен, ша­ну­валь­ни­ків арт- ха­у­зної есте­ти­ки — ре­тель­ним до­три­ма­н­ням ка­но­нів хо­ро­ру, по­ці­но­ву­ва­чів хо­ро­ру — якраз на­дмір­ним есте­ти­змом і по­віль­ним роз­ви­тком сю­же­ту.

Тим не менш, у Кан­нах Ко­сма­то­су вла­шту­ва­ли 5- хи­лин­ну ова­цію. На сай­ті кри­ти­ки www. metacritic. com у « Мен­ді » оцін­ка 82/ 100, а на су­во­рих « Гни­лих по­мі­до­рах » ( www. rottentomatoes. com) — 94% по­зи­тив­них від­гу­ків. Чо­му? По­чні­мо спо­ча­тку.

В пе­ре­ка­зі все ви­гля­дає як ти­по­ва опо­відь про пом­сту. Дро­во­руб Ред Міл­лер (Ні­ко­лас Кейдж) і йо­го ко­ха­на, ху­до­жни­ця Мен­ді Блум (Ан­дреа Рай­збо­ро) ве­дуть спо­кій­не жи­т­тя на Пів­ні­чно­му за­хо­ді США. Титр по­ві­дом­ляє: «Ті­ня­ві го­ри, 1983 рік». 1983-й — ера Рей­га­на, ре­не­санс кон­се­рва­ти­зму в Аме­ри­ці, а та­кож час дії по­пе­ре­дньо­го філь­му Ко­сма­то­са « По той бік чор­ної ве­сел­ки » (2010; ми до ньо­го ще по­вер­не­мо­ся). Бу­ди­нок ща­сли­во­го по­друж­жя мі­сти­ться в за­ти­шно­му лі­сі на бе­ре­зі озе­ра. Одно­го не­ща­сли­во­го дня іди­лію руй­ну- ють но­ві су­сі­ди — се­кта на­ві­же­них фа­на­ти­ків « Ді­ти Но­вої За­рі » . Мен­ді по­тра­пи­ла на очі гла­ві куль­ту на ім’ я Єре­мія (Лай­нас Ро­уч). На йо­го про­ха­н­ня бан­да чу­до­виськ на мо­то­ци­клах — істин­них ан­ге­лів пе­кла — ви­кра­дає дів­чи­ну, аби во­на ста­ла но­вою на­ло­жни­цею хти­во­го ме­сії. Мен­ді не під­да­є­ться, ре­го­че са­мо­про­го­ло­ше­но­му бо­го­ві в облич­чя, й то­ді її спа­лю­ють на очах у Ре­да. Зра­не­ний і за­кри­вав­ле­ний, він ви­ри­ва­є­ться на сво­бо­ду, щоб вер­ши­ти суд і роз­пра­ву.

44- рі­чний Па­нос — син Джор­джа Па­на Ко­сма­то­са, що усла­вив­ся не­хи­трим, але гу­чним кі­ном за уча­сті Сіль­ве­стра Стал­ло­не — «Рем­бо-2» (1985) й «Ко­бра» (1986). До ре­чі, в одно­му епі­зо­ді «Мен­ді» з’яв­ля­є­ться ар­ба­лет — зна­ме­ни­та зброя Рем­бо. Але, на від­мі­ну від ди­тин­них бо­йо­ви­ків Ко­сма­то­са­стар­шо­го, в «Мен­ді» спра­ва не тіль­ки в сю­же­ті.

Тут ва­жли­ві­ші атмо­сфе­ра й сим­во­ли, роз­си­па­ні в по­лі філь­му. Мен­ді й Ред обго­во­рю­ють, які пла­не­ти їм по­до­ба­ю­ться, й Мен­ді на­зи­ває Юпі­тер — бо там ти­ся­чі ро­ків ви­рує ура­ган зав­біль­шки з Зем­лю; астро­но­ми на­зи­ва­ють цей фе­но­мен «Ве­ли­ка чер­во­на пля­ма». Не­за­ба­ром ка­ме­ра роз­вер­та­є­ться до не­ба — во­но за­ли­те хи­мер­ни­ми чер­во­ни­ми хма­ра­ми. Чер­во­ний — па­ну­ю­чий ко­лір: про­та­го­ні­ста зва- ти Red, тоб­то чер­во­ний; та­ка са­ма на­зва аль­бо­му King Crimson, з яко­го взя­та пі­сня Starless; за­глав­ні ти­три, лі­нії на Ре­до­вій ма­ши­ні, осві­тле­н­ня в низ­ці сцен — ця ба­гря­на хви­ля на­ро­стає, по­ки не пе­ре­тво­рю­є­ться на справ­жній шторм во­гню й кро­ві. Та, вла­сне, це один з ба­га­тьох мо­ти­вів, що про­ни­зу­ють істо­рію, ви­во­дя­чи її за су­то жан­ро­ві ме­жі: дія від­бу­ва­є­ться в сві­ті, схо­жо­му на наш, але з са­мо­го по­ча­тку це тро­хи іна­кша, зсу­ну­та ре­аль­ність, й ін­тен­сив­ність зсу­ву по­сту­по­во на­ро­стає, аж по­ки не пе­ре­хо­дить у ціл­ко­ви­тий га­лю­ци­ноз.

За до­по­мо­гою опе­ра­то­ра Бен­джа­мі­на Ло­е­ба та ісланд­сько­го ком­по­зи­то­ра Йо­ха­на Йо­ханнс­со­на (са­унд­трек «Мен­ді» став одні­єю з остан­ніх йо­го ро­біт) Ко­сма­тос ве­де май­стер­ну гру з есте­ти­кою ран­ніх 1980-х. Зокре­ма, йо­го яв­но на­ди­ха­ли об­кла­дин­ки пла­ті­вок і пла­ка­ти то­ді­шньо­го важ­ко­го ро­ку (Мен­ді хо­дить у фут­бол­ці «ме­та­ле­вих» ху­лі­га­нів-са­та­ні­стів Mцtley Crьe) плюс філь­ми жа­хів тих ча­сів. Це ри­зи­ко­ва­ний і ори­гі­наль­ний хід: існує ба­га­то сти­лі­за­цій, ви­ро­ще­них на спад­ку ре­во­лю­цій­них епох — ні­мо­го кі­на, кла­си­чно­го Гол­лі­ву­да 1930-х і Но­во­го Гол­лі­ву­ду 1960—1970-х, фран­цузь­кої «но­вої хви­лі»; про­те ма­ло хто спи­ра­є­ться на ві­сім­де­ся­ті з їх кон­се­рва­ти­змом на екра­ні і в по­лі­ти­ці. При­чо­му це не тіль­ки омаж, не тіль­ки ав­тор­ська при­свя­та сво­є­му ди­тин­ству («мій рок-н-рол зі мною ли­шіть»), а са­мо­стій­ний ві­зу­аль­ний все­світ. Про­ду­ма­на пе­ре­на­си­че­ність ко­льо­рів, зер­ни­сте зо­бра­же­н­ня, гру­бу­ва­ті спе­це­фе­кти на­бу­ва­ють у «Мен­ді» май­же жи­во­пи­сної ви­ра­зно­сті, а в ком­бі­на­ції з еле­ктрон­но-син­те­за­тор­ною му­зи­кою Йо­ханнс­со­на, про­ни­за­ною гі­пно­ти­чним чер­гу­ва­н­ням ви­со­ких і низь­ких то­нів, ство­рює вра­же­н­ня пов­но­го за­ну­ре­н­ня в див­ний і не­ві­до­мий світ.

І в цьо­му сві­ті нар­ко­ти­чну ін’єкцію ро­блять за до­по­мо­гою ве­ли­че­зної ко­ма­хи. А бан­да бай­ке­рів пе­ре­тво­рю­є­ться пі­сля прийня­т­тя « осо­бли­вої » до­зи ЛСД на кро­во­жер­ли­вих слизь­ких істот, вже й не зов­сім лю­дей. А в пе­че­рі хі­мі­ка, який ті нар­ко­ти­ки ви­ро­бляє, жи­ве справ­жня ти­гри­ця.

В « Чор­ній ве­сел­ці » те­ма екс­пе­ри­мен­тів з пси­хо­де­лі­ка­ми й від­по­від­них змін сві­до­мо­сті, й зов­ні­шно­сті бу­ла чи не го­лов­ною, про­те там бра­ку­ва­ло люд­ських обра­зів, які ви­во­ди­ли б сю­жет за ме­жі су­то фор­маль­ної впра­ви.

Цьо­го ра­зу — вдо­сталь яскра­вих, жи­вих ха­ра­кте­рів, що ро­бить про­стір «Мен­ді» ще бо­же­віль­ні­шим. Всі актор­ські ро­бо­ти гі­дні най­ви­щої оцін­ки. Та­єм­ни­ча, з де­що аси­ме­три­чним облич­чям і за­гад­ко­вим шра­мом, стри­ма­на, мов зі­бра­на пру­жи­на, тро­хи не від сві­ту цьо­го Ан­дреа Рай­збо­ро. Бли­ску­че пе­ре­вті­ле­н­ня Лай­на­са Ро­у­ча в са­мо­за­ко­ха­но­го й жа­лю­гі­дно­го Єре­мію: ду­же уї­дли­вий уза­галь­ню­ю­чий порт­рет усіх по­ді­бних про­ро­ків. І, зві­сно, Кейдж, який по­ка­зав у пов­ній мі­рі, що був ко­лись чу­до­вим акто­ром і що обда­ру­ва­н­ня ще не зов­сім по­ки­ну­ло йо­го. Без ви­ди­мих зу­силь він по­єд­нує ра­зю­че кон­тра­стні ста­ни: вра­зли­вий і стра­шний, зво­ру­шли­вий і ку­ме­дний — при­чо­му остан­нє не менш пе­ре­кон­ли­ве, ніж ре­шта: ко­ли він втя­гує пор­цію ко­ка­ї­ну в роз­гром­ле­ній осе­лі бан­ди­тів, чи кри­чить пі­сля чер­го­вої рі­за­ни­ни «Ти по­рвав мою улю­бле­ну фут­бол­ку! » , чи ра­птом ки­дає зброю, аби взя­ти в ру­ки бен­зо­пил­ку і по­мі­ря­тись її дов­жи­ною з ли­хо­ді­єм, чи ко­ли, за­юше­ний кров’ю, істе­ри­чно хі­хі­кає в ка­ме­ру у фі­на­лі, ви­кли­ка­ю­чи ми­мо­віль­ний сміх у за­лі.

Цей при­смак кло­у­на­ди, знов-та­ки, зди­ву­вав ба­га­тьох ре­цен­зен­тів. Але, зре­штою, це ли­ше вір­ність ка­но­ну: ля­ка­ю­чи, не за­бу­вай смі­ши­ти. Мон­таж атра­кціо­нів має ді­я­ти на рі­зних рів­нях. Міл­лер мсти­ться за Мен­ді, жо­дно­го ра­зу не по­вто­рю­ю­чись у за­со­бах і спосо­бах. Ко­жний дво­бій пе­ре­тво­рю­є­ться на окре­мий спе­ктакль на­силь­ства з вла­сною хо­ре­о­гра­фі­єю й ан­ту­ра­жем. Ко­сма­тос до­три­му­є­ться при­пи­сів жан­ру без­до­ган­но, аж до та­ких дрі­бниць, щоб да­ва­ти зна­ря­д­дям убив­ства окре­мі іме­на — «Змі­ї­не Око», «Ріг Абра­кса­са», «Меч блі­до­го ли­ца­ря»; але в каз­ці — а «Мен­ді» — це, без­умов­но, каз­ка — й не мо­же бу­ти іна­кше.

Го­лов­ним же при­йо­мом Ко­сма­тос обрав пе­ре­біль­ше­н­ня: сю­же­тних по­во­ро­тів, на­силь­ства, актор­ських ре­а­кцій, ко­льо­рів; будь-який ін­ший фільм це б зруй­ну­ва­ло — але тут на­дмір стає за­по­ру­кою про­сто вбив­чої гар­мо­нії. То­му й не має сен­су ста­ви­ти со­бі за­пи­та­н­ня: чи нам по­ка­зу­ють істо­рію в по­слі­дов­но лі­ній­но­му сю­же­ті, чи то ши­зо­ї­дні спо­га­ди Ре­да пі­сля то­го, як усе від­бу­ло­ся, чи йо­му вза­га­лі все при­ма­ри­ло­ся. Го­лов­не, що ми там по­бу­ва­ли. В осер­ді ти­ся­чо­лі­тньо­го штор­му. Під чер­во­ни­ми не­бе­са­ми. У мо­то­ро­шно­му й пре­кра­сно­му сні зав­біль­шки з пла­не­ту.

А під­гля­да­ти чу­жі сно­ви­ді­н­ня — страх як за­хо­пли­во.

Sundown dazzling day Gold through my eyes But my eyes turned within Only see Starless and bible black (Слі­пу­чий день Зо­ло­то в мо­їх очах Але мої очі обер­не­ні все­ре­ди­ну І ба­чать там Ли­ше без­зо­ря­ну й бі­блій­ну

пі­тьму)

ФОТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.