ТАЄМНИЦI

не­за­вер­ше­них тво­рінь Га­у­ді

Den (Ukrainian) - - Подорожі - Оле­ксан­дра КЛЬОСОВА, фо­то автора

По­вер­та­ю­чись­до на­бри­дли­вої бу­ден­но­сті пі­сля ман­дрів­ки, ко­ли всі від­кла­де­ні гро­ші вже ви­тра­че­но, ва­лі­зи ро­зі­бра­но, а фо­то­гра­фії від­сор­то­ва­но, хо­че­ться не від­пу­ска­ти остан­ні, але все ще сві­жі й жи­ві спо­га­ди. Аби зай­вий раз не дра­ту­ва­ти дру­зів та ко­лег сво­ї­ми опо­від­ка­ми про від­по­чи­нок, ти сам со­бі зга­ду­єш, роз­ка­зу­єш чи фан­та­зу­єш. От я зав­жди ду­маю, які мо­мен­ти за­пам’ята­ли­ся най­біль­ше і чим для ме­не ста­ло те чи ін­ше мі­сто. Ска­жі­мо, Па­риж — це Мон­мартр і Му­лен Руж, Ко­пен­га­ген — ве­ло­си­пе­ди і до­ро­гі ка­на­пки, Ні­жин — пам’ятни­ки Го­го­лю та огір­ку. Те­пер, щой­но при­їхав­ши з Іспа­нії, я маю ска­за­ти, що ж та­ке Бар­се­ло­на. Оче­ви­дно, Бар­се­ло­на — це па­е­лья з мо­ре­про­ду­кта­ми, му

зей Пі­кас­со, ву­ли­чки Го­ти­чно­го квар­та­лу, фла­мен­ко у ви­ко­нан­ні ву­ли­чних тан­цю­ри­стів та ке­лих со­лод­кої сан­грії. Але по­при все ви­ще­зга­да­не, я все ж не мо­жу по­збу­ти­ся дум­ки, що для ме­не, на­сам­пе­ред, Бар­се­ло­на — це Га­у­ді.

ПАРК ГУЕЛЬ

Ка­жуть, з ві­до­мим ар­хі­те­кто­ром Ан­то­ніо Га­у­ді, як і з ба­га­тьма ін­ши­ми ге­ні­я­ми, важ­ко бу­ло пра­цю­ва­ти та спіл­ку­ва­ти­ся. Він не спри­ймав кри­ти­ку сво­їх ро­біт, йо­го вва­жа­ли су­во­рим, зверх­нім й від­людь­ку­ва­тим. Ми­тець і сам це пре­кра­сно ро­зу­мів, одно­го ра­зу ска­зав: «Я по­збув­ся всіх сво­їх не­до­лі­ків, але так і не зміг ви­пра­ви­ти свій кеп­ський ха­ра­ктер». Утім, упро­довж усьо­го жи­т­тя Га­у­ді то­ва­ри­шу­вав з одні­єю лю­ди­ною, яку, пев­но, ми всі хо­ті­ли б ма­ти за дру­га. Успі­шний під­при­є­мець Еу­се­біо Гу­ель­був не ли­ше со­ра­тни­ком та одно­дум­цем Га­у­ді, а й ще­дро фі­нан­су­вав йо­го бо­же­віль­ні про­е­кти. Ба біль­ше, Гуель зна­йо­мив дру­га з «по­трі­бни­ми» лю­дьми з ви­що­го сві­ту, до­по­ма­га­ю­чи отри­ма­ти нові за­мов­ле­н­ня й при­жит­тє­ве ви­зна­н­ня. Ан­то­ніо, який міг не пе­ре­йма­ти­ся фі­нан­со­ви­ми пи­та­н­ня­ми, пов­ні­стю при­свя­чу­вав се­бе твор­чо­сті. Зре­штою, він «по­вер­нув борг», ство­рив­ши один з най­кра­си­ві­ших пар­ків сві­ту, який сьо­го­дні має ім’я Гу­е­ля.

Ці­ка­во, що спо­ча­тку на мі­сці пар­ку пла­ну­ва­ли зро­би­ти ра­йон для ве­ли­кої бур­жу­а­зії Бар­се­ло­ни. Але пі­сля смер­ті Гу­е­ля ме­рія мі­ста ви­ку­пи­ла ці те­ри­то­рії й від­кри­ла гро­мад­ський парк для від­ві­ду­ва­чів. І сьо­го­дні ко­жен з нас, за­пла­тив­ши близь­ко во­сьми єв­ро, мо­же від­пра­ви­ти­ся у кіль­ка­го­дин­ну по­до­рож каз­ко­вим сві­том Га­у­ді, по­ба­чи­ти слав­но­зві­сні «пря­ни­чні бу­дин­ки» й по­си­ді­ти на най­дов­шій у сві­ті ла­ві, яка ста­ла одним із сим­во­лів Бар­се­ло­ни.

БУ­ДИ­НОК БАТЛЬО

Чо­му­сьу Бар­се­ло­ні най­біль­ше ли­сті­вок про­да­ю­тьіз зо­бра­же­н­ням са­ме цьо­го ше­дев­ру Га­у­ді. Мо­жли­во, то­му що під час ро­бо­ти з бу­дин­ком Батльо ма­е­стро ви­рі­шив оста­то­чно ві­ді­йти від зна­них люд­ству сти­лів й спи­ра­ти­ся ли­ше на вла­сний смак. Чо­му ж він пі­шов ва-банк, не­хту­ю­чи то­го­ча­сни­ми ка­но­на­ми? Від­по­відь­про­ста: він мав пе­ре­вер­ши­ти са­мо­го се­бе. Річ у тім, що ко­ли ба­га­тий під­при­є­мець Жу­зеп Бал Батльо за­хо­тів пе­ре­бу­ду­ва­ти свій осо­бняк, він ви­су­нув Га­у­ді одну умо­ву — аби «онов­ле­ний» бу­ди­нок був ори­гі­наль­ні­шим за по­пе­ре­дні ро­бо­ти май­стра, як-от па­лац Гу­ель­та бу­ди­нок Кал­бет. Ар­хі­те­ктор зі­брав по­ту­жну ко­ман­ду май­стрів, не зро­бив жо­дної пря­мої лі­нії й отри­мав один із най­хи­мер­ні­ших сво­їх ви­тво­рів! У 90-ті ро­ки ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя бу­ди­нок Батльо ку­пи­ла ро­ди­на Бер­нат, яка во­ло­діє ним і до­сі. Па­ра­до­ксаль­но, але кви­тки сю­ди ко­шту­ю­тьду­же не­де­ше­во, ці­лих двад­ця­тьп’ять , а то й всі трид­ця­тьп’ятьєв­ро. Ма­буть, сім’я Бер­нат ще не­до­ста­тньо зба­га­ти­ла­ся зав­дя­ки сво­їй ро­дин­ній спра­ві — компанії Chupa Chups, ло­го­тип для якої ко­ли­сьви­га­дав Саль­ва­дор Да­лі.

БУ­ДИ­НОК МІЛА

Остан­нім світ­ським про­е­ктом Ан­то­ніо Га­у­ді став бу­ди­нок Міла, по­бу­до­ва­ний для про­ми­слов­ця Пе­ре Міла та йо­го дру­жи­ни. Май­бу­тній вла­сник пла­ну­вав осе­ли­ти­ся зі сво­єю ро­ди­ною на одно­му по­вер­сі, а ін­ші — зда­ва­ти в орен­ду. Сло­вом, хо­тів ма­ти ста­біль­ний чи­ма­лий при­бу­ток, на­то­мість отри­мав настільки ве­ли­кі зби­тки, що бу­дів­ни­цтво так і не за­вер­ши­ли. Ну, ба­чи­ли жо­чі, що ку­пу­ва­ли... Га­у­ді вже встиг на­жи­ти сла­ви но­ва­то­ра й ди­ва­ка, про яко­го змо­ло­ду ка­за­ли: «Або ге­ній, або бо­же­віль­ний». Тож не­стрим­ний ми­тець, у своє­рі­дний спо­сіб від­по­від­а­ю­чи на брак ці­ка­вих бу­дин­ків у Бар­се­ло­ні, ство­рив бу­дів­лю на­ба­га­то шир­шу та ви­щу, ніж до­зво­ля­ли за­ко­ни. За це вла­да не­о­дно­ра­зо­во штра­фу­ва­ла бі­до­ла­шно­го Міла, ста­тки яко­го та­ну­ли на очах. І хоч про­ект до­ве­ло­ся за­ли­ши­ти, а го­но­рар Га­у­ді отри­мав ли­ше че­рез суд, сьо­го­дні бу­ди­нок Міла вва­жа­ю­тьнай­кра­щим йо­го тво­рі­н­ням. По­дей­ку­ють, що са­ме тут ар­хі­те­кто­ру вда­ло­ся якнай­пов­ні­ше ре­а­лі­зу­ва­ти се­бе. Якраз то­му, я ду­маю, вхі­дні кви­тки сю­ди теж до­ро­гі (за ці гро­ші мо­жна з’їсти дві ве­ли­че­зні па­е­льї, бо ж пам’ята­є­мо, що Бар­се­ло­на — це не ли­ше Га­у­ді).

САГРАДА ФАМІЛІЯ

Або храм Свя­то­го Сі­мей­ства, який на­справ­ді є цер­квою, став спра­вою всьо­го жи­т­тя Ан­то­ніо Га­у­ді. Цю мо­ну­мен­таль­ну спо­ру­ду по­ча­ли зво­ди­ти на по­жер­тви ка­то­ли­цької гро­ма­ди ще в 1882 ро­ці, але не за­кін­чи­ли до на­ших днів. Храм ма­ють зда­ти до 2026 ро­ку — сто­річ­чя з дня смер­ті Га­у­ді, й то­ді будівля ста­не най­ви­щою у сві­ті. Однак ске­пти­ки ствер­джу­ють, що це ма­ло­ймо­вір­но. То­му я про­по­ную під­ви­щи­ти ці­ну на кви­тки з п’ятнад­ця­ти єв­ро хо­ча б до двад­ця­ти, аби при­ско­ри­ти про­цес бу­дів­ни­цтва. Але, спи­ра­ю­чи­сьна те­о­рію са­мо­го Га­у­ді, мо­жна й не ква­пи­ти­ся. Ве­ли­кий ми­тець, від­дав­шись слу­жін­ню Бо­гу як ар­хі­те­ктор, ка­зав: «Мій клі­єнт не по­спі­шає».

За­гли­бив­ши­сьу біо­гра­фію Га­у­ді, мо­жна ді­йти ви­снов­ку, що він не ро­бив по­пе­ре­дньо­го пла­ну ро­біт. Ху­до­жник по­стій­но ім­про­ві­зу­вав у де­та­лях, ча­сто зу­пи­няв ро­бо­ту та на­ві­тьла­мав уже по­бу­до­ва­не, аб­со­лю­тно не шко­ду­ю­чи пра­ці бу­ді­вель­ни­ків. Він фа­кти­чно від­рі­кся від всьо­го зем­но­го, по­чав ве­сти чер­не­че жи­т­тя й осе­лив­ся в одній із кім­нат Са­гра­ди Фа­мі­лії, аби зав­жди бу­ти при­су­тнім бі­ля сво­го го­лов­но­го про­е­кту. До то­го ж пі­сля бу­дин­ку Міла, Га­у­ді від­мов­ляв­ся від ін­ших за­мов­лень, пов­ні­стю при­свя­тив­ши се­бе цер­кві. Стра­шно по­ду­ма­ти, але ко­ли­шній ден­ді, який звик до роз­ку­то­го жи­т­тя, став схо­жим на ста­ро­го во­ло­цю­гу. Га­у­ді ли­ше зрід­ка ви­хо­див зі сво­єї «ке­лії» і де­да­лі біль­ше шо­ку­вав пу­блі­ку екс­тра­ва­ган­тни­ми зви­чка­ми й впо­до­ба­н­ня­ми. Він по­ки­дав те­ри­то­рію Са­гра­ди Фа­мі­лії хі­ба для то­го, аби з ша­пкою у ру­ці зби­ра­ти ко­шти на бу­дів­ни­цтво. Вва­жа­ють, що під час одні­єї з та­ких «про­гу­ля­нок» ар­хі­те­кто­ра збив трам­вай. Жа­хли­во, але у 73-рі­чно­му стар­це­ві не впі­зна­ли ве­ли­ко­го Га­у­ді та до­ста­ви­ли йо­го в лі­кар­ню для же­бра­ків, де го­ді бу­ло й спо­ді­ва­ти­ся на хо­ро­шу ме­ди­чну до­по­мо­гу. Там він і по­мер.

У 1970-х ро­ках біль­шість ге­ні­аль­них тво­рінь ка­та­лон­сько­го ми­тця бу­ла в по­га­но­му ста­ні. Про­те ко­ли 2002 рік світ ого­ло­сив ро­ком Ан­то­ніо Га­у­ді, вла­да Бар­се­ло­ни актив­но зайня­ла­ся від­нов­ле­н­ням та під­трим­кою цих пам’яток. На сьо­го­дні сім га­у­дів­ських ар­хі­те­ктур­них див вхо­дять до спи­ску Сві­то­вої спад­щи­ни ЮНЕСКО, ші­стьіз яких в Бар­се­ло­ні. Цьо­го ра­зу я по­ба­чи­ла ли­ше чо­ти­ри йо­го ви­тво­ри, ре­шту ж за­ли­ши­ла на май­бу­тнє. Бо, пла­ну­ю­чи на­сту­пний ві­зит до Іспа­нії, хо­чу пам’ята­ти, що Бар­се­ло­на — це Га­у­ді, чиї та­єм­ни­ці люд­ство роз­га­ду­ва­ти­ме ще не одне де­ся­ти­лі­т­тя.

Що для ме­не — Бар­се­ло­на

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.